Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
24.01.2021

«Коли будемо щиро старатися, щоби кожна дитина в нас відчувала, що вона є люблена, тоді справді в Україні не буде сиріт», – казав Любомир Гузар. На жаль, є діти, яким доля пошкодувала любові від рідних батьків. І тоді надолужувати цей дефіцит намагаються вихователі дитячих будинків сімейного типу.

Дитячий будинок сімейного типу — окрема сім’я, де під опікою вихователів спільно живуть від 5 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Загальна кількість дітей у дитячому будинку сімейного типу в Україні не має перевищувати 10 осіб, враховуючи рідних. Початок створення дитячих будинків сімейного типу у нашій країні припадає на 1988 рік. 2000 року існував вже 91 такий дитячий будинок, а 2020 року їх було 1 180. Наразі там виховується понад 8 тисяч дітей. 

Люди по-різному ставляться до такого типу виховання дітей, каже наша експертка з гуманітарних питань, керівниця проєкту «Простір підтримки» БФ «Карітас Маріуполь» Валерія Гармаш. Особливо неоднозначне ставлення – до так званих соціальних сиріт, дітей, які залишилися самотніми при живих батьках. Розповсюдженою є думка, що такі «діти вулиці» з неблагополучної родини не можуть вирости добрими та порядними людьми. З негативною реакцією стикаються й їхні вихователі: дехто вважає, що вони хижо заробляють на дітях. Таке наше суспільство…

Тож знайомтеся – пані Лариса, вихователька дитячого будинку сімейного типу у Маріуполі. Разом з чоловіком, а потім сама виховала понад 25 дітей. Наразі на її вихованні вісім підлітків.

– Зараз у нас своя спілка вже. Дружимо, спілкуємось, в гості один до одного ходимо, обговорюємо всі питання. Звертаються до нас вихователі нових дитячих будинків, тільки і встигаємо відповідати, що та як. Бо ми вже як динозаври, а нюансів багато, без підтримки і спілкування не обійтися. 

Для мене цей шлях почався 1992 року, коли запросили від церкви відвідати міські дитячі будинки. Діти підходили, заглядали в очі, брали за руки та питали: «А ти не моя мама? Ти не за мною прийшла?». Ця фраза мене там і розчинила. Тоді ще не було дитячих будинків та прийомних родин, але дітки до нас приходили з інтернату, ми брали їх, спілкувалися, у нас могли залишатися по 5-6 дітей. Потім для декого оформляли опіку, щоб вони могли жити в родині. Все це було без оплати та допомоги від державних структур. Ми жили за рахунок зарплатні, допомоги від церкви та допомоги знайомих з Америки. Важкувато бувало, але дуже дружненько. Тож зараз, коли хтось каже мені, що я беру дітей заради грошей, згадую ті роки, звідки все пішло… 

Коли 2006 року почали організовувати дитячі будинки та прийомні родини, мене вже добре знали у місті, бо я оформляла опіку над багатьма дітьми. Запропонували отримати вже офіційний статус. Спочатку давали на виховання чотирьох дітей, а вже потім 10. Мені було майже 30 років, та я мала своїх п’ятьох. Моїм дітям це спочатку було цікаво, проте згодом, коли всі діти почали ділити мою любов та мої руки, тут вже стало важкувато. Були і ревнощі, і прохання відвести дітей назад. Але з нами працювали психологи і потрохи-потрохи звикли. І зараз вони всі спілкуються один з одним, сестрами та братами називаються. 

Знаєте, я вже вросла в це душею і тілом. Для мене це вже спосіб життя, саме життя. Кожну дитину приймаєш, розумієш, звідки вона прийшла, з якої родини. Дуже рідко до нас потрапляють сироти, за весь час тільки четверо в мене було, щоб родина гарна, але трапилася біда. Переважно діти з неблагополучних сімей. Що вони тільки не пережили: насильство, бродяжництво, крадіжки – все було. І коли все починає вирівнюватися дуже радієш! Була дитина, як Мауглі, про яку говорили мені, що не буде вона вчитися: «вона бродяжка». А зараз тішуся: всі гарної думки про дівчинку, вона дуже сильна, старається, староста у коледжі, отримала підвищену стипендію. Всі дівчата та хлопці отримують освіту, створюють свої родини. Це все приносить дуже яскраві та радісні емоції.

Колись забирала я дівчинку. Теж мені про неї казали, що дарма, що з нею навіть дружити нікому не дозволяють. Їй було 15 років, і вона вже пройшла все: гуляння, випивку, клей. І це ж вже підліток, зі своїм сформованим характером. Та й взагалі, в неї вже був такий стрижень – ух! Не дуже й переламаєш. Змінити цей образ їй допомогла віра, коли вона почала ходити до церкви. Коли вона тільки прийшла і зараз – це зовсім інша людина. Закінчила 11 класів, музичне училище по класу диригента, а потім і університет за напрямком практична психологія. Зараз вона вже доросла, дві вищих освіти, працює психологом.

Багато дітей себе змогли розкрити, свої таланти. Бо ми сприяли цьому, зважали на те, що діти хочуть. Не знаю, як у мене вийшло. Мабуть, все ж таки, у кожної людини є своє призначення, кожному даний свій труд та свій талант. Ось у мене, мабуть, все ж талант з дітьми. І все ж таки, цей труд – від Бога, я вважаю. Тому що просто так не кожен зможе. 

Про мене кажуть, що я «фахівець по підлітках», хоч іноді і прошу, щоб дали когось молодшого. Важко, коли дитина приходить в 14-15 років. Це рік-два – та її треба випускати в життя, а вона ще не встигла нічого увібрати в себе. Мало часу. Тому, переважно, люди і намагаються брати маленьких. А підлітків – мені: візьміть, будь ласка! І тоді, і зараз. Так і кажуть: «тому що у вас виходить». Але важко буває, бо вони вже кожен із своїм характером. Проте дорослішають, і вже зараз згадуємо та сміємося разом. 

…Різне буває. Буває, що й ображають. Але я впевнена, що чим більше таких дітей буде виховуватися у родинах, тим більше вони будуть вирівнюватися, це вже будуть соціалізовані люди. Колись один чоловік мені сказав, що то гопники, не треба їх до суспільства. Тобто заздалегідь поставив на дитині хрест тільки тому, що дитина сирота, без батьків. Отакої, відразу відсунемо дитину у сторону і поставимо клеймо. Але ж різне буває, навіть у звичайних родинах. 

Кажуть, у нас мало сиріт – ні, у нас багато сиріт. Може, не всі за офіційним статусом, але фактично так. Без родини такі діти стають злими дорослими. Тому хотіла би, аби всі, хто бажає, займалися такими дітьми. На першому місці має бути любов, співчуття. Чим більше ми будемо нести добра та любові цим дітям, тим врешті-решт буде більше добра у світі…

Віра ЛЮТА/Громада Схід №1 (34) 2021