Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
08.09.2020

9 вересня. Почнемо з ушанування пам’яті Героя Небесної Сотні, вчителя фізики з Хмельниччини, який вийшов на Євромайдан за демократичне майбутнє України і був убитий снайпером, коли намагався допомогти пораненим товаришам.

Далі в огляді:

  • Перший класик української літератури, творчість якого стала вирішальною у становленні української літературної мови;
  • Художник, один з митців, що стояли у витоків стилю необароко;
  • письменник, який разом із дружиною пише популярні детективи;
  • каскадер, тренер історичного фехтування, один з засновників історичної реконструкції та рольового руху в Україні;
  • дизайнерка одягу, який обирають зірки Голлівуду.

І неодмінно пом’янемо народжених цього дня захисників України, що загинули, відстоюючи цілісність і незалежність нашої держави у боротьбі з російською збройною агресією.


Починаємо з нашого героїчного сучасника, який власним життям заплатив за європейське майбутнє незалежної України – за той цивілізаційний вибір, який попри усі публічні декларації намагається змінити нинішня влада…

СЕРГІЙ БОНДАРЧУК (1961-2014) – учасник Євромайдану, вчитель фізики.

Народився у с. Губин, Старокостянтинівського району Хмельницької області. Його мати викладала українську мову та літературу в Ладигівській середній школі, а батько працював ветеринарним лікарем у дослідному господарстві «Самчики» Хмельницької обласної сільськогосподарської дослідної станції.

Вищу освіту Сергій здобув у Кам’янець-Подільському педагогічному інституті, був студентом фізико-математичного факультету в 1978—1983 роках. Вчителювати почав у 1983 році в Поповецькій восьмирічці на посаді вчителя фізики та математики.

З 1997 року викладав фізику у Старокостянтинівській гімназії Хмельницької області. Це було його справжнє покликання – Сергій Бондарчук був переможцем міського та учасником обласного етапів конкурсу «Вчитель року» у номінації «Фізика», координатором Всеукраїнського фізичного конкурсу «Левеня» у місті Старокостянтинові.

Крим свого предмету, він захоплювався історією України, був членом «Просвіти». У 2005—2009 роках очолював міську організацію Конгресу Українських Націоналістів, по тому – голова Старокостянтинівської міської організації ВО “Свобода”.

Бондарчук також належав до Українського Козацтва, був курінним. І як справжній козак одним з перших вийшов на захист України, коли авторитарний проросійський режим Януковича остаточно показав свою личину. Спочатку Бондарчук був організатором акцій у Старокостянтинові, а потім поїхав туди, де розгорталися основні події Революції Гідності – до столиці.

«Мій  чоловік  мріяв  про  справді  незалежну, демократичну, процвітаючу, європейську Україну, жив ідеями українського націоналізму»,  —  говорить  дружина героя Небесної сотні Тетяна.

20 лютого під час четвертого уроку в  гімназії  Старокостянтинова  пролунав  телефонний  дзвінок.  Дзвонили  з міського  управління  освіти.  Коротко повідомили  трагічну  звістку:  «Бондарчук  Сергій  Михайлович,  вчитель фізики, загинув на Майдані».

«Це  було  дуже  страшно.  Нам  повідомили на перерві, і це була перерва, на якій усі мовчали. Це була жахлива картина, коли перерва була тихіша за урок»,  —  згадує  учениця  Анастасія.

Колега  героя  Небесної  сотні  каже, що він був зразком у всьому. Талановитий педагог, високого рівня фахівець, прекрасний чоловік і батько, який разом із дружиною виховав розумного  і  порядного  сина  Володимира.

«А ще він був високодуховною людиною і справжнім патріотом, — додає  вчителька української мови Лідія Ярохно­ Проказюк. —  Коли  повстав  Майдан, мене зовсім не здивувало, що він там був  серед  перших.  У  найдраматичніші  хвилини  протистояння,  шукаючи підтримки  і  розради,  запитувала  в нього: «Що ж це буде з Україною? Мабуть,  доведеться  воювати?»  Він  відповідав: «Значить, будемо воювати». І я знала, що це були не просто слова».

