Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
29.02.2020

Команду Маріупольської асоціації жінок «Берегиня» з вдячністю згадують тисячі селян, сотні переселенців, пенсіонерів, багатодітних матерів. В активі організації – понад 600 справ, виграних у судах всіх інстанцій, повернуті пенсії та нерухомість, допомога підліткам, створення громадських організацій в населених пунктах «сірої зони», тренінги з планування та організації мікробізнесу, юридичний та економічний супровід сільських підприємців… Загалом понад 30 тисяч людей отримали допомогу від «Берегині».

Керівник організації – юрист, історик, політолог, соціолог Марина ПУГАЧОВА неодноразово надавала консультації читачам нашої газети. Тож будьмо знайомі поближче.

Розкажіть, Марино, з чого починалася «Берегиня» і яка вона зараз?

– Почалося все з волонтерства в серпні 2014 року. Спочатку нас було двоє – я і Анжела Зінченко. Потім людей стало шість, потім більше, більше. Як зареєстрована організація ми розпочали існування 2016 року. Зараз в «Берегині» працюють 18 фахівців різного профілю. Ще понад 30 людей я вважаю асоційованими членами організації. Вони живуть в різних куточках України, але це не заважає нам співпрацювати. 80% нашої організації – переселенці, велика частина з них – жінки. Є й чоловіки, куди ж ми без них? 

У нашому колективі переважають юристи, адже ми юридичні послуги надаємо. Є економісти, психологи, лікарі, соціальні працівники. Наявність таких фахівців дозволяє комплексно підходити до розв’язання конкретних проблем конкретних людей. 

Починали ми з безоплатної допомоги переселенцям. Я і сама переселенка, 2014 року була змушена виїхати з Донецька. Мені було трохи легше, ніж іншим, бо повернулася я, по суті, додому. Родом я з цих місць, мої батьки тут живуть, у мене в Маріуполі багато друзів. Тож не було вакууму, який відчували ті, хто виїхав на порожнє місце. Але мені знайомі їхні проблеми, що й досі, за 6 вже років, не зняті. Зараз переселенці у держави не в пріоритеті, а ми все одно як займалися їхніми проблемами, так займаємося і будемо займатися.

А як сталося, що ви зі своєю командою почали працювати у селах на лінії розмежування? 

– Я – егоїстка, моя команда – егоїсти і ми хочемо, щоб на цю «хворобу» захворіли всі. Коли ми починаємо любити себе, нам стає важливо, хто нас оточує, як живуть наші сусіди. Нам не хочеться, щоб наш сусід, чи це переселенець, чи  житель «сірої» зони, жив погано. Бо тоді і нам буде погано. Створюючи комфорт для себе, ми починаємо контролювати все, що навколо, і робити своє оточення краще. Тож наша робота з людьми, які живуть у селах «сірої», «червоної» зони – це намагання не тільки допомогти їм впоратися зі своїми негараздами, а й навчити полюбити себе. 

Таких підопічних сіл у нас зараз 58. А село – це не місто, там набагато важче працювати. Але ми всі хочемо жити нормально і комфортно в нормальному суспільстві, хочемо, щоб якомога більше людей почувалися краще.

Є результати?

– Впевнена, що є, а за два останні роки особливо. Багато сил було покладено на створення жіночих громадських організацій в прифронтових селах, і вже видно плоди. Видно зміни в людях, в їхньому прагненні організувати своє життя, згуртуватися, відчути свою силу у розв’язанні будь-яких проблем. Є щонайменше 9 таких організацій, якими пишаюся. 

У нас близько 80 жінок зайнялися мікро-бізнесом, і це змінило їхнє життя. Деякі замахнулися на крупний бізнес, взяли участь у «Куркулі» (грантова програма «Український донецький куркуль» – авт.),, отримали гроші на свою справу. Майстер-класи, які ми проводимо, навчили людей комунікації, а набуті навички стали для багатьох джерелом доходу. Словом, ми знаходимо сильну сторону людини і її розвиваємо, допомагаємо вирости. 

Та багато чого, якщо чесно. Є села, куди їду з задоволенням, є люди, яким вірю і в яких вірю.

Де сили беруться для такого обсягу роботи?

– Так все через лінь, якщо чесно (сміється). Я ледача людина. Я люблю, щоб все було налагоджено і системно працювало. Сили не витрачаються даремно, коли робота правильно організована.

Спочатку працювали дуже багато. Одного разу я зрозуміла, що моє життя перетворилося на кошмар:  немає вихідних, нема коли голову підняти. І ми впорядкували свій графік, придумали кейс-менеджмент (надання послуг за соціальним профілем людини – авт.), сформували робочі групи за напрямками. Тепер працюємо тільки так. Це зберігає багато часу і сил, дає хороший ефект. 

Дуже багато питань розв’язується через горизонтальні зв’язки, які утворилися за час роботи. Іноді достатньо телефонного дзвінка. Буває таке, що кажеш: «До нас прийшла жінка, в її будинок влучила міна, нічого немає, треба допомогти». А у відповідь чуєш: «Скільки дітей, який розмір, що потрібно?». Або комусь потрібна термінова медична допомога. Телефонуєш до лікарів «Адастри» і без питань передаєш їм людину з усіма проблемами. У цій системі горизонтальних зв’язків зовсім неважливо, добре чи погано до тебе ставиться керівництво міста або країни. Я вважаю, що все базується на особистих зв’язках.

І все ж таки ваша робота передбачає спілкування з людьми, це рано чи пізно емоційно виснажує. Як відновлюєтеся?

– Я втомлююся ввечері в п’ятницю і готова до роботи в понеділок вранці. По-перше, допомагає родина. Допомагає настільки, щоб не заважати (сміється). По-друге, мої собаки. Мої взаємини з ними взагалі окрема тема, я хоча й не тендітна панночка, з ними стаю сентиментальною, це зовсім інші емоції. По-третє, моє оточення. Друзів мало, і вони справжні, а знайомих величезна кількість. Хтось із них залишився в Маріуполі, хтось поїхав, хтось живе зараз в Києві, Дніпрі, у Львові. І нехай не всі поруч, це неважливо. Я досить мобільна людина, можу легко зібратися і поїхати, не має значення – куди. Для мене відстань – поняття умовне, а поїздка – один з засобів відновлення. Недарма ж кажуть, кращий відпочинок – це зміна діяльності.

На лінії розмежування працюють ще організації, діяльність яких схожа на вашу. Які у вас стосунки?

– Дуже радує, коли інші організації роблять роботу, схожу на нашу. Це означає, що ми на вірному шляху. Може так статися, що інші організації додадуть щось своє, доповнять і розвинуть тему. Є організації, з можливостями яких нам не зрівнятися, ми при всьому бажанні не змогли б зробити щось так, як це вдається, наприклад, БФ «Карітас Маріуполь». Велика організація, з великими можливостями, з армією висококласних фахівців і фінансуванням. Зараз «Карітас» розширив свій функціонал, і це класно.

Найголовнішим маркером є інтерес самих людей. Якщо люди відвідують заходи, які проводимо або ми, або «Карітас», або Данська рада у справах біженців, то їм це треба, їм це допомагає. Я завжди відкрита, з фахівцями усіх організацій контактую, обговорюю різні проекти. Було б, мабуть, непогано, щоб була спільна платформа для обговорення, можна було б координувати наші дії, це пішло б на користь усім.

Що б ви сказали про жінок, які живуть, по суті, на лінії війни?

– Наші жінки навіть не розуміють, наскільки вони круті. Особливо ті, хто взяв на себе відповідальність під час війни, які готові очолювати сільради, бути секретарями цих сільрад, створювати ініціативні групи, громадські організації, «паритися» з приводу проблем всіх і кожного, зберігати холоднокровність, коли над головою гримить, і при цьому не втрачати оптимізму. Я ними пишаюся.

Олена СВІТЛА/ Громада Схід №3(12) 2020