Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
06.06.2020

Євген Каплін. 31 рік, харків’янин, соціолог, соціальний робітник, керівник гуманітарної місії «Проліска». Протягом шести років він разом з колегами п’ять днів на тиждень перебуває прямісінько на лінії розмежування, допомагаючи людям, які опинилися у війні. Шість років наполегливої праці, безліч гуманітарних проєктів, відновлених об’єктів, врятованих сімей. Шість років небайдужості до людської біди. 

ДО ВІЙНИ. 2005 року я навчався у 10-му класі і займався створенням шкільного самоуправління (потім цей досвід запровадили в одному з районів Харкова). Разом з двадцятьма активістами ми створили громадську організацію, і після школи допомагали дитячим будинкам, онкохворим діткам, опікувалися ветеранами, доглядали дитячі майданчики, проводили виставки… Коли став студентом, я зареєстрував компанію ART-Bomb, займався масовими заходами та рекламою. А потім був створений танцювальний фестиваль з однойменною назвою, який проходив раз на півроку і був одним з найбільших у Європі. 2012-го в ньому брали участь 8 країн світу, 8 тисяч дітей, було більш ніж 80 номінацій від народного танцю до сучасного. Наймолодшому учаснику було 3 роки, найстаршому – 76. Останній раз ART-Bomb пройшов у травні 2014 року, коли в нас вже не було Криму, але ще був Донбас. 

ПОРУЧ З ВІЙНОЮ. Коли почалися бойові дії, першими до мене звернулися діти зі Слов’янська, учасники нашого фестивалю. Керівниця дитячого колективу просила гуманітарну допомогу та вивезти декілька дітей з міста, охопленого війною. Ніхто спочатку не хотів туди їхати. Ми взяли у прокаті машину, десь тонну продуктів відвезли, а звідти вивезли сім’ї з дітьми. Спочатку ми купували все за свої гроші та за гроші знайомих підприємців. Коли до Слов’янська увійшли українські військові, ми зрозуміли, що місту ще деякий час буде потрібна допомога, поки там відновиться зруйнована інфраструктура, почнуть працювати магазини та їздити транспорт. 

НА ВІЙНІ. ПОЧАТОК. ГУМАНІТАРКА. Датою створення нашої місії ми вважаємо 10 липня – цього дня у Харкові з’явилася перший намет зі збору гуманітарної допомоги для Слов’янська, Миколаївки, Семенівки та інших населених пунктів, що постраждали. Дуже багато харків’ян тоді відгукнулися. До наметів приходили люди, приносили все, що могли. Хтось пропонував пальне, хтось транспорт, хтось харчі і одяг. Один дідусь попросив викопати картоплю на його городі та вивезти людям на Донбас. Така собі звичайна допомога звичайних людей. Приходили переселенці, у яких там залишилось майно, вони готові були їхати до тих сіл допомагати. Раз на тиждень ми збирали та відвозили до 10 машин, такий собі гуманітарний конвой. Потім допомоги ставало все більше, почали їздити декілька разів на тиждень. Як лінія фронту стала рухатися, настали Горлівка, Лисичанськ, Авдіївка. 

До вересня ми існували за рахунок того, що приносили до наметів. А далі сталися два неприємних інциденти. Спочатку люди з автоматами, начебто з батальйону «Айдар», розгромили один з наметів, звинувативши нас, що ми годуємо терористів. Мовляв, всі, хто там мешкає, кому ми допомагаємо – терористи. За декілька днів інший намет спалили, то були вже прихильники «руського міру». Вони стверджували, що ми крадемо дітей, віддаємо їх «укрофашистам» на органи. Тож ми зняли намети і існували через соціальні мережі аж до середини 2016 року. Приймали все, навіть кілограм крупи, не відмовлялися не від чого. На той час не було ані грантів, ані фінансування, все трималося на волонтерських засадах. 

ВІЙНА. ЕВАКУАЦІЯ. Дебальцеве. Спочатку привозили туди харчі, потім становище погіршувалося, дзвінків ставало більше. В якийсь момент їх стало настільки багато – по 300 на день, що не було часу купувати щось, ми просто вивозили людей кожного дня. Доходило до того, що тільки на пальне на один день треба було до тисячі доларів, бо ще ж і через Станицю Луганську вивозили дитячі будинки сімейного типу, багатодітні сім’ї…. Ми виїжджали, я писав пост на фейсбуці, і, коли з’являвся зв’язок, приходили сотні СМС: плюс 1 гривня, плюс 10 гривень, плюс 1000 гривень. Так збиралася необхідна на той момент сума. Водії державних автобусів ближче за 30 кілометрів до Дебальцевого не їхали – мовляв, там стріляють. Ми тоді стали підвозити людей до них, а вони вже розвозили далі. Частину людей везли до Святогірська, інших до Харкова, кому було потрібно, відправляли далі потягами. А на ранок те ж саме починалося знов. В цій роботі брали участь до 100 волонтерів – не в один момент, а хто коли міг, тоді і працював. Ще п’ять волонтерських рухів робили те ж саме, що і ми: військові волонтери, протестантська церква і декілька громадських організацій. Пам’ятаю всіх поіменно.

Одного разу було вивезено 300 людей, а потім Арсеній Яценюк відрапортував, що то держава евакуювала людей із зони бойових дій. Хоча безпосередньо до цього були причетні Наталя Воронкова і Діана Макарова – військові волонтери, та Наталя Деркач зі «Слов’янського серця». Отакої. 

ВІЙНА. ОФІЦІЙНО. 2016 року ми отримали перші два гранти від Агентства ООН у справах біженців в Україні – на фінансування психологів та соціальних працівників. ООН допомогла організувати гуманітарні центри з розподілу твердого палива, засобів гігієни. Наразі їх 10: 7 у Донецькій та 3 в Луганській областях, більшість знаходиться менше ніж за 5 кілометрів від лінії розмежування. Ми не дуже широко представлені у Маріуполі, бо у цьому регіоні є багато своїх гуманітарних організацій, але деякі роботи все одно виконуємо і там. 

Коли ми починали працювати, в населених пунктах був вакуум влади, чиновники роз’їхалися, хто куди. Активісти тоді тягнули на собі все, виконуючи функції і соціальних служб, і міської влади. З часом волонтерська робота перетворилася на цілодобову у форматі 24/7. Тоді я знов звернувся до ООН, пояснив, що людям треба платити зарплатню. Мене почули, і у нас з’явилася можливість підтримати активістів, а також орендувати приміщення та транспорт. Таким чином наша робота стала офіційною. 

Зараз у нашій команді майже 200 фахівців: 150 штатних співробітників і 50 волонтерів, котрі працюють у громадах. 90% працівників – це волонтери в минулому, які разом пройшли найгарячіші точки. Щодо фаху наших працівників, то є соціальні робітники, є психологи, є водії, фахівців дуже багато. На виконання спеціальних робіт ми наймаємо фахівців необхідного профілю. Так ми відновили ФАПи після обстрілів, амбулаторії, як у Гранітному, спортивний зал у Мирному, дитячий садочок у Кам’янці, було близько 100 проєктів такого напрямку.

У зоні відповідальності «Проліска» – 20-кілометрова зона уздовж лінії розмежування довжиною майже 470 кілометрів, де розташовані 600 населених пунктів з населенням півтора мільйона. Найскрутніше у селах – їх приблизно 70 – які або на першій лінії оборони, або абсолютно ізольовані. Там нема доріг, водопостачання, в деяких досі нема органів влади, медичної допомоги, магазинів. Є такі села, що знаходяться серед замінованих ділянок, а з вікна нашого соцпрацівника можна побачити бліндаж так званої «ЛНР».

Наші волонтери постійно слідкують, що відбувається, які виникають негаразди. Десь треба колодязь викопати, десь щось побудувати або відновити. Потім шукаємо шляхи розв’язання проблеми, розробляємо проєкт, створюємо комітет разом з ООН. Ідею або приймають, або відхиляють, шукаємо фінансування і тільки тоді реалізовуємо. Інколи це триває декілька місяців, іноді – років, бо у нас своя бюрократія. Наприклад, на будівництво мосту в Новогригор’ївці пішло півтора року запитів до держустанов, узгоджень, відмов. По-різному буває. 

ВІЙНА. РЕЖИМ ТИШІ. Минулого року до мене звернулися копачі з Чермалика. Кажуть, що викопали могилу, тепер у ній сидять, бо їх обстрілює снайпер. Довелося вести перемовини з приводу режиму тиші. Три години хлопці сиділи у тій могилі, поки все узгодили. Після цього з ними дуже довго працював наш психолог, мало не півроку. Нам вдалося тоді ще й грошей «вибити» на ліки для них. На моїй пам’яті тільки поховальні процесії три рази обстрілювали, про подвір’я вже не кажу. Були випадки, коли куля в дім прилетіла, почалася пожежа, згоріли документи. Минулого року ми відновлювали документи десятьом мешканцям Чермалика. А загалом того року в нас було більше 3 тисяч таких людей.

До моменту отримання документів ми беремо людину під опіку, привозимо їй все необхідне. Коли без документів не виїхати з населеного пункту, ми виходимо на військове командування, домовляємося, проробляємо алгоритм переміщення, відвозимо людину до паспортної служби, робимо необхідне і знов за тією ж схемою повертаємо. Бувають випадки, коли людина не може перетнули КПВВ, бо є помилка у перепустці, або перепустка відсутня. Ми такі випадки теж контролюємо, домовляючись з військовими або прикордонниками. Доводиться просити режим тиші, аби провести або ремонтні роботи чи евакуювати людей та їхній домашній скарб, як це було у Гладосовому, де люди жили самотньо на самісінькій лінії вогню. 

ВІЙНА. «СПЕЦПРОЄКТИ». Між Гранітним та Старогнатівкою є таке село – Новогригорівка. Воно спочатку було «сірим». 2015 року туди по вихідних навідувалася розвідка так званої «ДНР», проводила там обшуки, купувала самогон. Селяни на ту сторону не ходили, але весь час були між двох вогнів. До школи у Гранітному діти ходили бродом через Кальміус, потім через замінований ліс, потім 5 кілометрів пішки. Ми довго писали в органи державної влади, що там треба міст через річку, але нам казали, що це коштуватиме 6 мільйонів гривень… А ми за 20 тисяч побудували. Дякую 128-й бригаді, яка надала техніку. Військові прорубали дорогу через той ліс, відсипали її щебінкою. Люди, до речі, теж допомагали будувати. Коли ми це зробили, зібралось все село, ви навіть не уявляєте! Кажуть: ви нас приєднали до України. Оцей випадок запам’ятався.

Ще була справжня «спецоперація» з доставки ліків до окупованого Донецька для хворої дитини. Ці декілька ампул вартістю півтора мільйона гривень ми купували у Києві, перевозили в умовах закритих КПВВ, домовлялися з усіма причетними структурами, постійно контролювали температуру, при якій ліки мали зберігатися. Під виглядом посилки начебто для співробітників ООН їх доставили за призначенням. Дитина тепер забезпечена ліками на декілька місяців.

Або унікальний протез для фермера з Гранітного, який втратив ногу, підірвавшись на протитанковій міні. 9 червня йому встановлять сучасний «розумний» протез вартістю більше 10 тисяч доларів. Він з тим протезом не тільки ходити чи бігати, а навіть плавати зможе. Ініціювали цей проєкт працівники Компанії «Вода Донбасу», які ремонтували пошкоджені мережі під ворожими обстрілами і постраждали. Багатьох із них ми повернули до роботи, до повноцінного життя.

Минулого року ми розпочали великий проєкт з купівлі житла для людей з ізольованих, проблемних населених пунктів. Це пілотний проєкт, єдиний у світі. Починали ми ще без допомоги ООН, яка наразі це фінансує. 2015 року до мене звернувся чоловік з Жованки, він просив генератор, бо світла не було. Його будинок стояв на лінії постійного вогню. Поки я заливав пальне до генератора, в мене летіли кулі – отак там було небезпечно. Я став цю сім’ю умовляти, щоб переїхали (в ній було четверо малолітніх дітей), пообіцяв купити їм житло. Вони довго вагалися, поки не стало зовсім «гаряче». За два-три дні ми у фейсбуці зібрали необхідні 30 тисяч гривень, і купили їм будинок у Часів Ярі, за 30 кілометрів від лінії розмежування. Відтоді сім’я почала спати вночі, а діти пішли до школи, вперше за роки війни. Минулого року ми купили житло вже 18 сім’ям, на цей рік є фінансування для 20 будинків. В пріоритеті сім’ї з дітьми, а бюджет на купівлю одного будинку має не перевищувати 5 тисяч доларів.

ВІЙНА. ДЕРЖАВА. Пишемо листи до державних органів щодо всіх проблем, з якими звертаються люди. Далеко не все вдається, на жаль – десь 10% від того, з чим звертаються наші адвокати. Щодо державного фінансування, то його не було і зараз немає. Минулого року 20 тисяч франків Посольство Швейцарії передало до Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, а воно вже віддало гроші нам на допомогу постраждалим від мін. Тобто це не прямі державні гроші. Щоправда, Донецька облдержадміністрація минулому року виділила кошти на будівництво житла у деяких населених пунктах, таких як Опитне під Донецьком. Ми запросили режим тиші, це було перше вікно тиші за п’ять останніх років – на півтора місяця з 8 ранку до 6 вечора. ОДА надала матеріали для заміни дахів, віконні рами, а ми наймали людей та фінансували роботи. Після публікації про нас у журналі «Штерн» німецькі читачі зібрали 5 тисяч доларів і ми докупили все необхідне. 

ВІЙНА. КАРАНТИН. Роботи стало значно більше, бо не було транспорту до населених пунктів. Але ми забезпечували всім необхідним для боротьби з COVID прифронтові амбулаторії та лікарні – на загальну суму 500 тисяч гривень. Це дезінфектори, маски та респіратори, захисні екрани, прилади для виміру рівня кисню у крові і багато чого іншого. Бо були такі лікарні, де вже були хворі, а на 150 медиків всього 4 літри дезінфектора на цілий квартал, й мені ставало лячно. Так не може бути. 

Протягом двох місяців для 16 ініціативних груп у громадах ми купили швейні машинки, матеріал для захисних масок, і вони пошили більше 50 тисяч масок. Ця підтримка для громад складала 180 тисяч гривень. Якщо поділити ці кошти на той обсяг пошитого, то кожна маска коштує 3,5 гривень. Масками забезпечені всі, від мешканців до медичних працівників.

У людей зараз грошей немає, треба допомагати. За підтримки Об’єднаного українського гуманітарного фонду ООН (United Nations OCHA Ukraine – ред.) ми займаємося розподілом 4 500 наборів харчування серед населення 60+ та інвалідів. Де людей зовсім мало живе, там допомагаємо всім мешканцям без вікових обмежень. Набори в нас до 15 кілограмів, доволі великі, там є все необхідне. Поки карантин триває, ми будемо це робити. Запланована підтримка до середини літа.

ВІЙНА. ВЕЛОСИПЕДИ. Нещодавно наша організація роздала у громади електричні велосипеди. Вони видаються тим, хто допомагає людям похилого віку: медсестрам, фельдшерам, санітаркам, соцпрацівникам або місцевим волонтерам. У деяких селах велосипеди отримали поштарі, які пенсію розвозять. Ці люди тепер перетворилися на таку собі службу постачання, бо привозять і продукти бабусям і дідусям. Перший велосипед ми передали два роки тому фельдшеру в Сопіно, а зараз на кошти двох фондів – ООН та Об’єднаного українського гуманітарного фонду ООН – купили 75 електровелосипедів. Я вже третій тиждень їжджу, роздаю їх, інструктую.

Ви питали, що мене надихає? Надихає результат. Коли я бачу фельдшера на велосипеді – це надихає!

ВІЙНА….

ПІСЛЯ ВІЙНИ. Я із задоволенням повернуся до своїх культурно-масових заходів. Дуже багато позитивних емоцій приносив мені той танцювальний фестиваль ART-Bomb, з якого все починалось. В політику точно не піду – це не моє.

Олена Світла/ГРОМАДА Схід №10(19) 2020