Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
04.02.2021

3 лютого. Сьогодні народилися:

  • поет, драматург, автор тонких ліричних віршів і влучних політичних фейлетонів;
  • фізик, засновник і перший директор Інституту фізики АН УРСР. Вперше в Україні розпочав дослідження з фізики напівпровідників. Був репресований.
  • поет, представник течії «тихої лірики», автор слів надзвичайно популярної пісні «На долині туман»;
  • поетка, чиї твори для дітей і досі залишаються популярними;
  • санінструкторка, яка врятувала сотні бійців Червоної армії, поранених у боях з нацистами;
  • письменник, культуролог і видавець, який доклався до популяризації в Україні доробку видатного літературознавця Юрія Шевельова та створив літературні портрети видатних представників української творчої інтелігенції, зокрема шістдесятників;
  • легендарна особистість, цехмайстер (панотець) Київського кобзарського цеху, кобзар, художник і поет;
  • митрополит, перший голова Православної церкви України, якому Вселенський патріарх вручив Томос.

А також вшануємо пам’ять народжених цього дня захисників України, шо загинули у протистоянні російсько-терористичній навалі.


Починаємо огляд.

 

ВОЛОДИМИР САМІЙЛЕНКО (1864 — 1925) – поет-лірик, сатирик, драматург, перекладач.

Народився в селі Великі Сорочинці на Полтавщині. Батько його був поміщик Іван Лисевич, а мати — колишня кріпачка Олександра Самійленко.

Під час навчання в Полтавській гімназії юнак багато читає, робить спроби перекладати і писати. З 1885р. вчиться на історико-філологічному факультеті Київського університету. У студентські роки серйозно займається літературною справою. У цей час українське слово було заборонене, реакційні настрої запанували в університеті. Страх перед репресіями уряду (першим заходом щодо студентів було виключення з університету без права продовжувати освіту — з «вовчим квитком») обрубав крила багатьом молодим людям. Після закінчення навчання (1890) Самійленко працював у Києві, Чернігові, Катеринославі, терплячи постійні матеріальні нестатки. Врешті склав іспит на нотаря і відкрив нотаріальну контору в м. Добрянці на Чернігівщині, де й працював до 1917 року. Після революції виїхав за кордон, до Галичини.

В еміграції Самійленко прагне повернутися в Україну, і дістає на це дозвіл 1924 року. Повернувшись до Києва, працював редактором. Та здоров’я поета було підірване роками поневірянь і 12 серпня 1925 року його не стало.

Поетична спадщина Самійленка включає ліричні і сатиричні вірші, переклади творів з російської та зарубіжної класики. Високі почуття любові до батьківщини — розкішного, багатого краю, що перебуває в неволі й злиднях, звучать у віршах циклу «Україні», «Веселка». В низці віршів Самійленко торкається традиційної теми ролі митця, мистецтва в суспільному житті («Пісня», «Елегії», «Орел», «Не вмре поезія»), закликає поета не замикатися в особистих стражданнях, а служити людині і людству.

Він також автор тонких і злободенних віршований фейлетонів «Едьдорадо», «Патріот Іван» та гострих сатир на людські вади.

Яскраву сторінку творчості Самійленка становить його пейзажна та інтимна лірика (цикл «Весна», «Сонети», «Її в дорогу виряджали» та ін.). «Вечірня пісня» поета, покладена на музику К. Стеценком, стала улюбленою народною піснею.. З успіхом виступав Самійленко і в жанрі драми, написавши кілька комедій, драматизованих гуморесок: «Драма без горілки», «Дядькова хвороба», а також визначну драматичну поему «Чураївна» (1894).

Чимало зробив Самійленко і як перекладач на українську мову російської і зарубіжної класики — творів О. Пушкіна і В. Жуковського, І. Нікітіна і М. Гоголя, Гомера, П. Бомарше, Ж.-Б. Мольєра, Дж. Байрона, П. Беранже та ін.

1907 року Іван Франко опублікував статтю «Володимир Самійленко. Проба характеристики», у якій подав тонкий психологічний портрет Самійленка — людини, поета, лірика. Франко захоплювався мовною культурою Самійленка. На перший погляд його поезія здається простою, але це не стільки простота, скільки спонтанність і природність його поетичного дару.

Вірші Самійленка можна почитати тут:  http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=113&type=tvorch

Наведемо як приклад влучний фейлетон, який сьогодні здається чи не актуальнішіим, ніж майже півтори сотні років тому:

ЕЛЬДОРАДО

Десь  далеко  єсть  країна

Пишна,  вільна,  щастям  горда,

Кожний  там  живе  щасливо  —

Держиморда,  держиморда.

 

В  тій  країні  люблять  волю,

Всяк  її  шука  по  змозі

І  про  неї  розмовляє  —

У  острозі,  у  острозі.

 

Там  усяк  говорить  правду

Непідкупними  устами,

Там  за  правду  щира  дяка  —

Батогами,  батогами.

 

Там  неправді  та  злочинству

Не  вважають  і  на  волос,

Там  злочинних  зараз  лають  —

Та  не  вголос,  та  не  вголос.

 

Там  уряд  “блюде”  закони,

Дба  про  всіх,  немов  про  рідних,

За  провинності  ж  карає  —

Тільки  бідних,  тільки  бідних.

 

Суд  там  скорий:  як  ти  винен,

То  зашлють  “без  проволочки”,

А  не  винен,  то  й  відпустять  —

Без  сорочки,  без  сорочки.

 

В  тій  країні  всякий  може

По  заслузі  шани  ждати:

Там  за  те  хрести  й  медалі  —

Для  багатих,  для  багатих.

 

Там  тверезість  у  повазі,

Видно  скрізь  тверезу  спілку,

Всі  там  п’ють  самую  воду  —

Та  горілку,  та  горілку.

 

Там  всі  люди  роботящі,

Там  нарівні  з  мужиками

Всі  пани  працюють  щиро  —

Язиками,  язиками.

 

Там  велика  воля  слову:

Кожний  пише  все,  що  знає,

І  цензура  ліберальна  —

Все  черкає,  все  черкає.

 

Там  письменникам  за  працю

Сам  уряд  складає  дяку

І  з  тріумфом  їх  провадить

В  Сибіряку,  в  Сибіряку.

 

Там  говорять  по-французьки,

Не  то  значні,  а  й  лакеї,

І  пани  всі  мови  знають,  —

Крім  своєї,  крім  своєї.

 

Там  зібрались  всі  народи:

Москалі,  “хахли”,  поляки,

І  живуть  вони  так  дружно  —

Як  собаки,  як  собаки.

 

Там  живе  племін  усяких

Престрашенна  мішанина,

І  за  те  той  край  зоветься  —

Русь  єдина,  Русь  єдина.

 

 

ОЛЕКСАНДР ГОЛЬДМАН (1884-1971) —фізик, засновник і перший директор Інституту фізики АН. Вперше в Україні розпочав дослідження з фізики напівпровідників.

Народився в Варшаві, в родині лікаря. В 1891 р. батьки переїхали до Києва, де він закінчив Олександрівську гімназію з золотою медаллю. Наприкінці 1901 р. починає вивчати математику на математичному відділенні фізико-математичного факультету Київського університету Св. Володимира. 1905 р. його зараховують студентом Лейпцизького університету, де він остаточно вирішує присвятити себе фізиці. Після захисту 1908 р. докторської дисертації повертається до Києва, але через єврейське походження йому відмовляють у посаді в університеті. На запрошення професора О.Вінера у 1911 р. починає працювати штатним асистентом у фізичному інституті Лейпцизького університету.

Після початку першої світової війни Гольдман переїхав до Петрограда, а звідти повернувся до Києва, де працював викладачем фізики, а з 1921 р. — завідувачем кафедри фізики політехнічного інституту.

Навесні 1919 р. займався організацією вищої школи та науково-дослідних установ, продовжуючи фізичні досліди, започатковувавши ними в Україні вивчення фізики напівпровідників.

Під його керівництвом у 1921 р. виникає Фізична дослідна лабораторія при Київському губпрофосі, яка виростає до великого фізичного центру, що з 1929 р. має статус інституту (зараз — Інститут фізики НАН України). Гольдман також стає редактором створеного ним першого в Україні фізичного часопису «Фізичні записки». У 1929 р. Гольдмана обирають академіком АН УРСР.

У 1938 році був безпідставно арештований органами НКВС і виключений з членів Академії. Вченого звинувачували в «тероризмі» і «українському буржуазному націоналізмі». Згадали йому і навчання та стажування у Лейпцизькому університеті. Допитували у присутності наркома Внутрішніх справ УРСР із застосуванням тортур.

Проте Олександр Гольдман тримався мужньо, своєї вини не визнавав і не підписав жодного наклепницького паперу на своїх колег, як того вимагали слідчі.

Без суду був відправлений на п’ятирічне заслання, яке відбував у Казахстані. Відірваний від великих наукових осередків, де б він міг застосовувати свої знання, досвід та провадити досліди, вчений змушений був викладати фізику в середніх школах та латинську мову в медичному училищі. Після закінчення терміну заслання протягом 15 років не мав права повертатися в Україну.

В 1956 році був реабілітований і поновлений у членах НАН УРСР (чимало зусиль доклав до цього академік Сергій Іванович Вавилов). У 1959 році 76-річний вчений повернувся до Києва, де очолив лабораторію Інституту фізики НАН України. 30 грудня 1971 року патріарха української науки не стало.

Наукові праці вченого присвячено фізиці діелектриків і напівпровідників, електролюмінесценції, історії фізики.

 

ВАСИЛЬ ДІДЕНКО (1937 – 1990) – поет.

Народився в місті Гуляйполі в родині сільського механізатора. Коли йому було 10 років, батьки переїхали на Херсонщину. Після закінчення Київського університету імені ім. Шевченка у 1959 році – на редакційній та літературній роботі. Певний час жив і працював у Запоріжжі, згодом переїхав до Києва. Твори молодого поета високо оцінював «живий класик» Максим Рильский.

Діденко – автор текстів низки пісень, зокрема, надзвичайно популярної “На долині туман”.

У своїх творах поет звеличував Вітчизну, оспівував героїчне минуле українського народу. От приклад його ранніх патріотичних творів, які, звісно ж не підлягали публікуванню:

Мені казав один ханжа,

Що наша мова геть відстала,

Що краще йшла б мені чужа,

Немов до хліба — кусень сала,

Що весь мій поетичний план

Спинитись може напівході,

Що я — останній з могікан,

Що наша мова вже не в моді.

Гей, проповіднику! Стривай!

Твої слова — старенька ряса.

Я не піду в твій тихий рай,

Я — син Великого Тараса.

Як Прометей не вмер від ран,

Не вмре і мова — гарна зроду.

Я не останній з могікан,

Я — син великого народу!

На ті часи це були дуже сміливі рядки. Загалом Діденко писав дуже багато. Він видав 13 поетичних збірок. А скільки віршів розійшлося по місцевих газетах – то й не злічити. Втім, кількість зовсім не шкодила якості – поетичний Діденка голос завжди визначався чистотою і точністю. Його творчість належить до напрямку «тихої лірики», який не переслідувався, але й не вітався, бо в ньому не було місця офіційній ідеології.

Доля поета складалася непросто. Вже змолоду він був, як кажуть, не від світу сього, а з віком його дивацтво і непристосованість до життя лише посилювалося. Як виявилося, поет страждав на психічну хворобу. Важка атмосфера пізніх совєтів, виявилася для нього фатальною – Діденко наклав на себе руки.

 

Тут можна почитати спогади про Василя Диденка: https://day.kyiv.ua/uk/article/ukrayinci-chytayte/premiya-za-pisnyu

 

Пісня на слова Діденка: «На долині туман»: ретро виконання  https://www.youtube.com/watch?v=c81FhXKGhBk і сучасний варіант: https://www.youtube.com/watch?v=yX5-f5mwnwY

 

ЛЮБОВ ЗАБАШТА (1918-1990) — поетеса, драматург, прозаїк.

Народилася в місті Прилуки на Чернігівщині. Будучи третьокласницею, вже почала складати вірші. В середині 1930-х років, майбутню поетесу підтримав Павло Тичина, що окрилило дівчину. На обласній нараді молодих літераторів у Чернігові виступала і сімнадцятирічна Люба. Вона читала вірші про квіти і дівочі мрії. Це було доволі несподівано, оскільки переважно тодішні початківці присвячували свої поезії розвитку сільського господарства і промисловості. Але Павло Григорович, який був почесним гостем наради, похвалив молоду авторку і сказав, що від квітів не треба відвертатися і варто вміти бачити красу природи. Поетеса наполегливо готувала свою першу збірку, але почалася війна, тому і не вдалося її видати.

Після школи Любов навчалася в Одеському водному інституті, який закінчила в 1940 році. Під час війни працювала інженером-конструктором на Рибінській судноверфі. Після війни, залишившись удовою з сином на руках, прийшла на київський завод «Ленінська кузня». «Без відриву» закінчила мовно-літературний факультет педінституту імені Горького (нині Національний педуніверситет ім. Драгоманова). Далі — завідування відділом поезії журналу «Дніпро».

Перша збірка віршів для дітей «Паляниця-білолиця» була опублікована в 1963 році. Пізніше вийшли друком кілька збірок віршів для малят. У 1968 році була надрукована драматична поема «Дівчина з легенди» (про легендарну народну піснярку Марусю Чурай). Відома й інша драматична поема поетеси — «Тернова доля» (про великого Кобзаря). Любов Василівна була дружиною і соратницею поета Андрія Малишка. Творчий доробок Забашти нараховує декілька поетичних збірок, книжок прози, п’єс і драматичних поем. Чимало віршів, покладених композиторами на музику, стали популярними піснями («Ой вербиченько», «Червона ружа», «Криниця мого дитинства», «Засихає в степу материнка»).

От приклад творчості Любові Забашти:

Людина починається з добра,

Із ласки і великої любові.

Із батьківської хати і двора,

З поваги, що звучить у кожнім слові.

Людина починається з добра,

З умінням співчувати, захистити,

Це зрозуміти всім давно пора,

Бо ми прийшли у світ добро творити.

Людина починається з добра,

Із світла, що серця переповняє.

Ця істина, як світ, така стара,

А й досі на добро нас надихає…

 

 

Згадаємо героїчну «сестричку», яка врятувала сотні життів у Другій світовій:

 

МАРІЯ ШКАРЛЕТОВА (1925-2003) — санінструктор, учасниця Другої світової війни, Герой Радянського Союзу.

Народилася на Харківщині. Закінчила семирічку, працювала у колгоспі. З початком німецько-радянської війни працювала на будівництві оборонних рубежів. Перебувала на окупованій німецькими військами території.

До лав РСЧА вступила добровільно, призвана Куп’янським РВК 4 липня 1943 року. Закінчила курси санінструкторів і з осені воювала.

Бойове хрещення гвардії старший сержант  Шкарлетова прийняла на підступах до Дніпра. Вже в перші дні перебування на фронті біля населеного пункту Михайлівка вона надала першу медичну допомогу й винесла з поля бою 35 поранених разом зі зброєю.

Навесні 1944 року у складі свого полку форсувала низку весних повноводних рік: Інгулець, Південний Буг, Дністер. Брала участь у визволенні Дніпропетровської , Миколаївської та Одеської областей.

22 березня 1943 року в бою на підступах до села Піски виявила зразки мужності й витривалості, під ураганним вогнем супротивника винесши з поля бою 25 важко поранених бійців і командирів зі зброєю. Крім цього, 18 пораненим надала першу медичну допомогу безпосередньо на полі бою.

Особливо Шкарлетова відзначилась під час боїв на Маґнушевському плацдармі. 1 серпня 1944 року вона на першому човні з групою бійців під сильним вогнем ворога форсувала річку Вісла. Попри постійний шквальний вогонь ворога, зневажаючи небезпеку, відразу ж почала надавати першу медичну допомогу пораненим і відтягувати їх з поля бою в укриття. В ході безперервних боїв по розширенню плацдарму на лівому березі Вісли протягом дня винесла з поля бою понад 40 поранених бійців зі зброєю.

Влітку 1945 року демобілізована, повернулась у Куп’янськ, закінчила фельдшерсько-акушерську школу, працювала в місцевій лікарні.

2004 року ім’я Марії Шкарлетової присвоєне Куп’янському медичному коледжу.

 

 

РОМАН КОРОГОДСЬКИЙ (1933-2005) літературо- та кінознавець, письменник, культуролог, видавець.

Закінчив Київський університет. (1956). Становленню Корогодського як літератора та культуролога сприяло знайомство із Віктором Некрасовим і  Параджановим, спілкування з шістдесятниками. Від 1962 року публікував кінознавчі статті.

1963 за організацію вечора до 50-річчя від дня смерті Лесі Українки звільнений з роботи. За те, що 1968 року підписався під «Листом 139-ти» проти арештів молодої інтелігенції, потрапив під нагляд КДБ.

Від 1977 – науковий співробітник відділу інформації та публікації документів  Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України.  З 90-х працював у видавництвах «Фоліо», «Час», «Гелікон». Упорядник книжок: «Сергій Параджанов: Злет. Трагедія. Вічність», «Довженко в полоні: Книга архівних документів», «Юрій Луцький: З двох світів».

Корогодський доклався до популяризації в Україні доробку видатного літературознавця Юрія Шевельова. Зокрема, він був упорядником тритомника «Пороги і запоріжжя», який Корогодський підготував до 90-річного ювілею вченого  1998 року ще у співпраці з ювіляром.

На початку 1990-х Корогодскьий заснував серію «Українська модерна література». Автор книг «У пошуках внутрішньої людини: Літературознавчі розвідки про Валерія Шевчука», «І дороги. І правда. І життя: Автобіографія. Спогади. Літературознавчі розвідки, «Шістдесятники поза пафосом».

За концепцією мемуарної трилогії «Брама світла», задуманої Корогодським як портрет української інтелігенції 20 століття у персоналіях, кожна книга – про окреме покоління: вчителів («Батьки»), однолітків («Шістдесятники») та наступників («Діти» – про нову генерацію творчої інтелігенції України). Перший том «Брама світла. Батьки» вийшов друком у 2004 році. Спогади й роздуми Корогодсього про кращих представників 1960–70-х рр. зібрали й доопрацювали друзі для другого тому – «Брама світла: Шістдесятники», що вийшов вже по смерті автора у 2009-му.

Спогади Андруховича про Корогодського: https://zbruc.eu/node/76117

 

Є такий вислів – «якщо люди тобі вірять – то ти кобзар, а якщо не вірять – то бандурист». Наступний герой нашого огляду – справді кобзар.

МИКОЛА БУДНИК (1953-2001) – цехмайстер (панотець) Київського кобзарського цеху, кобзар, майстер і реконструктор українських народних музичних інструментів, художник, поет. Його називають реаніматором традиційного кобзарства, завдяки якому це мистецтво залишилося живим, а не застигло в акедемічних формах.

Будник народився на Житомирщині, змалку мріяв майструвати музичні інструменти, першу “скрипку” зробив у 8 років. Від 1980 року навчився гри на бандурі у Георгія Ткаченка – засновника Київського кобзарского цеху. У 1980-і рр. створив школу-майстерню для відродження старовинних кобзарських та лірницьких інструментів − спершу в Києві на Печерську, згодом в Ірпіні.

Будник був ініціатором відродження давніх форм функціонування кобзарського мистецтва (виступи на вулицях, біля церков, у людних місцях), реконструкції та впровадження в сучасну кобзарсько-лірницьку практику діатонічних українських інструментів, зокрема кобзи Вересая, бандури, торбана, колісної ліри. Відродив вертикальний спосіб гри на гуслах. Культивував харківський спосіб гри на бандурі, традиційну кобзарську манеру співу. Поряд із думами, псальмами та кантами, іншими українськими народними піснями відродив мелодекламаційне виконання міфологічних оповідей.

Серед учнів Будника-цехмайстра − Едуард Драч, Олексій Кабанов, Тарас Компаніченко, Олесь Санін, Тарас Силенко, Кость Черемський, Ярема Шевчук.

Микола Будник − художник працював переважно з аквареллю. Спершу вчився малювати у того ж таки Георгія Ткаченка, згодом − у старшого товариша, художника-новатора, постмодерніста Миколи Трегуба [1943−1984]. Як і Трегуб, любив писати поезії на своїх художніх роботах. Передчасну смерть Трегуба Будник пережив дуже тяжко, в офіційну її версію − самогубство − не вірив.

Буднику-поетові притаманна тонка ліричність, влучні описи природи (З-за останнього листка / Червоне яблуко сходить), які  поєднуються у нього із філософськими одкровеннями:

Добрі сили не будуть

воювати за тебе

Бо доброю силою

для тебе уже

є ти сам

уповні довершено

 

Почути Миколу Будника: «Побратався сокіл»

Запис з альбому “Гей, на Чорному морі…”, що виданий проектом Берви http://umka.com/ukr/catalogue/bandura-kobza-etc/mykola-budnyk-hej-na-chornomu-mori-hey-a…

youtube.com

Дізнатися більше про Будника можна тут http://incognita.day.kyiv.ua/sribni-struni-mikoli-budnika.html и тут: https://my.etnoua.info/novyny/vystavka-mykola-budnyk-majster-hudozhnyk-poet/

Більше про традиційне кобзарство: https://bandurka.etnoua.info/

 

Наступний іменининник – не просто особа високого духовного сану, а й людина, причетна до великої події в історії України.

 

Митрополит ЕПІФАНІЙ (СЕРГІЙ ДУМЕНКО) (1979)

Народився на Одещині, ріс та навчався у школі вже в селі Стара Жадова Чернівецької області.

Закінчив Київську Духовну Семінарію УПЦ КП, продовжив навчання у Київській Духовній Академії. У 2003 році отримав вчений ступінь кандидата богословських наук. Кілька років молодий богослов викладав у Рівненській духовній семінарії та працював секретарем свого земляка з Буковини, митрополита Рівненського та Острозького УПЦ КП Даниїла, який помер у 2005 році. Саме його майбутній предстоятель церкви називав своїм “духовним наставником”. Після смерті духовного наставника Сергій Думенко тимчасово перервав церковну кар’єру та навчався на Заході:. у 2006-2007 роках вчився в Афінському національному університеті на філософському факультеті.

Після повернення в Україну 2007 року його прийняли на посаду викладача Київської православної богословської академії та завідувача кафедри філології. У Києві його церковна кар’єра стрімко пішла догори. У грудні 2007 року у Михайлівському монастирі його постригли у чернецтво з іменем Епіфаній, що є обов’язковою умовою подальшого зростання в церковній ієрархії. Чергові сходинки церковної кар’єри він долав буквально щомісяця. Вже 6 січня 2008 року патріарх Філарет висвятив його у сан ієродиякона, 20 січня – ієромонаха, а 20 березня – архімандрита. Тоді ж Епіфаній став секретарем патріарха Філарета.

Рішенням Архієрейського собору УПЦ КП від 28 червня 2013 року піднесений у сан митрополита Переяслав-Хмельницького і Білоцерківського та призначений Патріаршим намісником з правами єпархіального архієрея.

13 грудня 2018 року обраний кандидатом на пост предстоятеля єдиної Української православної церкви.

15 грудня 2018 на Об’єднавчому соборі в Софійському соборі був обраний митрополитом Київським і Всієї України, першим главою Православної церкви України.

6 січня 2019 року в місті Стамбулі з рук Вселенського патріарха Варфоломія I отримав Томос про автокефалію Православної церкви України.

Митрополит Епіфаній  зазначив, що отримання Томосу можна порівняти з Актом проголошення незалежності України.

3 лютого 2019 року відбулася інтронізація митрополита Епіфанія на посаду предстоятеля ПЦУ. Призначення дати інтронізації Епіфанієм пояснюється тим, що по православним канонам посаду Митрополита не може займати чоловік, якому немає 40 років, а 3 лютого у Епіфанія День Народження і 3 лютого 2019 року Епіфанію виповнилося рівно 40 років.

Митополіт Епіфаній послідовно демонструє патріотичну позицію.

В одному з інтерв’ю у жовтні 2013 року Епіфаній вказував, що після обрання президентом Віктора Януковича “всі насторожилися”, і проросійські сили пішли в наступ, навіть були пропозиції зняти з реєстрації Київський патріархат.

26 лютого 2019 року у спеціальній заяві про розширення релігійних переслідувань на окупованих територіях Донбасу поінформував про наміри окупаційної влади Донецька конфіскувати всі храми ПЦУ на окупованій території.

У квітні 2019 висловився на підтримку закону про українську мову.

У травні 2019 Зеленський запропонував Епіфанію взяти участь у записі відеозвернення до жителів Донбасу й Криму. Митрополит відмовив через те, що таке звернення можуть трактувати, як заклик до перемовин із терористами.

 

Пом’янемо захисників України від збройної російської агресії.

 

ЮРІЙ ДЕМИДОВ (1983-2014) — солдат ЗСУ.

Пройшов строкову службу в лавах ЗСУ, по тому працював у Борисполі.

Солдат-гранатометник, 23-го батальйону територіальної оборони Запорізької області «Хортиця».

5 вересня 2014 року, ще до настання «часу тиші», солдати ЗСУ вибили бойовиків із Широкиного та продовжили наступ в напрямі Новоазовська — розпочалися дії о 6-й ранку українською артпідготовкою, після того рушили танки і регулярні частини, за ними — Нацгвардія і добровольчі батальйони. Вранці цього дня при спробі в складі першої мотопіхотної роти, посиленої танковою ротою 17ОТБ, з боєм зайняти місто Новоазовськ під час несподіваного мінометного обстрілу загинули бійці 23 ОМПБ — старші солдати В’ячеслав Комар, Володимир Попов та солдат Юрій Демидов. Юрій їхав на броні танку, коли в нього влучив снаряд.

 

ВОЛОДИМИР БРОЖКО (1989-2015) — солдат ЗСУ.

Понад 8 років займався футболом у київській дитячо-юнацькій спортивній школі.

Розвідник, 8-й окремий полк спеціального призначення. Навіть під час ротацій приходив в київську спортивну школу пограти футбол.

7 липня 2015-го військовики контролювали ділянку вздовж річки Сіверський Донець з метою недопущення спроб незаконного переправлення вантажів. Близько полудня поблизу села Лопаскине Новоайдарського району — неподалік міста Щастя, військовий «КамАЗ» був обстріляний терористами із автоматів та гранатометів. У часі перестрілки Володимир загинув, троє військовиків зазнали поранень.

 

ЮРІЙ ВЛАСЕНКО (1985-2014) — десантник, солдат ЗСУ

Народився у Кропивницькому (на той час Кіровоград). Здобув професію оператора верстатів з програмним керуванням. Строкову службу проходив у десантних військах в Миколаєві. По поверненні працював таксистом.

З початком російської збройної агресії проти України добровольцем прийшов до військкомату, але не мобілізували. Тоді Юрій напряму звернувся до своєї бригади, де проходив строкову службу.

Солдат, телефоніст взводу управління 1-ї мінометної батареї 1-го аеромобільно-десантного батальйону 79-ї окремої аеромобільної бригади.

З весни 2014 Юрій Власенко брав участь в АТО на районі Слов’янська та Лиману. Загинув 3 червня 2014 року, в ході бойових дій поблизу Лимана, прикриваючи бойових побратимів під час нападу терористів на колону. Солдат Власенко одним з перших прийняв бій і був смертельно поранений.

 

АНДРІЙ ГАВРИЛЮК (1980-2015) — старший сержант ЗСУ (81 ОАМБр, 90-й окремий аеромобільний батальйон), позивний «Бур».

Загинув у бою з російськими збройними формуваннями в новому терміналі аеропорту Донецька. Тоді ж полягли Олексій Марченко, Василь Григор’єв, Олег Мусієнко, Олексій Панченко, Євген Яцина.

 

ЮРІЙ КОМАР (1992-2014) — сержант ЗСУ.

Вивчився в Дрогобичи на автослюсаря, 2010 року пишув служити за контрактом у Дрогобицьку військову частину, пройшов тут навчання за програмою підготовки командирів автомобільних відділень базового рівня.

Згодом Юрій одружився переїхав у село Раневичі до дружини Лесі. У них народилася донечка, яку Юрій любив понад усе. Був хорошим сім`янином, відповідальним, працьовитим і дбайливим.

У листопаді 2012 року за успішне виконання військових обов`язків Юрієві присвоюють звання сержанта, а в 2013 році призначають командиром відділення.

Від травня 2014 року він проходить військовий вишкіл у Сумській області, а в липні його відправляють на Схід, у зону АТО. Командир відділення 15-го гвардійського реактивного артилерійського полку. Від близьких приховував своє перебування в зоні бойових дій.

Загинув у бою за Георгіївку — колону розстріляли терористи.

 

 

МИХАЙЛО ЛОГИН (1988-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в багатодітній родині, батьки ростили дев’ятьох дітей. Весною 2014-го мобілізований, радіотелефоніст-лінійний наглядач гаубичної самохідно-артилерійської батареї гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону, 24-та окрема механізована бригада.

З літа 2014-го перебував у зоні бойових дій. 11 липня 2014 року в районі села біля Зеленопілля Луганської області російсько-терористичні угрупування обстріляли з РСЗВ «Град» блок-пост українських військових, у результаті обстрілу загинуло 19 військовослужбовців.

Залишились дружина та маленький син.

 

ЮРІЙ СІТЯЄВ (1977-2014) — миротворець, десантник, танкіст, старший солдат ЗСУ.

Народився в Донецьку. З дитячих років проживав у місті Кобеляки на Полтавщині, закінчив там ПТУ, був призваний на службу в аеромобільні війська. В 1996—1997 роках у званні старшого солдата брав участь в обмеженому контингенті миротворчих сил в Югославії.

2 квітня 2014 року призваний на військову службу за частковою мобілізацією як доброволець. Юрій Сітяєв сам прийшов до війсккомату, як він сказав матері, — щоб не було соромно перед пам’яттю діда, інваліда Великої вітчизняної війни.

Старший солдат, механік-водій танка 93-ї ОМБ.

З травня брав участь в АТО на посиленні блокпостів у Добропільському районі Донецької області.

Загинув 23 травня 2014 року під час нападу терористів на блокпост поблизу села Золотий Колодязь на трасі Добропілля — Краматорськ. За розповідями товаришів по службі, у той день близько 15:00 на блокпост під’їхав автомобіль патрульно-постової служби та інкасаторський мікроавтобус. В цей час українські бійці укріплювали свої позиції. З автомобілів вийшли озброєні чоловіки й кинули шумові гранати, а потім відкрили прямий вогонь. Старші солдати Юрій Сітяєв та Андрій Абросімов, як найбільш досвідчені, першими вступили у бій. Вони прийняли удар на себе й загинули від кульових поранень, ще два військовослужбовці дістали поранень, але атаку було відбито.

Терористи застосували таку ж саму тактику, як і напередодні під час нападу на блокпост 51-ї бригади поблизу Волновахи.

 

ПАВЛО СТОЯНСЬКИЙ (1989-2018) — старший солдат ЗСУ.

Народився у Маріуполі, був єдиним сином у матері, яка виховувала його сама. Закінчив маріупольське ПТУ; працював за фахом — сантехніком. Строкову не проходив, але мріяв стати професійним військовим, захоплювався зброєю, цікавився новітніми технологіями

13 жовтня 2016 року підписав контракт на військову службу — у 1-му батальйоні «Волинь»; старший солдат. У вільні хвилини з друзями полюбляв тренуватись в метанні ножів. Першу ротацію проходив на Луганщині — з грудня 2016 року по листопад 2017-го, зокрема — у Станиці Луганській.

Прошов перепідготовку у Володимир-Волинському, продовжував нести службу та пройшов курси підвищення кваліфікації. Цікавили його нові види зброї, яку охоче вивчав; з гранатомета РПГ-7В на навчальних стрільбах найкраще відстрілявся. 21 квітня 2018 року знову вирушив на фронт.

10 жовтня 2018-го загинув біля хутору Вільний — на околицях н.п. Золоте-4 (входить до складу міста Золоте Попаснянського району) від смертельного поранення кулею ворожого снайпера.

Без Павла лишилась мама.

 

СЕРГІЙ ЧЕРЕДНИЧЕНКО-МОСКАЛЕНКО (1983-2015) — солдат ЗСУ.

Командир відділення, 30-та ОМБ.

16 травня 2015-го загинув у бою з російськими збройними формуваннями під час обстрілу поблизу смт Луганського. Без Сергія залишились дружина та двоє дітей.

Похований в Харкові.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада