Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
28.04.2020

29 квітня.

Сьогодні в огляді:

  • розстріляний художник;
  • науковець, який створив першу в Україні радіомовну станцію, заснував радіотехнічний факультет КПІ та став основоположником української науково-технічної школи радіоелектроніки;
  • поет-шістдесятник;
  • сучасний класичний композитор, автор творів для органу;
  • лідер гурту O.Torvald;
  • герой-захисник, який після важкого поранення, втративши ногу, не полишив ЗСУ.

І як завжди, пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі проти російської агресії.


Отже, підемо за хронологією.

 

ЛЕОНІД ОБОЗНЕНКО (1884-1937) – художник, репресований у 1937.

Відомостей про нього дуже мало, у відкритих джерелах немає навіть його фото. Дослідники Національного художнього музею України з’ясували, що близько 1898–1904 Обозенко навчався в І-й гімназії у Житомирі. У 1911 році успішно закінчив повний курс Київського художнього училища та отримав звання учителя рисування і креслення в середніх навчальних закладах.

1915 став членом Київської спілки художників і разом із Григорієм Павлуцьким представляв її у Комісії мистецьких товариств Києва “Задля розв’язання нагальних для київської мистецької громади питань, які постали внаслідок розбудови національних державницьких інституцій”. У 1918 році разом з Антіном Середою та Георгієм Нарбутом Леонід Обозненко працював над першою серією українських марок.

Остання згадка про Обозненка: “розстріляний у 1937 році у Биківні”

 

ВОЛОДИМИР ОГІЄВСЬКИЙ (1890-1979) — науковець у галузі радіотехніки, засновник першого радіотехнічного факультету в Україні.  Під його керівництвом створена перша в Україні радіомовна станція.

Народився 1890 року у місті Крапивно (Курська губернія) у родині викладача лісової школи, потім професора Петербурзького лісового інституту Василя Огієвського, який походив з міста Кролевець на Сумщині.

1906 року за участь у революційних виступах Володимира виключено з реального училища. 1907–1914 роках він  навчався у Київському політехнічному інституті, де також брав участь у студентському русі. На початку Першої світової війни був призваний на службу – був начальником Головної радіостанції Південно-Західного фронту при штабі Головнокомандувача. Після підготовки 1916 року на р. Кача у Криму став офіцером «спеціалістом з радіо та авіації» 8 армії.

У січні 1918 р. стає головою Ради військового радіотелеграфу РСР. Брав участь у організації радіотелеграфу Червоної Армії та засіданні Раднаркому під головуванням Леніна з передачі ряду військових радіостанцій у народну власність.

З 1921 р. переводиться до Києва, де працює начальником військової радіостанції та викладає радіотехніку у військовому училищі зв’язку. Одночасно розпочинає педагогічну діяльність у Київському політехнічному інституті, де постійно працює після демобілізації у 1922 році.

1924 р. — під керівництвом Володимира Огієвського створюється перша в Україні та третя на території СРСР радіомовна станція. У наступні роки вчений бере активну участь у будівництві таких станцій у Одесі, Харкові, Дніпропетровську та Тирасполі. Під керівництвом Огієвського при кафедрі радіотехніки створена перша в Україні науково-дослідна радіотехнічна лабораторія та експериментально-виробничі майстерні.

Огієвський є засновником радіотехнічного факультету у Київській політехніці та його деканом (понад 20 років). Завдяки зусиллям вченого була створена науково-технічна школа радіоелектроніки в Україні.

Більше про вченого можна дізнатися тут: https://web.archive.org/web/20110319200026/http://www.ntu-kpi.kiev.ua/ogiyevsky

 

ВІТЬ ВІТЬКО (1937-2019) — поет-шістдесятник, робітник заводу «Ленінська кузня». Справжнє ім’я — Віктор Могильний.

У 1960-1980-х роках родина Могильних була одна з небагатьох у Києві, де панував український дух. У їхній домівці на Чоколівці діяв неформальний літературний гурток. В юності Віктор Могильний брав участь у літературній студії робітничих поетів «Брама» при Клубі творчої молоді.

22 травня 1967 був серед 4 схоплених кагебістами біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві. Тоді близько 600 шанувальників Шевченка рушили до ЦК КПУ і таки домоглися звільнення затриманих, скандуючи «Ганьба!».

Під час обшуку 31 березня 1980 в дисидента Олеся Шевченка вилучили вірш Могильного «Життєпис (Лякано мене…)». Йшлося про звинувачення автора в розповсюдженні цього «наклепницького, антирадянського документа». Тоді Олесь Шевченко сказав слідчому, що він викрав вірша: господаря не було вдома, а дружина прала. Йому сподобався вірш, що лежав на столі, то він сховав його в кишеню.

Згодом на судовому засіданні у Львові в справі Олеся Шевченка та Степана Хмари Віктор Могильний вимагав з’ясувати йому, які ж саме рядки вірша і чим саме є «наклепницькими». Суддя звертався російською, то Могильний, ніби не розуміючи, запитував: «Прошу?» — і так кілька разів, поки не вимусив суддю заговорити українською.

Того ж 31 березня під час обшуку в самого Могильного вилучили 34 документи: самвидав, «Декларацію» та «Меморандум № 1» Української Гельсінкської Групи, книги, записники, рукописи, листи, друкарську машинку. Відбувся легко: «за націоналістичні висловлювання і створення віршів ідейно-шкідливого змісту Могильний В. М. був профілактований 5-м Управлінням КДБ УРСР шляхом бесіди в приміщенні КДБ з винесенням офіційного застереження».

До 1988 твори Віктора Могильного в Україні не видавали. Та й зараз його досить своєрідні експериментальні вірші можна знайти здебільшого в мережі. Виключення – дитячі збірки «Равлик-муравлик» та «Гойда раз, гойда два».

1999 — під псевдонімом Вихтір Орклин видав самвидавну поетичну збірку «Csokolivka, csokolj meg! або Надкушене яблуко» (у перекладі з угорської «Чоколівко, поцілуй мене!»).

Разом із Вячеславом Анголенком видавав «Український філателістичний вісник», бо був одним із найкращих дослідників історії української пошти.

Більше про Могильного:  http://museum.khpg.org/index.php?id=1300190658

Електронна книжка-горталка з віршами: https://ru.calameo.com/read/00533826019f0b1b89c9a

 

ВІКТОР ГОНЧАРЕНКО (1959) — сучасний композитор класичного напрямку, автор багатьох творів для органу.

Народився у Дніпропетровську, навчався у Дніпропетровському музичному училищі ім. М. І. Глінки на диригентсько-хоровому відділенні. 1983 — закінчив Київську консерваторію, факультативно навчався по класу органа у видатного органіста і музикознавця, засновника органної школи в Україні Арсенія Котляревського.

Перші твори написав у студентські роки — на початку 1980-х років. Згодом створив низку органних фантазій, фуг, Прелюдію і фугу, «Чакону» для органа соло, «Діалоги» для органа та фортепіано.

Його твори – в репертуарі солістів-органістів Національного будинку органної та камерної музики. (Сама чула – сподобалося). Кращого виконання Чакони Віктора Гончаренко я в мережі не знайшла, але певне уявлення про цей дуже цікавий твір можна скласти: https://www.youtube.com/watch?v=BZ1pNas85jc

 

ЄВГЕН ГАЛИЧ (1984) —рок-музикант, лідер рок-гурту O.Torvald.

Народився у місті Біла Церква, потім родина переїхала в Казахстан за місцем військової служби його батька. Дали жили в Полтаві.  З 1999 по 2005 рік Євген і його друг Денис Мізюк грали в полтавському гурті «Крути! Педалі», а в 2005 році створили гурт O.Torvald.

Наступного року, коли Євген закінчив Полтавський військовий інститут, усім гуртом переїхали до Києва. Спочатку знімали двокімнатну хрущовку на Дарниці, а потім знайшли будинок на Татарці. З 2006 по 2010 рік усім гуртом жили в цьому будинку, там же була і музична база. Спочатку музика не приносила грошей, тому паралельно всі займалися ще якимись справами. Але 2008 року Євген і Денис записали перший альбом. Гурт починає стрімко розвиватися, особливо з 2011 року.

Раніше слова пісень і музику писав тільки Євген Галич, згодом до творчого процесу приєднався ще й Микола Райда (DJ Полярник) — полтавський друг Євгена, з яким вони разом вчилися в інституті.

У 2015 і 2016 роках гурт мав звання “Найфестивальніший гурт України”. А у 2017 O.Torvald перемогли на відборі Євробачення, але на самому конкурсі посіли одне з останніх місць. Втім, це не вплинуло на популярність в Україні.

Спочатку Євген писав пісні російською мовою, поступово перейшов на українську.

  • В країні має бути її мова: в Україні – українська, в Росії – російська, у Великій Британії – англійська. Двох державних мов бути не може, це абсурд. Комусь із мудаків це просто вигідно. Не можуть вивчити мови. А країна без мови розвиватися не буде. Ніяк. Це моя радикальна позиція. Хоча я довгий час не спілкувався українською в житті, двох слів зв’язати не міг. Але пишеться мені зараз легше українською, тому що вона більш співуча. І співати на ній, відповідно, легше. Тому більшість треків у нас українських, – розповідав Євген Галич.

Якщо є ті, хто не чув цей гурт (наприклад, я до підготовки огляду не чула), можна послухати: https://www.youtube.com/watch?v=Trw3uwpJwkU , https://www.youtube.com/watch?v=HDcEiVB0PPg

 

Привітаємо з днем народження захисника України, який навіть після втрати ноги не пішов з ЗСУ.

 

ОЛЕГ БУТНІЦЬКИЙ (1982) — десантник, майор ЗСУ.

Народився в Миколаїві, у родині військовослужбовця. Після закінчення Одеського інституту сухопутних військ розпочав офіцерську службу в Житомирі.

Капітан, командир 1-ї аеромобільно-десантної роти 1-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ ЗС України, м. Житомир.

З 9 березня 2014 виконував завдання на Сході України.

3 червня 2014 року, під час виконання бойового завдання зі знищення укріпленого опорного пункту терористів у Семенівці, на околиці міста Слов’янська, у бою загинув комбат підполковник Тарас Сенюк, і командування тактичною групою взяв на себе ротний Бутніцький.

Завдання було виконане, але 14 десантників дістали поранення. Капітану Бутніцькому майже відірвало ногу вибухом гранати, крім того, він дістав кульове поранення з великокаліберного кулемету.

Старшина батальйону Дмітрієв витягнув капітана з-під обстрілу, наклав джгут. Лікарі Харківського шпиталю врятували Олега від вірної смерті — втратив майже 3 літри крові на полі бою, однак ногу довелось ампутувати. Після двох операцій офіцера перевели до Військово-медичного клінічного центру Західного регіону у Львові, там зробили ще одну операцію. В серпні Олегу поставили протез.

За проявлену мужність Олегу Бутніцькому достроково присвоєне звання майора. Зараз він служить на посаді офіцера відділу, військова частина польова пошта В1959.

Дружина Олега а служить в ЗСУ за контрактом  – санінструктор 95-ї бригади. Подружжя виховує сина та дочку.

 

Пом’янемо героїв, полеглих у боротьбі з російською агресією проти України.

 

АНДРІЙ КОНОПЛЬОВ (1977-2015) — старший сержант ЗСУ.

Народився в селі Новомихайлівка Красноярського краю РРФСР. З часом родина переїхала на батьківщину матері — на Полтавщину, в село Новооржицьке. В Лубенському ПТУ№ 12 Андрій здобув спеціальність зварника.

Протягом кількох років працював за фахом на Пирятинському сирзаводі, у Пирятинській філії ПАТ «Лубнигаз» – на Пирятинській газовій дільниці. Останні 10 років проживав у Пирятині. Захоплювався мотоциклами, був учасником байкерського руху.

Під час російської збройної агресії проти України 7 серпня 2014 року був призваний за частковою мобілізацією. Старший сержант, стрілець — помічник гранатометника 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, м. Ужгород.

З 10 листопада 2014 року брав участь в АТО. З 23 листопада 2014 року тримав оборону на взводному опорному пункті в районі села Нікішине на Дебальцівському плацдармі, сектор «С». Неодноразово брав участь у супроводі караванів з доставлення боєприпасів, озброєння, військово-технічного майна та продовольства на ВОП.

23 січня 2015 року в черговий раз російсько-терористичні збройні формування здійснили наступ на взводний опорний пункт із застосуванням стрілецької зброї, танків та артилерії. Старший сержант Конопльов першим побачив танки противника, які вели вогонь по позиції. Підняв особовий склад відділення, сповістив командира взводного опорного пункту. В умовах, що пов’язані з ризиком для життя, вступив у бій: з РПГ-7В здійснив декілька влучних пострілів та знищив один із ворожих танків, зумів підбити другий танк. Але цей танк здійснив постріл, і в результаті прямого влучення танкового снаряда старший сержант загинув. Наступ було відбито, позиції утримано, а противнику нанесено значних втрат.

Залишились мати, дружина з двома синами, молодший народився за півроку до смерті батька.

 

СЕРГІЙ БОХОНЬКО (1992-2014) — солдат резерву НГУ МВС України, батальйон «Донбас».

Народився у смт Єрки, Черкаська область.

Добровольцем пішов до військомату, не вдалося пройти медкомісію за місцем проживання, поїхав у Нові Петрівці. Повідомив, що йде на війну, коли пройшов медичну комісію у Києві, розрахувався з роботи.

На фронті був 10 днів. Стрілець 1-го відділення 1-го взводу 2-ї роти спеціального призначення. Смертельно поранений у бою із терористами 18 липня 2014 року при штурмі Попасної Луганської області — побратими на руках несли Сергія декілька кілометрів, добравшись до транспорту вивезли до лікарні Артемівська Донецької області, де він не приходячи до тями помер.

Похований біля могили матері, з родини лишилася сестра.

 

ЮРІЙ КОСОВЧИЧ (1989-2014) — молодший сержант МВС України.

Народився у селі Нижній Березів, Івано-Франківська область. Молодший сержант міліції, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Івано-Франківськ».

Загинув 29 серпня 2014-го під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором», який російські військові перетворили на коридор смерті. 3 вересня 2014-го тіло Юрія Косовчича разом з тілами 96 інших загиблих у Іловайському котлі привезено до дніпропетровського моргу. Перебував в списках зниклих безвісти. Ідентифікований по ДНК.

 

ВАЛЕРІЙ ЧМИХАЛЕНКО (1983-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився 1983 року в місті Дніпропетровськ. Проживав у селі Полтавка Компаніївського району.

З 29 квітня 2015 року — старший солдат, сапер 10-го БТО «Полісся».

15 листопада 2015 року близько 18:15, в районі опорного пункту, розташованого на північ від міста Золоте Попаснянського району Луганської області, під час виконання бойового завдання троє військовослужбовців підірвались на радіокерованому фугасі. Разом з Валерієм загинули розвідник Сергій Гадіуллін, командир відділення Андрій Скирта.

23 листопада 2015 року похований у селі Полтавка.

Лишилися дружина та син.

 

БОГДАН КОЛОМІЄЦЬ (1995-2018) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Лука-Мелешківська, Вінницька область. Захоплювався античною літературою, історією, фантастикою, не один раз ставав переможцем шкільних олімпіад. Навчався в ВНТУ — на факультеті інфокомунікацій, радіоелектроніки та наносистем.

Контракт зі Збройними силами підписав у 2016 році після того, як отримав диплом бакалавра. Вирішив не продовжувати навчання на магістратурі та сам пішов у військовий комісаріат – служити в ЗСУ.

5 березня 2017-го вирушив на фронт. Був командиром БМ-21 «Град» РеАДн бригадної артилерійської групи. По тому — молодший сержант, командир 2-го відділення снайперів взводу снайперів 24-ї бригади. Брав участь у боях — інколи позиції були за 70 метрів від противника.

У вільний час постійно займався – читав книги з математики, програмування, хімії – купував їх на місцевому ринку.

22 травня 2018 року загинув під час обстрілу поблизу смт Зайцеве — від осколкового проникаючого поранення, не сумісного з життям.

  • 67 метрів до позицій бойовиків, ми з ними «ділимо» одну вулицю, вони стоять через город. То був складний вечір та складна обстановка: по нас лупили із трьох напрямків, обстріли тривали цілодобово, – пригадують військові. – Ми вже знали, звідки стріляють, сховалися за будинком. Але того вечора прилетіло із неочікуваної сторони, – розповідали сослуживці.

В рідному селі на похорон Богдана спекли коровай — він не був одруженим.

Без Богдана лишились батьки, сестра, бабусі.

 

ОЛЕКСАНДР ГРЕЧАНИЙ (1975-2014) – солдат ЗСУ.

Народився 1975 року у місті Тернівка на Дніпропетровщині.

Служив у званні солдата сапером у групі інженерного забезпечення 1-го батальйону 93-ї ОМБр (Черкаське).

Зник безвісти 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла, йдучи з українськими військовослужбовцями так званим «зеленим коридором». Потрапив під обстріл на перехресті доріг з с. Побєда до с. Новокатеринівка поруч зі ставком. Загинув разом з значною частиною бійців 93-ї ОМБр.

Похований як тимчасово невстановлений боєць на Краснопільському цвинтарі Дніпропетровська, згодом ідентифікований за ДНК.

 

МИКОЛА КАЛАШНИК (1989-2014)— старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Черкаси. Закінчив Черкаський професійний ліцей — оператор ЕОМ, слюсар-збиральник радіоелектронної апаратури та приладів, наладчик технологічного обладнання. Військовослужбовець-контрактник, на службу призваний у 2011 році. Старший навідник гаубично-самохідної артилерійської батареї, 72-а ОМБр.

12 липня 2014 року загинув на блокпосту біля села Червона Зоря Шахтарського району — від прямого влучення міни в САУ 2С-30 «Акація», здетонував боєкомплект.

Вдома лишилися батько та сестра (мати померла на початку липня 2014-го). Батько помер у 2017 році.

 

МИКОЛА ФЕДУС (1995-2014) – солдат ЗСУ,

Народився в селі Йоничі, Львівська область. Служив гранатометником.  80-а окрема десантно-штурмова бригада.

Загинув 5 вересня 2014 р. в бою з російським диверсійним підрозділом в районі с. Цвітні Піски, Слов’яносербський район, Луганська область. Разом з Миколою загинуло ще 13 захисників України. Похований із військовими почестями як тимчасово невстановлений захисник України у м. Старобільськ. Після встановлення особи за тестом ДНК у липні 2015 р. перепохований у рідному селі.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада