Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
29.09.2021

Дехто називає їх активістами, агентами змін, а для когось вони «міські божевільні», котрим чомусь «більше всіх треба». Спілкуючись з людьми, які фонтанують ідеями і не зупиняються, навіть коли потрапляють у скрутні ситуації, мимоволі починаєш будувати власні плани, які відкладав у дальню шухляду. Бо розумієш, що завтрашній день обов’язково буде кращим. Це історія про Вікторію МОРЕВУ, хіміка за освітою, викладачку, доцентку хімічних наук кафедри екологічного менеджменту Донецького університету управління, яка у селі Приазовському підіймає проєкт вартістю понад 5 мільйонів доларів. 

Макіївчанка Вікторія Морева все життя мріяла про створення сучасного притулку для тварин. Завжди підбирала з вулиці безхазяйних кішок та собак, допомагала знайомим та знайомим знайомих «перетримувати» домашніх улюбленців під час відряджень та відпусток. На власній дачі «подарувала» тваринам 200 квадратів житла – разом з чоловіком переобладнала під їхні потреби цілий будинок. 

– Ідею створення сучасного центру адаптації для тварин ми практично реалізували у Харцизьку, шахтарському містечку поблизу Макіївки. Мерія Харцизька, з якою ми працювали з 2012 року, проєкт підтримувала. Вже було проведено тендер, перераховані гроші на будівництво, але почалася війна і все закінчилося. Земля в нас там є, ми за неї досі сплачуємо до бюджету України, а робити нічого не можемо. 

Війна переінакшила не тільки плани на будівництво. Люди тікали із зони бойових дій, залишаючи своїх улюбленців у міні-притулку Вікторії. Вважали, що їдуть ненадовго, що зовсім скоро повернуться до своїх домівок. Хто влаштувався, той потім забирав тваринок до нового місця. Хтось просто пересилав гроші, а хтось і забув, що залишив під обстрілами пухнастих членів родини. З тих брошенців на сьогодні не вижив ніхто – тварини були у стресі, тяжко хворіли, потребували коштовних операцій і ретельного догляду, проте все одно помирали… 

Коли Вікторія вже жила і працювала у Маріуполі, кожні вихідні возила для своїх утриманців корми і весь час мріяла перевезти їх подалі від війни. Поки не сталося лихо… 

«ШПИГУН» З СОБАЧИМ КОРМОМ

Навесні 2017 року, під час чергової подорожі звичним маршрутом Макіївка – Маріуполь на КПВВ «Октябрь» машину Вікторії затримали так звані «ополченці». Далі були два з половиною місяці полону…

– Забрали документи, телефон, ключі від машини, наказали сидіти і чекати, поки за нами не приїдуть. Нас було четверо: я, моя донька та колеги по кафедрі. Чекали до шостої вечора, поки приїхала машина з «емдебешниками» і повезла нас до Донецька. Колег відпустили, а нас привезли до «МДБ» у кайданках та з мішками на голові. Ніч мене допитували: де і чим займається чоловік, чому я не працюю у «республіці». І тільки наприкінці почали питати, де я була третього лютого, куди їздила в той день. Те, що я змогла згадати, їх не задовольнило. 

У нас забрали все, що пише і знімає: телефон, ноутбук, планшет. У всієї сім’ї забрали, навіть у хлопця моєї доньки. Казали, що після експертизи раптом щось знайдеться – шукали щось «шпигунське». Знайшли мої пости за Україну, але не це був привід для арешту, мої проукраїнські погляди їх не цікавили. Навіть сказали, що до людей, які не зрадили свою віру, поваги більше, ніж до тих «ополченців», що сиділи разом з нами у камерах. 

Протягом першого тижня мене возили до медичного центру, де перед детектором брехні проводили якісь тести і дослідження. Перевірка на детекторі їх розлютила: «Де ви пройшли таку підготовку?». Потім я два місяці сиділа в ізоляторі, а вони на всі запити ззовні відповідали, що мене немає, що я буцімто виїхала в Україну. Навіть мамі спочатку так сказали. Доньку випустили через тиждень, а я все сиділа… 

Незабаром виявилося, що у військовій прокуратурі Вікторія проходить як свідок у справі замаху на Гіві. Того дня вона їхала забирати безпритульну собаку, і її авто «засвітилося» поруч з офісом, де стався вибух.

– Зоозахисниця, з подачі якої я поїхала шукати собаку, на очній ставці поводилася якось дивно. Здається мені, що хтось її використовував, і не випадково ми біля того офісу опинилися. А найцікавіше, що одна з тих подружок, з якими нас затримали на КПВВ, працює у школі з мамою того, хто нас затримував від «МДБ». Це вже потім з’ясувалося, а  тоді насторожило, що моїм попутницям не одягли ані мішки, ані кайданки, у них не забрали нічого, відпустили одразу. А я, коли у Маріуполі почула про підрив Гіві, ще при них пожартувала: мовляв, хоч би не потрапити в халепу, бо саме була поблизу цього місця зі своєю машиною. Не вірю я в таку кількість збігів. 

Відпустили Вікторію так само раптово, як і затримали. Півроку вона залишалася «невиїзною», бо паспорт не віддавали. Потім поступово повернули і документи, і ґаджети, і ключі від машини. Вона відновилася на роботі у Маріуполі і аж до карантину продовжувати возити до свого притулку корми, на які йшла практично вся зарплатня.

МРІЯ НЕ ЗНИКАЄ, ВОНА ЗМІНЮЄ АДРЕСУ

Через закриті «ополченцями» КПВВ Віка вже більше року не була вдома. За тваринами (а у міні-притулку у Макіївці наразі 52 кішки та 12 собак) доглядає чоловік. А наша героїня тим часом продовжує втілювати свою мрію у реальність і створює для них умови на вільній території. Війна зруйнувала лише її життя, але не вбила ідею. 

– Спочатку я хотіла побудувати притулок у Маріуполі, бо я й досі активна учасниця міської програми регулювання чисельності безпритульних тварин. Саме я і запропонувала ту програму, бо вона працювала у нас у Донецьку. Проблема з безпритульними тваринами у Маріуполі дуже серйозна, і мені пообіцяли: якщо я допоможу з її розв’язанням, мені, можливо, виділять землю під притулок. А мій знайомий, теж переселенець, член громадської організації «Громада за майбутнє України», запропонував пошукати землю самостійно. Мовляв, тут такі мальовничі місця, може, вдасться щось для людей побудувати, не тільки для тварин.

У пошуках земельної ділянки Вікторія об’їхала майже всі села поблизу Маріуполя. Були думки про Сартану, Гнутове, але довгий час нічого не виходило. Зрештою вона зупинилася на невеличкому селі Приазовському під Мангушем, що налічує трохи більше 800 людей. Саме тут народилася ідея, більш масштабна за будівництво центру адаптації тварин. Звісно, він нікуди не подівся, просто «вписався» в концепцію нового амбіційного проєкту і став його частиною.

– Після довгих пошуків ми приїхали до Приазовського. Це вже був розпал ковіду, карантин, але тут дуже легко дихалося. Не знаю, що це було, але якийсь внутрішній голос підказав, що саме тут треба зупинитися. А коли голова сільради сказав: «Хочете землю – будь ласка!», сумнівів вже не було. Це була зустріч несподівана, доброзичлива, це нас дуже вразило. Ми йому: а нас багато. А він: все одно, будь ласка, беріть землю безоплатно. І ми подумали: а чому б ні? Чому б тут не побудуватися тим, хто вже ніколи не повернеться до Донецька, чому б не змінити ситуацію так, щоб той Донецьк був не там десь далеко, а тут, з нами? Так з’явилося місце для майбутнього поселення. Завдяки голові сільради Івану Івановичу Бєлозерцеву всіх нас прийняли до громади. Він виходив з того, що розвиток у село прийде тільки з активними людьми, і треба зробити так, щоб у це село вони прийшли. Тепер ми всі разом будемо втілювати в життя все, що напланували.

А «напланували» люди, що прийшли, безліч чого. ГО «Громада за майбутнє України» об’єднує 78 родин переселенців, учасників АТО та людей, які постраждали від російської агресії. І вони хочуть не лише побудувати для себе житло, а й відновити інфраструктуру села. Тут буде вуличне освітлення та нові дороги, відремонтовані будинок культури та лікарня, транспортне сполучення між селом та містом, спортивний комплекс, парк та ставок з прокатом човнів і риболовного знаряддя, осучаснені школа, бібліотека та центр побутового обслуговування; підприємство з виробництва альтернативного палива і будівельних матеріалів, свій ЦНАП та молодіжний центр, готель, паркінг та іподром. Планується розвиток рибного господарства, виноградарства та овочівництва. Передбачено будівництво страусової ферми, пекарні, власної теплиці та, авжеж, центру адаптації для тварин. 

– Ми подивилися, які є ресурси у села, що можна зробити для покращення. От тоді прийшла ідея створення екомістечка. Виникла якось природньо, сама по собі. Ми хотіли, щоб люди, які тут оселяться, мешкали у селі, але так, наче живуть у зручному місті за європейськими стандартами. 

Тільки на будівництво житла необхідно знайти 5 мільйонів доларів, проєкти ремонту існуючого фонду та розвитку підприємств теж потребують коштів. Але нові поселенці вже почали і зупинятися не збираються: доводять свою спроможність відновити регіон, втілюючи один проєкт за іншим. 

– Зараз ми запускаємо у селі ті напрямки, які вкрай необхідні: медицина, транспорт та освіта. Пишемо проєкти, взяли участь у багатьох міських програмах, отримуємо кошти і потихеньку робимо все, що потрібно. Написали багато заявок на гранти. Сподіваємося, що щось виграємо. Працюємо з міжнародними фондами. Ще є державна програма з відновлення сіл України, хочемо й до неї потрапити. Написали запит через депутатів Верховної Ради, чекаємо наразі на відповідь. Будемо брати участь скрізь, де тільки можна, для нас це найактуальніше завдання.

Проєкт екопоселення Вікторія разом з однодумцями з ГО «Громада за майбутнє України» вже презентувала у Маріуполі. А міський голова вже навіть анонсував появу у регіоні іподрому – плідно опрацював візію «нових» приазовців.

Тож не дивуйтеся, якщо невдовзі у невеличкому селі степового Приазов’я виросте дивовижне містечко, де будуть жити люди, які самі створили своє життя за власним планом. Спитаєте, чи зможуть вони знайти стільки грошей? Не сумнівайтеся – обов’язково зможуть. Бо коли є мета, десь поряд є і можливості.

Ірина ГОРБАСЬОВА/Громада Схід №17(50) 2021