Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
07.05.2021

8 квітня.

Значна частина героїв огляду – люди, чиє життя було обірване або скалічене псами окупаційного режиму:

– композитор, розстріляний чекістами;

– поет, доведений чекістами до самогубства в тюрмі;

– медсестра УПА, яка намагалася накласти на себе руки, щоб не видати чекістам соратників, вижила і прожила багато десятиліть з металевими шпичками у серці;

– археолог, якому вдалося припинити «традицію» вивезення скіфського золота та інших цінних знахідок з України в Росію та відстояти право українських вчених вивчати найдавніше минуле на українських землях;

– політв’язень, літописець українського дисидентського руху.

Будуть також наші сучасники:

– дитяча комозиторка, ведуча телепередачі «Вечірня казка»;

– лідер гурту, який грає музики в стилі козак-рок;

– диригент, правнук композитора Миколи Лисенка.

А також – захисники України в російсько-українській війні.


Підемо за хронологією.

МИХАЙЛО КОССАК (1874-1938) —композитор, диригент, музичний педагог.

Коссак зробив інструментовку опери «Роксолана» Дениса Січинського, написав музику до багатьох театральних вистав, був автором романсів, маршів, п’єс для скрипки, обробок народних пісень.

Народився в приміському селі Горішня Вигнанка біля Чорткова в родині самодіяльного диригента хору – дяка Андрія Коссака.

Закінчивши Львівську консерваторію, прийшов на роботу в Народний театр товариства «Руська бесіда» (згодом «Українська бесіда»). Трупа театру безперервно гастролювала і мала успіх.

1909 року Коссак став одним з організаторів запису українських народних пісень, творів Семена Гулака-Артемовського та Миколи Лисенка на платівки.

Коли почалася Перша світова війна, 40-річного Коссака призвали в австро-угорську армію. Там він став військовим диригентом. Невдовзі він опинився в російському полоні в Ташкенті. 1918 року після укладення Брестського миру полоненим дозволили повернутися додому, і Коссак вирушив до Львова. Але під час зупинки в Києві Микола Садовський запросив його у свій театр на посаду диригента.

1921 року Михайло разом із новою сім’єю переїхав у Кам’янець-Подільський. Був диригентом у місцевому театрі, працював у музичній школі.

У лютому 1925 року Коссака призначили викладачем другої групи (тобто, асистентом), завідувачем лабораторії музично-вокального мистецтва Кам’янець-Подільського інституту народної освіти. Сім’я Коссаків жила скрутно – у неопалюваному інститутському флігелі.

Згодом Коссака звільняють з інституту: заарештований в Москві колишній ректор інституту Володимир Геринович, зломлений допитами, «засвідчив», що до контрреволюційної організації, яка нібито існує в Кам’янці-Подільському, входить і Коссак.

Проте тоді все обмежилося викликом до слідчого, де від Коссака вимагали засвідчити, що Геринович вимагав від нього «якнайбільше виучувати з хором заборонених українських пісень».

Коссака поновили в інституті, але незабаром сам інститут закрили, а студентів перевели в інші виші. Після цього Коссак влаштувався піаністом-акомпаніатором місцевого кінотеатру, дружина – санітаркою в міській лікарні.

26 грудня 1937 року Михайла Коссака заарештували. 30 грудня 1937 року «особлива трійка» НКВС засудила його до розстрілу. Вирок виконано 2 січня 1938 року.

 

БОРИС ТЕНЕТА, справжнє ім’я Борис Гурій (1903-1935) — поет, прозаїк. Жертва сталінського терору. Був українським патріотом, який вірив у комуністичні ідеали.

Народився в сім’ї священика Йосафа Гурєєва. Мати була донькою управляючого маєтком. Після смерті батька 1914 року і матері 1916 року перебрався до Катеринослава, жив у тітки, а з 15-років починає самостійне життя. 1919 року його родичі емігрували, а він лишився, казав: «тікати від життєвих труднощів – діло останнє». Втім, згодом йому таки доведеться тікати – щоправда, не від труднощів, а від загрози репресій. Хоча втекти врешті не вдалося…

Рано почав писати. У мистецькій хроніці альманаху «Вир революції» (Катеринослав, 1921) зазначалося: «Борис Гурій, молодий український поет, приготував до друку першу збірку поезій під назвою „Чорний пар“ і написав п’єсу на 4 картини „Казка“. Доля цих ранніх творів невідома. На початку 1920-х був одним з найдіяльніших членів Катеринославської філії спілки селянських письменників „Плуг“. В оповіданні Тенети „Безробітний“ відбито реалії непманського Катеринослава.

У 1920-х роках Тенета перебрався до Києва і тут увійшов до письменницького об’єднання «Ланка-МАРС» (скорочення від «Майстерня революційного слова»). Ця організація фактично була київською філією «Вапліте». Творчий лідер «марсівців» Валер’ян Підмогильний був для Тенети взірцем і орієнтиром.

1925 року Тенета закінчує курс літературного відділення Інституту народної освіті, і в його творчому житті відбувається піднесення. Виходять окремими книгами його повісті та оповідання «Листи з Криму», «Гармонія і свинушник», «Десята секунда», «Будні», «Ненависть», «П’яниці», «В бою». Його прозові твори мали популярність серед читачів.

У другій половині 20-х починається закручування гайок: у 1928 році організацію «Вапліте» розформували внаслідок нищівної критики з боку партійних діячів через погляди її лідера Миколи Хвильового. Це викликало занепокоєння у колах інтелігенції. «Ланка-МАРС» саморозпустилася. Тенета у бесідах з друзями пророкував «великий погром», і він незабаром розпочався сфабрикованою справо «Спілки визволення України».

1931 року Тенета разом з дружиною переїздить до Харкова, який був тоді столицею УРСР. Активно пише, але не друкується. У роки Голодомору 1932-33 року супроводжує дружину-медика у її інспекційних поїздках по селах, виносить гнітючі враження.

На початку 1933 року відбувся горезвісний пленум ЦК ВКП(б), який поклав край українізації – почалася реакція. Після вбивства Кірова репресії розгорнулися з особливою силою. Тенета мріє про втечу і намагається втілити свої наміри – разом з дружиною наприкінці 1934 року вони їдуть в Абхазію, але вже 30 січня 1935-го його заарештовано і переправлено до Києва.

Думка про розстріл була для Тенети нестерпною, він не хотів, щоб його життя забрали вороги і кілька разів намагався накласти на себе руки. Врешті одна з цих спроб виявилася результативною – він помер 6 лютого.

Читати твори Бориса Тенети: https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=558

От тут – ціла дисертація про Бориса Тенету: http://shron1.chtyvo.org.ua/…/Evoliutsiia_tvorchosti_Borysa…

І нехай слово «дисертація» не лякає – попри наукову форму, читається це дослідження як захопливий, хоч і жахливий, роман.

 

НІНА АНДРУЩЕНКО на псевдо: «Синичка» (1919-2006) — учасниця національно-визвольних змагань, зв’язкова ОУН, медсестра УПА. Прожила багато десятиліть з металевими шпичками в серці – в такий спосіб намагалася накласти на себе руки, щоб не видати соратників під тортурами.

Народилася в селі Великі Дедеркали на Тернопільщині. Після семи класів працювала у родинному господарстві, співала в церковному хорі.

У квітні 1939 року відкрили курси Польського Червоного Хреста, де й почала здобувати медичні знання. Того ж року почала навчатися у Кременецькій фельдшерсько-акушерській школі.

Восени 1941 року вступила в місцевий осередок ОУН, була зв’язковою. В 1942 році разом з іншими дівчатами вела двотижневий вишкіл першої допомоги раненим у с. Татаринці.

Далі кочували по різних селах, лікували повстанців, не раз потрапляли під обстріли німців.

У 1944 році фашисти відступили, але прийшли більшовики. Боротьба упівців тривала. 1946 року ідучи у черговий раз за медикаментами на один із хуторів, Ніна з друзями потрапила в засідку, відтак – у Шумську тюрму. Безкінечні допити, знущання, муки не зламали духу повстанки, але фізично вже терпіти не могла.

Знайшовши у піджаку дві шпильки, якими скріплювали індивідуальні медичні пакети, дівчина відламала від однієї головку і встромила під ребро біля серця. Скорочуючись, серце виштовхувало сторонній предмет, але Ніна натискала все сильніше… Біль був різким, та свідомості Ніна не втратила. Взяла другу, вимащену у бруді, шпильку – сподівалася померти якщо не від больового шоку, то принаймні від зараження крові. Тонкий металевий предмет теж зник під серцем.

Знепритомніла дівчина тільки тоді, коли у камеру зайшов черговий і їй довелося встати на ноги. Кати спершу вважали, що “Синичка” блефує, але коли її кинуло в жар, віддали не у руки лікарів, а в загальну камеру. Думали, там помре швидше. Та вона вижила. Болі у серці відчувала у перші місяці, а потім звикла до них.

Отримала вирок – 10 років ув’язнення і 5 років позбавлення в правах. Покарання відбувала у м. Норильську (нині РФ). Працювала на будові залізниці. Там зустріла колишнього військовополоненого — Івана Андрущенка з Житомирщини, який теж відбував 10-річний термін ув’язнення. Коли вони відбули свій термін покарання, вирішили побратися. А вже через рік, попри всі застереження лікарів, Ніна народила донечку Надію, а через п’ять років і сина В’ячеслава.

1968 повернулася в родинне село. Попри підірване здоров’я прожила довге життя і могла б жити ще, але загинула від нещасливого випадку.

 

Життя наступного героя нашого огляду склалось набагато щасливіше, але і він не уникнув утисків через те, що захищав інтереси української науки.

 

ІВАН ШОВКОПЛЯС (1921-1997) — археолог, провідний фахівець у галузі верхнього палеоліту України.

Відомий активною громадянською позицією щодо захисту археологічної спадщини України. Припинив «традицію» вивезення скіфського золота та інших особливо цінних артефактів з України в Росію для зберігання в Ермітажі. Відстояв право українських вчених вивчати найдавніше минуле на українських землях під час новобудовного буму XX ст.

На півночі України ним розкопані на великій площі пізньопалеолітичні стоянки: Мізин, Добраничівка, Клюси, Радомишль.

Засновник Археологічного музею АН УРСР (з 1969 року існує як археологічний відділ Центрального науково-природничого музею АН УРСР) та унікального і єдиного в Україні музею на місці розкопок стоянки мисливців на мамонтів під Яготином — «Добраничівська стоянка» з експонуванням її залишків.

Автор першого українського підручника з археології «Основи археології» (1964 та 1972 рр.), на якому вчилося не одне покоління археологів України.

Переслідувався владою за проукраїнську позицію. У 1973 р. за надуманим обвинуваченням був відсторонений від роботи в Інституті археології НАН України, звільнений з посади директора Археологічного музею та, відповідно, обмежений у проведенні польових досліджень.

Після цього працював у Центральній науковій бібліотеці НАНУ, де підготував кілька фундаментальних видань, присвячених бібліографії археології України, які фактично започаткували цю галузь науки в країні.

Народився майбутній археолог в селі Лазірки Полтавської області. Мав тавро «сина ворога народу» — батько не повернувся з ГУЛАГівських таборів.

У 1945 року з відзнакою закінчив історичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Потім навчався в аспірантурі Інституту археології АН України.

Водночас у 1945—1949 рр. працював у Державному історичному музеї УРСР. Після захисту дисертації працював вченим секретарем Інституту археології, а 1950-1960 роках – заступником директора з наукової роботи.

Докторську дисертацію за матеріалами розкопок Мізинської стоянки захистив у 1964 році. Це стародавнє поселення розташоване на Сіверщині, поблизу села Мізин Чернігівської області, належить до пізнього палеоліту, датується близько 18 000 років до н. е. Тут знайдено першу у світі колекцію давніх музичних інструментів, багато різьблених кістяних прикрас. Дослідженню цієї пам’ятки він присвятив сім років життя (1954-1961) Результати тривалих досліджень він підсумував у монографії «Мезинская стоянка» (1965).

Інтереси Шовкопляса не обмежувалися власними дослідженнями, він дбав про розвиток української археології. У 50-х роках він відстояв право українських вчених вивчати найдавніше минуле на власних землях.

В той час розпочалося будівництво Каховської ГЕС та мережі каналів для перекидання дніпровської води до Криму, i московські археологи на чолі з професором Борисом Граковим заявили претензії на керівництво археологічними дослідженнями в зоні новобудови. Суперечити не наважився навіть директор інституту — академік Петро Єфименко.

А Шовкопляс як його заступник з наукової роботи постав проти і йому вдалося змінити ситуацію настільки, що під час новобудовного буму 70 — 80 рр. російські колеги вже не наважилися претендувати на керівництво українськими експедиціями.

Однак захист археологічної спадщини України йому так просто не минувся. На Всесоюзній координаційній нараді АН СРСР та АН союзних республік Граков звинуватив українського вченого в націоналізмі.

Чергове загострення стосунків з російськими колегами сталося 1954 р., після розкопок «золотого» скіфського кургану в Мелітополі. Директор Ермітажу Михайло Артамонов звернувся до Інституту археології АН УРСР, щоб «за традицією» знайдені в кургані шедеври греко-скіфської торевтики, зокрема золотий горит, меч тощо, Україна передала до Ермітажу.

Шовкопляс на свій страх і ризик спробував зламати грабіжницьку імперську традицію вивезення найцінніших археологічних знахідок з України до музеїв Москви та Петербургу.

Артамонов звернувся до голови АН України, звинувативши Шовкопляса в «ігноруванні давньої традиції». Та академік Олександр Палладін не тільки захистив молодого вченого, що відстоював інтереси України, але й видав розпорядження залишити історичні реліквії на українській землі.

Відтоді скіфське золото з України, зокрема пектораль із Товстої могили, чаша з Гайманової могили та багато інших археологічних раритетів із дорогоцінних металів, які доти осідали в Росії, стали передавати на зберігання до музею історичних коштовностей у Києво-Печерській лаврі.

У 1973 р. за монографію «Розвиток радянської археології на Україні (1917—1966): Бібліографія», в якій, серед інших, були згадані твори «небажаних» в ті часи вчених, як Ф. Вовк, В. Антонович, М. Грушевський та ряд інших, Шовкоплясу були висунуті ідеологічні звинувачення, і врешті його перевели на роботу в Центральну наукову бібліотеку (нині Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського), де він і пропрацював до кінця життя.

Популярно про Мізинську стоянку і унікальні музичні інструменти з кісток мамонтів: https://www.ukrinform.ua/…/2069014-novina-stolitnoi-davnost…

 

ВАСИЛЬ ОВСІЄНКО (1949) — громадський діяч, член Української Гельсінської Групи (УГГ), політв’язень, публіцист, історик дисидентського руху, співробітник Харківської правозахисної групи.

Народився в селі Ставки Житомирської області. Після закінчення в 1966 р. школи працював у колгоспі. У 1967—1972 рр. навчався на філологічному факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, водночас був літературним працівником районної газети.

– Був я комсомольцем, може, навіть щирим. Із 14 років. Навіть думав, що в партію колись вступлю. Але походив по тих убогих поліських хатах, то закралися в мені поважні сумніви: щось воно не так у нашому суспільстві. Забагато брехні. І ніби й сам уже забріхуюся, – розповідав Овсієнко.

Весною 1968 року він виготовив кілька фотовідбитків трактату Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», інтенсивно розповсюджував самвидав серед студентів. 1972 допомагав Василеві Лісовому та Євгенові Пронюку видати VI («київський») випуск журналу «Український вісник», і «Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України» Лісового.

По закінченні університету працював учителем української мови та літератури на Київщині. В цей час написав статтю «Добош і опришки, або Кінець шістдесятників».

Заарештований 5 березня 1973 р. за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди у формі розповсюдження літератури самвидаву. 6 грудня 1973 р., разом із Пронюком і Лісовим, засуджений до 4 років таборів суворого режиму.

У мордовських таборах брав участь в акціях протесту. Під час «профілактики» в Київському КДБ відмовився від визнання вини.

Звільнившись 1977 року, жив під адміністративним наглядом у рідному селі і працював у колгоспі художником-оформлювачем – до роботі вчителем його не допускали. Листувався з політв’язнями та їхніми родинами. Його інформація про події в мордовських таборах була опублікована в «Хронике текущих событий» і використана УГГ. Пише перший варіант спогадів про політв’язнів – «Світло людей».

1978 року був затриманий міліцією у зв’язку з приїздом до нього члена УГГ Оксани Мешко та Ольги Бабич-Орлової. Пояснення давати відмовився, за що міліціонер вульгарно вилаяв його і виштовхнув із сільради. Подав на міліціонерів і кадебіста в суд, унаслідок чого проти нього самого було порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору — ніби відірвав міліціонерові два ґудзики.

Врешті був засуджений до 3 років позбавлення волі і заарештований у залі суду. Під час ув’язнення відмовився свідчити у справах Левка Лук’яненка, Миколи Матусевича, Гелія Снєгірьова, Василя Стуса.

1981 року майор КДБ Чайковський оголосив Овсієнкові про порушення проти нього справи за «антисовєччину» і запропонував написати «покаянну» статтю в газету з осудом діяльності УГГ, членом якої він був оголошений з дня зустрічі з Оксани Мешко. Слідчий обіцяв звільнення ще до кінця кримінального терміну, або — 10 років таборів і 5 років заслання.

Звісно, Овсієнко каятися не став і був знову засуджений.

Але часи поступово змінювалися, через сім років – без клопотання помилуваний указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1988 р. Менше як за добу, літаком, спецконвоєм допроваджений у Житомир і звільнений 21 серпня. Працював у рідному селі художником-оформлювачем, бо до роботи вчителем знову не допустили.

Тоді ж Овсієнко увійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінської Спілки, за рік був обраний головою Житомирської філії УГС.

У листопаді 1989 року брав участь в експедиції з перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина.

Справою його подальшого життя стало збереження і популяризація відомостей про український дисидентський рух.

Правозахисник Борис Захаров так зхарактеризував книгу Овсієнка «Світло людей. Мемуари та публіцистика»:

«Треба віддати належне Василю Овсієнкові як досліднику. Він надзвичайно педантичний у ставленні до дрібниць, дуже точний у деталях. Він дає об’єктивні оцінки історичним подіям довкола дисидентського руху, діям радянської тоталітарної влади, діяльності самих дисидентів, хоча тут щодо об’єктивності треба зауважити, що Василь Овсієнко через природну скромність схильний до применшення своєї власної ролі і звеличення інших за рахунок себе».

Збірника спогадів Василя Овсієнка «Життя як покута», розповідає про його дитинство, батьків, родину, свій світоглядний вибір, про те, що давало йому наснагу вистояти у, на перший погляд, безнадійному двобої з радянською державною машиною.

Інтерв’ю з Василем Овсієнком: https://novynarnia.com/2019/04/08/ovsiienko/

 

Підходимо до більш благополучних часів.

 

АЛЛА МІГАЙ (1955) – телеведуча, казкарка, композитор, автор понад 400 музичних казок для дітей різного віку, а також близько 800 пісень для дитячої й дорослої аудиторії.

Алла Мігай музикознавець за освітою. Після закінчення Київської державної консерваторії в 1980 році була направлена на Українське телебачення, де й працювала в музичній та дитячій редакціях.

З дитинства Алла писала пісні — спочатку для себе, згодом – до дитячих передач.

Її дитячі пісеньки сподобалися редакторам «Мелодії» й вони запропонували композиторці записати платівку. Так в 1989 році з’явився диск «Подарунок», найвідомішою композицією альбому згодом стала колискова пісня Сонько-Дрімко, яка завершувала ефір дитячої передачі «Вечірня казка» на Першому національному каналі.

Відеоверсія альбому «Подарунок» згодом була придбана телекомпаніями 17 країн світу.

Понад 20 років Мигай була ведучою і автором «Вечірньої казки», що виходила на Першому національному каналі. Її аудиторія налічувала 15 мільйонів глядачів у всій Україні.

Також створила багато телевізійних фільмів патріотичної тематики як автор і режисер телебачення ( “Слава козацька”, “Понтійська арена”, “Гармонія душі”, “Musiccamp”, тощо.)

Пісні Мігай виконують народні артисти України Дмитро Гнатюк, Володимир Гришко, Олександр Василенко, Віктор та Любов Анісімови, Інеса Братущик, квартет “Гетьман”, ВІА”Кобза”, Віктор Бронюк, Рок-група “Фата Моргана” та інші.

Колискова «Сонько-Дрімко»: https://www.youtube.com/watch?reload=9&v=R0IpZKxalpU

 

ОЛЕКСАНДР ЯРМОЛА (1966) — музикант, вокаліст, автор текстів, засновник та лідер козак-рок гурту «Гайдамаки».

Народився у місті Чорнобиль. Закінчив Київський інженерно-будівельний інститут, київське музичне училище і Національну музичну академію ім. П. І. Чайковського по класу вокалу. Із 1986 по 1989 рік був лідером київського хеві-метал гурту Jaguar. У 1991 році Олександр на деякий час радикально змінив своє музичне амплуа і став баритоном у Національному Академічному народному хорі ім. Верьовки.

З 1993 року Олександр Ярмола — фронтмен гурту Aktus. До початку двохтисячних Aktus об’їздив з концертами Україну, Польщу й Німеччину, став переможцем найбільшого тогочасного українського фестивалю Червона Рута’95 та записав два альбоми: «Гітари, серця, гранати» (1996) і «Ніхто не зна» (No One Comprehends) (1998).

В 2001 році був заснований козак-рок-гурт Гайдамаки. Цього ж року Гайдамаки підписали контракт з EMI Records. З 2006 року альбоми гурту видавав німецький лейбл EastBlock Music. «Гайдамаки» випустили 5 записаних компакт-дисків: Гайдамаки (2001), Богуслав (2004), Україна Кличе (2006), Кобзар (2008), Voo Voo та Гайдамаки (2009), а також десяток музичних кліпів. Їх пісні включено до багатьох українських і зарубіжних збірок.

Потім відбуласа некрасива історія розпаду групи з піблучними взаємними звинуваченнями Ярмоли та Івана Леньо (зараз ліер гурту Kozak System). Врешті кожен пішов своїм шляхом.

Кілька років тому Ярмола відновив гурт «Гайдамаки» з новим складом.

Пыд час Революції гідності гурт виступав на головній сцені Майдану, брав участь у концертах на Євромайданах різних міст Україні, зокрема у Донецьку.

Пісня «Чорна Рілля» від «Гайдамаків» стала одним із саундтреків до фільму “Крути 1918”:

Ще послухати: https://www.youtube.com/watch?v=2KFmijE0Ikw

, https://www.youtube.com/watch?v=uRkHWhwqdOc

 

МИКОЛА ЛИСЕНКО (1971) — диригент, регент київського Свято-Троїцького Іонинського монастиря, праправнук композитора Миколи Лисенка.

Народився в родині хорового диригента, професора Київської консерваторії Віталія Лисенка.

1989—1997 — студент Київської консерваторії (проходив навчання в класі Льва Венедиктова і Володимира Кожухаря).

Микола мав стати військовим перекладачем. Закінчував школу із поглибленим вивченням англійської мови. Та за три місяці до випускного заявив, що вступатиме до консерваторії.

– Мій батько був професором на кафедрі диригування. Схопився за серце: “Ти що, хочеш мене вбити?” У консерваторії конкурс був великий, місць мало. У музичній школі я не вчився, тому спочатку поступив до Інституту культури. А після першого курсу пішов у консерваторію, – розповідає Микола Лисенко.

Перший його виступ відбувся у Литві.

— Батько мав диригувати оркестром радіо й телебачення у місті Шауляй. За кілька годин до виступу каже мені: “Іди-но подивися афішу”. Дивлюся, а там — “Диригує Микола Лисенко”. Батько засміявся: “Це я сказав, щоб так написали. Бери, вчи партитуру”. Я почувався зухвалим і впевненим, хоча насправді дуже хвилювався, — згадує диригент.

1999—2005 роках він працює диригентом, а 2005—2018 роках художнім керівником Державного академічного естрадно-симфонічного оркестру України.

За цей час оркестр став упізнаваним і популярним. Були здійснені такі гучні проекти, як Rock Symphony, Notre Dame De Paris, рок-опера Mozart. Оркестр супроводжував виступи в Україні світових зірок – одним з останніх разів, коли колектив виступав під диригуванням Лисенка, був концерт Тар’ї Турунен.

Але з приходом нового директора багато що змінилося. В першу чергу він вирішив позбавитися… Миколи Лисенка. Після цього оркестр змінив назву на Kyiv Fantastic Orchestra і був поділений на кілька колективів. Врешті, продюсери, які в попередні роки співпрацювали з оркестром, знайшли інших виконавців для своїх проектів…

Ця ситуація стала втіленням непрозорих процесів, пов’язаних із конкурсною системою у сфері культури.

Почитати роздуми Лисенка-молодшого на різноманітні теми – від виховання дітей до долі його про прадіда: https://www.molodost.in.ua/news/4160/

А кого цікавить прихований бік музичного життя – багато чого відкриє для себе з цієї розмови з Лисенком: https://glavcom.ua/…/dirigent-mikola-lisenko-meni-zakinuli-…

 

Пом’янемо наших захисників від російської агресії.

 

І почнемо з уродженця Донеччини, який добровольцем пішов захищати рідний край, був взятий у полон бандою окупанта Безлера і розстріляний.

 

ОЛЕКСІЙ КУДРЯВЦЕВ (1984-2014) — рядовий міліції МВС України.

Народився 1984 року в селі Урзуф (тоді Першотравневий район, Донецька область). Після служби в армії навчався в Маріуполі у філії Одеської морської академії, де здобув професію механіка. Ходив у рейси, побував у багатьох країнах світу.

У травні 2014 року пішов добровольцем на фронт захищати рідну Донеччину. Рядовий міліції батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Артемівськ».

14 липня 2014 року взятий у полон бандою Безлера в районі міста Горлівка — бойовики зупинили рейсовий автобус, у якому перебував Олексій, що прямував до міста Артемівськ, де проходив службу. Під час перевірки документів та обшуку речей пасажирів терористи знайшли в Олексія міліцейську форму й посвідчення співробітника батальйону міліції — після чого примусово затримали.

Тіло вбитого захисника бойовики вивезли. Національна поліція 2015 року повідомила: слідство встановило, що Безлер після допиту розстріляв полоненого Олексія.

Без Олексія лишились батьки, дружина та двоє дітей.

 

ПАВЛО КОЛЕСНИКОВ (1975-2014) — підполковник ЗСУ.

Народився у Могилів-Подільському на Вінниччині. 1996 року закінчив Харківське вище танкове училище. Проходив службу в 169-му навчальному центрі «Десна». Після скорочення продовжував службу в правоохоронних органах. Заступник військового комісара Центрально-Миколаївського ОРВК, Миколаївського обласного військового комісаріату.

Один з перших добровольців Миколаєва. За весь час проходження служби в комісаріаті прагнув попасти на передову. Як зазначав сам Павло: «Там від мене буде більше користі».

19 серпня відкомандирований до зони ведення бойових дій. Командував взводом 2-ї аеромобільно-десантної роти, був старшим групи 79-ї бригади, яка тримала оборону нового терміналу в аеропорту Донецька.

Загинув від кулі снайпера під час вибору нової бойової позиції. До ротації із зони проведення АТО залишалось 3 доби.

Вдома залишилися дружина та син.

 

ВІКТОР ДОЛІНСЬКИЙ (1980-2014) — прапорщик, військовослужбовець Національної гвардії України.

Народився в с. Нижчий Ольчедаїв, Вінницька область. Закінчив Вище професійно-технічне училище № 11 у Вінниці. Проходив строкову службу в миколаївській частині Внутрішніх військ МВС. З 2000 року продовжив військову службу за контрактом у полку спецпризначення «Ягуар» ВВ МВС в м. Калинівка на Вінниччині.

Інструктор-гранатометник взводу вогневої підтримки 4-ї роти спеціального призначення 8-го полку оперативного призначення, військова частина 3028 Західного оперативно-територіального об’єднання НГУ, м. Калинівка.

Загинув 5 травня 2014 року на східній околиці Слов’янська В мікрорайоні Семенівка моторизована група, до складу якої входили бійці військової частини 3028 та співробітники ЦСО «Альфа» СБУ, потрапила в добре сплановану й організовану засідку терористів та опинилась у вогневому кільці.

Бій тривав близько двох годин. Воїнам було наказано зайняти оборону за БТРами. Під час відходу в групу бійців, серед яких був прапорщик Долінський, влучила граната, або ворожа куля влучила в гранату на поясі, стався вибух, і він отримав поранення, несумісні з життямю

Відбиваючи атаку противника в бою загинули також двоє офіцерів СБУ, 18 бійців зазнали поранень. Противник поніс значні втрати й відступив до промзони Слов’янська.

У Віктора залишились батьки-пенсіонери, старша сестра, дружина та син.

 

СЕРГІЙ АБРЮТІН (1983-2014) – солдат ЗСУ,

Народився в селі Ходине, Сумська область.

Батько був трактористом, мама — кухарем у колгоспі. Сергій теж вивчився на тракториста, в армії служив зв’язківцем. Після розформування частини працював у Глухівському лісгоспі, 2005 року пішов у міліцію.

4 роки працював у сумській міліції, патрульно-постова служба, нагороджений іменним годинником за відмінну службу. Одного разу при затриманні хулігана напідпитку довелося застосувати силу. Згодом виявилося, що це був родич високопоставленого міліціянта. 2009 року Сергій змушено покинув ряди міліції. Працював охоронцем у Сумах, їздив на заробітки до Москви, повернувшись, влаштувався вантажником.

З квітня 2014-го в складі батальйону патрульної служби «Суми», снайпер 1-ї штурмової роти. Після скандалу із заступником командира батальйону звільнився, пішов до військкомату.

Від жовтня 2014-го на фронті – заступник командира бойової машини, навідник-оператор, 93-а ОМБр.

Ніс службу на блокпостах, змінював побратимів у терміналі Донецького аеропорту. Загинув 29 грудня 2014-го в бою з російськими збройними формуваннями, що напали на позиції українських вояків. Терористи почали атакувати вночі поблизу селища Піски. Сергій устиг надіти каску, але не бронежилет. Абрютіна прошила кулеметна черга, коли він намагався витягти з оточення пораненого побратима. У тому бою загинули ще два вояки.

Вдома залишилися дружина і син.

 

СЕРГІЙ ХАУСТОВИЧ (1980-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився у Куйбишеві (зараз – Самара). Батько Сергія був військовим, незабаром переїхала до Радомишля. Закінчив радомишльську школу, став військовослужбовцем. Одружився, подружжя виховувало двох доньок.

В АТО — водій-електрик, 95-та окрема аеромобільна бригада.

10 лютого 2015-го загинув під час обстрілу російськими терористами з боку Горлівки із РСЗВ «Смерч» аеродрому Краматорська — помер від ран. Тоді ж загинули ще семеро захисників України.

Без Сергія лишилися дружина й дві доньки.

 

ОЛЕКСАНДР МИКИТЮК (1999-2918) – старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Семки, Вінницька область.

Олександр рвався воювати одразу після школи. Більше року оббивав пороги Хмільницького районного військкомату просився на фронт, відмовляли, бо ж молодий. Коли виповнилося 18 років, вирішили відправити в «учебку». «Якщо справишся, то будеш солдатом», – сказали йому в військкоматі. І він не просто справився, а на «відмінно» склав всі нормативи, щоб стати десантником. Навесні 2017 року він вже був солдатом 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, згодом став старшим розвідником.

Загинув в перший день проведення ООС – 30 квітня 2018 року під Авдіївкою. Його тіло без ознак життя, з кульовим пораненням в голову, знайшли бойові побратими. Ймовірно, в нього поцілив снайпер.

Залишились батьки і сестра.

 

РУСЛАН АНДРА (1994-2014) – сержант ЗСУ, командир відділення, 27-й реактивний артилерійський полк.

Народився в місті Суми. З дитинства хотів стати військовим, 2011 року під час призову охоче пішов до військомату. Служив у Києві зв’язківцем, потім водієм, отримав звання сержанта. Але в армії не лишився, після демобілізації працював слюсарем на заводі «Сумихімпром», вступив до Сумьского держуніверситету на спеціальність «інженерна механіка»

Мобілізований у березні 2014-го, водій автомобіля зв’язку.

В липні автомобіль, в якому перебував Руслан, потрапив у засідку; в ході бою двох терористів було полонено, з розстріляної ними легкової автівки Руслан врятував двох маленьких дівчат.

3 вересня 2014-го загинув під час обстрілу з території РФ із РСЗВ «Смерч» уночі базового табору 27-го полку під Старобільськом.

Залишилися батьки та двоє молодших братів, один з яких народився після загибелі Руслана.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада