Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
29.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

30 червня.

Визначитися з головним героєм огляду непересічних особистостей, народжених цього дня, було зовсім неважко.

Це – головнокомандувач УПА, який керував українськими повстанцями у період з 1943 до 1950 року, на який припадають основні події запеклої боротьбі з совєтською окупаційною владою України.

Далі в огляді будуть двоє мистецьких діячів:

– художник, мистецтвознавець і видавець німецько-естонського походження, закоханий в українську культуру і за це розстріляний більшовиками;

– художник, директор музею Івана Гончара, прийомний син визначного митця;

 

І, як завжди, вшануємо пам’ять захисників України, які загинули, відстоюючи цілісність і незалежність  нашої держави у боротьбі з російською агресією.


Отже, починаємо зі визначного політичного і військового діяча, очільника визвольної боротьбі українців:

 

РОМАН ШУХЕВИЧ (1907-1950) – головнокомандувач УПА, голова Генерального секретаріату Української головної визвольної ради (УГВР), голова проводу ОУН в Україні.

Народився на Львівщині у відомій галицькій родині. Його дід, Володимир Шухевич – відомий педагог і етнограф, автор п’ятитомного дослідження «Гуцульщина». Дядько Степан Шухевич – адвокат, а під час української революції 1917-1921 рр. воював проти поляків і більшовиків, командував бригадою в складі Української Галицької армії. Батько в чині поручика також брав участь в цій війні.

Після закінчення Академічної гімназії Шухевіч учився у Львівській політехниці, а відділі будівельної архітектури, отримав диплом інженера. Разом зі здобуванням вищої освіти починається і його активна діяльність в українському визвольному русі.

Після закінчення гімназії Шухевич приєднався до Української військової організації, а потім – до ОУН. В 30-х роках він брав участь у антипольських та антирадянських актах. Зокрема, разом з Богданом Підгайним добровольцем зголосився взяти участь в ліквідації польського шкільного куратора у Львові Собінського, який проводив жорстку антиукраїнську політику. Участь в цьому атентаті стала останнім випробуванням для молодого Шухевича, яке принесло йому довіру серед учасників українського визвольного руху.

У 1930 року Шухевич призначений бойовим референтом Крайової Екзекутиви ОУН. Був одним з керівників Саботажної акції, що охопила Галичину. Брав участь в організації серії атентатів, зокрема – на комісара поліції Чеховського за катування в’язнів-українців та на совєтського консуа у Львові – як акти помсти за штучний Голодомор, влаштований в підсовєтській Україні більшовиками.

Був затриманий у 1934 році під час масових арештів серед членів ОУНю Перебував під судом, а після – в концтаборі Береза ​​Картузька. Вийшов за амністією 1937 року. Щоб здобувати засоби до існування і утримувати сім’ю Шухевич створює рекламну фірму «Фама» – це була перша українська фірма такого профілю на Галичині. Це починання  мало успіх. Крім того, працівниками фірми та її відділень ставали члени ОУН, яким важко було знайти роботу.

Коли у 1938-1939 роках у Закарпатті виникли умови відродження Української Держави, Роман Шухевич під псевдонімом Майор Щука разом з побратимами Михайлом Колодзінським і Зеноном Коссаком увійшов до Головного Штабу «Карпатської Січі» та допомагав захищати рідну землю.

Після совєтської окупації західноукраїнських земель, Шухевич проживає в піднімецькому на той час Кракові, організовує нелегальні переходи кур’єрів в Україну через німецько-радянський кордон, приймав звіти від членів ОУН та кур’єрів, які прибували з України.

Під час розколу ОУН на мельниківців та бандерівців, Шухевич підтримує Бандеру, і стає Крайовим Провідником Західних Окраїн Українських Земель (що за пактом Молотова-Рібентропа відійшли до Німеччини). Як і Степан Бандера, Роман Шухевич усвідомлював, що від німців важко чекати позитивного розв’язання українського питання: «Я не вірю в їх добру волю визнати Україну самостійною державою. Вони нас тепер потребують і використають, бо ще не знають, як їм піде війна на Сході, але як Гітлер думає, що нас перехитрить, то помиляється, бо ми маємо свої пляни»

Під керівництвом Шухевича із членів ОУН, які приходили із УРСР, була створена міцна організаційна мережа, яка стала базою для підготовки підпілля в України.

Як член Революційного Проводу ОУН стає командиром з боку українців українського військового підрозділу «Нахтігаль» в складі іноземних легіонів Вермахту. Шухевич розраховував, що підрозділ стане базою для створення української армії.

Після відступу більшовиків, вояки «Нахтігалю» першими входять до Львова. Наступного дня, 30 червня 1941 року, сотник Роман Шухевич разом із Степаном Бандерою і Ярославом Стецьком бере участь у проголошенні відновлення Української Державності і стає заступником міністра з військових справ.

Весною 1942 року, український батальйон, створений поєднанням «Нахтігалю» та «Роланду» відправлено до Білорусі для охорони комунікацій і німецької окупаційної адміністрації, а також для боротьби з партизанами та реквізиції продовольства у населення. Останні завдання були не до шмиги  оунівцям. В цей час окупанти посилюють режим: вивозять українців на примусові роботи, грабують українських селян, вбивають непокірних. Подальша служба в німецькому батальйоні, навіть  з метою проходження вишколу складу майбутньої української армії, втрачала сенс, і восени 1942 року особовий склад українського батальйону відмовився продовжити контракт, в результаті чого усю старшину, включно з Шухевичем було затримано і відправлено до Львова. Тут Шухевич зміг втекти від гестапо і зв’язався з оун-івским підпіллям.

На початку 1943 року його призначають військовим референтом Проводу ОУН(Б).  Разом із Олексою Гасином, Дмитром Клячківським, Василем Івахівим, Василем Сидором, Олександром Луцьким та Дмитром Грицаєм він творить підпільну Українську Повстанську Армію (УПА). Вже навесні 43-го Шухевича обрано головою Бюро Проводу ОУН, на цій посаді він приділив основну увагу на усуненні розбіжностей в середовищі ОУН стосовно поглядів на політику і стратегію визвольного руху, на розширенні зони бойової діяльності УПА, створенні її структур в Галичині, просуванні повстанських відділів в східні області України. Згодом він переконав соратників у необхідності демократизації політичних та ідеологічних засад ОУН.

У жовтні 1943 року він виголосив головне завдання: «Україну жде повна большевицька окупація, а наш визвольний рух — затяжна важка збройна і підпільна боротьба».

Сім років Шухевич очолював цю боротьбу на західноукраїнських землях, український рух під його проводом успішно протистояв совєтськім спецслужбам. Втім, міць і масштаби карального апарату СРСР, значні сили якого були кинуті на придушення визвольного українського руху, врешті взяли верх.

Роман Шухевич загинув у с. Білогорща Львівської області у бою з підрозділами Внутрішніх військ та УМДБ. На нього полювали близько тисячі солдатів МДБ. Шухевича хотіли взяти живим, щоб потім публічно судити і привселюдно стратити. Утім, 43-річний генерал-хорунжий не збирався здаватися. У перестрілці він застрелив майора МДБ. Важко поранений автоматною чергою, Роман Шухевич вистрелив собі у скроню. Відтоді діяльність УПА була приречена на згасання…

За провал операції з захоплення Шухевича живцем чимало офіцерів і вищих чинів МДБ отримали стягнення і навіть позбулися посад. Нагороду отримав лише автоматник, якому приписали смерть командувача УПА.

Існувала легенда, що тіло Шухевича забальзамували й відправили в Москву. Таким його показали Сталіну. Той наказав тіло спалити, а попіл розсіяти над Збручем. Навіть мертвий Шухевич був страшний для совєтської імперії, а тому не мав права на поховання.

Уся родина Романа Шухевича була репресована. У 1945 році НКВС заарештував дружину, матір, батька, сестру, сина Юрка і доньку Марію. Всіх згодом заслали за Урал, а сина і доньку передали до спеціального будинку на Донбасі «на перековку». Юрій Шухевич просидів у радянських таборах 41 рік і вийшов на волю лише у 1989 році.

Суперечки довкола постаті Романа Шухевича тривають дотепер. Навіть через багато років після своєї смерті, разом з іншими борцями за свободу і незалежність України, Шухевич залишається чималим подразником для нащадків сталінських пропагандистів, які час від часу фабрикують все нові й нові псевдосенсаційні справи про «звєрства бандеровцев», намагаючись хоч якось очорнити образ борця за незалежність України.

 

Ну а тепер переходимо до мирних справ. Відносно мирних…

 

ВОЛОДИМИР ГЕГЕНМАЙСТЕР (1887-1938) — художник, педагог, мистецтвознавець та видавець.

Народився у місті Виборг як Карл-Ріхард Гагенместер у дворянській родині військового урядовця Едуарда-Яна Гагенмейстера. В 1892 батько перейшов у православ’я й був наречений Миколою, а його чотирьохрічний син — Володимиром.

Як бачимо, української крові у Гагенмейстера не було. Його батько мав складне етнічне походження, до якого входила шведська, німецька, польська та естонська лінії. Мати була естонкою. Втім, це не завадило йому стати одним із помітних діячів українського культурного життя.

Освіту Гегенмайстер здобув в Училищі технічного рисування О. Штігліца в Петербурзі, яке закінчив у 1913 році зі званням художника з ужиткового мистецтва. Як кращого студента, його відправили на стажування за кордон. Згодом він викладає низку предметів у у Псковській художньо-промисловій школі. 1911 року оформив роботу «Супутник по давньому Пскову» краєзнавця Миколи Окулича-Казаріна.

У жовтні 1916 року Гегенмайстер прибув до Кам’янця-Подільського і став завідувачем Кам’янець-Подільської художньо-ремісничої навчальної майстерні. У липні 1917 року її евакуювали до Лубен на Полтавщині, 1 липня 1918 року навчальний заклад повернувся до Кам’янця.

Відбулися реорганізації закладу: з 1920 року це вже – Кам’янець-Подільський художньо-промисловий технікум імені Григорія Сковороди, нарешті – з початку 1922/1923 навчального року – Кам’янець-Подільська художньо-промислова професійна школа імені Григорія Сковороди з чотирма відділами: гончарним, літографським, килимарсько-ткацьким та різьб’ярно-токарним.

Школа під орудою Гагенмейстера перетворилася на справжній українознавчий осередок,

Зі спогадів художника Олександра Грена: «Гагенмейстер був дуже цікавою, самобутньою людиною. Це був великий ентузіаст українських народних мотивів у художній творчості. Він із захопленням збирав у навколишніх селах зразки народних орнаментів, кімнатних розписів, вишивок тощо. В цьому йому чимало сприяли деякі викладачі школи й учні, яких він зумів заразити своїм захопленням. При школі була своя літографія, в якій періодично виготовлялись оброблені зразки орнаментів і розписів…

Гагенмейстер якось заявив, що в описану школу він присланий ще царським урядом із метою русифікувати її, одначе, ознайомившись з українськими традиціями в живопису, він був підкорений ними і став збирачем елементів народного мистецтва».

Коли на початку 30-х більшовицька окупаційна влада закінчила гратися в лояльність до українства і почалися гоніння на українську інтелігенцію, художньо-промислово школу фактично розгромили. Заклад закрили, а студентів перевели подалі від України – до Балахни Горьківської області.

Тоді на запрошення старого товариша з кам’янецької “Просвіти” Антона Середи Володимир Гагенмейстер переїхав до Харкова, де викладав у поліграфічному інституті, а згодом очолив відділ графіки Харківської картинної галереї.

1936 року Гагенмейстер переїхав до Києва, де завідував експериментальними художніми майстернями при Музеї українського мистецтва. Того ж року з його оправою й форзацом вийшла “Лісова пісня” Лесі Українки в Держлітвидаві України, наступного року — Шевченкові “Поеми”.

10 грудня 1937 року оперуповноважений четвертого відділу Народного комісаріату внутрішніх справ Української РСР Хромий виніс постанову про звинувачення Володимира Гагенмейстера в участі в українській націоналістичній організації, яка перебувала на терористичних засадах. Митця заарештували в ніч з 11 на 12 грудня, утримували під вартою в спеціальному корпусі Київської тюрми. Під час арешту вилучили документи, коштовності, гроші, друкарську машинку, два фотоапарати й касети до них.

Засідання Трійки відбулося 31 грудня 1937 року. Володимира Гагенмейстера визнали винним у скоєнні злочинів і присудили до вищої міри покарання з конфіскацією майна. Вирок виконали 20 січня 1938 року у Києві – у підвалах нинішнього Центру мистецтв, відомого як Жовтневий палац.

Відчуваючи наближення біди, Володимир Гагенмейстер незадовго до арешту попросив свого приятеля – Івана Тарасовича Гончара – потурбуватися про його дружину Варвару Іванівну Корецьку й доньку Ольгу. Той після арешту Гагенмейстера таємно вивіз його сім’ю до своєї сестри в село Крищинці, що поблизу Тульчина Вінницької області.

 

ПЕТРО ГОНЧАР (1949) — художник, генеральний директор НЦНК «Музей Івана Гончара».

Народився в сім’ї Григорія Макаровича і Онисії Олексіївни Гончарів. Петро Гончар — рідний небіж та прийомний син художника та  фундатора хатнього музею українських старожитностей Івана Макаровича Гончара.

Навчався в Республіканській художній середній школі, закінчив Київський державний художній інститут, до 1993 року працював художником в Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва.

З 1987 року брав участь у виставках станкового живопису в Україні та за кордоном.

З 1993 року — директор Музею Івана Гончара (з 2009 — Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара»).

У 1995—2000 рр. навчався в Київському національному університеті культури і мистецтв.

Основні роботи Петра Гончара – у галузях монументально-декоративного мистецтва та живопису. Творчість художника базується на принципах школи Михайла Бойчука, Івана Задорожного та світоглядних формах наївного малярства. Розробив і втілив художньо-просторове рішення експозиції НЦНК «Музей Івана Гончара».

Подивитися роботи художника: https://honchar.org.ua/p/usi-svoji-nevdali-roboty-ya-spalyv-petro-honchar/

А тут можна побачити страшно цікавий (саме так – і страшний, і цікавий) мистецький проект Петра Гончара. Ця виставка відбулася 7 років тому, але актуальною, сходе, буде довго: https://vikna.if.ua/news/category/ua/2013/04/03/12724/view

 

Пом’янемо наших захисників, які ціною власного життя зупинили навалу «руского мирі» на Україну.

 

СЕРГІЙ ГУРОВ (1958-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Хлібне на Харківщині. Багато років працював електромонтером на Панютинському вагоноремонтному заводі, мешкав в смт Панютине.

Під час події Революції Гідності їздив із товаришами на Майдан у Київ.

Після початку російської збройної агресії в Криму та на Донбасі — організували самооборону в Лозовій. Добровольцем прийшов до військкомату, але не пройшов медкомісію. Тоді швидко підлікувався й домігся свого — був зарахований до війська, у ремонтну роту, як спеціаліст із ремонту гаубиць, але 56-річний доброволець хотів бути корисним саме на передовій.

Із серпня 2014-го — стрілець-помічник гранатометника 5-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону 92-ї ОМБр, с. Клугино-Башкирівка, Харківська область.

Восени 2014 у складі 2-го батальйону бригади відправлений в АТО, де ніс службу на крайньому блокпосту «Фасад», — на мосту через Сіверський Донець на в’їзді до міста Щастя зі сторони Луганська.

Загинув 5 квітня 2015, коли  бойовики окупаційних корпусів з боку піщаного кар’єру (с. Весела Гора) обстріляли з протитанкового керованого комплексу (ПТРК) взводний опорний пункт «Фасад». В результаті влучення ракети в мінний шлагбаум (міни прив’язані одна до одної, щоб перегородити дорогу) стався вибух з детонацією протитанкових мін ТМ-62. Четверо військовослужбовців, які перебували в автомобілі ВАЗ-2109 поряд із місцем вибуху, загинули. На місці події знайдено елементи ракети від ПТРК 9М133 «Корнет».

Без Сергія лишилися мати, дружина Ірина, двоє дітей та п’ять онуків.

 

СТАНІСЛАВ КУРБАТОВ (1980-2017) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Ізюм (Харківська область). Пройшов строкову службу; після армії закінчив ХНУ ВС, працював в органах внутрішніх справ та дільничним інспектором — у селі Хроли. Звільнившись з попередньої роботи, займався юридичною діяльністю.

З травня 2017 року служив за контрактом; старший солдат, водій-санітар БСП «Донбас».

1 листопада 2017 року розвідувальна група під керівництвом майора Сергія Сиротенка виконувала бойове завдання у районі міста Мар’їнки, оперуючи на окупованій території. В полуденну пору внаслідок підриву на міні зазнав ушкодження, не сумісні з життям, майор Сиротенко. Станіслав Курбатов зазнав важких осколкових поранень. Після операції у Покровську був доставлений гелікоптером до військового мобільного госпіталю № 61 в місто Маріуполь, однак помер під час реанімаційних заходів.

Без Станіслава лишились дружина та донька.

 

ВІКТОР РОСТОРОПША (1996-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Світлогірське Дніпропетровської області. Рано втратив батьків, зі старшою сестрою Катериною виховувався у Перещепинському інтернаті для дітей-сиріт. У червні 2015-го закінчив ПТУ в Дніпропетровську, добровольцем пішов до військкомату. Солдат, розвідник 74-го окремого розвідувального батальйону.

5 серпня 2015-го загинув разом з бойовими товаришами— Максимом Лянкою та Олександром Шаповалом — повертаючись з  бойового завдання, вои підірвалися на фугасі поблизу села Карлівка Мар’їнського району Донецької області.

Без брата лишилася сестра.

 

В’ЯЧЕСЛАВ КУЗНЄЦОВ (1975-2014) — старшина Державної прикордонної служби України.

Народився в селі Циркуни Харківського району Харківської області.

2014 року під час російської збройної агресії проти України був мобілізований до відділу прикордонної служби «Біловодськ» Луганського прикордонного загону ДПСУ. Ніс службу з охорони державного кордону у Біловодському районі на посаді дільничного інспектора прикордонної служби.

9 вересня 2014 року прикордонний наряд ВПС «Біловодськ» вирушив на виконання завдання з охорони державного кордону. Прикордонний наряд також супроводжував знімальну групу луганської телекомпанії «ІРТА», яка виїхала підготувати сюжет про загибель від обстрілу російською артилерією двох сімей місцевих жителів. Під час слідування поблизу села Нижньобараниківка автомобіль «УАЗ» прикордонників підірвався на фугасі, їх викинуло з машини, яка одразу ж загорілася. Олександр Максименко, Юрій Лук’янцев та В’ячеслав Кузнєцов загинули, важкопоранені Артем Кручінін і Віталій Скоков відповзали від місця вибуху. Оператору «ІРТА» вдалося відзняти цей момент на відео. Прикордонний Біловодський район ніколи не підтримував сепаратистів і не був окупований, тому у Прикордонній службі вважають, що винуватцями трагедії є диверсійні групи російсько-терористичних угруповань, що функціонують на Сході України.

Вдома у В’ячеслава залишилися батьки, дружина та двоє дітей.

 

ОЛЕКСАНДР ЩУРОВ (1976-2015)— солдат ЗСУ.

Народився в Кураховому на Донеччині, виріс і жив у Енергодарі, запорізька область.

Мобілізований в Енергодарі у кінці січня 2015-го. Стрілець-номер обслуги, 95-а окрема аеромобільна бригада.

5 травня 2015-го загинув поблизу Авдіївки — БТР підірвався на фугасі, закладеному терористами. Тоді ж загинули сержант Василь Миханюк, солдати Олександр Мялкін та Микола Мартинюк.

Без Олександра залишилися батьки.

 

СЕРГІЙ АЛЕФІРЕНКО (1992-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в с. Моначинівка на Харківщині. В дитинстві разом з сестрою охоче куховарили, і після 9 класів Сергій поступив в Куп’янске ПТУ, де вивчився на повара-кондитера. Попрацювати за фахом не встиг – його призвали на строкову службу, служив у Василькові, охороняв аеродром. Тоді і захопився військовими літаками. І хоча на службі Сергію довелося зіткнутися з дідовщиною, він вирішив стати військовим і вступив до Коледжу сержантського складу при Харківському національному університеті повітряних сил ім. Кожедуба. Тут він остаточно зрозумів, що знайшов справу свого життя по закінченню коледжу вступив на заочне відділення інженерно-авіаційного факультету.

А потім Сергій підписав контракт з ЗСУ – щоб захистити Україну. Батьків він вже поставив перед фактом – вони намагалися його відмовити, але цей вчинок не був випадковим,  а базувався на патріотичних переконаннях.

В АТО служив командиром зенітно-ракетного взводу 92-га ОМБр. Його згадували як вихованого, врівноваженого бійця та командира, який дбав про підлеглих.

Загинув від осколкових поранень під час обстрілу з АГС, помер дорогою до лікарні від великої крововтрати.

По смерті залишилися батьки.

 

РОМАН КЛІМОВ (1989-2017) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Миколаїв. Батьки працювали на заводі «Зоря» — «Машпроект». Батько помер, коли Роману було 10 років, і мати, працюючи начальником караулу заводу, одна виховувала двох дітей. Після закінчення 9-го класу вступив до Миколаївського професійного машинобудівного ліцею та одночасно навчався у вечірній школі. Закінчив ліцей у 2006 році, здобувши професію верстатника широкого профілю — оператора верстатів з програмним керуванням.

Роман з дитинства мріяв стати військовим, але через проблеми зі здоров’ям його навіть на строкову службу не взяли. Працював токарем на заводі ДП “Науково-виробничий комплекс газотурбобудування «Зоря» — «Машпроект», згодом перейшов на Миколаївський бронетанковий завод.

З 18 років займався спортивною стрільбою, мав диплом снайпера, ще до війни брав участь у багатьох змаганнях зі стрільби та виграв 5 призових гвинтівок. Захоплювався бігом, навіть уже в зоні АТО, в районі Волновахи, бігав вздовж лісосмуг по 10 кілометрів.

Близько року жив у Росії, проте коли відбулася російська анексія Криму, повернувся в Україну. У червні 2014 добровольцем прийшов до військкомату, відразу ж підписав контракт до закінчення особливого періоду.

Був зарахований на посаду снайпера в 3-й батальйон 72-ї ОМБр. З вересня 2014 брав участь у боях бригади в районі Волновахи, зокрема, біля Богданівки. Противник вів, в основному, артилерійський та мінометний вогонь, тож Роман зі снайперів перейшов в навідники БМП. 10 серпня 2015, під час бою під Білою Кам’янкою втратив друга і бойового побратима Євгена Ровного, який був йому як батько, втрату переживав дуже болісно, попросив про переведення на іншу позицію.

В квітні 2016 переведений у 2-гу роту 1-го батальйону, який саме реформувався і виїжджав на міжнародні навчання Repid Trident («Швидкий тризуб») на Яворівський полігон. З жовтня 2016 воював у промзоні Авдіївки, був поранений, після лікування повернувся на фронт.

Загинув 3 лютого 2017 від осколкових поранень внаслідок мінометного обстрілу позицій бригади в авдіївській промзоні.

По смерті залишились мати та старша сестра тітка, яка служила у 72 ОМБр на посаді керівника прес-служби бригади.

 

ПАВЛО ПОПОВ (1991-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в Нововолинську. Закінчив Нововолинське ПТУ № 11. Захоплювався автомобілями та подорожами. Пройшов строкову армійську службу в навчальному центрі «Десна». Після служби працював робітником у приватному автосервісі, — завжди любив машини, двигуни та все, що пов’язане із машинобудуванням.

З початком російської збройної агресії призваний до збройних сил наприкінці березня 2014 року. Солдат, стрілець-помічник гранатометника 3-го механізованого батальйону 51-ї окремої механізованої бригади, м. Володимир-Волинський.

Разом із підрозділом у травні 2014 року ніс службу на блокпосту № 10 поблизу селища Ольгинка Волноваського району. Уранці між 4 та 6 годинами 22 травня 2014 року блокпост був атакований проросійськими бойовикам «ДНР», які під’їхали на інкасаторських машинах, та почали несподіваний масований обстріл із вогнепальної зброї, у тому числі з кулеметів, мінометів, РПГ, ПЗРК. В результаті обстрілу здетонував боєкомплект в одній з бойових машин, що призвело до збільшення людських втрат внаслідок вибуху. У цьому бою загинули 16 бійців 51-ї бригади, а 14 жовтня в госпіталі від поранень помер 17-й боєць.

Без Павла залишились мати та сестра.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада