Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
18.05.2022
Фото: Антон Скиба

 

Якби міста могли писати одне одному листи… Бо що відчувають окуповані українські Маріуполь, Херсон, Волноваха, Станиця Луганська, Новопсков, Сватове, знає тільки той, хто має досвід життя в окупації. І навіть тоді майже неможливо розповісти словами – хіба що визветься дуже талановита людина. Наприклад, письменниця-донеччанка Олена СТЯЖКІНА.

Якби міста могли писати одне одному листи, то цей був би таким:

«Дорогий Херсоне, тепер ти знаєш про мене все. А я, може тільки я, знаю все про тебе. Ти ще миєшся? Компульсивно зметаєш бруд з тротуарів, поливаєш травичку, звозиш-ховаєш сміття? Ти ще миєшся, як зґвалтована жінка, якій нема кому сказати про зґвалтування?

Чи вже ні? Чи вже не сила, бо бруду стає все більше, а сліз все менше?

 

Я знаю, як ти прислухаєшся, як вдивляєшся у небо в надії, що ось – ось він, наш літак, наші ракети, наші «прильоти». Я знаю, що ти готовий сидіти у підвалах, скільки треба, й сидіти там з квітами, які, раптом один з твоїх  помре, нашим воїнам передасть хтось інший. І квіти не зів’януть.

Ти вже знає, коли «від тебе» і коли «до тебе». З одного з твоїх вікон видно-чутно Чорнобаївку. І кожного разу, коли туди прилітає, ти літаєш також. Твоя віра підстрибує до того неба, яке тримає Україна. Твоє тіло спікає жага і спрага. Ти чуєш наших й не можеш проковтнути ком, що застрягає в горлі.

Чорнобаївка – близько. Вона не Аеропорт, але така сама – велика надія. Поки туди влучають снаряди, ти – живий.

Я знаю, як тобі хочеться блювати й як болісно ти блюєш, коли по телебаченню бачиш говорящі сраки дурбецалів, що продалися бісам ще до всього. Я знаю, як закипає у тебе мозок, коли ти чуєш методичку про великих визволителів і, водночас, бачиш як вони крадуть автівки,  меблі і залізні паркани. Твій унітаз поки не вкрали, тож тобі є куди зблювати.

Ти чуєш їхні козлячі голоси, незв’язні речення «магучого язика», відчуваєш запах засцяного та пітного тіла, яке лежить на тобі могильною плитою, ти шукаєш своїх, але не можеш підставити їх під тортури, а тому часто проходиш повз. Ти боїшся новин – великих та малих. Ти боїшся знову взнати, що в тому твоєму районі просто так вбили трьох хлопців, а в цьому – невідомо куди забрали п’ятьох дівчат. І ти боїшся, що ці дівчата і хлопці, чоловіки і жінки, коти і собаки – відомі, знайомі, рідні тобі – нікому більше не потрібні.

Про їхні муки, Херсоне, знаєш тільки ти. І не можеш покликати підмогу. Ти не можеш ані волати, ані кричати, ані навіть шепотіти. Вони ж відрізали чи тільки відрізають по шматках твій зв’язок зі світом? Вони лишають тебе наодинці, в якомусь дикому тумані, що ми ніколи не бачили в наших степах. Бо це не туман, а імла.

Тобі страшно. І твій найбільший страх, що це все – назавжди. Що тебе забудуть, бо це простіше. Що  відвернуться, бо не на часі. Бо зголосяться, що в інтересах збереження країни ти будеш тихо вмирати так, як вмираєш зараз.

Ти, мій дорогий, мій любий, боїшся, що стаєш невидимим, що твої обриси розчиняються, залишаючи по собі смугасті кавуни й пахучу полуницю як чорні терикони та ароматні троянди.

Ти звикаєш вмирати. І вмираєш кожного разу, коли чуєш: «Виїздіть!», а потім: «Хто не виїздить, той сам хотів рашку». Ти – німий. Тобі нема кому крикнути, що все не так…

Вони вже створили тобі «підвали» та «Ізоляцію»? Вони вже зруйнували все, що ти любив? Що все покрали, я знаю: це їхній перший крок «визволення від нацистів». Чи їздять тролейбуси? Маршрутки? Чи зганяють твоїх на мітинги «масової підтримки» окупантів? Чи примушують виходити до праці, роздаючи інструкції та накази, написані руським язиком? Чи обшукують тебе, роздягаючи на блокпостах? Чи видалені у тебе всі світлини, де ти був синьо-жовтий і щасливий, де всі твої були живі?

Я все знаю про тебе, Херсоне. Знаю, як вони будуть затискати тебе безгрошів’ям, бідністю, а потім – й спеціальними обстрілами, які списуватимуться на ЗСУ. Ти побачиш, як дехто почне в це вірити. І в тебе знову не вистачить сліз, щоб прожити цю – яку вже за рахунком – зраду?

У тебе вже носять квіти членіну? У тебе вже знесли пам’ять про наших героїв? Тобі здається, що відібрали не тільки минуле, а й майбутнє? Тому скоро – вже дуже скоро – ти задихнешся? Ти боїшся змиритися та завмерти?

Давай, давай, кажи, бо ми рідні й я знаю, як воно. Кажи, друже, що сьогодні твій найстрашніший страх?

Що ти не доживеш? Що надовго залишишся у імлі, забутий та трохи проклятий? Що лінію, де стануть наші, буде видно з вікна твоїх дев’ятих поверхів? Лінію буде видно, відстань буде два кілометри, а пройти ти не зможеш її за роки?

Який?  Який найстрашніший? Що всі забудуть, як ти виходив на вулиці – без зброї, а тільки із прапором та гімном України? Всі забудуть і скажуть, що чотири рази – це мало?

Ти, героїчний, сильний, незламний, боїшся запам’ятатися як боягузливий та «мало український». Ти боїшся, що оце сальдо-бульдо-МММ стане твоїм обличчям? Що твої діти забудуть Україну? Що твоя віра вичерпається?

Не бійся, дорогий мій друже. Цього разу так не станеться. Тебе визволять. Я попрошу своїх – Луганськ, Кадіївку, Горлівку, Єнакієво, Алчевськ, Макїївку – також написати. Твоїм – Маріуполю, Бердянську, Волновасі, Мелитополю, Новій Каховці, Скадовську, Геничеську. Вір, їх визволять також. Можливо не завтра, але ваші квіти не встигнуть зів’яти. Точно тобі кажу.

 

Прокидайся вранці і кажи собі: нас визволять, нас визволять, нас визволять. Стара та трошки хвора, однак – дуже зла – киця дочекалася рятувальників на сьомому поверсі вщент розбитого будинку. А ти – не такий вже старий і точно не хворий. І точно – дуже злий на них. Ти – дочекаєшся. Тебе – визволять.

 

А коли це станеться, напиши мені листа. Бо я все ще є. Все ще в імлі та задусі, в мовчанні та невидимості. Напиши мені листа. Тепер ти знаєш, як сильно я буду на нього чекати. Тепер ти знаєш про мене все…

Твій Донецьк».

Київ, 5 травня 2022