Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
02.10.2020

3 жовтня. Сьогодні народилися:

  • художник-реаліст, лідер одеської мистецької школи;
  • письменниця, авторка популярних романів на теми сучасного життя. Її називають найтиражованішим сучасним автором в Україні;
  • фронтмен легендарного рок-гурту «Брати Гадюкини».

А також вшануємо пам’ять захисників Україні, що ціною власного життя зупинили російську збройну агресію на Донбасі.


Починаємо:

 

КИРІАК КОСТАНДІ (1852-2019) – художник, лідер одеської художньої школи.

Народився в українському селі Дофінівка, що на той час входило до складу Одеського повіту Херсонської губернії в сім’ї емігрантів з Королівства Греції Костянтина Василькеті та Фотини Філіолог. Прізвище Костанді, за деякими джерелами, походить від справжнього ім’я по батькові Киріака — Константініді.

Коли Киріяку було 9 років, батько помер, залишивши  дев’ять дітей. Ще деякий час Киріак жив у Дофінівці, однак, незабаром був вимушений почати працювати. Спочатку влаштувався в одеській бакалійній крамниці. Потім працював у винарні та у шинку. Працюючи в шинку, малював картини і тут його роботи побачив фотограф Брюллов, який хлопця ретушером у свою майстерню.

1870 року Костанді вступив у безкоштовний клас художньої школи Одеського товариства витончених мистецтв (нині — Одеське художнє училище). Костанді добре вчився, постійно представляючи свої роботи на щорічних учнівських виставках. По завершенню навчання п’ять портретів, виконаних маслом, чотири натюрморта та шість малюнків, виконаних олівцем, Киріак Костанді був удостоєний срібної медалі, а його роботи були відправлені в Імператорську академію мистецтв у Санкт-Петербург.

Грошей на подальше навчання у Костанді не було – допомогла грецька громада та художник Іван Айвазовський, з яким Киріак познайомився коли уславлений маринист приїзди в Одесу.  Крім того, Айвазовський написав листа на ім’я всемогутнього конференц-секретаря Академії мистецтв Петра Федоровича Ісеєва з проханням «звернути увагу на праці… юнака… з одеських греків Кирила Костанді, що має великі здібності».

1874 року Костанді вдало здав художній екзамен Імператорської академії мистецтв, однак, не маючи атестату про закінчення середнього навчального закладу він був зачислений вільним слухачем академії. Лише 1877 року, після здачі екзаменів з загальних предметів, Костанді став учнем.

У ті часи класичне образотворче мистецтво зазнавало різкої критиці зі сторони передвижників, до яких належали й молоді викладачі академії, які викладали Костанді. Будучи у меншості, в порівнянні з адміністрацією вишу, вони об’єднувалися у художні кружки, де брав участь Костанді.

Учився він успішно, до того ж працював самостійно, давав приватні уроки та малював власні картини, а також портрети на замовлення. 1882 року Костанді закінчив Санкт-Петербурзьку академію зі званням «класного художника третього ступеня».

Невдовзі він закінчив свою першу картину «У хворого товариша» . Рєпін, який побачив її одним з перших, рекомендував представити полотно на виставці передвижників. І Костанді 1884 року дебютував з нею на XII-й пересувній виставці. За кілька років митець став членом Товариства пересувних художніх виставок.

1885 року Костанді після десяти років перебування у Санкт-Петербурзі повернувся до Одеси, викладав в Одеській маля́рський школі, де намагався прищепити молодим художникам реалістичне бачення. На відміну від інших маля́рських шкіл, як, наприклад, у Києві та Харкові до 1885 року Одеська школа була під впливом консервативного управління, окрім того, багато викладачів не мали необхідного досвіду викладання під час її відкриття. Приблизно 1885 року школа зазнала значних змін, переважно через вплив столичної академії. 1899 року школа була реорганізована в Одеське художнє училище. Навколо Костанді, як навколо одного з найвизначніших художників училища, об’єдналася група талановитих викладачів.

Як і кожен художник Костанді завжди бажав відвідати музеї Західної Європи. Лише на початку 1887 року він зміг поїхати у подорож. В цьому йому допоміг віце-президент Одеського товариства витончених мистецтв Никодим Кондаков, який домігся в академії мистецтв грошей на поїздку для групи художників. Під час подорожі Костанді зазнав великий вплив французьких імпресіоністів, у тому числі — пейзажистів і представників Барбізонської школи.

1890 року разом з талановитими художниками Одеси Костанді заснував Товариство південноросійських художників, яке за своєю філософією було близьким до товариства передвижників і відіграло велику роль у розвитку українського образотворчого мистецтва наприкінці XIX — на початку XX століття та стало найбільшою організацією художників на теренах України тих часів. Першим головою товариства став директор малярської школи Андрій Попов, а згодом Костанді змінив його на цій посаді.

1900 художник представив на Всесвітній виставці в Парижі картину «Рання весна», яка зображує похмуру і зловісну фігуру старого ченця, що дисонує з сонячним і життєствердним торжеством пробудження природи. Картина була відмічена дипломом і великою бронзовою медаллю.

Під час Першої російської революції 5 березня 1905 року усіх студентів художнього училища було виключено. Революційні зміни в училищі продовжувалися до кінця жовтня того ж року. Матеріали, які б характеризували відношення Костанді до революції відсутні, однак, за протоколами засідань ради училища, він висловлював свою підтримку реформам навчального закладу та голосував за повторний вступ на навчання студентів, навіть тих, хто був революційним агітатором.

Окрім того, з ініціативи голови Товариства південноросійських художників 27 жовтня 1905 року товариством було прийнято рішення виділити кошти жертвам погромів і сім’ям студентів, які загинули під час революції.

У 1910-х роках Костанді менше часу малював картини і більше приділяв громадській та викладацькій діяльності. Окрім того, через брак грошей йому доводилося давати приватні уроки.

У травні 1916 року трагічно помер директор Міського музею витончених мистецтв (нині — Одеський художній музей) Володимир Куровський. Товариство витончених мистецтв запропонувало Одеській міській думі призначити на вакантну посаду Костанді. Однак, міська влада призначила директором викладача чистописання та малювання Рішельєвської гімназії Володимира Курочкіна.

Це спричинило скандал у місті та конфлікт між міською думою з одного боку та Товариством витончених мистецтв і Товариством південноросійських художників з іншого. Товариство зажадало забрати усі картини своїх художників і створити власний музей, позаяк міська дума володіла лише 7-ма картинами з усієї колекції, що налічувала близько 200 витворів мистецтва. Через цей аргумент міська дума була змушена змінити рішення. І наприкінці 1917 року Костанді став директором музею (який на той час мав назву Першої державної картинної галереї). На цій посаді він був до самої смерті, по якій посаду директора посів його син Михайло.

Після встановлення влади комуністів Костанді працював експертом з класифікації витворів мистецтва в комісії з охорони пам’яток старовини при губернському виконавчому комітеті, брав участь в реорганізації художнього училища та Міського музею витончених мистецтв в Першу державну картинну галерею.

Після важкої хвороби у першій половині 1920 року, нехтуючи порадами лікарів, Костанді восени повернувся до роботи в училище. Одеса через кількарічну війну переживала важкі часи. В місті не вистачало їжі та опалення. Будівля училища також не опалювалася. Це також вплинуло на слабке здоров’я художника. Восени 1921 року він важко захворів і 31 жовтня помер.

У 1885 представив на черговій XIII-й пересувній виставці дві нові картини «Прощання» і «В люди». Остання була виконана у напрямі реалізму, як і деякі більш ранні його роботи, та вважається першою, де художник звернувся до теми «народного життя». Полотно зображує молоду селянку, яка з нехитрими пожитками їде у залізничному вагоні – з села в місто.

У 1889, після трирічної перерви, на XVII-й пересувній виставці були представлені нові роботи Костанді: пейзаж «Гуси» та жанрове полотно «Хвора на дачі».

Працюючи викладачем малювальної школи Костанді писав пейзажі місцевостей Одеси, в яких намагався змінити традиційне представлення світла. Результатом цієї роботи стали картини «Рання весна» та «Тихий вечір».

Картини митця зазвичай сприймалися публікою і критикою позитивно, але були і винятки. Так, твір «Первісток», яку Костанді представив 1893 року на XXI-й пересувній виставці, отримав негативні відгуки художніх критиків. Причиною цієї події стала погана передача емоцій людей, зображених на картині, через що художник був вимушений в подальшому більше уваги приділяти природі, як художник-пейзажист. Однак, часто в його картинах продовжували з’являтися персонажі. До таких картин відноситься робота «Старенькі», яка була представлена вже на XXIII-й пересувній виставці. Тут не видно обличь, емоції і настрій передані через колорит і композицію.

З початку XX століття Киріак Костанді змінив ставлення до кольору. У цей час кольори у картинах змінилися до більш гармонічної та світлої палітри. 1902 року він завершив картину «Бузок», яка є прикладом цього періоду творчості художника.

Костанді твердо стояв на засадах реалізму у мистецтві, навіть після того, як велика кількість колишніх художників-реалістів, членів Товариства південноросійських художників, піддалися впливу імпресіонізму. У 1910-х роках Киріак Костанді протистояв спілці художників «Товариство незалежних», які послідовно критикували реалізм та закликали відходити від цього жанру.

Петро Нілус, відомий художник і учень Костанді, писав: «Киріак Костянтинович Костанді – безсумнівно, один з людей, що володіють талантом самоцвітним, разом з прекрасним сонцем помірного півдня ввібравшим у себе красу нашого узбережжя, і навряд чи я помилюся, якщо скажу, що, завдяки таланту К. К., ми зрозуміли принадність пейзажу наших околиць. Він нам відкрив весняні сутінки, гарячі дні літа, золотисті заходи осені – незвичайної, зворушливої, наївної краси, про яку ми до К. К. і не підозрювали…».

 

ЛЮКО ДАШВАР (1957) – письменниця, авторка романів про сучасне життя.

Справжнє ім’я письменниці – Ірина Чернова. Народилася вона в Херсоні. Отримала дві вищі освіти: Одеський інститут легкої промисловості (бакалавр за спеціальністю «інженер-механік») та Академія державного управління при Президентові України (магістр за спеціальністю «державне управління»).

Після отримання першої вищої освіти (технічної), працювала за інженерною спеціальністю, вийшла заміж, народила дітей. Потім звільнилася та пішла працювати обліковцем листів у газету. Так у 1986 році розпочалася її журналістська кар’єра. Через півроку роботи в газеті стала заступником головного редактора.

Після розпаду СРСР займала посаду голови комітету у справах преси й інформації Херсонської облдержадміністрації. Звільнившись, заснувала власні дві газети у Херсоні, редакцію яких розграбували. Після цього переїздить разом з родиною до Києва.

З 2001 року головний редактор газети «Селянська зоря». Саме період роботи у «Селянській зорі» письменниця визначає як незабутній життєвий досвід, саме у цьому виданні Чернова вигадала рубрику «Пам’ятаю все життя», у якій люди, надсилаючи до редакції листи, розповідали в них про єдиний незабутній факт свого життя. Деякий час працювала журналістом і редактором жіночих журналів.

Робота в пресі дала їй багату фактуру і знання психології різних типів пересічних людей, що дозволило їй добитися надзвичайної гостроти конфліктів і переконливості у прозових творах.

Згодом Чернова закінчила курси сценарної майстерності голлівудського професора Річарда Креволіна. Відомо також, що письменниця навчалася у школі практичної журналістики та на курсах з нейролінгвістичного програмування.

З 2006 року займається виключно літературною та сценаристською діяльністю, українською пише романи і російською – кіносценарії до телефільмів.

Перший роман «Село не люди» вийшов у 2007 році й став лауреатом премії конкурсу «Коронація слова 2007». Оскільки конкурс є анонімним, то рукопис треба було підписати псевдо. Тоді  і «народилася» Люко Дашвар. Цей псевдонім письменниця вигадала, зібравши склади і літери імен дорогих для неї людей.

Наступний роман «Молоко з кров’ю» став дипломантом «Коронації слова 2008» та переможцем конкурсу «Книга року Бі-Бі-Сі — 2008». Третій роман авторки «РАЙ.Центр» став дипломантом конкурсу «Коронація слова 2009» у категорії «Вибір видавців».

Восени 2010 року вийшов четвертий роман письменниці «Мати все». 2012 року конкурс «Коронація слова» надав письменниці відзнаку «Золотий письменник України», що надається письменникам, чиї твори продалися накладом понад 100 тис. примірників.

У період з 2011 по 2012 роки авторка презентує трилогію «Биті є» — серія, що складається з трьох романів, кожен з яких описує подальше життя одного з трьох хлопців — героїв роману «РАЙ.Центр» — Макара, Макса та Гоцика.

В доробку письменниці також романи «На запах м’яса», «ПоКров» та «Ініціація». Усі книги авторки друкувались у харківському видавництві «Клуб сімейного дозвілля». Загальний наклад книжок письменниці складає вже понад 300 тисяч примірників. У зв’язку з цим багато українських ЗМІ називає авторку «найтиражованішою письменницею країни».

Прототипи літературних героїв та сюжетів Люко Дашвар, здебільшого, почуті або побачені письменницею явища реального життя.

 

СЕРГІЙ КУЗЬМИНСЬКИЙ (1962-2009) – музикант, діджей, фронтмен легендарного рок-гурту «Брати Гадюкіни».

Народився у Львові. На музичній сцені працював з 17 років у складі філармонічних колективів.

1988—1994 — лідер легендарного українського рок-гурту «Брати Гадюкіни», лауреат фестивалів «Червона Рута», «Сирок», «Таврійські Ігри».

1990 — працював у «Театрі Пісні Алли Пугачової», гастролював у Європі, США, Канаді.

Гурт «Брати Гадюкіни» розпався після від’їзду Кузьмінського до Брюсселя з метою лікування від наркотичної залежності – музикант ніколи не приховував, що у 1985-87 роках був ув’язнений за звинуваченням у незаконному виробництві та зберіганні наркотичних засобів без мети збуту та час від часу лікувався.

Після розпаду гурту займався електронною музикою, був діджеєм, промоутером, ведучим радіопрограми на радіо «Столиця» (Київ).

У 1999—2000 роках – продюсер програми «Трансмутация» на радіо «Станция 106.8» (Москва). 2002 року визнаний найкращий діджейєм Росії в жанрі psy-trance

2006 — завершив кар’єру діджея, повернувся до Києва, і повністю зосередився на написанні власної музики, яку можна віднести відразу до кількох стилів: psychedelic chillout, neojazz, tech house.

3 серпня 2009 — після тривалої хвороби (рак гортані) помер у Києві.

3 червня 2011 року в Київському палаці спорту «Брати Гадюкіни» разом із найкращими українськими рок-музикантами зіграли концерт пам’яті Сергія Кузьмінського «Я вернувся домів», в якому взяли участь «Океан Ельзи», «Воплі Відоплясова», «Ляпіс Трубєцкой», «ТНМК», «Бумбокс», «Мандри», «ТІК», «ДахаБраха», «Гайдамаки», Тарас Чубай та інші знані українські виконавці.

Про гурт «Брати Гадюкіни» та Сергія Кузьмінського, про їхнє місце в культурі Львова і українській рок-музиці – відверто, з подробицями і «культурологічно»:  https://zbruc.eu/node/71474

Послухати: https://www.youtube.com/watch?v=ikDqpVLsSfE

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією.

 

ВІТАЛІЙ ЧМЕЛІВСЬКИЙ (1982-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у м. Узин на Київщині.

Мобілізований 3 серпня 2014-го, радіотелефоніст, 128-а окрема гірсько-піхотна бригада.

6 жовтня почався мінометний обстріл позицій бригади, екіпаж САУ перебував на позиції. З посиленням обстрілів командир наказав усім покинути машини та ховатися. У бліндаж затрибнуло з півтора десятка бійців. Однак терористи вже до бліндажа пристрілювалися, вийти звідти вдалося не всім. Віктор Пунда — водій-механік САУ Віктора Бойка — теж вибрався, однак швидко повернувся. Пунда та Бойко загинули разом — на зміну мінам полетіли ракети «Граду», одна розірвалась у бліндажі. Віталій Чмелівський зазнав смертельних поранень. 9 жовтня 2014-го помер в харківському госпіталі.

Без Віталія лишились мама, брат.

 

ОЛЕКСАНДР ПІВЕНЬ (1987-2016) — старший солдат ЗСУ.

Народився у Конотопі на Сумщині. у родині офіцера. Закінчив Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою; студент 2-го курсу Конотопського інституту — мріяв стати інженером.

У часі війни — старший солдат батальйону 55-ї окремої артилерійської бригади.

8 травня 2016 року загинув пополудні поблизу міста Авдіївка, підірвавшись на фугасі під час проведення інженерних розвідувальних робіт на взводному опорному пункті щодо облаштування блокпосту.

 

СЕРГІЙ ХРУЩ (1975-2014) молодший сержнат ЗСУ.

Народився у с. Верхівня, Житомирська область. Пройшов строкову службу в лавах ЗСУ. Після демобілізації працював у Верхівні трактористом, згодом — на рибкомбінаті «Житомиррибгосп».

З початком російської збройної агресії проти України призваний за мобілізацію 26 березня 2014 року. Навідник аеромобільно-десантного взводу, 95-а окрема аеромобільна бригада (м. Житомир).

Загинув у бою з російськими терористами 13 травня 2014 року під час виконання бойового завдання. Десантники на двох БТРах супроводжували три вантажівки ГАЗ-66, що везли міномети, воду і продукти на блокпости. О 12:30 на мосту біля дамби на околиці села Маячка (на той час Октябрське) Слов’янського району, що за 20 км від Краматорська, військова колона потрапила у засідку терористів.

В бою при відбитті нападу загинуло 5 десантників, один помер від тяжких поранень у гелікоптері під час медичної евакуації. Ще 8 бійців поранені та контужені.

Без Сергія залишились мати, дружина та троє неповнолітніх дітей.

 

АНДРІЙ КУЛІНІЧ (1992-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Новоград-Волинський на Житомирщині. Вивчився за спеціальністю «столяр будівельний, різьбяр по дереву». У 2011—2012 роках пройшов строкову службу. Працював у Державному підприємстві «Новоград-Волинське ДЛМГ». Любив малювати, захоплювався різьбярством. Серйозно займався страйкболом, брав участь у багатьох змаганнях у Житомирі та Києві.

Мобілізований 18 березня 2014-го, солдат, кулеметник 1-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 30-ї ОМБр. Брав участь у багатьох складних боях. Зокрема, вийшов з оточення біля Савур-могили. Під Красним Лучем ледь не потрапив до полону — БМП була заблокована пошкодженим танком, вирвалися з боєм.

Був поранений у голову під час виконання бойового завдання під Луганським біля Дебальцевого. При транспортуванні до лікарні санітарна машина потрапила під обстріл, Андрій загинув.

Залишились батьки  та сестра.

 

ВАДИМ ЗАСЄКІН (1990-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Копилля на Волині. Навчався у Володимир–Волинському агротехнічному коледжі, змушено покинув — захворів батько, ампутували кінцівку, Вадим перебрав господарку. Займався польовими роботами, збирав ягоди й гриби, продавав; на село по справах вивозив батька возом.

У часі війни — стрілець 51-ї ОМБр, розвідник — добре орієнтувався на місцевості, псевдо «Джекі Чан». Стояв на блокпостах біля Сєвєродонецька, Красноармійська, Донецька.

Разом з іншими бійцями 51-ї бригади Вадим намагався на БМП прорватися з оточення під Іловайськом біля села Новокатеринівка — потрапив снаряд. Востаннє рідні змогли з ним зв’язатися 28 серпня. Вважався зниклим безвісти. Ідентифікований за експертизою ДНК.

Без сина лишилися батьки.

 

МАКСИМ ПАСІЧНЮК (1978-2018) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у місті Петропавловськ-Камчатський (РРФСР). З 1989-го мешкав у селі Губин на Волині, від 1994 року — у Луцьку. Закінчив Луцьке ПТУ № 6 за фахом кіномеханіка.

19 червня 2017 року вступив на військову службу за контрактом, після навчання на полігоні 23 жовтня зарахований до складу 14-ї бригади; молодший сержант, старший телефоніст-гранатометник взводу зв’язку.

4 листопада 2018 року загинув в районі міста Золоте — поблизу хутора Вільний (Золоте-4) — від кулі ворожого снайпера.

Без Максима лишилися мама і брат.

 

ОЛЕКСАНДР ЗАЙЧЕНКО (1975-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у Києві.

Мобілізований в серпні 2014-го, стрілець-помічник гранатометника, 79-та окрема аеромобільна бригада, батальйон «Фенікс».

4 лютого 2015-го загинув під час проведення пошуково-ударних дій, потрапивши у засідку терористів біля села Широкине.

Без Олександра лишилися дружина, двоє дітей, сестра.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада