Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
17.10.2020

День пам’яті примусового виселення етнічних українців із заходу на схід відзначається у державі у другу неділю вересня. З цієї нагоди у селі Сонячному на Донеччині зібралися бойки та лемки Волноваського району. Вони дуже рідко називають себе переселенцями, частіше – «українцями, які жили у Львові».

Очевидці тих подій – Іван, Анна, Михайло та Наталя Шевчики, Стефанія Прунчак, Анна Гусак, Галина Новицька, Галина Габуда, Стефанія Горюненко – були здебільшого перевезені сюди з останньою хвилею депортації. Новою малою батьківщиною для 176 сімей у Волноваському районі стали, окрім Сонячного (тоді – Краснівка), села Анадоль, Валер’янівка, Діанівка, Миколаївка, Новоолексіївка, Новоандріївка, Новоселівка, Новотроїцьке, Ольгинка, Старогнатівка, Рибинське.

За даними Волноваського районного краєзнавчого музею, власне у Краснівці у жовтні 1951 року знайшли притулок 528 бойків з села Рябе. Сьогодні у Сонячному живуть 13 учасників «обміну населенням» між Польщею та СРСР. Найменшому з них тоді було лише три місяці від народження, найстаршому – 17 років. Тут вони виросли, створили свої сім’ї, народили дітей, заробили повагу нових сусідів. 

Стефанія ПРУНЧАК (1947 року народження): 

– Там у нас уповноважений був, і мама розповідала, що він сказав, що вас будуть переселяти, а мама каже: «Хіба так можна?». А він: «Вас переселити – як вилити кружку води в море». Як їхала перша партія людей, не розрішали нічого брати, ні картошки не викопали люди, нічого. Хати оставили як є, бо поляків будуть переселяти. Потім друга волна їхала. Потім ми приїхали третьою, в жовтні, уже сніг почав сипати. Там за наші хати дали, не помню вже, скільки грошей та сказали, що тут будуть хати під ключ… 

То як перші їхали, там страшне що в селах робилося. Люди голосили… Другий етап переселення вже був не таким суворим і обійшовся без солдатів. Люди зрозуміли, що приречені на переселення і вже готувалися до переїзду. Третій етап вже відбувся самостійно, без втручання будь-кого. Мешканців нашого села Рябе розкидали по різних регіонах України, багато потрапило у Миколаївську, Херсонську та Одеську області. Так що тепер у нас рідня проживає майже у всіх регіонах України… Їхали ми дві неділі товарняком до Хлібодарівки. Корови в однім вагоні, ми в іншому. Взяли трохи лісу, що змогли. Тато на вокзалі трошки підплатив, бо так не брали. Кроваті дерев’яні, стіл, трошки картошки понасипали…

Ті, що приїхали першою та другою партією, вже обжилися. А ми як приїхали, то жили так: ми з Галею у Носенків, мама з батьком у Кутулів, бабуся з коровою у діда Ридуша. То ми так жили в трьох хатах, поки тато зробив кришу. Щастям було, що батько був плотник, і люди допомагали. Хати були шлаконаливні, а поштукатурили так, що зимою вода текла по стінам. А за цю халупу п’ять тисяч потрібно було відробляти. Галя закінчила сім класів, добре вчилася, але школу довелося бросити і йти на свинарник хату відробляти. Ото так ми жили…

1951 року тут була сильна засуха. Неврожай був страшний. І батько наш попав у больницю, у нього була жовтуха у важкій формі. І він казав – у нас там такого страху не було. Якщо хліба не хватило – картошки було валом, і тільки сніг зійшов – починались гриби до самої зими. Там такі ліса були, що в них росли і яблука, і груші, смородина і крижовник. Голоду не було в нас. А тут люди поперелякувались, що засуха, та почали тікати потроху. Грошей не було. Тоді дуже вродила цибуля, я добре помню, як мама бере відро цибулі в мішок, йде на трасу пішки і до Маріуполя. Там купе меду баночку, якихось булочок та везе батьку в больницю. Бо шо дома було? Нічого не було. Я в перший клас йшла в кирзових чоботах (плаче). Ото так переселяли. А на вагонах було написано: «добровольці» їдуть… 

рина Габуда, Ганна Новицька та Стефанія Прунчак

Ганна НОВИЦЬКА (рідна сестра Стефанії, 1939 року народження):

– Переселили весь район і з другого района три села. Там осталися одні поляки, їм розрішили. В Донецьку область мало переселяли, в основному в Херсонську, Миколаївську та Одеську. Нас повинні були виселити до Червонограду, потом щось помінялося і нас сюди виселили. Все село Рябе, всіх сюди…

Село наше було красиве. Зараз поляки живуть там. Яка там красота! Дорога – як стікло. Я два рази там була, в хаті своїй. Її поляки перестроїли, зробили двохетажну. Господиня так розгубилася, каже: заходьте, чаю вип’ємо. Ми їм гостинців привезли, вишиванку. Вони дуже були раді нас бачити…

Нас тут залишилось вже мало. Деякі поїхали. 1954 року, коли помер Сталін, всі двинули на захід. Хто не встиг та помер тут. Ми залишились, бо батько тяжко хворів… 

 

Іван ШЕВЧИК (1936 року народження):

– Я 7 класів закінчив. Територію отдали полякам. Прийшли, кажуть– собирайтеся і їдьте. Весь інвентар, який був у хозяйстві – підвод, цепі, сапи – весь поїхав. Доїхав до Дніпропетровська, і вже не було… Ми їхали в різних вагонах. Я з коровами їхав і з кіньми, а то отцепили – і з кінцями. Плакав. У корови молоко біжить, а я подоїти не можу…

Іван Шевчик

Приїхали, а тут голі стіни. Загнали людей, як на убий. Приїхали осінню, а весною пішов на роботу на трактор. А ростом був маленький, не міг залізти в нього. То дід Гуркін підсадював мене в трактор. Так я дитиною рулював (плаче). Приїзжав вербовщик і казав: «вперед». Хочеш, не хочеш – вперед. В ті года забирали все до колхозу. Прийдуть, кругом риють, як найдуть пшеницю – все заберуть… 

 

Подружжя Василь (1932) та Ірина ГАБУДИ (1935):

Василь: Я закінчив 7 класів і мене поставили возить зерно в район. А коли виїжджали, сестра прибігла, каже: бросай все, майно будем грузить. Нам дали два вагони. Дещо пропало… Нас з батьками привезли ввечері. Хати нема, одні стіни стояли. Криші не було, ні вікон. Ми на дворі. Таке було…

Ірина: Перевезли нас сюди 10 жовтня. Корову нема де діти. Хата недостроєна, нема де жити. Сестру розмістили у дядька, він приїхав раньше сюди, з першою хвилею – на стройку. Я закінчила 7 класів, а мене нарочно записали, що я з 1934-го, а я з 1935 року, щоб їхала на стройку. А учительниця сказала, щоб батьки пішли в сільсовет та взяли справку. Так батько зробив, я і залишилась. Другою хвилею їхали сімейні пари. А ми вже їхали третьою… 

Хата там була нова. Вже картошка була, трохи зерна. Батько підірвався, поки грузили майно в вагони. А батько був бригадир, його не хотіли звідти виселяти, бо він в техніці розбирався. Як їхали, три вагони відцепили, з моїми батьками. Я знала, що я їх найду. Але грошей нема. Я доїла корову і виносила з вагону молоко, люди збігались і купляли, а я на ті гроші хліб брала. Як приїхала на Хлібодарівку, мене зустріла подруга. Вона вже тут була і мені допомогла добратися до села… 

Як від’їжджали, ми з подругою по траві качалися, бо мені сказали: «Ірцю, там босоніж не походиш, бо в степу одні колючки». А у нас трава м’якенька була. 33 села виїхало. Батьки плакали, надіялись повернутися туди. Моя старенька бабуся одвірки цілувала, а я дивилася і сміялася, чого вони так. А вона каже: «Бо я вже тут не буду»…

YuliyaGL/Громкор Громада Схід 19(28) 2020