Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
04.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

5 червня.

І знову починаємо з вшанування пам’яті Героя Небесної Сотні, який з перших днів Євромайдану звільнився з роботи і разом з дружиною пішов відстоювати демократичне європейське майбутнє для України.

Далі в огляді:

  • два видатних лікаря. Перший – засновник київської школи патологів. Другий – засновник київської школи дитячих мікрохірургів, завдяки якому тисячі людей отримали змогу жити повноцінним життям, а не залишитися інвалідами з дитинства;
  • фотохудожник, майстер еротичної фотографії, який першим в СРСР наважився на публічну виставку робіт в стилю «ню»;
  • перший український мотомандрівник-одинак, що здійснив навколосвітню мандрівку.
  • вокаліст рок-гурту «Біла вежа».

Неодмінно пом’янемо і героїв – захисників України. Серед них – лікарка, громадська діячка та учасниця Революції Гідності, яка пішла боротися за свободу України, бо через це почнеться і свобода Кавказу.


Починаємо:

СЕРГІЙ ШАПОВАЛ (1969-2014) — активний учасник Євромайдану.

Мешкав у Києві. Закінчив школу № 90 на Печерську, поступив у професійно-технічне училище від авіазаводу Антонова, за фахом “слюсар-ремонтник”. Проходив строкову службу в Радянській армії у Нагорному Карабаху, прикордонні війська. Там був поранений. Заочно отримав вищу юридичну освіту. Багато років працював у службі охорони у корпорації “Золоті ворота”

Відразу після побиття 30 листопада 2013 року «Беркутом» мирних активістів звільнився з роботи та приїхав на Майдан Незалежності у Києві. Став активним учасником Революції гідності. Записався до 21-ї сотні Самооборони Майдану і повністю присвятив себе протестам.

Боротися за краще майбутнє Сергій вийшов разом із дружиною. Поки чоловік стояв на барикадах, вона рятувала людські життя – працювала волонтером медичної служби. Для Сергія і Ольги — це був другий шлюб. Разом прожили сім щасливих років, крокували пліч-о-пліч і так до останнього дня…

Перше порання на Майдані він отримав задовго до масових наступів правоохоронців на протестувальників – ще в кінці січня 2014-го. Тоді чоловіка врятував бронежилет, який був одягнений під курткою. Сергій викарабкався, і знову повернувся на Майдан.

Під час мирної ходи майданівців до Верховної ради був у передніх колонах серед тих, у кого влучили перші постріли силовиків. 18 лютого 2014 року отримав смертельні поранення на вулиці Грушевського біля Будинку офіцерів. Загинув він від двох пострілів: у груди і живіт. Його тіло побратими знайшли в Будинку Офіцерів.

 

Повернемося до більш ранніх часів, і згадаємо двох видатних лікарів, які чимало зробили для становлення медицини в Україні.

 

ВОЛОДИМИР ПІДВИСОЦЬКИЙ (1857-1913) — патолог, ендокринолог, імунолог, мікробіолог, доктор медицини, професор. Основоположник київської школи патологів.

Народився на Чернігівщині в сім’ї професора-фармаколога Казанського університету. В 1877 році закінчив курс в житомирській класичній гімназії і вступив на медичний факультет Київського університету св. Володимира. Студентом виконав мікроскопічне дослідження будови підшлункової залози. В експедиції на Кавказі досліджував проказу. У 1886 році захистив докторську дисертацію на тему «Відродження тканин печінки» в лабораторії професора Ернста Циглера (Тюбінген, Німеччина) та йому присудили науковий ступінь доктора медицини. У 1885–1887 рр. як бактеріолог працював в Інституті Л. Пастера.

1887 — 1890 рр. Підвисоцький завідував кафедрою загальної та експериментальної патології Університету св. Володимира. Вчений вивчав регенеративну здатність шлунку, нирок, інших органів. Підвисоцький був одним із ініціаторів ендокринологічних досліджень. У 1888 р. під його керівництвом Олександр Маньківський вперше отримав адреналін, назвавши його наднирковим стимуліном.

Однією з найзначніших праць ученого стала монографія «Основи загальної та експериментальної патології. Керівництво до вивчення хворої людини», яка вперше вийшла друком у 1891 році, була перевидана понад 20 разів, перекладена на 17 іноземних мов і удостоєна премії Російської академії наук.

У 1890 р Підвисоцький очолив заклади Червоного Хреста у Києві. Під час епідемії холери 1891 р. завідував одним із холерних бараків.

У 1900–1905 рр. Підвисоцький — декан медичного факультету в Новоросійському університеті (сьогодні — Одеський національний університет імені І. І. Мечникова) в Одесі. Викладав на Одеських вищих жіночих курсах. З допомогою меценатів йому вдалося зорганізувати і побудувати клініку дитячих хвороб. У 1905 р. обійняв посаду директора петербурзького Імператорського інституту експериментальної медицини. Організував санітарно-бактеріологічні курси, налагодив виготовлення дешевих лікарських сироваток для щеплень. Розпочав експериментальну роботу з хіміотерапії злоякісних новоутворень.

Дізнатися більше про доробок і життя медика можна тут: https://www.unian.ua/kyiv/658089-volodimir-pidvisotskiy-stoyati-na-slujbi-vitchizni.html

 

Завдяки наступному герою огляду тисячі людей змогли повноцінно жити,  а не стати інвалідами з дитинства:

 

ОЛЕГ ДОЛЬНИЦЬКИЙ (1926-2013) — ортопед-травматолог, мікрохірург. Засновник київської школи дитячих мікрохірургів.

Народився в м. Бучачі – нині Тернопільська область. З 19 травня 1944 — в лавах Червоної Армії, служив у Пензенській області, Росія, демобілізований в грудні 1946.

1947 року вступив до Чернівецького державного медичного інституту, по закінченні якого за розподілом потрапив в Київський НДІ ортопедії і травматології. 1959 — захистив кандидатську дисертацію «Закриті переломи трубчастих кісток кисті».

У 1965 році організував і очолив відділення дитячої ортопедії-травматології при Дитячій спеціалізованій лікарні Києва — «Охматдит». Невдовзі захистив докторську дисертацію «Післяопікові деформації у дітей та їх хірургічне лікування».

1976 року вчена рада Київського медичного інституту обрала на посаду професора кафедри хірургії та ортопедії дитячого віку.

16 вересня 1977 року Олег Дольницький виконав першу не лише в СРСР, а й у світі мікрохірургічну операцію на пошкодженому при пологах плечовому сплетенні у 9-місячного немовляти. До того таких пацієнтів лікували лише консервативно, а проблема вважалася неврологічною. Завдяки Дольницькому родовий параліч руки став виліковним.

1985 рік — з ініціативи та під керівництвом Дольницького вперше в СРСР відкрито відділення дитячої мікрохірургії (на базі «Охматдит»). Через два роки відділення було реорганізовано в Центр дитячої мікрохірургії України.

Основні напрями наукових розробок Дольницького: мікрохірургія дитячого віку, реконструктивна хірургія вроджених вад розвитку грудної клітини у дітей, хірургія кисті у дітей, пластична і реконструктивна хірургія опорно-рухової системи при травмах та їх наслідки.

 

В’ЯЧЕСЛАВ КОСТЮКОВ (1941) — фотохудожник.

Народився у Києві. Дитинство пройшло на Україні, юнацтво в Росії. З фотоапаратом зустрівся в 1953 – відтоді не розставалися.

Працював учителем фізкультури, фотокором районних газет у містах Кременець та Збараж. Перша персональна фотовиставка була в квітні 1969 року в м Збаражі Тернопільської обл.

Костюков був першим в СРСР фотомайстром, який наважився виставити на огляд глядачів роботи з оголеними жіночими фігурами. Перші еротичні фотографії експонувалися в 1971 р в Тернополі.

Нині Костюков живе у Тернополі: директор ТзОВ «Жіночий портрет», при якому діє музей історії фотографії (будинок побуту «Роксолана»).

Почитати інтерв’ю з фотохудожником і побачити кілька його робот можна тут: https://www.tenews.org.ua/post/show/1505246901-fotoospivuvach-ogolenogo-zhinochogo-tila-v-yacheslav-kostyukov–e-erotika-a-e-pornografiya–foto

 

ВАЛЕРІЙ КРИШЕНЬ (1982) — перший український мотомандрівник-одинак, що здійснив навколосвітню мандрівку.

Народився у селі Світлогірське на Полтавщині, отримав фінансову освіту у Кременчуцькому інституті Дніпропетровського університету економіки та права. Працював у банківській та ріелторській сфері у Кременчуку та Києві.

Але згодом захоплення мотоциклами перемогло – з 2007 року — журналіст та незалежний експерт українського мотовидавництва «Байк». Це хобі  у Валерія з’явилося ще в підлітковому віці – і вже у 18 років він на власноруч зібраному з запчастин та агрегатів мотоциклі «Дніпро 10» Валерій об’їхав 2 500 км узбережжям кримського півострову.

У 2010-2011 роках Валерій здійснив мотомандрівку навколо світу, під час якої подолав 63 тис. км шляху, який не завжди відповідав визначенню «дорога», перетнув кордони 28 країн світу, розташованих на трьох континентах. Під час мандрівки він проїхав «дорогою смерті» у Болівії (висота над рівнем моря 3000 м), та пустелю Уюні (3800 м над рівнем моря).  Вистачало і неприємних пригод – Валерій ламав ногу, а в Колумбії його ледь не кинули на 5 років за ґрати  за звинуваченням у незаконному перетині кордону – лише завдяки зусиллям федерації мотоспорту України та українського посольства він зміг продовжити свою путь.

Навколосвітню мандрівку Кришень присвятив 20-річчю Незалежності України.

З 2012 року Валерій допомагає у підготовці до навколосвітньої подорожі українці Анни Гречишкіної. Вона стане першою жінкою з просторів СНД, що об’їде земну кулю мотоциклом наодинці.

 

МАКСИМ ІВАЩЕНКО (1987) —музикант, вокаліст гурту «Біла Вежа».

Народився в  м. Ніжин на Чернігівщині. З восьмого класу почав займатися музикою, спочатку в хореографічному плані, а потім і у вокальному.

На останньому році шкільного навчання разом Андрієм Дворніком створюють рок-гурт «Quarantin» («Карантин») і Максим їде вступати до Київського державного коледжу естрадного та циркового мистецтв (спеціальність — естрадний та рок-вокал).  Там він не довчився, вступив до Київського училища культури та мистецтв (спеціальність — диригент хору), але невдовзі кинув і цей заклад.

З 2006 по 2009 роки брав участь у багатьох фестивалях всеукраїнського та міжнародного рівнів. У червні 2009 року дізнався про вакантне місце вокаліста гурту «Біла Вежа» та вдало пройшов прослуховування і відтоді концертує з цим гуртом.

Послухати :https://www.youtube.com/watch?v=n5bb4yMDkfc

https://www.youtube.com/watch?v=hIur2w5HS7k

https://www.youtube.com/watch?v=3uZakuqeQSQ

https://www.youtube.com/watch?v=3uZakuqeQSQ

 

Пом’янемо загиблих захисників України. Першою вшануємо пам’ять відомої громадської діячки, яка казала, що вирішила боротися за свободу України, бо через це почнеться і свобода Кавказу.

АМІНА ОКУЄВА (1983-2017) – ликарка, військова, учасниця Революції Гідності.

При народженні отримала ім’я Наталія Нікіфорова. Народилася в Одесі, її мати – Ірина Нікіфорова (уроджена Камінська). Названий батько – Віктор Нікіфорова, який у 2000-ні роки був директором одеського Музею західного і східного мистецтва. За твердженням самої Аміни Окуєвої, її біологічний батько був чеченцем, мати — полячка з Північного Кавказу. Разом із родиною мешкала у Москві та Грозному.

З 1999 року брала участь у Другій чеченській війні на боці Чеченської Республіки Ічкерія, 2000 року прийняла іслам. До України повернулася 2003 року, вступила до Одеського медичного університету, який закінчила за спеціалізацією загальна хірургія, працювала лікарем-інтерном в Одесі.

З початком Євромайдану вступила до Самооборони, де була лікарем 8-ї Афганської сотні. З початком війни на сході України, у липні 2014 року, вступила до лав батальйону «Київ-2», куди була записана фельдшером, проте за словами самої Аміни, медициною займалася мало. Брала участь в обороні Дебальцева, виконуючи бойові завдання. Пізніше служила у батальйоні «Золоті ворота». Брала участь у створенні Миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва, служила прес-офіцером батальйону, домагалася надання батальйону офіційного статусу від МВС України.

Мотивом для участі у війні на Донбасі стала переконаність у тому, що Росія є спільним ворогом українців і чеченців. Після завершення війни планувала пов’язати своє подальше життя з військовою справою як військовий медик або учасник миротворчої місії

1 червня 2017 у Києві на подружжя Адама Осмаєва і Аміни Окуєвої було скоєно замах, Осмаєв зазнав серйозних поранень, Аміна не постраждала, зумівши чотири рази поцілити в кілера, що дозволило правоохоронцям його затримати. За словами Аміни, до замаху вони з чоловіком тричі зустрічалися з кілером, оскільки він представлявся журналістом, який готує матеріал про подружжя. За даними МВС, кілером може бути особа, пов’язана з главою Чечні Рамзаном Кадировим.

Але на цьому месники не зупинилися. Аміна загинула 30 жовтня 2017 року неподалік села Глеваха у Київській області внаслідок отриманих поранень. Автомобіль, у якому знаходилися Осмаєв та Окуєва, було обстріляно на залізничному переїзді. Адам Осмаєв отримав поранення, проте вижив. За його словами, це була класична засідка.

Одного з підозрюваних у замаху на Окуєву та Адама Осмаєва, заарештованого 2017 року, 13 січня 2020 було передано терористам з «днр» під час обміну полоненими.

 

Наступний герой огляду – захисник України, який пішов боронити від російської агресії не тільки свою країну, а безпосередньо свій рідний край.

МИКОЛА БАЛАКШЕЙ (1982-2014) — молодший лейтенант резерву ЗСУ.

Народився в місті Первомайськ на Луганщині. Працював у мережі супермаркетів побутової техніки, добре знався на комп’ютерних технологіях. Там же познайомився і з майбутньою дружиною, невдовзі у них народилася донька. Його мрією було започаткування власної справи із ремонту авто. І мрія здійснилася, — Микола відкрив у Первомайську СТО.

Під час Революції Гідності збирав і возив допомогу на Майдан, розмовляв із сусідами, знайомими, намагався переконати їх. На той час сім’я мешкала в Луганську. Коли вже Луганськ було захоплено озброєними проросійськими силами і почалася антитерористична операція, Микола, нікому нічого не сказавши, записався добровольцем і поїхав на фронт захищати рідну землю. Казав дружині, що влаштувався на роботу, і наполягав, щоб вони виїхали з Луганська. Зрештою дружина з донькою переїхала до Одеси.

Микола Балакшей був офіцером взводу інструкторів, командиром відділення гранатометного взводу 2-го резервного батальйону спецпризначення «Донбас» Національної гвардії України.

В серпні 2014 року батальйон «Донбас» з боями зайшов в Іловайськ, звільнивши частину міста, але внаслідок вторгнення російських військ на територію України опинився в оточенні. Під час боїв Микола дістав поранення, але відмовився від евакуації і залишився на позиціях.

Ранком 29 серпня 2014 року, під час виходу з Іловайська так званим «зеленим коридором», Микола їхав у кабіні вантажної машини ЗІЛ разом із бойовими товаришами у складі автоколони батальйону «Донбас». Колона потрапила під масований обстріл. Микола Балакшей загинув разом з чотирма побратимами.

Залишились батьки на Харківщині, в Одесі — дружина та донька.

 

ЮРІЙ ЛУГОВСЬКИЙ (1994-2018) — сержант Національної гвардії України, снайпер-розвідник полку «Азов».

Народився у місті Червонограді Львівської області. Змалку прислуговував у храмі. У Червоноградському професійному гірничо-будівельному ліцеї здобув спеціальність столяра, працював за фахом.

Перебував у лавах УНСО з літа 2012 року — у Львівському осередку, де не пропускав жодного військового вишколу. Завжди проявляв активну проукраїнську позицію, був активним учасником Революції Гідності в складі загонів УНСО.

З початком російської збройної агресії проти України у 2014 році пішов добровольцем до батальйону спецпризначення НГУ «Донбас», був стрільцем 3-го відділення 2-го взводу 1-ї роти. Пройшов бої за Іловайськ.

У лютому 2015 року перейшов в «Азов». Сержант, снайпер, заступник командира розвідвзводу 1-го батальйону особливого призначення Окремого загону спецпризначення «Азов». Захищав Широкине і Маріуполь. Ефективно працював на «нулі» по кілька місяців поспіль. В одному з боїв за Широкине у квітні 2015 року куля Юрія знищила бойовика-окупанта прямо під час зйомок пропагандистського сюжету російського телеканалу.

Загинув 9 березня 2018 року поблизу села Водяне у Приазов’ї від кулі ворожого снайпера, під час «дуелі» снайперських пар.

Залишились мати — психолог у реабілітаційному центрі бійців АТО в м. Соснівка, волонтер, та сестра.

 

МИХАЙЛО ГРИЦЮК (1984-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Риковичі, походив із багатодітної родини, де був старшим сином. Згодом родина переїхала в село Тополище. З 2003 по 2004 проходив строкову армійську службу. Одружившись у 2007 році, перебрався жити у село Милятин. Мав власне господарство, тривалий час працював на заробітках у Польщі, мріяв побудувати власний будинок для своєї сім’ї.

З початком російської збройної агресії призваний до збройних сил за частковою мобілізацією 8 квітня 2014 року. Солдат, розвідник 3-го механізованого батальйону 51-ї ОМБр, м. Володимир-Волинський.

Разом із підрозділом у травні 2014 року ніс службу на блокпосту № 10 поблизу смт Ольгинка Волноваського району. Уранці між 4 та 6 годинами 22 травня 2014 року блокпост був атакований проросійськими сепаратистами «днр», які під’їхали на інкасаторських машинах, та почали несподіваний масований обстріл із вогнепальної зброї, у тому числі з кулеметів, мінометів, РПГ, ПЗРК. В результаті обстрілу здетонував боєкомплект в одній з бойових машин, що призвело до збільшення людських втрат внаслідок вибуху. У цьому бою загинули 16 бійців 51-ї ОМБр.  4 жовтня в госпіталі від поранень помер 17-й боєць.

Без Михайла залишилися мати, брати, дружина та двоє дітей — дворічний син та дочка, що народилася лише за тиждень до мобілізації батька.

 

СЕРГІЙ САЛІПА (1986-2014)— капітан ЗСУ.

Народився в м. Ізяслав Хмельницької області в родині медиків. Невдовзі родина переїхала до м. Старокостянтинова. Після 9 класів вступив на навчання до Кам’янець-подільського військового ліцею, по тому закінчив Кам’янець-Подільський військовий інститут за спеціальністю військового інженера. З 2008 року — у ЗСУ, Охтирка, 91-й інженерний полк.

У 2009 -2010 роках служив у миротворчій місії ООН в Ліберії — перекладач групи планування застосування авіації 56-го окремого вертолітного загону.

В АТО – з 25 травня 2014-го, командир роти інженерного забезпечення руху. 14 липня біля села Дмитрівка Донецької області при виконанні функцій керівника групи, рушив на пошуки останків сапера 72-ї механізованої бригади, до якої був прикомандирований; підірвався на фугасі.

Похований в Старокостянтинові, вдома лишилися дружина та сини-близнюки.

 

АНДРІЙ СТЕПАНЕЦЬ (1974-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в м. Суми. Вступив до Сумського артилерійського училища, навчання в якому полишив на 3-му курсі. Закінчив Сумський машинобудівний технікум, спеціальність «програмування верстатів з ЧПУ», запросили до Сумського політехнічного університету на факультет технології машинобудування. Після закінчення навчання працював на Сумському виробничому об’єднанні ім. Фрунзе, дійшов до заступника начальника відділу ВНК. Працював головним метрологом, начальником відділу метрології та стандартизації на ДП «Завод обважнених бурильних та ведучих труб».

Мобілізований в кінці серпня 2014-го, командир гармати, 79-та окрема аеромобільна бригада. З 23 вересня артилерійська батарея розташовувалася під село Орловка Ясинуватського району, здійснював прицільні обстріли ворожих позицій.

Вночі з 23 на 24 листопада 2014-го загинув під час артилерійського обстрілу російсько-терористичними формуваннями із 152-мм зброї біля села Тоненьке — снаряд потрапив у бліндаж, крім Андрія там знаходилося ще четверо вояків.

Без Андрія залишились батьки, дружина та син.

 

ВІТАЛІЙ ВОЛКОТРУБ (1986-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у місті Кіровоград,. Входив до складу Кіровоградського відділку Спілки української молоді.

В АТО— командир відділення-начальник радіостанції відділення управління загону спеціального призначення 3-го окремого полку спецпризначення ГУР МО.

Загинув у бою під Іловайськом під час виходу з оточення до села Червоносільське «зеленим коридором», який було обстріляно російськими збройними формуваннями.

Залишилися мама, дружина та син.

 

ПЕТРО РАДКЕВИЧ (1977-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Кошечки на Житомирщині. До мобілізації працював у Словечанському лісгоспі (Овруцький район), проживав в селі Черевки.

Солдат, навідник, 30-а ОМБр. В зоні бойових дій перебував з середини квітня 2014 року.

Загинув 10 чи 13 серпня 2014 р. у боях біля с. Степанівка — смертельне поранення грудної клітки. В певних джерелах місцем смерті вказується Амвросіївський район.

Залишилися старенька мати, дружина та двоє синів.

 

ДМИТРО АСТАПОВ (1983-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився в Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара (механіко-математичний факультет). Член МГО «Ідейна варта».

В АТО — стрілець, 11-й окремий мотопіхотний батальйон.

11 травня 2015-го загинув поблизу Опитного під час виконання бойового завдання — підірвався на вибуховому пристрої при проведенні розвідки.

 

ВОЛОДИМИР РИНКУН (1973-2014) — солдат резерву Міністерства внутрішніх справ України.

Народився в м. Ірпінь на Київщині. Закінчив київське ПТУ, здобув професію гранувальника ювелірних виробів. Протягом 1992—1994 років пройшов службу в лавах ЗСУ, морська піхота. 1995 року зайняв посаду оперуповноваженого карного розшуку Ірпінського міськвідділу ГУ МВС України. Протягом 2000—2003 років жив та працював у Португалії. 2004 року брав участь у подіях Майдану. 2013—2014-го брав участь у подіях Революції Гідності.

В АТО зголосився добровольцем. Снайпер, 2-й батальйон спецпризначення НГУ «Донбас», від 17 липня — в зоні бойових дій.

29-го серпня 2014-го вранці, під час виходу «зеленим коридором» з Іловайського котла, їхав у кузові вантажівки ЗІЛ, в яку влучили два снаряди ПТРК «Фагот».

Без Володимира лишилися мама та донька.

 

В’ЯЧЕСЛАВ ПЕЛЕХАТИЙ (1974-2014) —старший прапорщик Високомобільних десантних військ ЗСУ.

Народився в селі Ярівка Чернівецької області, в родині колгоспників. Вступив до Ставчанського професійно-технічного ліцею.

Впродовж двох років проходив строкову службу в прикордонних військах Державної прикордонної служби України в Криму, м. Керч. Після демобілізації пройшов підготовку в 201-му навчальному центрі інженерних військ у м. Кам’янець-Подільський, отримав звання «прапорщик». Підписав контракт на подальшу службу в 300-му механізованому полку, що дислокувався у Чернівцях, служив на посаді начальника контрольно-технічного пункту.

1998 року В’ячеслав одружився, весілля справили у Молдові, звідки родом його дружина, на той час — студентка 2-го курсу Чернівецького університету. Проживав із сім’єю в гуртожитку у військовому містечку в Чернівцях.

Служив у територіальному центрі комплектування військовослужбовців за контрактом. У 2011 році знову повернувся на службу до 300-го окремого механізованого полку, на базі якого 2013 року було сформовано 87-й окремий аеромобільний батальйон, м. Чернівці.

Старший прапорщик, технік роти 87-го окремого аеромобільного батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади ВДВ України.

Від початку травня 2014 року – в АТО.

9 червня 2014 року в Луганській області (за іншими даними, поблизу Слов’янська) старший прапорщик Пелехатий та ще троє його товаришів по службі підірвались на вибуховому пристрої з «розтяжкою», що була встановлена на стежці. Від вибуху В’ячеслав постраждав найбільше, осколками зачепило артерію, решта його товаришів зазнала легких осколкових поранень. Усіх вояків одразу доправили до Харківського військового шпиталю. Медики боролися за його життя всю ніч, проте поранення виявились несумісні з життям.

 

Залишились батьки, старший брат, дружина та двоє синів.

 

АНАТОЛІЙ БУРЯК (1968-2014) — капітан ЗСУ.

Народився в селі Червоні Партизани на Чернігівщині.  Закінчив Київську сільськогосподарську академію, агроном. Протягом 2009—2010 років — заступник директора з науково-дослідної роботи та виробництва Ніжинського агротехнічного інституту. Від липня 2010 року обіймав посаду керуючого у Лосинівському відділенні с/г підприємства «Агропрогрес».

Мобілізований 19 березня 2014-го, командир мотострілецького взводу 1-ї окремої гвардійської танкової бригади.

6 вересня 2014 року під час виконання бойового завдання по виходу з оточення терористів, група в складі капітана Анатолія Буряка, молодшого сержанта Козлянського і солдата Остропольського вийшла із села Шишкове в напрямку міста Щастя. Групу переслідували терористи. Діставшись до річки Сіверський Донець, командир групи капітан Анатолій Буряк наказав підлеглим переправлятись на інший бік, сам лишився прикривати їх відхід.

Під час утримання терористів на безпечній для переправи особового складу відстані Анатолій зазнав смертельного поранення.

Без Анатолія лишились дружина та троє дітей.

 

МИКОЛА ПОВХ (1993-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у селі Велимче на Волині. Стрілець, 51-ОМБр. 25 липня 2014-го загинув від вогнепальних поранень під час виконання бойового завдання в зоні АТО.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада