Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
24.08.2020

«Давай знайомитись!» – вітається одна з українських політичних партій на продуктових наборах, які роздаватиме у передвиборчу кампанію. Так завжди буває: популісти (від латинського populus) згадують про власне «популі» (народ)  лише перед виборами. А після так само забувають – аби за 4-5 років знайомитися наново.

Насправді людство з популістами знайоме давно, ще з часів Давнього Риму. А як течія популізм сформувався наприкінці ХІХ століття з Народної партії США, що претендувала стати «третьою партією» нарівні з республіканцями та демократами. Утім, її популярність різко впала вже на початку ХХ століття. Протягом майже 100 років популізм проявляв себе лише у країнах «третього світу», аж поки на початку ХХІ століття, одночасно з розвитком нових медіа та падінням журналістських стандартів, зазнав справжнього розквіту і на Заході. За останні 5 років тією чи іншою мірою популісти набули владних повноважень у США, Великій Британії, Франції, Іспанії, Італії, Нідерландах, Греції, Австрії, Швейцарії, скандинавських країнах.

В Україні популізм присутній у риториці майже всіх політичних гравців. Його розвиток розпочався на початку 2000-х років, коли тодішня опозиція ввела термін «злочинна влада». Відтоді у нас всі влади апріорі «злочинні», і з ними модно боротися – навіть тоді, коли можновладці об’єктивно демонструють наочні успіхи в управлінні державою. Політика вважається «брудною справою», обирається завжди «найменше зло», а йти у політику самому – вчинок, для «маленької людини» незрозумілий і неприйнятний: я надто чесний (насправді: «надто слабкий, щоб змінювати систему»).

Всім цим і користуються популісти, які акцентуються саме на ескалації протиріч і апелюють до незадоволення людей власним життям. У своїй риториці вони завжди протиставляють дві сутності – народ і еліту. При цьому обидва поняття – умовні. «Еліту» можна замінити словами «влада», «олігархи», «чиновники», «бариги» тощо. «Народом» же популісти називають усю сукупність виборців, незалежно від класу, національності, статусу – усіх, хто може за них проголосувати.

За голоси останніх цієї восени і відбуватиметься боротьба на місцевих виборах. У хід вже пішов весь арсенал палких залицянь, до яких популісти великі майстри.

Зброя популістів – обіцянки та гречка. Гречка вже їде. Обіцянки вже лунають. Причому обіцяють нам навіть те, що взагалі не про місцеві вибори. Наприклад, «відновлення миру» або «долар по вісім» – агов, люди, це аж ніяк не входить до повноважень міських голів чи депутатів сільради, яких ми обиратимемо восени!

Втім, для популістів це цілком нормально. Вони так роблять завжди – обіцяють золоті гори, а потім кажуть, що виконати обіцянки їм хтось заважає («попередники», опозиція, «світова закуліса», радикали-націоналісти, коронавірус, біженці тощо). Це один з ключових прийомів, які популісти використовують у політиці. Всі вони ґрунтуються на певних слабкостях людської психіки та етичних пастках (ну хіба хтось може бути проти миру?).

Насправді у популістів немає чіткого бачення майбутнього, окрім досягнення власних цілей. Тому вони завжди обіцяють щось повернути – щось з минулого, де було нібито краще і чого людей «несправедливо» позбавили. Це робиться для того, аби вивести нас з раціонального стану і ввімкнути так звані «механізми виживання», коли мозок відчуватиме загрозу і потребу у захисті. На відміну від свідомості, такі механізми сформувалися мільйони років тому. Надмірна емоційність популістських гасел – звинувачення на адресу опонентів, роздмухування штучних загроз (як от «мовне питання»), спекуляція на розділенні людей («західняки-східняки» тощо) – знижує критичність сприйняття і викликає «народний гнів». А гнів, як свідчать дослідження, є найбільш «вірусною» емоцією, яка найсильніше схиляє до швидких і необдуманих дій.

Коли потрібна реакція викликана, популісти пропонують рішення. Прості до неподобства: «взяти та поділити», «владу – трудящим, землю – селянам», «просто припинити стріляти». Прості для сприйняття рішення часто є непридатними для реалізації, але включають механізм очікування нагороди. За це, кажуть нам мікробіологи, відповідає гормон дофамін, який впливає також на ухвалення рішень. Тож, будучи в стані припливу дофаміну в крові, ми більш схильні погоджуватися на запропоновані пропозиції. Хай навіть пізніше, після обдумування, ми вважатимемо вибір неправильним.

Ще популістів часто називають «партіями однієї теми», адже, на відміну від традиційних партій, більш-менш конкретні пропозиції вони мають тільки з одного-двох питань. Тому ми і чуємо від них на місцевих виборах ті ж гасла, що й на парламентських,– незважаючи на те, що парламентарі не можуть зменшувати тарифи водоканалу, а мери не впливають на припинення війни.

Як вберегтися від потрапляння на гачок маніпуляторів-популістів? На жаль, єдина зброя проти популізму – це знання принципів його роботи. Саме вона є смертельною для будь-якого популіста.

Євген ТОПОР/Громада Схід 15(24) 2020

Чому заяви популістів варто ділити на десять

Глава перша

Вони торгують ненавистю, пошуком винних, наркотиком у вигляді образи на весь світ – тієї, що дозволяє людині відчувати себе жертвою чужих підступів і молитися на чарівника. Вони намагаються виглядати «білими та пухнастими», але ніколи такими не є. Історія свідчить: популісти здебільшого – затяті брехуни.

«Можна весь час дурити деяких, можна деякий час дурити всіх, але не можна весь час обдурювати всіх», – ці слова належать Лінкольну. А слова «Все найкраще – дітям!» приписують Леніну. Ще той лицемір був.

На фото – єдині в світі мотосани на базі лімузина «Роллс-Ройс», які за три тисячі фунтів стерлінгів виписали з Англії спеціально для Володимира Ілліча 1921 року. Того самого року, коли на Волзі і в Україні дітей їли власні матері, адже весь урожай хлібу Ленін продав за кордон.

На цих санях вартістю 12 річних окладів декана Лондонського університету «добрий дєдушка» Ленін у супроводі охорони розсікав підмосковними полями у роздумах, як би знищити майнову нерівність між людьми у світовому масштабі. У масштабах своєї країни, як бачимо по «Роллс-Ройсу», більшовики її вже знищили.

А ще у вождя світового пролетаріату був майже десяток розкішних автомашин, одна з них належала особисто Миколі ІІ. Надія Крупська, у свою чергу, їздила на лімузині імператриці. Жило подружжя у конфіскованих «голодними і рабами» маєтках – в оточенні десятків охоронців, слуг, служниць, особистих водіїв, перукарів і кухарів.

Тим часом спеціальні людці розпускали країною чутки, як Ленін чорний сухарик порожнім окропом запиває, а Дзержинський – той прямо-таки  непритомнів з голоду просто на робочому місці.

Насправді непритомнів він від передозування кокаїну – важка наркоманія голови ВЧК була предметом серйозного обговорення на рівні ЦК партії. Жив у «віджатому» більшовиками особняку, який був оздоблений яшмою, дорогоцінними породами дерева та італійським мармуром. Особистий лікар спостерігав, аби у меню «Залізного Фелікса» завжди були парові телячі котлети, спаржа, осетрина, мочені яблука і улюблена страва – курча маренго.

Калінін, Сталін, Бонч-Бруєвич, Луначарський, Коллонтай, Рейснер, Зінов’єв, Радек, Свердлов і ще тисячі партійців різного рівня виписували собі коньяки і автомобілі, водночас промовляючи полум’яні речі до «народу». Народу, якого позбавили приватної власності, а найпрацьовитіших вбили або відправили за Урал.

Дешеві розповіді про рівність та справедливість, підкріплені дешевими подачками – теперішні популісти діють так само. У них нічого не змінилося, суцільна брехня. Та змінилися люди, які більше не «народ», а окремі особистості з правом знати правду і думати. З правом обирати і бути обраними. Без усілякої неґречної гречки.