Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
08.02.2022
Гуцульська родина на перетині століть

Минулого числа у матеріалі «КВІТКАРІ З ЛІНІЇ РОЗМЕЖУВАННЯ» ми розповіли, як вступ до сільгоспкооперативу «Овочі Станичників» пришвидшив розвиток маленького сімейного підприємства у селі Нижньотеплому на Луганщині. Продукція фермерів отримала доступ до гуртових продажів, що збільшило обсяг виробництва і, відповідно, доходи. Саме так працює кооперація, і саме таким чином 100 років тому вона вже посприяла подоланню системної селянської бідності на Галичині. Про цей корисний та досі актуальний досвід, коли солідарність, ініціативність і любов до праці розвернули ситуацію у великому регіоні, ми і хочемо розповісти сьогодні.

«На кооперації в переважній частині спирається добробут народу. Через кооперацію, через організацію, через скупчення наших сил, через порядок і єдність ми вдесятеро множимо наші економічні сили, наш добуток» – це цитата з промови митрополита Андрея Шептицького на посвяченні прапора української кооперації 3 червня 1934 року. Зараз пояснимо, до чого тут церква взагалі і митрополит Шептицький зокрема. А поки – невеличкий історичний зріз, без якого буде важко зрозуміти, з якої прірви вибралося селянство Галичини на початку ХХ століття. 

ІСТОРІЯ ЗЛИДНІВ

Наприкінці ХІХ століття Галичина у складі Австро-Угорської імперії займала площу близько 76 тисяч км² (приблизно, як сучасна Чехія), населення провінції складало 6,5 мільйонів осіб – більше, ніж на решті земель імперії. Через перенаселеність і малу кількість орних земель Галичина була для Австрії доволі важким регіоном. Щільність населення складала 81 особу на км² і була вищою, ніж у Франції та Німеччині тих часів. Але 75% складали селяни, і як їм прогодуватися, коли земельні наділи належали великим польським магнатам, а промислові підприємства розраховували лише на 7-8 найманих робітників – оце було питання.

Бідність і регулярний голод у регіоні були настільки поширеними, що вираз «галицькі злидні» став прислів’ям, а поляки часто глузливо спотворювали назву провінції «Галичина та Лодомерія» на «Голицю та Глодомерію» (від слів польською «голий» та «голодний»). 

Селянам нічого не залишалося, як масово емігрувати, бо перспектив для них не було. Австрійська влада вважала, що Галичина не має розвиватися промислово, а лише слугувати постачальником харчових продуктів та сировини (лісу, солі та нафти) для інших провінцій Габсбургів. Замість інвестицій Галичину душили новими податками, кредити селянам давали лише під великі відсотки, до того ж вони не розумілися на торгівлі і не вміли грамотно продавати те, що вирощували. Тож села швидко занепадали. Близько третини всієї промисловості провінції складало пивоваріння, а алкоголізм ставав суттєвою соціальною проблемою (про це йдеться, наприклад, у повісті Івана Франка «Борислав сміється»).

Здавалося, кінця-краю цьому не буде. Допоки не почалося національне, а за ним і економічне відродження.

ПРОВІДНИКИ ЗМІН

Андрей Шептицький

Бойки, лемки, гуцули визнавали себе українцями, але не мали тієї еліти, яка б опікувалася їхніми інтересами. Зрештою цю роль взяли на себе прогресивні священники греко-католицької церкви – часто вихідці з тих самих селян, яким вдалося отримати певну освіту.

Один з таких, Микола Устиянович став співзасновником та головою товариства «Просвіта», яке поширювало серед селян письменність, просувало культуру і економічну грамотність. «Просвітяни» першими намагалися організовувати на Галичині кредитні спілки, громадські крамниці та склади. Їм не завжди вистачало досвіду, проте вони створили підвалини для виникнення кооперативів-піонерів.

А справжнього поштовху економіка регіону зазнала тоді, коли митрополитом Галицьким 1901 року став Андрей Шептицький. Він походив зі знатного українського роду, який мав видатних політиків, письменників, художників, єпископів (один з них заклав собор Святого Юра у Львові). Лише після 30 років Андрей вирішив присвятити себе церкві, а до того вивчав за кордоном юриспруденцію та філософію, навіть розпочав військову кар’єру.

Окрім того, що митрополит мав кілька вищих освіт, він опанував ще й ремісництво та дбав, аби інші священники також вчилися ремесел і опановували торгівлю та бухгалтерію. Це, по-перше, привчало їх грамотно вести господарство (позаяк греко-католицька церква не мала жодної підтримки від влад, що приходили на Галичину), а по-друге – свої знання і вміння вони передавали селянам, допомагаючи їм ставати більш заможними.

