Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
08.07.2020

9 липня.

Згадуємо народжених цього дня непересічних особистостей:

  • учасник бою під Крутами, талановитий гарматник, підполковник армії УНР;
  • провідник ОУН на Дніпропетровщині, діяч УПА, виконувач обов’язків командира УПА-Північ;
  • поет, дисидент, політв’язень. Представник напрямку необароко;
  • видатний оперний співак, зірка світової оперної сцени;
  • поет, майстер паліндромів;
  • мистецтвознавиця, авторка першої монографії про київський архітектурний модерн;
  • сучасна поетка.

 

А також вшануємо пам’ять захисників України, які загинули у боротьбі з російською агресією.


СЕМЕН ЛОЩЕНКО (1893-1980) — підполковник армії УНР, учасник бою під Крутами.

Народився на Луганщині в с. Іванівка. Тоді це був Слов’яносербський повіт Катеринославської губернії, тепер – Антрацитівський район (окупована територія).

Родина була більш ніж заможною, батькові належали 600-700 десятин землі та антрацитова шахта.

Семен вчився в гімназії у Луганську, 1914 року закінчив Констянтинівське артилеристське училище в Петербурзі. Першу світову війну, штабс-капітаном артдивізіону.

Ім’я підпоручника Семена Лощенка присутнє у списку перших старшин Богданівського полку. Це була  перша українська військова частина в російській армії, створена 1 травня 1917 року на добровольчих засадах. З неї почалася українізація армії.

Лощенко завзято боронив УНР від більшовиків – його гармата під Крутами наробила їм багато клопоту.

Курінь Богданівського полку в боротьбі з більшовиками на лінії Полтава-Гребінка відступав у напрямку Ніжина. Оточення загрожувало з кожною годиною. Шлях до Києва московським частинам був майже вільним. Це дуже турбувало Лощенка і він, після довгих зволікань, нарешті домігся розмови телефоном з колишнім своїм командиром Богданівського полку, тоді вже командуючим збройними силами полковником Капканом.

Лощенко дістав запевнення, що на лінію Бахмач-Доч прибуде Перша військова імені гетьмана Богдана Хмельницького юнацька школа сформована в липні 1917 року. 26 грудня 1917 року ця школа прибула на станцію Бахмач-Київський. Начальником відтинку цього фронту став сотник генерального штабу Дем’ян Косенко, підлеглим якого став Семен Лощенко разом зі своїм «бронепотягом», який складався з паротягу і однієї платформи з єдиною гарматою. До вирішального бою під Крутами Семен Лощенко мав сутички з більшовиками на станціях Доч, Часниківка, Макошине, Бахмач, де виявляв себе сміливим і розсудливим командиром.

«Хто його [Семена Лощенка] прислав – не знаю, але думаю, що це була його особиста ініціатива. Цей старшина, з подиву гідною самопосвятою, вносив велике замішання своїми влучними стрілами в запілля червоних і це зупиняло переможний марш Муравйова. Незабутню прислугу цього старшини вважаю за свій обов’язок тут підкреслити» – згадував потім командир українських частин у бою під Крутами Аверкій Гончаренко.

За спогадами вцілілих учасників бою, сотник Лощенко спорудив з товарної залізничної платформи, двох вагонів та потягу імпровізований «бронепотяг», розмістивши на них 75 мм гармату й кулемет. І стріляв він надзвичайно влучно й швидко.

Обслуга, якою керував Семен Лощенко складалася з чотирьох артилеристів та машиніста з кочегаром. Це була єдина українська гармата в бою під Крутами, але за словами очевидців, її присутність не тільки підбадьорливо впливала на всіх українських вояків, але й часто під’їжджаючи під самі ворожі позиції і, не зважаючи на сильний ворожий обстріл, вдало нищила більшовицьки ряди.

«Вискакує потяг з двома вагонами і платформою, на которій стоїть 75-мм гармата. Ото такий бронепотяг! Одна гармата, один кулемет і 5 чоловік залоги. Штабс-капітан Лощенко, незрівняний артилерист, людина великої одваги, маневрує між станцією і лавою, весь час веде огонь… Правдивим героєм бою був Лощенко і його четверо та машиніст з кочегаром на паровозі», – писав учасник бою під Крутами, автор мемуарів «Спогади запорожця» Никифор Авраменко.

Після Крут Лощенко брав участь у вуличних боях проти більшовиків у Києві. Згодом воював у збройних силах Української держави та Дієвої Армії УНР.

Брав участь у І Зимовому поході. У 1920-21 рр. — командир 1-ї Запорозької гарматної бригади 1-ї Запорозької стрілецької дивізії Армії УНР.

Після поразки у визвольних змаганнях перебував на інтернації у Польщі, звідки з особовим складом бригади виїхав до табору Німецьке Яблонне (Чехія). У 1920—1930 роках жив у Берліні, очолював військово-спортивний відділ Союзу гетьманців-державників — військовий штаб при Павлові Скоропадському. У 1945 р. перебував у Західній Німеччині у таборах для переміщених осіб.

Після війни Семен Лощенко спершу проживав у Бамбергу, коло Мюнхена, де одружився, а з 1960-х оселився із дружиною у Нюрберзі.

 

ПЕТРО ОЛІЙНИК (1909-1946) – псевдо: Еней – діяч УПА, провідник ОУН на Дніпропетровщині, а згодом – провідник Східного краю ОУН на Північно-західних українських землях. Виконувач обов’язків командира УПА-Північ.

Народився в с. Молодинче (нині — Львівська область. В юнацькі роки був українського «Пласту», у 1929 році вступив до лав Організації українських націоналістів, з початку 1930-х років брав участь в її діяльності.

Навчався в Рогатинській гімназії імені Володимира Великого, згодом поступив до Львівського університету на факультет права. У 1934 році виключений з університету за націоналістичну діяльність.

1938 року Олійник став Львівським окружним провідником ОУН. 23 жовтня 1938 р. він був заарештований польською поліцією і відсидів під вартою до початку німецько-польської війни. У вересні 1939 р. він, як багато інших українських політичних в’язнів зумів звільнитися і продовжив роботу у підпіллі.

Після початку німецько-совєцької війни вирушив для організації роботи ОУН на Східну Україну. В 1942 він обіймав посаду обласного провідника ОУН на Дніпропетровщині.

Олійник відіграв важливу роль у організації і створенні УПА. В 1943–1944 р. він був командиром військової округи УПА «Богун», в 1944–1945 рр. — провідником Східного краю ОУН на Північно-західних українських землях. В 1945–1946 рр. він був організаційним референтом Західного краю на Північно-західних українських землях.

Після загибелі 12 лютого 1945 р. Д. Клячківського — «Клима Савура» у вересні 1945 — лютому 1946 рр. П. Олійник був виконуючим обов’язки командира УПА-Північ. Він організовував масову збройну боротьбу проти спецзагонів НКВС і НКДБ.

Радянські спецслужби тривалий час полювали за ним. П. Олійник загинув у бою з загонами НКВС-НКДБ 17 лютого 1946 р. на хуторі Глинки біля с. Рудники Маневицького району Волинської області. Місце його поховання невідоме.

 

ІГОР КАЛИНЕЦЬ (1939) — поет і прозаїк, один із представників «пізньошістдесятницької» генерації і дисидентсько-самвидавного руху в Україні, політв’язень.

Народився у місті Ходорів на Львівщині. 1961 року закінчив філологічний факультет Львівського університету, працював в обласному державному архіві.

За участь у дисидентському русі у 1972 році Ігоря Калинця було засуджено на 6 років ув’язнення суворого режиму й 3 роки заслання. Покарання відбував у Пермських концтаборах разом із Іваном Світличним, Василем Стусом, Миколою Горбалем, Степаном Сапеляком та іншими. Заслання відбував разом із дружиною Іриною Стасів-Калинець на Забайкаллі.

Після повернення до Львова у 1981 році працював у Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника. З 1987 брав участь у виданні самвидавного журналу «Євшан-зілля», згодом став його редактором.

Поетичну творчість Калинця, за пропозицією самого автора, поділяють на дві головні частини. Першу складають 9 книжок, написаних перед ув’язненням, з них офіційно в УРСР опубліковано було лише першу — «Вогонь Купала», 1966, решта функціонувала у самвидавному обігу. ДО другої частини належать 8 книжок написаних під час ув’язнення та на виселенні, до 1991 року вони також були відомі лише у Самвидаві. Згідно з цим поділом було випущено два томи поезій Калинця — «Пробуджена муза» (Варшава, 1991) та «Невольнича муза» (Балтимор — Торонто, 1991). 1991 року збірку вибраних поезій «Тринадцять алогій» видано було також в Україні і у Росії.

Один із дослідників поезії Калинця Данило Гузар-Струк у передмові до «Невольничої музи» виокремлює «три головні течії» в його поезії: «оспівування культури, любовне прагнення та суспільний протест». Висока культура поетичного мислення й мовлення, любов до текстових стилізацій, надзвичайна формальна винахідливість притаманні Калинцю упродовж усього його творчого розвитку, а такі риси як ерудиція, іронічність, шляхетність у поводженні зі словообразом роблять цю поезію без перебільшення видатним явищем.

З появою в українському літературному процесі Калинця почалися дискусії про необароко. Українське бароко і справді можна розглядати як одне із джерел Калинцевих інспірацій, іншим таким джерелом є творчість Богдана-Ігоря Антонича. Ще одна вельми цікава особливість: поет ніколи не писав окремих віршів, його метод полягав у творенні циклів, які своєю чергою переростали у книжки (свідчення «структуралістського» бачення світу).

Після повернення з ув’язнення та виселення 1981 року Калинець, за його словами, цілком замовкає як поет (завершене явище) і стає «імпресаріо колишнього Ігоря Калинця». Тим часом пише і публікує казки для дітей, готує перевидання власних поезій. 1994 року журнал «Сучасність» опублікував його повість «Молімось зорям дальнім», написану ще 1972 року під час перебування у слідчому ізоляторі львівської в’язниці.

Як великий поціновувач творчості Антонича, Калинець підготував і видав книгу, яка є найавторитетнішим джерелом біографії одного з найвидатніших українських письменників XX століття. Багато із описаних у книзі подій (віднайдення могили Антонича, заходи популяризації його творчості у 1960-х та 1980-х роках) пережив сам Ігор Калинець як ініціатор та активний учасник. До підготовки цієї книги долучилося ще двоє людей. Розділ «Університет» написав Данило Ільницький, дослідник життя і творчості Богдана-Ігоря Антонича, упорядник його «Повного зібрання творів». А розділ «Антоничі в Бортятині» підготувала Ольга Дядинчук, директор музею-садиби Антоничів у селі Бортятині Львівської області.

Ближче познайомитися з Калинцем можна тут: https://opinionua.com/2018/08/24/interview-igor-kalinec/Ігор

А почитати його вірші тут: http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=47&type=tvorch

Ось, для прикладу:

ОСІНЬ

Така самотність у білій пустелі постелі,

де понад нами стелою стеляться міражі.

Господи, які в тебе очі стали пастельні

і пальці ласкаві – такі неживі.

 

Звідки взялись ми. в якій оселі осіли –

оструб, ослони під стінами, сіті і сак.

У міжвіконні осінь, осонь і сіно,

на острів осоту сонце воском стіка.

 

Поезіє, спазми екстазу твого зіслабли,

дивний сей світ, остали самі слова.

У пустині світлиці живуть тільки сіті і лави,

а я неживий і ти вже також нежива.

 

 

АНАТОЛІЙ КОЧЕРГА (1949) — видатний оперний співак, бас, зірка світової оперної сцени.

Народився в селі Самгородок Вінницької області. І хоча хлопець залюбки співав у шкільній самодіяльностіі перемагав на конкурсах, він дуже любив техніку і збирався піти шляхом батька, який був директором машинно-тракторної станції. І Анатолій навіть працював машиністом котла на електростанції. Але мати наполягла, щоб він вчився музиці і співам.

1973 року він закінчив Київську державну консерваторію і став солістом опери Державного академічного театру опери і балету Української РСР імені Тараса Григоровича Шевченка у місті Києві. У 1975—1976 роках стажувався у «Ла Скала».

Співак став широко відомим завдяки ролі Мефістофеля у фільмі-опері «Фауст», знятому режисером Б.Небієрідзе на Укртелефільмі (дуже раджу подивитися хоча б уривок: https://www.youtube.com/watch?v=6KmavUN20yc&list=RDxD_QMQHfcd0&index=19. Співак насправді зачаровує – не лише вокальною, але й драматичною майстерністю)

В 30 років Кочерга став народним артистом УРСР – нечуваний по тих часах вік для того визнання. Анатолію не виповнилося і 32 років, як йому присвоїли звання народного артиста СРСР! Це у багатьох збудило несамовиту заздрість…

В 1980-х роках Герберт фон Караян надіслав Анатолію Кочерзі пропозицію співпраці, але не отримав на неї відповіді. Це його не зупинило і він далі продовжував надсилати Кочерзі запити, не отримуючи на жоден відгуку. Анатолій Кочерга про ці спроби маестро познайомитися з ним дізнався вже перебуваючи за кордоном, коли вони особисто зустрілися і Караян дорікнув Кочерзі його нечемністю. Виявилося, що ці запрошення Кочерзі… в театрі просто не передавали.

Черговим визнанням таланту співака стало присудження Шевченківської премії 1989 року – за виконання партій у оперних виставах «Борис Годунов» Модеста Мусоргського, «Дон Карлос» Джузеппе Верді та «Мілана» Георгія Майбороди. І це був не той випадок, коли ім’я лауреата невідомо нікому, крім вузького кола професійної спільноти. У глядачів Кочерга мав шалений успіх.

У 1989 році стартує його закордонна кар’єра. Він заспівав в опері «Хованщина» Модеста Мусоргського у Віденській державній опері, після чого почалась його тісна співпраця з диригентом Клаудіо Аббадо та іншими визначними діячами оперного мистецтва.

В 2000-х роках Анатолій Кочерга разом із дружиною Ліною мешкають переважно у передмісті Відня. Кочерга не змінював громадянства і залишається громадянином України.

За словами самого співака «Окремі пліткарі розпускають чутки, буцімто я демонстративно виїхав із країни. Це неправда. Я тільки працюю за кордоном. Хоча мені постійно пропонують залишитися за кордоном. А я не хочу. Я їжджу на роботу. І повертаюся додому. Я — громадянин України. На всіх моїх афішах, практично всіма мовами світу написано, що я — з України. І я пишаюся цим. Тут я народився, тут — мій дім, моя квартира, зрештою. Кажуть — «він став занадто дорогим артистом». Що це за базарні розмови?! Повісьте тоді мені цінник на шию, щоб я знав свою ціну на Батьківщині. Але в мене склалося враження, що комусь вигідно відторгнути мене…»

Анатолій Кочерга вважає себе щасливою людиною:

«Я мріяв співати в Ла Скала. Співав. Мріяв побачити Миколу Гяурова. Ми не тільки побачилися, а й виконали дует у «Борисі Годунові» і в «Доні Карлосі», подружилися… Мріяв побачитися з Лучано Паваротті… Він подарував мені свою фотографію, ми разом пили вино… Ну а коли Клаудіо Аббадо запросив мене на постановку «Годунова», про це навіть мріяти було страшно. Але й це здійснилося. Аббадо — мій кумир у музиці. Він зробив для мене буквально все. Завдяки йому я став відомий на Заході. Звісно, голос, але решта — його заслуга. Аббадо відкрив мене для елітної оперної культури Заходу.

Багато чого не сталося… Але з приводу того, що не сталося, немає сенсу жалкувати. Ось часто доводиться мені спостерігати за багатими людьми. Це найчастіше — нещасні люди… Тому що не розуміють — у труні кишень нема. Нічого туди з собою не забереш! Треба радіти життю щодня, щохвилини. Вміти створити свято навколо себе. Хай не бенкет на весь світ, але маленьку радість, щастя подарувати своїм близьким, друзям. Любов… Ніжність… Що може бути прекрасніше? А почуття — це культура. Так-так! Прояв почуттів залежить від внутрішньої культури: це і виховання, і освіта, й інтелект, і душа людська. Культура — основа людської особистості. Тому й потрібно берегти талановитих людей».

Почитати інтерв’ю зі співаком: https://www.umoloda.kiev.ua/number/3436/164/131526/

Послухати Анатолія Кочергу:

«Думи мої» https://www.youtube.com/watch?v=cn0nwDjNDos

«Ой, видно село» https://www.youtube.com/watch?v=VlvpPAhgD3g

 

 

АНАТОЛІЙ МОЙСІЄНКО (1948) — поет, мовознавець і перекладач. Майстер паліндрому і верлібру.

Народився в селі Бурівка на Чернігівщині у селянській родині. В старших класах навчався у Тупичівській середній школі, де вчителював поет Григорій Лопухівський, який цікавився писаннями юного автора. Одну з порад учителя Анатолій запам’ятав назавжди: “Треба писати так, як ще ніхто не писав”.  Оригінальність самовираження відзначали й керівники літературної студії в Ніжинському педінституті, де Анатолій навчався на філологічному факультеті.

Серед сучасних українських поетів Мойсієнко є чи не єдиним визнаним майстром віршів-паліндромів, тобто таких поезій, у яких рядки читаються однаково як зліва направо, так і справа наліво. Наприклад, “Жарт — суму страж” чи “Козакую у казок”.

Анатолій Мойсієнко — один із засновників гурту поетів-паліндромістів “Геракліт”.

Паліндромом стали і назви поетичних збірок Анатолія Мойсієнка — «Віче мечів», «Леза зел». Паліндромні вірші можуть набирати вигляд візуальної (зорової) поезії, яка була дуже популярною ще в давній українській літературі, що охоплювала період від найдавніших часів до кінця XVIII століття. Проте придумати один-єдиний паліндромний рядок чи навіть три рядки, звісно, набагато легше, ніж цілу поезію, адже її окремі рядки мусять спільно витворювати певний смисл, змістовну конструкцію. От уривок з такого вірша Мойсієнка:

Хата — шум у шатах.

Хата — гопака по гатах.

Хата — чумакам у чатах.

Хата — пракут у Карпатах.

Втім, поет віддає належні і більш традиційним методам віршування:

Трава траві легенько гладить гриву.

Громи далеко, аж ген-ген з узвищ,

Озвались буркітливо, ніби в вірш

Спроквола й довго добирають риму.

Мойсієнко – не лише митець, а й науковець-мовознавець. Зараз він – доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри сучасної української мови Інституту філології Київського національного університету ім. Шевченка, автор багатьох наукових праць. У його доробку монографії: Слово в аперцепційній системі поетичного тексту: декодування Шевченкового вірша» (1997), «Традиції модерну і модерн традицій» (2001).

Почитати вірші Мойсієнка можна тут: http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=332&type=tvorch

 

ТЕТЯНА СКРІБІЦЬКА (1959-2013) — мистецтвознавиця, автор першої капітальної монографії про київський архітектурний модерн.

Закінчила Київський державний художній інститут, до 90-х працювала у Науково-дослідному інституті теорії та історії архітектури і містобудування (до 1990-х років).

З 1998 року — заступник генерального директора Київського науково-методичного центру з охорони, реставрації та використання пам’яток історії, культури і заповідних територій. З 2010 року — старший науковий співробітник Національного заповідника «Софія Київська».

Досліджувала архітектуру і соціально-культурне життя Києва кінця XIX — початку ХХ століття, забудову історичних міст України, розробляла методологію охорони культурної спадщини.

Велику увагу Скрібіцька приділяла масовій міській забудові Києва, типології та архітектурним особливостям прибуткових будинків, атрибуціям їхнього авторства. Дослідниця ввела до наукового обігу маловідомі імена архітекторів, які формували вигляд київських вулиць.

Найбільше її цікавили процеси формування і характерні риси стильових архітектурних напрямків доби еклектизму і модерну. Результатом тривалого комплексного вивчення цих питань стала серія статей і видана у 2011 році монографія «Київський архітектурний модерн (1900-1910-і роки)», років, в якій вперше було узагальнено цю тему.

Крім Києва, Тетяна Скібіцька брала участь у дослідженнях історичної забудови Вінниці, Одеси, Сум, Чернівців.

 

ЮЛІЯ МУСАКОВСЬКА (1982) – поетка, перекладачка шведської літератури.

Народилася у Львові, де і мешкає. У 2005 році з відзнакою закінчила факультет міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка. Працює в царині маркетингу у галузі інформаційних технологій.

Перша добірка поезій опублікована в альманасі «Київська Русь» (вересень 2008 р.). Перша збірка побачила світ 2010-го – «На видих і на вдих». Потім були збірки «Маски», «Полювання на тишу», «Чоловіки, жінки та діти».

Вірші Мусаковської перекладалися шведською, польською, литовською, російською, німецькою, іспанською, болгарською, англійською мовами та івритом.

Сама вона перекладає шведську поезію (Тумаса Транстремера, Карін Бойє та інших) українською та сучасну українську поезію англійською мовою.

Почитати вірші поетки можна тут: http://dotyk.in.ua/musakovska.html

От наприклад:

ЧОТИРИ СТІНИ

чотири стіни, і глухо неначе в танку,

і це фіолетове плаття старе, як світ

воно пам’ятає перші наші світанки,

де липи, немов обурені пуританки,

до нас простягали кістляві долоні віт

 

чотири стіни, і фото заплющить очі,

бо парко, бо тисне у скроні йому картон

і я забуваюся… просто забути хочу

неголені щоки, зовсім дитячий почерк

на шиї родимку, погляд, зухвалий тон

 

чотири стіни – коробка з-під черевиків,

з місцевої флори й фауни – цвіль та міль

і пилом осядуть спогади на повіки…

нечувана річ – довіритись чоловіку

і Шляхом Чумацьким

пустити його

по сіль

 

Пом’янемо захисників України, які могли б сьогодні святкувати день народження, якби не російська агресія, яку вони зупинили і стримали ціною свого життя.  І знову цей сумний перелік загиблих відкриває уродженець Донбасу, який не слухав казочки про «русскій мир», а пішов воювати з окупантами.

 

ДМИТРО СТРЕКНЄВ (1997-2019) — солдат ЗСУ.

Народився в смт Нижня Дуванка Луганської області. Закінчив Рубіжанський професійний ліцей за фахом електрозварника.

Отримавши професію, пішов боронити Україну та рідний край – 28 січня 2017 року вступив на військову службу за контрактом. Солдат, гранатометник, 54-а ОМБр. На фронті сильно травмував ногу і півроку лікувався у госпіталях в Києві і Харкові, був на реабілітації вдома, після чого повернувся на передову.

6 квітня 2019-го загинув у бою від кульового поранення поблизу хутора Вільний (входить до складу міста Золоте). Тоді з 23:30 до опівночі російсько-терористичні угрупування вели обстріл з мінометів калібром 82 мм, АГС та ВКК. Українські вояки вогнем у відповідь примусили ворога припинити обстріл, але двоє солдатів зазнали смертельних кульових поранень — Дмитро Стрекнєв та Іван Лисиця.

Без Дмитра лишилися мама, вітчим, два брати й сестра.

 

МИКОЛА ОХРИМЕНКО (1963-2017) — молодший сержант Військово-Морських Сил ЗСУ.

Народився в селі Яструбине Сумської області. Проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил СРСР. Деякий час працював в Якутії на гірничо-збагачувальому комбінаті «Куларзолото».

До 2014 року разом із дружиною мешкав у місті Донецьк. З початком окупації Донбасу переїхав до матері на Сумщину, в рідне село Яструбине, а дружина залишилась на Донеччині.

2015 року 52-річний чоловік добровольцем вступив до лав батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Артемівськ» ГУ МВС України у Дніпропетровській області. Брав участь в АТО, двічі був поранений. Учасник боїв за Дебальцеве.

З 2016 року проходив військову службу за контрактом в лавах ЗСУ. Молодший сержант, командир відділення взводу морської піхоти, 36-а окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ, м. Бердянськ.

8 січня 2017 року Микола та двоє його побратимів молодший сержант Сергій Сонько і старший матрос Сергій Трубін загинули під час виконання бойового завдання в районі окупованого села Верхньошироківське (колишнє с. Октябрь) Новоазовського району Донецької області.

8 січня зник зв’язок з трьома військовослужбовцями, які не повернулися у місце розташування підрозділу. З часом зі сторони противника було заявлено, що знайдені тіла загиблих у військовій формі. Передача тіл на місцевому блокпосту 10 січня не відбулася, — не приїхала протилежна сторона, пізніше в терористичній організації «ДНР» підтвердили, що 11 січня забрали тіла трьох загиблих, які підірвалися на міні за 3 км від с. Октябр. 13 січня 2017 року в Донецьку тіла були передані українській гуманітарній місії «Евакуація-200», після чого вони були направлені у Дніпро на упізнання.

За версією, яку озвучив журналіст Юрій Бутусов, морпіхи діяли самостійно, без узгодження з командуванням: «Судячи з усього, воїни вирішили зробити розвідку позицій противника, їм вдалося таємно вийти на передову, і підійти до лінії оборони. На жаль, сталася трагедія — воїни підірвалися на міні. Ніхто не знав, де їх шукати, і тому ніхто не міг прийти на допомогу… Їх тіла виявив противник 11 січня».

Без Миколи залишилася 82-річна мати, дружина та донька від першого шлюбу.

 

ІВАН БОРСУК (1986-2018) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Лютинськ на Рівненщині. Навчався в Західноукраїнському коледжі «Полісся» у місті Березне, на правознавчому відділенні, який закінчив в 2006 році. Проходив строкову службу в десантних військах, — у 80-ій окремій аеромобільній бригаді (Львів).

У зв’язку з російською збройною агресією проти України 2 серпня 2014 року був призваний за частковою мобілізацією. Служив у 128-ій окремій гірсько-піхотній бригаді, брав участь в боях за Дебальцеве. Демобілізувався 25 січня 2016 року.

Але війна тривала, и Іван не зміг залишатися вдома – у травні 2018 року підписав контракт, служив в 14-ій ОМБр (м. Володимир-Волинський). Боронив Україну від російських окупантів в районі міста Попасна на Луганщині.

29 червня 2018, під час ворожого обстрілу з РПГ та стрілецької зброї в районі Попасної, дістав вогнепальне кульове поранення голови. Помер у Військово-медичному клінічному у Харкові 8 липня 2018 року.

Залишилися батьки, старша сестра, дружина та донька.

 

ІГОР РИМАР (1962-2014) — старший лейтенант запасу ЗСУ.

Народився у м. Могилів-Подільський на Вінниччині.

Навчався у вищому військово-інженерному училищі, служив в Красноярську, командир відділення, але вірус «рускомірства» не підхопив. Після розпаду СРСР переїхав до Києва, був приватним підприємцем.

В час Революції Гідності увійшов до складу 18-ї сотні, і разом з сотнею у травні поїхав тримати оборону під Луганськом, був сапером. Начальник інженерної служби, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар».

Товариші по службі розповідали, що у нього був «нюх» на міни. Навіть вночі він завжди оминав розтяжки. Його вміння блискавично обходити замасковані розтяжки, зробило його одним з перших, хто рятував поранених на мінних полях.

Загинув 27 липня 2014-го при обстрілі з «Градів», отримав поранення голови з пошкодженням кісток черепа. До того ж, у Римаря вибухнула граната, яку мав при собі. Того ж дня у боях також загинули ще 11 айдарівців.

Без Ігоря залишилася дружина, син та невістка і маленька онука.

 

МИКОЛА ЖУЛИНСЬКИЙ (1991-2016) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Тягун, Вінницька область. Мама померла, коли Микола був у 3-му класі, батько — коли син закінчив школу. Працював трактористом.

З весни 2016 року у війську, військовослужбовець за контрактом; старший солдат, механік-водій розвідувального відділення, 131-й окремий розвідувальний батальйон (курінь УНСО).

30 серпня 2016 року загинув під час виконання бойового завдання від снайперського обстрілу поблизу села Довге (Слов’яносербський район) (за іншими даними — в часі пошуку і знищення ДРГ противника на території Попаснянського району).

Залишилася сестра.

 

БОГДАН ВОВК (1969-2015) – старший сержант ЗСУ.

Народився у м. Дрогобич, Львівська область. Проходив строкову службу у лавах збройних сил СРСР, де здобув кваліфікацію командира середнього танку.

У липні 2014 р. призваний за мобілізацією до лав Національної гвардії України, обійнявши посаду техніка роти бригади оперативного призначення Східного ОТО НГУ.

Зник безвісти 17 лютого 2015 р. під час відводу сил АТО з району Дебальцеве. Упізнаний серед загиблих в Харківському моргу.

Залишилися мати, сестра, дружина та син.

 

ВОЛОДИМИР МАЙБОРОДА (1967-2018) – старший прапорщик ЗСУ.

Народився у м. Мелітополь, Запорізька область.

Служив заступником командира взводу, 24-а ОМБр.

8 квітня 2018 р. біля селища Жованка, що входить до складу смт Зайцеве, перебуваючи у «секреті», група Майбороди помітила ДРГ противника. Командир прийняв рішення розділитися і атакувати нечисленного ворога. Двоє бійців заходили з одного боку, Володимир пішов з іншого, але підірвався на міні. Почувши вибух, противник почав втікати, українські захисники автоматними чергами знищили двох бойовиків.

Побратими шукали командира до темряви, повернулись наступного дня, але не знайшли. 13 квітня вороги повідомили, що знайшли тіло в стороні від місця вибуху, — Володимир намагався повзти, помер від поранень і втрати крові. 15 квітня загиблого військовослужбовця передали українській стороні на КПВВ «Мар’їнка».

Залишились мати, дружина, донька і внук.

 

ІВАН ДІЯКОНЮК (1973-2014) – сержант ЗСУ.

Народився у с. Банилів, Чернівецька область. До того, як піти на фронт, працював вчителем музики у рідній банилівській школі.

Діяконюк був одним з перших українців, які стали на захист Батьківщини від російської агресії.

Служив старшим розвідником-далекомірником, 80-а окрема десантно-штурмова бригада.

Загинув 13 липня 2014 р. в бою під Луганськом. Колона військової техніки потрапила у засідку диверсійної групи на повороті з Лутугине на луганський аеропорт та була обстріляна з протитанкової зброї. Разом з ним загинув його побратим і однеселець Олександр Колотило.

Без Івана залишилися дружина та дві доньки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада