Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
30.06.2022

В одному з вікон багатоповерхівки у Запоріжжі до пізньої ночі відблискує світло екрана ноутбука. Тендітні пальчики ретельно набирають текст на клавіатурі, дівочі очі перевіряють кожну набрану літеру, аби не помилитися. Адже всі імена у базі Маргарити ГАВРИЛОВОЇ — це долі людей, які наразі дуже потребують допомоги, бо вимушені були тікати з окупації. Що таке війна й окупація, дівчина знає не з чуток. Вона — переселенка з Волновахи.

Маргариті 21 рік. До повномасштабного нападу рашистів вона вивчала англійську, захоплювалася фотографією та любила спілкуватися з друзями у соцмережах. У реальному житті друзів у дівчини було небагато. Бо дуже складно знайомитися та долучатися до дитячих розваг, якщо з першого року життя у тебе ДЦП і пересуваєшся ти на візку.

— Дитячий церебральний параліч вражає всю нервову систему людини, у тому числі — головний мозок. А відтак, моє захворювання дуже обмежує мої рухові здібності, — каже дівчина.

Проте важкий діагноз ніколи не заважав Маргариті розвиватися — вона вільно володіє англійською, захоплюється комп’ютерними програмами, пише власні твори, любить читати та подорожувати. Разом з громадською організацією «Дивися серцем», де працювала медіаменеджеркою, вона об’їздила багато українських міст. Займалася й волонтерством — організовувала аукціони та збори коштів для дітей з інвалідністю.

У Волновасі дівчина полишила свій інклюзивний будинок, повністю обладнаний під її потреби, та всі улюблені речі. З минулого життя захопила з собою тільки спогади.

Бо втікати треба було швидко.

— Ми до останнього сподівалися, що нас не дістане той «руський мир» і нам не доведеться евакуюватися. Але не так сталося, як гадалося.  Оскільки укриття в нашому будинку не було, обстріли «визволителів» відчувалися особливо сильно. На кожен вибух серце завмирало та стискалося у грудях від тваринного жаху. Бігти нема куди і неможливо, бо ти прикута до візка. Мій рідний дім, ця моя фортеця під час бомбардувань перетворювалася на пастку. Ми з мамою та сестричкою сиділи у ванній та просто молилися, аби залишитися живими.

Останнім «аргументом» для скорішого виїзду став літак, що скинув бомбу поруч з їхнім будинком. Виїхали 27 лютого на власній машині у супроводі військовослужбовців 105-го батальйону ТрО Волновахи. Евакуювалися спочатку до Великої Новосілки, потім — до Старомайорська, де і потрапили в окупацію.

— За дві доби після нашого приїзду до селища зайшли російські танки. Ми бачили, як кадирівці зламували крамниці, громили будинки та заради розваги стріляли у різні боки. Ми бачили, як вони грабують гарний сусідній будинок… Гадаю, що до нас не зайшли тільки тому, що ми жили у старій маленькій хаті з туалетом на вулиці. Було дуже страшно. А ще ми дуже переймалися за нашу машину, яку заховали в одному з гаражів, бо на ній були пов’язані жовто-блакитні стрічки. Не знаю, що було б, якщо б вони її знайшли.

Виїхати з села до вільної території родині вдалося тільки після того, як його залишили кадирівці. І знову — за допомоги тероборони.

— 9 березня за нами приїхав наш батько разом з тероборонцем Сергієм Колоколовим. Сергій був справжнім героєм — сміливим та відважним, врятував дуже багато людей, але його життя забрали росіяни… Тероборонці довезли нас до Дніпра, де вже чекала моя старша сестра зі своєю родиною. Потім ми поїхали до Кам’янського, винайняли житло, почали облаштовуватися.

Але вже за місяць доля вирішила, що треба їхати далі – до Запоріжжя.

Сталося це так. Ще за умовно «мирних» часів громадська організація, у якій працювали  Маргарита та її мати, спільнодіяла з благодійним фондом «Карітас Маріуполь». Робітники фонду, який з війною евакуювався до Запоріжжя, запропонували дівчині привезти новий візочок замість її старенького, домашнього. А коли приїхали з візочком – запросили до роботи у благодійному фонді.

– Ми з мамою вирішили погодитися. До того ж, наша родина потрапила до програми фонду «Допомога в оренді житла для переселенців», яка повністю покриває орендну плату, тож у Запоріжжі ми витрачаємося лише на комуналку, – каже Маргарита.

Зараз вона працює у «Карітасі» адміністраторкою бази даних — вносить до електронної картотеки імена сотень переселенців. Маргариті подобається її нове життя та нова робота. Але кожного дня вона мріє, аби скоріше скінчилася війна, щоб повернутися до рідної домівки в українському місті Волновасі.

Олеся СВЯТИЧ/Громада