«Бідним потрібно більше, ніж просто гроші, тому освічені чи заможні мають допомагати тим, хто знаходиться у скруті. Навчити бідних, показати їм, як покращити свою долю». Цей принцип Андрій Шептицький невпинно втілював у своїх починаннях, які ніколи не обмежувалися церковним життям. 

Митрополит доклався до створення усіх засад, на яких будувалася нова галицька економіка. Свої власні гроші та інтелектуальні здібності священників він скерував на створення прошарку освіченого селянства. Ним було введене таке правило: якщо чернецтво хоче отримувати допомогу з митрополичого фонду, то при своєму монастирі воно зобов’язане створити осередок освіти. Так почали з’являтися громадські школи, де навчали молочарської, садово-городньої, господарської справ, торгівлі, архітектури. За ініціативи та фінансової підтримки митрополита було створено також першу сільськогосподарську школу для сільських господинь. 1908 року Шептицький власним коштом заснував ліцей, який навчав вихідців із селянських родин на підприємців – зі знаннями у різних галузях сільського господарства, економіки, торгівлі. 

Створюючи середовище, сприятливе для розвитку кооперації, Андрей Шептицький інвестував сам і переконував інвестувати інших заможних українців у вже існуючі та новостворені кооперативні спілки. Вони призвичаювали селян до сучасного ведення сільського господарства, підвищення рентабельності виробництва, бухгалтерського обліку. 

Шептицький просував розвиток бізнесу на засадах християнської моралі і керувався думкою, що підприємницька діяльність повинна мати за мету не тільки отримання прибутку, а й розкриття творчого потенціалу людини. Навіть малограмотний селянин має потенціал, даний йому Богом, і розкрити його може лише однодумець-фахівець в умовах сільськогосподарського кооперативу. 

Сам митрополит мислив стратегічно. Наприклад, усвідомлюючи важливість логістики для молочної сфери, придбав для кооперативної спілки «Маслосоюз» 19 автомобілів. У свою чергу «Маслосоюз» видав купони на молоко, які митрополичий секретаріат розділив між бідними жителями Львова. Згодом «Маслосоюз» вже постачав галицькі вершки усьому світові.

Аби підтримувати сільські кооперативи, 1910 року Шептицький став одним з засновників Земельного іпотечного банку – першого в Україні. Цінні папери банку невдовзі визнавалися у всіх банках Європи і навіть США. Внесок митрополита був і у створенні страхового товариства «Дністер», яке захищало від пожеж, крадіжок, руйнацій та гарантувало взаємодопомогу.

Або ось приклад створення священицької кооперації «Власна поміч», що розвивала молочарні та пов’язані з ними виробництва. Священники купували акції і таким чином фінансували селян, щоб ті мали гроші для обробітку землі. 

Так поступово ініціатива Шептицького з кооперативної взаємодії масштабувалася за підтримки населення на весь регіон. До початку Першої світової війни на західноукраїнських землях діяло вже 1 500 кооперативів. Галичина більше була найбіднішим регіоном Австрії. А її ВВП на душу населення був мінімум на чверть вище, ніж на підросійських українських землях.

Тож відволочемося від культової постаті Андрея Шептицького і сфокусуємося на показниках, які демонстрували українські кооперативи, аж поки їхня діяльність не була припинена вторгненням до Галичини Радянської влади та подальшою «націоналізацією» усіх економічних та інтелектуальних здобутків попередньої доби.

«НАРОДНА ТОРГІВЛЯ»

Перше кооперативне підприємство Галичини було засновано 1883 року у Львові на базі громадських крамниць «Просвіти». Підприємство вчило селян продавати та допомагало їм налагоджувати торгівлю. До Першої світової війни воно стало спілкою майже 100 кооперативів, яка працювала з понад 800 крамницями. 

З 1926 року «Народна торгівля» стала фаховою централлю споживчої кооперації, яка спеціалізувалася на імпорті колоніальних товарів. І це додатково свідчить про певний достаток українського населення у міжвоєнний період. 

«МАСЛОСОЮЗ»

Найвідоміший молочний кооператив Галичини створений 1904 року священником-просвітянином Остапом Нижанківським. Його ідея спочатку не мала масштабної візії: він просто хотів дати селянам можливість вигідно продавати своє молоко. Але вже до 1914 кооператив об’єднував приблизно 100 невеликих молочарських спілок, куди селяни здавали близько 7,5 мільйонів літрів молока, з якого на рік вироблялося близько 300 тисяч кілограмів масла.

1939 року до «Маслосоюзу» входило 500 тисяч з 800 тисяч українських господарств – практично кожне друге.

Виторг «Маслозоюзу» складав до половини усього молочного експорту Польщі. Польські виробники навіть робили контрафакт, загортаючи своє масло в упаковку «Маслосоюзу», аби вигідніше його продати. 

За 1926–1930 роки лише за кордон «Маслосоюз» продав 812 тонн масла. Свою продукцію кооператив поставляв не тільки до Європи, а й до Палестини. 

«ЦЕНТРОСОЮЗ»

Одна з найвідоміших торгових мереж на заході України з’явилася 1911 року. За рік компанія мала філії в 16 містах Галичини, а своєю діяльністю сягала Буковини, Закарпаття, Боснії, ще й обслуговувала українську еміграцію у Канаді та США. 

Наявність на той час вигідних кредитів дозволила «Центросоюзу» вже 1912 року мати торговий обіг понад 2 мільйони доларів. Надалі ці показники тільки збільшувалися.

Наприкінці 1938 року «Центросоюз» об’єднував 189 членів – місцевих союзів та кооперативних гуртівень.

«ДНІСТЕР»

Страхове товариство «Дністер» разом із заснованим ним 1894 року кооперативним банком утворило перший у Галичині фінансовий конгломерат, що поєднував страхові й банківські послуги. Членами банку могли стати ті, хто уклав договір страхування у товаристві «Дністер».

1929 року «Дністер» мав близько 96 тисяч членів.

Як і інші кооперативні установи, «Дністер» проводив активну меценатську діяльність, вкладаючи велику частку своїх статків у розвиток громад. 

«ЦЕНТРОБАНК»

Центральний Кооперативний Банк утворився 1924 року на базі «Краєвого союзу кредитового», який з’явився ще на перетині століть. 

1939 року «Центробанк» налічував 1 889 членів, у тому числі 1 732 кооперативи, між ними – 113 українських банків. Сума обігу у злотих була еквівалентною 13,3 мільйонам доларів.

ЕНЕРГІЯ РОЗВИТКУ

Нагадаємо, що після Першої світової війни Австро-Угорщина зникла зі світової мапи, натомість Польща отримала незалежність, ще й імперський «спадок» у вигляді західноукраїнських земель. Авжеж, польська влада розглядала цей спадок як об’єкт культурної та економічної експансії. А у кооперативах бачила потужну загрозу своєму впливові. 

Тому час від часу українців обтяжували бюрократією й утискали обмеженнями на діяльність. Наприклад, «Дністер» 1935 року позбавили концесій на страхування нерухомого майна від вогню. Але товариство і потому залишалося успішною підприємницькою інституцією Галичини.

Попри утиски люди продовжували брати участь у корпоративному русі. Великий обіг українського капіталу був для населення краю дієвим інструментом боротьби за свою ідентичність. Ветерани Української Галицької Армії щодо вступу до кооперативів казали так: «Працюючи в кооперативах, ми знову стаємо воїнами нації». Адже прибуток кооперативів означав гідне життя селян, самоврядування громад, розвиток багатьох галузей підприємницької діяльності. Зокрема, видавничої: відомо, що у міжвоєнний період українські газети для селян, які видавалися у Львові, були прибутковими, хоча селяни за них фактично не сплачували, бо передплату їм компенсували насінням страхові компанії, зацікавлені у розвитку української просвітницької преси.

Отже, за лічені роки українці Галичини довели спроможність будувати своє майбутнє, навіть не маючи власної держави. Просвітницька робота, доволі якісні правові умови за Австрії, національна солідарність еліт та суспільства у міжвоєнний період разом з працездатністю українців створили справжнє диво. Галичина у буквальному сенсі вилізла зі злиднів, а стандарти життя людей суттєво підвищилися. 

На жаль, тих руйнувань, яких не змогла завдати зростаючому фінансово-торговельному сектору Галичини польська влада, завдала влада радянська. З 1939 року західноукраїнські селяни стають складовою системи, у якій ефективні принципи кооперації скасувалися під тиском недієздатних установ «планової економіки». Замість багатіти селяни були змушені працювати за трудодні у колгоспах.

Але ж рецепт успіху, замішаний на традиціях кооперативної єдності, українські емігранти вивезли до Північної та Південної Америки, Західної Європи та Австралії. Як гриби, за океаном почали з’являтися українські кредитні спілки з пропозиціями доступних позик, які втікачам від більшовиків інакше ніде було взяти. 

Успіх українських кредитних спілок підтверджується такими цифрами: до кінця 1990-х лише в США вони мали активи в 1,1 мільярда доларів. Через десять років активи 17 українсько-американських кредитних спілок зросли до 2,1 мільярда доларів. 

Ці кредитні спілки і надалі продовжують місію українського кооперативного руху – служіння громаді. До початку війни вони жертвували мільйони доларів на підтримку українських громадських організацій, а після 2014 року – на зменшення наслідків бойових дій на Сході України.

Анастасія КУДРЯШОВА/Громкор Громада Схід №2(55) 2022

Дякуємо за співпрацю порталу «Останній капіталіст»

та особисто Валентину Краснопьорову