Ярохно­Проказюк  згадує,  як  після ночі кривавого протистояння з 18­го на  19  лютого,  коли  було  оголошено повну  мобілізацію  на  Київ,  вона  теж хотіла  їхати,  але  Бондарчук  уперше рішуче відмовив, хоча раніше вони часто їздили разом. «Вибачайте, цей раз їдуть  лише  чоловіки.  Моя  дружина теж рветься, але я її не беру, не візьму і вас», — згадує слова Сергія вона.

Юрій  Баландюк,  друг  Бондарчука, 20 лютого йшов разом з ним на Інститутську.  «Вранці  наша  Хмельницька сотня вишикувалася. Одна група мала залишатися охороняти КМДА, інша — йти  на  Майдан.  Сергій  Михайлович одразу сказав: «Ходімо, Юрію», — згадує він. З Інститутської Юрій вертався вже сам.

Сергій  Бондарчук  був  смертельно поранений,  коли  рятував  поранених побратимів.

 

Повернемося до минулих часів і згадаємо митця, творчість якої стала вирішальною для становлення сучасної літературної української мови, якою він, власне і написав свій найвідоміший твір. До слова, написав він  його за рік до народження Алєксандра Пушкіна, якого вважають творцем сучасної літературної російської мови.

 

ІВАН КОТЛЯЕРВСЬКИЙ (1769-1838)  – письменник, військовий, громадський діяч.

Народився в Полтаві в сім’ї канцеляриста — шляхтича гербу Огоньчик. Після навчання в Полтавській духовній семінарії теж працював канцеляристом та домашнім учителем у сільських поміщицьких родинах.

У 1796–1808 роках перебував на військовій службі в Сіверському карабінерському полку. У званні штабс-капітана брав участь у російсько-турецькій війні 1806—1812 років, був учасником облоги Ізмаїлу. Нагороджений орденом Святої Анни 3-го ступеня за дипломатичні заслуги зі схиляння до нейтралітету буджаків та хоробру кур’єрську діяльність на передовій під час штурму цієї фортеці. У 1808 році вийшов у відставку.

У 1812 році, під час походу Наполеона I Бонапарта на Росію, Котляревський, за сприяння малоросійського генерал-губернатора Якова Лобанова-Ростовського, який отримав відповідний наказ від імператора, сформував у містечку Горошині Хорольського повіту на Полтавщині 5-й український козацький полк (за умови, що полк буде збережено після закінчення війни як постійне козацьке військо), за що отримав військовий чин майора.

У 1816–1821 роках — директор Полтавського вільного театру. У 1827–1835 роках — попечитель «богоугодних» закладів.

Котляревський ніколи не був одружений. По його смерті спадкоємицею та хазяйкою садиби стала економка Мотрона Веклевичева.

Цікава доля літературних творів Котляревського. Ще в семінарії «римач»-початківець писав вірші «малоросійською» мовою до окремого альманаху «Полтавська муха», який пізніше називали сатиричним журналом. Проте широкому колу читачів Іван Петрович відомий передусім завдяки своїй «Енеїді», яка є першим твором нової української літератури, написаним народною мовою.

Взявши за основу сюжетну канву однойменної поеми Вергілія, Котляревський в традиціях давнього українського бурлеску створив свій оригінальний художній твір. У поемі автор відтворив різні сторони життя українського суспільства у другій половині XVIII століття. Національне забарвлення і співчуття до долі простого народу зумовили великий успіх «Енеїди» серед сучасників.

За мотивами поеми були створені опери «Еней на мандрівці» (композитор Ярослав Лопатинський) та «Енеїда» (композитор Микола Лисенко, лібрето Миколи Садовського).

Ще один визначний твір Котляревського – п’єса «Наталка Полтавка», написана 1819 року для Полтавського театру. Разом з водевілем «Москаль-чарівник» вони стали основою нової української драматургії. Микола Лисенко, використавши доробок своїх попередників (Анатолія Барсицького, Алоїза Єдлічки) створив оперу «Наталка-Полтавка».

Характерні риси драматургічної творчості Івана Котляревського: невелика кількість дійових осіб, вдало вибраний конфлікт, напруженість і природність розвитку сюжету, стрункість композиції, органічно вмонтовані в текст пісні, народна, індивідуалізована й гранично виразна мова, гумор, чіткість ідей, рельєфно зримі образи.

Творчість Котляревського високо цінував Тарас Шевченко. Однак вже Пантелеймон Куліш мав суворіший погляд на творчість та громадську поставу Котляревського. Куліш звинувачував свого колегу по перу в догоджанні високим чиновникам російської колоніальної адміністрації — князю Куракіну, князю Рєпніну, на адресу яких він складав оди.

Літературознавець Снігур, 1946 року оприлюднив у емігрантському журналі «Похід» наступну репліку:

«Котляревський, зберігаючи теплу пам’ять про Гетьманщину («Так вічной пам’яти бувало у нас в Гетьманщині колись»), опоминаючись за народну правду («Мужича правда все колюча, а панська на всі боки гнуча»), без будь-якого, проте, внутрішнього психологічного конфлікту поєднує свою симпатію до козацької минувшини з більш ніж толерантним ставленням до царського державного устрою, — з симпатією до таких його репрезентантів, як генерал-губернатор князь Олексій Куракін, князь Рєпнін, князь Лобанов-Роставецький. При чому Котляревський робить це цілком щиро, без ніякого наміру користолюбно здобувати прихильність впливових людей, що цілком несправедливо закидає йому Пантелеймон Куліш. І цей внутрішній конфлікт не виникає у Котляревського тому, що поняття української нації уклалося в його свідомості як складова частина поняття російської держави, частина, підпорядкована цілому…»

Втім, головна цінність творчості Котляревського для української культури полягає не в громадянській позиції, якої там справді годі шукати, а саме у виході на новий рівень розвитку мови.

Недарма Михайло Коцюбинський, характеризуючи роль Котляревського, підкреслив, що «занедбане й закинуте під сільську стріху слово, мов фенікс з попелу, воскресло знову… і голосно залунало по широких світах» із його творів.

Цікавий аналіз особливостей «Енеїди» в загальнокультурному контексті: https://lb.ua/culture/2017/08/18/374301_eneida_kotlyarevskogo.html

 

ЮРІЙ ЛУЦКЕВИЧ (1934-2001) – художник, один з митців, які стояли у витоків українського необароко.

Народивсяу м. Зінов’євськ (нині – Кропивницький) в родині художника. Навчався в Київській художній середній школі ім. Т. Г. Шевченка. Закінчив її із золотою медаллю і вступив до Київського Державного художнього інституту. По закінченні у 1959 році, почав брати участь у художніх виставках.

У 1959–1962 роках викладав малюнок і живопис у Київському училищі прикладного мистецтва й малювання. В 1962–1965 роках продовжив навчання в творчих майстернях Академії мистецтв СРСР у Києві під керівництвом С. Григор‘єва (майстерня Дерегуса).

Творчості Луцкевича притаманні риси необароко (прагнення показати божественно-духовну сутність людини, ігнорування побуту й реалістичної правдоподібності, символічність і алегоричність сприйняття життя), тяжіння до яскравого, химерно-візерунчастого малюнка.

Юрій Луцкевич – перший митець, що засвідчив народження нової хвилі необарокових пошуків в сучасному українському мистецтві і показав їхній внутрішній перегук із духовним життям ХХ ст.

Його необароко стало також даниною й українській національній традиції, потяг до якої він відчув ще  в 60-ті роки. Початок 60-х років у творчості художника можна назвати, так би мовити, часом відходу від «школи», від академічних норм у живописі.

Зовні живопис Юрія Павловича не схожий на мистецтво XVII-XVIII століття, проте внутрішня подібність його поетики до творчих установок митців тих часів не викликає сумніву. Це те мистецтво, яке могло виникнути лише в Україні з її могутніми бароковими традиціями. Митець сприймає реальність багато в чому так само, як і люди доби бароко. Життя для нього – загадкова феєрія, де фантастичне, химерне стоїть поряд із цілком практичним і розумним.

 

ВАЛЕРІЙ ЛАПІКУРА (1943) – тележурналіст і письменник. Разом з дружиною Наталею пише популярні детективи.

Народився в Омській області РФ. Дитинство і юність пройшли в Україні у містечках над річкою Рось. Закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Шевченка (1965).

З 1965 — журналіст, редактор, кореспондент, коментатор Держтелерадіо УРСР. Сценарії та ведення програм для молоді та юнацтва.

З 1992 — політичний оглядач — ведучий програм Національної телекомпанії України. Був автором сценаріїв та ведучим першого на українському телебаченні політичного шоу «Акценти».

З 2003-го року — на творчій роботі.

У співавторстві із своєю дружиною Наталею Лапікурою у 2001-му році видав спільний художній твір «Хазарська балада» — історико-політичне фентезі, де проводяться паралелі між подіями древньої та найсучаснішої історії України.

Потім подружжя узялося за цикл детективів в стилі ретро «Інспектор і кава». Це романи і повісті з життя працівників Київського карного розшуку 70-х років минулого століття.

Тандем також видав книжку оповідань для дітей «Валерій і Наталя Лапікури про Григорія Сковороду, Жана Анрі Фабра, Петра Котляревського, Івана Кожедуба, Михайла Остроградського». На дитячу аудиторію розрахована і детективна серія про «Мурро і Гавчик».

Подружжя Лапікур випустило створює «народні» та «іронічні» детективі з показовими назвами: «Вилов бандюг по-науковому», «Прищепка на хвості», «Непосидючі покійнички», «Чорна комедь з убивством», «Провінційна полька з вихилясами» тощо.

 

СЕРАФІМ СОБКО (1958-2011) – каскадер, тренер історичного фехтування, один з засновників історичної реконструкції та рольового руху в Україні.

Народився Києві. В особі Серафима Собка поєднувалися чимало покликань: каскадер, актор, історичний реконструктор лицарських турнірів, зброяр, майстер броні, тренер і постановник сценічного фехтування.

Не дивно, що він став формальним і неформальним лідером реконструкторського руху Києва, родоначальником і «патріархом» рольового руху, якого добре знають і в Україні, і за її межами. Він – учасник Міжнародних фестивалів історичної реконструкції «Генуезький шолом», «Білий Замок», «Шестовиця», «Грюнвальдська битва» і ін.

«Захоплюватися середньовічною історією і літературою – це одне, а проводити справжні ігрові лицарські турніри в столиці – справа важка і копітка», – говорив у своїх інтерв’ю Серафим Собко, але ні захоплюватися, ні проводити не на день не припиняв.

У біографії киянина Серафима Собко майже два десятка історичних фільмів: «Річард – Левине серце», «Чорна стріла», «Важко бути богом», «Легенда про княгиню Ольгу», «Ярослав Мудрий», «Мамай», «Квентін Дорвард – королівський стрілок ». Він знімався в епізодах, допомагав у створенні образів і постановці битв. Викувані їм кольчуги, шоломи, обладунки активно використовувалися в кінозйомках.

Щорічно протягом 28-ми років Серафим Собко брав участь в підготовці і проведенні воєнізованого шоу на День Києва на Андріївському узвозі.

«Перше проведення ристалища на день міста було схоже культурного шоку, – згадував Серафим, – на день 1500-річчя Києва, в 1982 р, на Андріївський узвіз вперше вийшли команди лицарів: в обладунках, з мечами … У житті ці люди – банкіри, будівельники, актори. На святі вони на якийсь час перетворилися в історичних героїв. З того самого дня нас стало більше, були організовані клуби і асоціації по всій Україні».  З

Собко займався історичною реконструкцією середньовіччя, козацтво і наполеонівської доби.

Помер він на 52-му році життя від інсульту. Поховали його в обладунках, з мечем і під звуки волинки.

 

СВІТЛАНА БЕВЗА (1982) – дизайнерка, модельєрка та власниця бренду BEVZA.

Народилася в Києві, закінчила Київський національний торговельно-економічний університет та Київський національний університет технологій та дизайну.

У 2006 році заснувала власний бренд BEVZA. Відтоді її колекції двічі на рік представлялися на Українському тижні моди в Києві.

У травні 2013-го і у листопаді 2019-го Світлана Бевза перемогла в номінації «Кращий дизайнер жіночого одягу» премії Best Fashion Awards.

У 2014 році BEVZA стала першим українським брендом, що вийшов у фінал Vogue Talents в Мілані.

З 2017 року бренд Світлани представлений на Тижні моди в Нью-Йорку.

Бренду BEVZA притаманні мінімалізм, аристократизм, простота, чуттєвість, акуратність. Акценти виконані в ідеальному строгому крої, чітких різких лініях і простих формах, комфорті та індивідуальності. Бевза знаменита і затребувана в Україні своїми сукнями, особливо своєю “маленькою білою сукнею”, яка модифікується і демонструється в кожній колекції. У своїх колекціях Бевза використовує штучне хутро.

Одяг від українського бренду обирали такі зірки Голлівуду і відомі моделі: Софі Тернер, Емілі Ратаковскі, Дакота Джонсон, Белла і Джіджі Хадід та інші.

2020 року на початку епідемії коронавірусу Світлана Бевза на волонтерських засадах організувала виготовлення одноразових захисних комбінезонів для українських лікарів.

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією

 

ДМИТРО БІЛЕЦЬКИЙ (1987-2014)— молодший сержант (посмертно) ЗСУ.

Народився у м. Інгулець на Дніпропетровщині.

Заступник командира бойової машини, 25-а окрема повітряно-десантна бригада.

1 серпня 2014-го в ході бою поблизу Шахтарська був поранений та захоплений в полон бойовиками, помер в полоні.

 

ЮРІЙ ЛАВОШНИК (1977-2014) — капітан ЗСУ.

Народився у м. Буринь на Сумщині. Від 1994 року в ЗСУ. 1998-го закінчив Військовий інститут артилерії при Сумському державному університеті. З того ж року служив у 93-ій окремій гвардійській механізованій бригаді Сухопутних військ ЗСУ.

З квітня 2014 року брав участь в боях на сході України; командир батареї, 93-а ОМБр.

18 серпня 2014 року загинув під час обстрілу з РСЗВ «Град» — приблизно о 1-й годині ночі, поблизу села Новокатеринівка.

Лишилися дружина, 15-річний син та 2-річна дочка.

 

ОЛЕКСАНДР ВАКУЛЕНКО (1967-2015) — майор ЗСУ.

Народився у м. Нікополь на Дінпропетровщині.  1984 року вступив до Ташкентського вищого командного танкового училища, по закінченні навчання розпочав службу в селі Мирна Читинської області. 9 квітня 1992 року прибув до Нікопольської військової частини, служив до виходу в запас 2011-го. Працював у ВО «Оскар».

21 серпня 2014-го призваний із запасу, заступник командира з озброєння 40-го окремого мотопіхотного батальйону 17-ї окремої танкової бригади. Готував молодих бійців у Кривому Розі, по тому був направлений на оборону Дебальцевого.

15 лютого 2015-го загинув поблизу Дебальцевого — під час виїзду назустріч до бійців НГУ, котрі прибули на допомогу підрозділу. В умовленому місці майор Вакуленко та троє розвідників наштовхнулися на терористів. Загін прийняв бій проти утричі чисельнішої ДРГ. Вакуленко прикривав відхід, терорист вистрелив в нього з підствольного гранатомета. Один боєць був поранений, потрапив у полон, двоє інших бійців відступили перед переважаючими силами противника.

Без Олександра лишились дружина та син.

 

ВОЛОДИМИР МЕЛЬНИКОВ (1971-2015)— молодший сержант ЗСУ.

Народився у с. Перове у Криму.

З кінця квітня 2015-го доброволець, радіотелефоніст відділення розвідки, 1-й розвідувальний взвод, 28-а окрема механізована бригада.

У ніч на 17 червня 2015-го загинув поблизу міста Красногорівка: розвідники потрапили під кулеметний обстріл російсько-терористичних угрупувань, відійшли до лісосмуги, де підірвалися на протипіхотній міні.

Без Володимира лишилися мама, двоє братів.

 

ОЛЕКСІЙ ДУБ (1979-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Виступовичі на Житомирщині. Після аварії на Чорнобильській АЕС цю територію визнали радіаційно забрудненою, жителів з Полісся переселили в Олександрівський район Кіровоградської області. Родина Дубів опинилася у Несватковому. Закінчив 9 класів Несватківської ЗОШ. Працював в одному з приватних підприємств села Ігнатпіль.

Мобілізований, солдат, механік-водій танка, 30-та ОМБр.

12 червня 2015 опівдні під час артилерійського обстрілу російсько-терористичними угрупуванями опорного пункту ЗСУ поблизу Луганського загинули двоє танкістів — Віктор Кеслер та Олексій Дуб, поранено навідника Романа Олейнікова. Під час обстрілу сталося загоряння танка, екіпаж намагався врятувати його, однак тоді розпочався черговий обстріл. Олексій Дуб загинув від важкого осколкового поранення.

Без Олексія лишились цивільна дружина, син і донька від першого шлюбу.

 

ОЛЕКСІЙ БАККА (1974-2014) — солдат резерву МВС

Народився у м. Майкоп, Адигея, РФ. Після переїзду з батьками до України проживав в Обухові, закінчив тут школу і технікум. Працював у різних галузях, останнім часом був приватним підприємцем.

Брав активну участь у Революції Гідності. Одним з перших добровольцем зголосився боронити Україну від російської агресії.

В часі війни — стрілець взводу снайперів 2-го батальйону спеціального призначення НГУ «Донбас». Вступив до лав батальйону 16 червня 2014.

29 серпня 2014-го при відході із Іловайська російсько-терористичні війська почали розстріл українських сил в «зеленому коридорі». Солдат резерву батальйону «Донбас» Гордій Кіктенко піднявся на повний зріст з кулеметом у руках, та почав стріляти в бік окупантів. Поранення були несумісні з життям — із великокаліберних кулеметів. «Газель» автоколони батальйону «Донбас» по дорозі з села Многопілля до Червоносільського зазнала прямого влучання протитанкової ракети. Померли вояки Сергій Джевага, Олексій Затилюк, Олексій Бакка, Дмитро Тимошенков. В «УАЗі» № 459 загинув солдат Дмитро Кабалюк, тоді ж — старший лейтенант Леонід Петихачний. Олексій Бакка зазнав смертельного поранення у груди й випав з машини.

Без Олексія лишилися дружина та роє дітей.

 

ІГОР ХОЛО (1992-2014  — десантник, старший лейтенант ЗСУ.

Народився в селі Олександрівка Черкаської області. У 2009 році вступив до Львівської академії сухопутних військ ім. Сагайдачного на аеромобільний факультет. У 2013 році закінчив навчання, отримав направлення в місто Житомир, у 95 аеромобільну бригаду, командиром взводу снайперів.

Із березня 2014 року перебував у зоні АТО. 20 липня отримав чотири кульові поранення в груди в результаті обстрілу терористами блокпосту під Лисичанськом на Луганщині.

Ось як згадує обставини того бою молодший сержант Костянтин Пендєлєєв, який служив у взводі, де командиром був Ігор Холо: «Бій тривав кілька годин. Першим поранили мого командира — старшого лейтенанта Ігоря Холо, але він продовжував вести вогонь. Згодом автоматна куля влучила й у мене. Коли ж офіцер відчув, що непритомніє, то віддав мені свої набої від АК-74, а я відстрілювався до останнього патрону».

Ігор помер під час операції в харківському шпиталі 23 липня.

 

СТАНІСЛАВ КУЧЕРОВСЬКИЙ (1984-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у Дніпродзержинську. Призваний за мобілізацією в лютому 2015-го, солдат 93-ї ОМБр, номер обслуги.

15 травня 2015 року загинув у Новоселівці Лиманського району під час виконання бойового завдання.

Без Станіслав лишилися батьки та сестра.

 

ВОЛОДИМИР НОВГОРОДСЬКИЙ (1962-2016) — старший сержант ЗСУ.

Народився в місті Бєльці, Молдова. Проживав у Мелітополі. Спортсмен, тренер з рукопашного бою, працював в охоронній фірмі.

3 вересня 2014 року мобілізований до 3-го батальйону, 79-та бригада. Звільнений в запас у вересні 2015 року. 2 березня 2016-го підписав контракт на військову службу в 54-й бригаді; старший сержант, головний сержант роти.

9 липня 2016-го вранці противник розпочав масований артилерійський обстріл, під прикриттям якого спробував провести атаку поблизу села Троїцьке на позиції ЗСУ. Володимир поліг від кульового поранення, тоді ж загинули солдати Руслан Чеботарь та Олександр Домашенко; атаку було відбито. За іншими даними — загинув біля смт. Луганське (Бахмутський район).

Без Володимира лишилися дружина та син (бойовий офіцер, захищав Донецький аеропорт).

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада