Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
08.05.2021

9 квітня.

Почнемо огляд з Героя Небесної Сотні. Щоб не забувалося, якою ціною дається повалення злочинних режимів.
А далі будуть:
– геолог, який вперше здійснив геоморфологічне районування території України
– виразний представник школи львівського малярства 1960—1970-х років
– поетка, яка понад півстоліття пише казки і вірші для дітей
– керівник ВІА «Смерічка», з якого почалася популярність композитора Володимира Івасюка, і де відбувся творчий злет Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Софії Ротару, Павла Дворського та інших співаків
– військовий льотчик 1-го класу, який евакуював десятки поранених і загиблих захисників України з зони запеклих боїв з російськими окупантами.
І, як завжди, полеглі герої російсько-української війни.


Отже, Герой Небесної Сотні:

МИХАЙЛО КОСТИШИН (1971- 2014) — учасник Євромайдану.

Народився року в селі Нижній Струтинь Івано-Франківської області. Закінчив нижньострутинську середню загальноосвітню школу.
У підлітковому віці з ним трапився нещасний випадок, через який він втратив праве око. Після закінчення школи вступив до лісотехнічного технікуму, що у Брянській області Росії, де провчився чотири роки. Диплом давав можливість працювати в лісництві Рожнятівського району, але скрутний період 1990-х років, коли заробітну плату люди очікували по півроку, змусив шукати шанс на краще життя за межами України і їхати на заробітки. Спершу працював різноробом у Чехії, згодом у Польщі та Португалії.
З 2005 року, через проблеми із зором, більше не їздив на роботу за кордон й оселився в рідному селі. Виконував різні ремонтні роботи в односельчан, підтримував власне господарство.
Відразу після побиття 30 листопада 2013 року “Беркутом” мирних активістів приїхав на Майдані Незалежності у Києві, де став активним учасником Революції гідності. Вступив до сотні Самооборони Майдану з Жовтневого палацу, ходив на мітинги, чергував вночі на барикадах. Додому приїжджав на декілька днів, після чого знову повертався на Майдан
Був жорстоко побитий у Києві та із 27 січня 2014 року перебував у Комунальній міській клінічній лікарні міста Львова, де і помер від отриманих травм 26 лютого 2014 року.
Похований у рідному селі. Його дідусь, 92-річний вояк УПА, помер дізнавшись про смерть онука…

 

Повертаємося до хронологічного порядку.

 

МИКОЛА ДМИТРІЄВ (1886-1957) – видатний геолог, який описав геологію теренів України. Геоморфолог, палеогеограф, гляціолог.

Народився в селі Улянівка на Сумщині. У 1912 р. закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету Харківського університету.
Ще будучи студентом, здійснив свою першу навколосвітню подорож, а по завершенню навчання – другу. Наукові результати та враження були опубліковані у кількох науково-популярних статтях.
Викладав в alma mater, 1922 р. отримав звання професора, згодом керував сектором фізичної географії Українського науково-дослідного інституту географії і картографії. З 1930 по 1941 рік він працював у Науково-дослідному інституті геології при ХДУ, а у 1943–1948 рр. очолював сектор геоморфології цього інституту.
На основі видатних праць у галузі геоморфології та четвертинної геології України Дмитрієв 1938 року був удостоєний наукового ступеня доктора географічних наук (pro honoris) без захисту дисертації.
Вчений був знавцем природи України, одним з найкрупніших спеціалістів з геоморфології та палеогеографії. Дмитрієв досліджував еволюцію рельєфу території України, на базі геологічної будови і рельєфу вперше здійснив її геоморфологічне районування.
Він є автором перших узагальнень геоморфології території України. У своїй головній роботі («Рельєф УСРР» (геоморфологічний нарис). — Харків: Радянська школа, 1936.) Дмитрієв виділив і описав на території України 14 геоморфологічних районів.
Повний перелік його опублікованих наукових праць включає 52 найменування. В більшості з них він встановлює поширення і геологічну будову семи терас Середнього Придніпров’я, доводить існування в Україні тільки одного древнього зледеніння і уточнює його межу. Дмитрієв докладно описав льодовикові і водно-льодовикові форми рельєфу України, вперше вивчив і закартував так звані мертві (прохідні) долини.
Дмитрієв керував фізико-географічними і геоморфологічними вишукуваннями в районі будівництва Каховського гідровузла і на території Харківського адміністративного економічного району.
З 1947 р. і до смерті очолював Харківський відділ Географічного товариства, сприяючи популяризації географічних знань.

 

ТАМАРА КОЛОМІЄЦЬ (1935) – поетеса, понад півстоліття пише для дітей.

Народилася 9 квітня 1935 року в місті Корсунь, 1957 року закінчила Київський університет.
Мати багато працювала, тому вихованням Тамари займалася бабуся, яка була в міру релігійною, керувалася здоровим глуздом і прислухалася до народної мудрості. Неписьменна баба Ганна знала напам’ять майже весь «Кобзар» і часто його цитувала.
Віршувати Тамара почала з дитинства – якщо у школі задавали писати твір на вільну тему, то їй легше було висловитись у віршованій формі.
Перша збірка «Проліски» побачила світ 1956 року, коли Тамара Коломієць ще навчалася в університеті. 1957 року цю збірку відзначено першою премією та золотою медаллю VI Всесоюзного фестивалю молоді і студентів у Москві.
На початку творчого шляху її помітив і благословив напутнім словом Макисм Рильський. Першим редактором був Михайло Стельмах. Із більшими чи меншими перервами звідтоді вийшло 10 книжок лірики, зокрема «Осіння борозна» (1981), «Багаття на межі» (1984) та «Дорога в листопад» (1990).
Згодом поетеса зосередилася на дитячій літературу, вона активно пише та співпрацює з різними видавництвами. У її доробку— понад 30 збірок оригінальних казок, віршів, небилиць, лічилок, смішинок, загадок.
Твори Коломієць перекладено багатьма мовами, чимало віршів Коломієць покладено на музику. У 2008—2014 роках вийшли книжки Коломієць з аудіо-відео додатками. Поетеса співпрацює з популярним журналом «Пізнайко». Нещодавно «Веселка» перевидала її «Веселе місто Алфавіт».
2009 році Тамарі Коломієць присуджено головну премію, якою відзначають в Україні книжки для дітей, — премію імені Лесі Українки. Нею відзначено дві збірки поетеси: «Найперша стежечка» та «Де ховає сонце роси».

 

ІВАН ЗАВАДОВСЬКИЙ (1937-1983) — художник. Виразний представник школи львівського малярства 1960—1970-х років.

Народився у селі Фрага Івано-Франківської області.
Навчався у Львівському училищі прикладного мистецтва імені Івана Труша, у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. Після цього працював у цеху монументального малярства Львівського художньо-виробничого комбінату Художнього фонду України.
Іван Завадовський був однією з небагатьох творчих особистостей 1960-1970-х рр., у кому поєдналися власні поетичні дані з естетичними ідеями часу. Ця якість оберігала його від ідеологічних посягань чи заохочень збаналізувати свою творчість «актуальною тематикою».
Художник не працював «для виставок», він шукав власну міру причетності до обраного фаху. Створив низку монументально-декоративних праць, але внутрішньо тяжів до станкових форм і остаточно утвердився саме у цих ділянках малярства і графіки.
Більшість його сучасників-художників прагнули одного й того ж результату: виставкової викінченості картин. У Завадовського лише окремі праці вивершують певні етапи його творчості, а решта матеріалу є розмаїтим тлом підходів, намірів, вузькофахових задач, розв’язання яких поглиблювало вправність і виводило його в наступну виконавську якість. Творчість Завадовського сприймається як «живе» явище, зокрема, й через цю невикінченістю творів.
«… Рисунок не повинен наслідувати натури, а передавати відношення до неї. Натура повинна бути лише натхненням, чимось в роді пригоди, випадку, про який треба розповісти ніби власними словами. Щоб це оповідання вийшло цікавим, мусимо навчитись бачити вразливо, аналітично і разом з тим узагальнено. Звичне бачення – це аналіз, це постійне порівняння одного елементу з іншим. Це пошуки істотних рис, непомітних при звичайному баченні», – вважав Завадовський.
Дивитися твори: https://art.lviv-online.com/ivan-zavadovskyj/

 

ЛЕВКО ДУТКІВСЬКИЙ (1943), музикант і композитор, засновник і керівник ВІА «Смерічка», один із основоположників української естрадної музики.

1963 року закінчив Мукачівське музпедучилище, 1977-го – Київський державний інститут культури, (режисура масових видовищ).
1966 року на Буковині у місті Вижниця Левко Дутківський гурт «Смерічка», яка вперше використавши електроінструменти, стала одним із перших ВІА в колишньому СРСР.
Для ансамблю Дутківський написав і аранжував пісні «Сніжинки падають», «Бажання», «У Карпатах ходить осінь» на слова Анатолія Фартушняка, композицію «Черемоше сивий» на слова Миколи Негоди, блюз-баладу «Скрипка без струн» (1971) на слова Анатолія Драгомирецького та інші. Ці твори з елементами рок-, поп-музики, джазу та українського фольклору визначили творчий напрямок «Смерічки», що дали українській естрадній пісні в 60–70 роках XX століття нову музичну хвилю.
Своєрідний новаторський музичний стиль і манеру виконання «Смерічки» Дутківського підхопив тоді і студент Чернівецького медінституту Володимир Івасюк. Свої перші твори Івасюк приніс Дутківському, які завдяки ансамблю «Смерічки» стали популярними. Керований Левком Дутківським колектив здобув лауреатські перемоги з піснями «Червона рута» і «Водограй» на Всесоюзних телеконкурсах «Пісня-71», «Пісня-72».
З 1973-го Дутківський разом із «Смерічкою» працює в Чернівецькій обласній філармонії і гастролює майже по всіх республіках тодішнього СРСР та за кордоном. Ним написано понад 100 музичних творів, які увійшли до репертуару популярних співаків та колективів. Пісні Дутківського записано фірмою «Мелодія» на 14 платівках (1970–1991), звучать у телефільмах «Червона рута» (Укртелефільм, 1971), «Виступає ансамбль „Смерічка“ під керівництвом Левка Дутківського» (Таллінфільм, 1975).
Зі «Смерічки» починався професійний злет і популярність солістів «Смерічки» Назарія Яремчука і Василя Зінкевича, композитора Володимира Івасюка, співаків: Софії Ротару, Павла Дворського та інших.
Не позбавлена певного нарцисизму з боку головного героя, але цікава розмова з Дутківським: https://rozmova.wordpress.com/2017/08/01/levko-dutkivskyi/

 

ЄВГЕН СОЛОВЙОВ (1990) — капітан ЗСУ, військовий льотчик 1-го класу, миротворець, учасник російсько-української війни.

Дитинство Євгена пройшло на аеродромах і в гарнізонах. Дідусь — авіатор, ветеран війни в Афганістані; дядько — борттехнік; батько — інженер авіаційного обладнання. Куди йти вчитися – питання не стояло.
Але в авіаційному виші він спочатку був «середнячком». Поки… не здійснив свій перший самостійний політ. Відчуття вражаюче, коли тобі 18 років, ти підіймаєш в небо десятитонну машину, а люди згори здаються такими маленькими й усі земні проблеми — не надто значущими. Одразу зателефонував батьку: «Па, якщо за це мені ще й гроші платитимуть, то це — рай».
Так з’явилося величезне бажання стати найкращим і навіть зубрити таку ненависну теорію. Врешті закінчив університет з червоним дипломом. Тоді Євгену навіть на думку не спадало, що вже незабаром він розглядатиме з висоти колони ворожої техніки…
Після вишу служив в 11-ій окремій бригаді армійської авіації, авіабаза Чорнобаївка, Херсонська область. У бригаді його примітили, за три місяці після випуску Євген став командиром вертольоту. А за рік — полетів у Конго в складі миротворчого контингенту. Там отримав перше бойове хрещення — за три дні по прильоті табір обстріляли з мінометів. Та й польоти в умовах високих температур, розрідженого повітря, небезпечних гір уже не здавалися такими романтичними.
З миротворчої місії Євген повернувся в травні 2014-го. На залагодження всіх справ, проходження медкомісії, зустріч із сім’єю дали лише десять днів. І відразу на все спекотне літо 2014-го — у зону бойових дій.
Польоти були настільки інтенсивні, що доводилось обирати між поїсти, прийняти душ чи хоч трішки поспати. Часто, прилетівши вночі, льотчик дивився на годинник і розумів, що за півгодини потрібно вже прокидатись і для наступного польоту.
— Важко сказати, яку максимальну кількість поранених ми перевозили за раз. Вантажили, не звертаючи уваги на перевантаження машини. Нерідко вертоліт перетворювався на повітряний реанімобіль. Парамедик, яка частенько літала разом із нами, рятувала складних поранених, а бортові стрільці їй асистували.
Молодий офіцер говорить, що найважче було забирати загиблих.
— У липні 2014-го, коли ми прилетіли за загиблими, назустріч вийшов офіцер. Запитує: «Скількох можете забрати?» Я й відповідаю, що п’ятнадцятьох. І ось принесли п’ятнадцятьох загиблих… у трьох невеликих коробках. Нерідко тіла доводилось забирати після того, як вони кілька діб лежали в чорних мішках на сонці. Цей запах, мабуть, ніколи не забуду. Ми й «зірочкою» мастили під носом, і полин рвали, насипали в кабіну…
Чоловік розповідає, що страшно зазвичай ставало вже після того, як повертався з польоту, коли усвідомлював, де саме був.
— Пам’ятаю, як ми вночі сиділи на майданчику в Амвросіївці й чекали на машину з пораненими і загиблими. Ворог якраз розбив нашу колону. Зовсім поряд точилися бої, темно, нічого не видно, а ми просто чекаємо. І раптом усі починають розбігатися. Бортовий стрілець пішов розвідати обстановку, прибігає: «Зараз буде артобстріл, треба ховатись у землянки». А як? Нам же ось-ось підвезуть «300-х». Дзвонимо своїм. Кажуть: «Як почнеться обстріл, тоді ховайтесь, а зараз чекайте, колона за кілька хвилин підійде». І от ми сидимо на борту і бачимо, як здалека починають летіти снаряди «Градів». Сидимо і мовчимо, кожен собі думає: «Долетить чи ні?» Борттехнік різко повернувся і каже: «Ні, бо якби до нас летіло, то вже прилетіло б». Аж тут підходить колона, швиденько всіх вантажимо, піднімаємось і бачимо розриви поруч з тим місцем, де стояли…
Молодий офіцер зазначив, що війна змусила переосмислити ставлення до життя. Тим паче, вона відібрала в нього рідних людей. Спочатку — батька. Коли той дізнався про бойові вильоти, серце не витримало… А потім ще й близький товариш загинув.
— У серпні ми прилетіли з Дмитром Арциленком на кілька днів з АТО додому на регламентні роботи. Поки обслуговували техніку, нам вдалося на один вечір вирватися до моря. Ми наспілкувалися, накупалися, нажартувалися, відволіклися від війни. Минуло кілька днів і Дмитро загинув — їхній борт обстріляли. Друга не стало, а ти розумієш, що це може статися й з тобою…
Як досвідчений бойовий льотчик 2018 року Євген виконував завдання в складі Місії ООН у Ліберії.
Згодом був призначений на посаду заступника командира вертолітної ескадрильї з морально-психологічного забезпечення.

 

Пом’янемо наших захисників, які не повернулися з фронту російсько-української війни.

 

І почнемо вояка, який добровольцем зголосився захищати свій рідний край, в надії звільнити від окупантів рідне місто.

 

ФЕДІР КОЛОМІЄЦЬ (1981- 2014) – боєць 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар».

Народився і жив у місті Алчевськ Луганської області (зараз – на окупованій частині). Федір служив у Збройних силах України. Активно брав участь у подіях Київського Майдану. Пізніше пішов у добровольці до батальйону “Айдар”, служив в зоні АТО і захищав територіальну цілісність та суверенітет України.
5 вересня російські диверсанти здійснили атаку із засідки на бійців 2-ї роти батальйону поблизу с. Весела Гора під Луганськом. Комбат розповів, що до колони вийшли люди з українським прапором, і коли машини зупинились, по них відкрили вогонь із засідки з кулеметів. Потім добивали поранених пострілами.
У зв’язку з тим, що Алчевськ знаходиться на окупованій території, близькі загиблого попросили поховати його в Західній Україні. Похований 12 вересня на Микулинецькому кладовищі в Тернополі поряд із бойовим побратимом Андрієм Юркевичем, який загинув у тому ж бою.

РОМАН БЕРЕЗА (1988-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Запорізьке Дніпропетровської області, закінчив Криворізький металургійний ліцей. Відслужив строкову службу в лавах ВСУ.
На війні — стрілець-помічник гранатометника, 40-й батальйон територіальної оборони «Кривбас».
10 серпня 2014-го зник безвісти. Романа було знайдено пошуковцями місії «Евакуація-200» у безіменній могилі в селі Грабське Амвросіївського району 28 вересня 2014-го на території птахоферми. Там же знайдено тіло міліціонера батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Азов» Івана Романова.
Вдома залишилися батьки, дружина та брат.

 

МАРІС КАМІНСЬКИЙ (1990-2017) — десантник, капітан ЗСУ.

Народився року у місті Ківерці на Волині. 2008 року закінчив Львівський військовий ліцей імені Героїв Крут, а 2012 року – аеромобільний факультет Академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів. Займався карате та іншими видами спорту.
По закінченні розподілений у 80-й окремий аеромобільний полк, м. Львів, де одразу ж показав найкращі результати з вогневої підготовки серед 20 новоприбулих лейтенантів. У 2012—2013 роках проходив військову службу на посаді командира взводу роти десантного забезпечення. З 2013 року продовжив службу у Чернівцях.
З весни 2014 року брав участь АТО у складі 3-ї батальйонної тактичної групи 80-ї бригади. Учасник оборони Луганського аеропорту.
Наприкінці 2016 року призначений на посаду начальника продовольчої служби тилу 3-ї БТГр. Пройшов кілька ротацій на східному фронті, під час однієї з відпусток одружився. З майбутньою дружиною познайомився у військовому містечку в Чернівцях вже під час війни.
3 лютого 2017 року російсько-терористичні угруповання з «Градів» обстріляли село Галицинівка Мар’їнського району Донецької області, що перебуває на значній відстані від лінії зіткнення, неподалік Карлівського водосховища (в тилу українських військ). Противник з боку окупованого смт Старомихайлівка випустив половину боєкомплекту з установки БМ-21 «Град». Внаслідок влучення снаряду у будинок загинули двоє українських офіцерів — капітан Маріс Камінський і капітан Анатолій Заремський.
Залишились мати, брат і вагітна дружина, яка у серпні 2017 народила доньку.

 

МИКОЛА БУРЛАК (1987-2014) — старший солдат ЗСУ.

Закінчив Стольненську середню школу, Чернігівський навчально-курсовий комбінат корпорації «Укрбуд». Проходив строкову військову службу у Збройних силах України. У 2008—2011 роках — служба за контрактом, смт Гончарівське Чернігівського району, механік-водій. У 2012 році намагався вступити на службу до органів внутрішніх справ та не вийшло через проблеми зі здоров’ям (хворі нирки). З травня 2013 — старший стрілець, 13-й аеромобільний батальйон, 95-та окрема аеромобільна бригада.
У складі штурмової групи зі знищення бойовиків 19 липня 2014-го загинув у бою під Лисичанськом.
Вдома залишилися батьки, двоє братів та сестра. 24 липня похований у селі Стольне Менського району.

 

МИКОЛА ТОМАК (1982-2014) – молодший сержант ЗСУ, заступник командира взводу 34 ОМПБ, 57 ОМПБр.

Народився в селі Нерубайка Кіровоградської области. У 1988 році разом із батьками переїхав у село Торговиця. Вивчився на водія. Після строкової служби в армії повернувся додому, працював механізатором, трактористом, водієм, верстатником, працівником з благоустрою. Член ВО «Свобода».
19 березня 2014 року пішов добровольцем захищати Вітчизну.
Головний сержант взводу — 34-й окремий мотопіхотний батальйон, 57-а окрема мотопіхотна бригада. Начальник блокпосту.
На війні не ховався від вибухів, виконуючи військовий обов’язок. Загинув 21 листопада 2014 року від отриманих поранень, одне з яких у сонну артерію, коли терористи обстріляли блокпост із РСЗВ «Град» біля Горлівки[.
Без Миколи залишились мати та сестра.

 

ОЛЕКСАНДР ОНОПРІЄНКО (1988-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в Київ, з 12 років проживав у селі Марківці. Після школи працював на київській меблевій фабриці.
Мобілізований 28 квітня 2014 року, стрілець 3-го відділення 2-го взводу 1-ї мотопіхотної роти, 13-й окремий мотопіхотний батальйон «Чернігів-1». З вересня 2014-го у складі батальйону перебував у зоні бойових дій.
30 січня 2015-го зазнав смертельного вогнепального поранення в шию — під час прямування підрозділу за маршрутом Дебальцеве — Луганське.

 

ОЛЕКСАНДР ЧЕРНЯВСЬКИЙ (1986-2015) — старший сержант ЗСУ.

Народився в селі Склобів Житомирської області.
Механік-водій машини РХБЗ, 144-й окремий батальйон РХБ захисту, 30-та механізована бригада.
15 лютого 2015-го загинув під час супроводу колони, яка рухалася польовою дорогою з смт Луганське до Дебальцевого, потрапивши у засідку терористів поблизу Нижнього Лозового. Був у списку зниклих безвісти.
Без Олександра залишилися батьки, дружина та син.

 

ВОЛОДИМИР ШОЛОМИНСЬКИЙ (1983-2016) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Єфремівка, Харківська область.
Головний сержант-командир міномета, 92-га ОМБр.
Загинув у бою. Разом загинули Віктор Клименко та Андрій Лелякін.
По смерті залишилися батьки, дві сестри, брат, дружина та донька.

 

ДЕНИС ЯКОВЕНКО (1989-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Ніжин. Брав активну участь у Революції Гідності – на Майдані був у бригаді медиків-волонтерів.
-Про Майдан він мало що розповідав, спочатку приховував, що він там, доки я його не побачила в новинах по телевізору: випадковий кадр, де він допомагає пораненому. Потім сказав, що він в бригаді медиків, а про те, що допомагав під час обстрілу снайперів, нічого не сказав, – згадує мати героя. – І про те, що йде добровольцем в АТО, теж сказав мені перед самим від’їздом в учебку. В бронежилеті замість задньої пластини в нього були медикаменти. Він и там допомагав пораненим. Він ніколи не нарікав, не розповідав про труднощі. Лише одного разу не витримав і прохопився: «Я ніколи не думав, що череп такий білий…». З відпустки поїхав раніше: «Мамо, там наших хлопців обстрілюють, я потрібен там».
Денис воював у складі 41-го батальйону територіальної оборони «Чернігів-2» в званні старшого солдата. За військовою спеціальністю – снайпер-розвідник. Втім, позивний у Дениса був «Медик» і на війні він продовжував рятувати побратимів.
4 вересня 2014-го загинув під час артилерійського обстрілу українських позицій, який вчинили російські збройні формування біля Дебальцевого.
Без Дениса залишились мати і дружина.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада