Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
26.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

27 червня.

Згадаємо непересічних людей, що народилися цього дня:

  • композитор, автор багатьох пісень і романсів, зокрема йому ми завдячуємо популярною піснею «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю»;
  • художник, активний учасник художнього життя в України, автор пейзажів і жанрових картин;
  • волонтер, координатор групи Інформаційний спротив, яка висвітлює участь російських військових в анексії Криму та окупації Донбасу.

 

А також пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією. Цього разу буде чимало змістовних історій їхнього життя.


Починаємо:

 

ВЛАДИСЛАВ ЗАРЕМБА (1833-1902) — композитор, піаніст і педагог.

Народився в м. Дунаївці, нині – Хмельницької області.  Музики навчався в Антона Коципинського в Кам’янці-Подільському, а від 1862 року викладав гру на фортепіано та хоровий спів у жіночих пансіонах Києва.

Автор пісень і романсів українською і польською мовами, в тому числі близько 30 вокальних творів на слова Тараса Шевченка («Музика до Кобзаря»). Переклав для фортепіано низку українських народних пісень. Склав збірники музичної літератури для дітей .

Часто Зарембу називають автором надзвичайно популярної пісні на слова сучасника Шевченка – поета Михайла Петренка «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…». Так, Заремба зробив аранжування, і з його легкої руки пісня поширилася саме в цьому аранжуванні. Втім, спочатку слова Петренка поклала на музику випускниця Варшавської консерваторії, харківська вчителька музики Людмила Александрова.

Послухати твори Заремби:

Фантазія для фортепіано «Реве та стогне Дніпр широкий»: https://www.youtube.com/watch?v=HbJvclN0dpA

Пісня «Дивлюсь я на небо» у виконанні  Дмитра Гнатюка https://www.youtube.com/watch?v=aWwD9I1s7iY

та Анатолія Солов’яненка https://www.youtube.com/watch?v=upTri-oosYM

 

ВЛАДИСЛАВ ГАЛІМСЬКИЙ (1860-1940) –живописець-пейзажист, педагог.

Народився у Києві. Походив з дворянської католицької родини, син колезького секретаря. Навчався в гімназії і реальному училищі в Києві, при цьому вивчав живопис в київській художній школі Миколи Мурашка. У 1878 – 1888 займався в Петербурзькій академії мистецтв у П. П. Чистякова, М. П. Клодта і В. П. Верещагіна, отримав звання класного художника пейзажного живопису першого ступеня, а 1893 року – академіка.

Галімський після Академії викладав у Києві в школі живопису і скульптури. Входив до складу художнього об’єднання південноруських художників, яке організував Васнецов.

1900 року заснував школу живопису та рисунку, яку утримував власним коштом.  Засновник Київського товариства художніх виставок (1893), товариства художників (1916).

У 1900-роках художник багато подорожує – Росія, Арика, Західна Європа, США. Постійное бере участь у виставоках у Києві, Петербурзі, Москві, Варшаві, інших містах, зокрема в Чикаго.

У 1921 році переїжджає до Польщі.  У 1924–1932 роках – викладач Кременецького ліцею (нині Тернопільська обл.). Відомо, що останні роки життя він провів у Польщі.

Переважно писав реалістичні пейзажі, в яких через стан природи проявлялися особисті думки, мрії, переживання автора. Також його демократичному живопису були близькі сюжетні композиції з життя периферійних українських містечок.

Подивитися твори Галімьского: https://www.volart.com.ua/art/halimskyy_vladyslav/ і ще:

https://irp.te.ua/galims-ky-j-vlady-slav-my-hajlovy-ch/

 

ДМИТРО ТИМЧУК (1972-2019) — український військовий, політичний журналіст та популярний блогер. Підполковник запасу.

Народився в Читі, РРФСР. Дитинство провів у НДР (батько-офіцер проходив службу у Групі совєцьких окупаційних військ у Східній Німеччині, 1978—1983). Юність провів у Бердичеві на Житомирщині. Закінчив Бердичівський політехнічний коледж, по тому – факультет військової журналістики Львівського вищого військово-політичного училища. Проходив службу у військах протиповітряної оборони, працював у штабі Національної гвардії України.

2000—2012 — перебував на роботі в різних структурних підрозділах Міністерства оборони України. У ході службових відряджень відвідав українські контингенти миротворчих сил ООН в Іраку (тричі), Лівані та Косово.

З 2008 — головний редактор інтернет-проекту «Флот-2017» та керівник громадської організації «Центр військово-політичних досліджень».

Став відомим у 2014 році  – з 2 березня Тимчук координує роботу групи «Інформаційний спротив», мета якої – детальне висвітлення перебігу анексії Криму РФ, інтервенції Росії в Україну та російської диверсійної діяльності в Україні.  На виборах до Верховної ради 2014 року обраний народним депутатом 8-го скликання за партійним списком (№ 13 у списку) від Народного фронту. У парламенті відзначився активною роботою над законами, щодо питань національної безпеки та оборони України.

Через активну діяльність групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук став одним з найпопулярніших інтернет-діячів в Україні.

Загинув 19 червня 2019 внаслідок вогнепального поранення голови. Дружина Тимчука Ганна зателефонувала в лікарню та повідомила, що її чоловік чистив зброю та випадково поранив себе.

День його смерті трагічно збігається з іншою подією — представленням звіту Міжнародної слідчої групи (JIT) по розслідуванню катастрофи рейсу МН17. Саме збором доказів для цієї справи Дмитро Тимчук займався останні роки. За фактом загибелі Тимчука поліція відкрила кримінальне провадження за ст. 115 КК України – умисне вбивство. Розглядалися версії: нещасний випадок, необережне поводження із вогнепальною зброєю, версії кримінального характеру. Справа досі не закрита.

Інтерв’ю Тимчука для польського видання, в якому він спростовує пропагандистськи кремлівські тези: http://obserwatormiedzynarodowy.pl/2018/12/20/dmytro-tymchuk-ukrainci-ne-khochut-buty-vasalami-rosii/

Спогади про Тимчука: https://gazeta.ua/articles/history/_buv-kraschim-sogodni-zgaduyut-dmitra-timchuka/911805

 

Пом’янемо захисників Україні від російської агресії. І почнемо з переселенця, що пішов боронити від окупантів свій рідний край.

 

ГЕННАДІЙ РЕШЕТНЯК (1964-2017) — молодший сержант ЗСУ.

Народився року в Луганську. Навчався в спортінтернаті, брав участь у чемпіонатах з плавання, виборов золоту медаль у першості України. Здобув фах техніка-технолога в Луганському технікумі громадського харчування. 1991 року закінчив Київський технологічний інститут харчової промисловості за спеціальністю «Технологія виробництва хлібобулочних, макаронних, кондитерських виробів та харчових концентратів». Багато часу приділяв самоосвіті. З 1979 по 1989 рік працював техніком-технологом громадського харчування, а з 1989 по 2008 рік — на хлібокомбінатах Луганська, від тістовода до інженера-технолога, начальника зміни, головного технолога; головним технологом кондитерського та макаронного цехів фабрики «МилаМ» м. Луганськ. Сам робив меблі для своєї оселі, міг робити всі види ремонту в квартирі. Дотримувався здорового способу життя.

Коли відбулося захоплення Луганська російсько-сепаратистськими бойовиками, для Геннадія навіть не стояло питання – з ким він. Родину одразу перевіз до Харкова, а потім, владнавши справи, у січні 2015-го виїхав і сам. Працював у Грузії в пекарні та у харчовій промисловості в Харкові. Планував відкрити власну фірму із консалтингу у харчовій галузі. Але розумів, що ці плани будуть небагатого варті, якщо і надалі існуватиме загроза наступу окупантів.

У червні 2016-го він пішов добровольцем до віськомату в Бахмуті, а дружину потім поставив перед фактом, що йде на фронт. І увесь час служби казав, що нині він її справжній захисник, і що тепер може сміливо дивитися всім в очі.

В АТО – молодший сержант, командир інженерно-позиційного відділення інженерно-саперного взводу 1-го механізованого батальйону 54-ї ОМБр, м. Бахмут.

Загинув 28 лютого 2017 року на передовій позиції на «Світлодарській дузі», поблизу смт Луганське, внаслідок ворожого обстрілу з РПГ. В день, коли Геннадій загинув, до нього приїхала дружина і чекала його у Бахмуті.

Залишились дружина та двоє дорослих дітей, — син і донька.

 

ВІКТОР МЕЛЬНИК (1990-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Світличне Чернігівської області. Протягом 2008—2009 років проходив строкову військову службу, Східного територіального командування Внутрішніх військ МВСУ, Донецьк. Під час проходження служби втратив батька. Демобілізувавшись, працював у Києві, на продуктових складах «Фоззі-фуд», контролером в Броварах.

Мобілізований 11 березня 2015-го, пройшов підготовку на Яворівському полігоні, здобув військову спеціальність снайпера. Старший солдат, снайпер 57-мої окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка ЗСУ.

4 грудня 2015 року перебував на бойовому чергуванні до 8-ї години ранку, після чого пішов відпочивати; близько 9-ї години терористи почали снайперський обстріл позиції. Віктор зайняв вогневу позицію, загинув від кульового поранення поблизу села Зайцеве Артемівського району Донецької області.

Без Віктора лишилися мама і бабуся, молодша сестра.

 

Особистість наступного героя огляду – черговий приклад того, що наш світ не є чорно-білим, де є бездоганні патріоти і ниці прислужник режиму. В одній людині може поєднуватися багато суперечливого – з одного боку  він придушував Євромайдан, з іншого – героїчно загинув у бою з окупантами Украхни:

АНДРІЙ ШАНСЬКИЙ (1979-2014) — капітан МВС, Північне управління національної гвардії України.

Народився у селищі Мирному Тельманівського району Донецькій області у родині офіцера внутрішніх військ МВС.

1982 року родина переїхала до нового місця служби батька – Коростеня на Житомирщині, згодом – у Чернігів, де закінчив 9 класів.  Займався спортом, втім його улюбленим його заняттям був гурток юнатів – бо з дитинства хотів стати лісником.

Тому і вступив до Малинського лісотехнічного технікуму, після якого працював єгерем у Красилівському лісництві, де власноруч посадив не один гектар лісу. Влітку 1998 року Андрій вступив на заочне навчання (одразу на третій курс) до Львівського державного лісотехнічного університету, на факультет з підготовки інженерів лісового господарства. 2002 року закінчив університет і був призваний на строкову військову службу до лав внутрішніх військ МВС України, яку проходив у окремій бригаді спеціального призначення «Барс».

Вже за рік Андрій вирішив служити у «Барсі» за контрактом – ця частина стала для нього справді рідною і дорогою. Обіймав посади інструктора – стрільця та командира розвідувальної групи розвідувальної роти.

2005 року прапорщик Шанський відбув на терени колишньої Югославії у складі Спеціального миротворчого підрозділу МВС України міжнародних поліцейських сил Місії ООН у справах Автономного краю Косово (UNMIK). Виявив себе досвідченим, добре підготовленим до виконання службових обов’язків правоохоронцем, беручі участь у спеціальних операціях з перекриття контрабандних шляхів транспортування наркотиків і вогнепальної зброї на території Косово та їх вилучення, а також у бойових операціях із затримання особливо небезпечних злочинців, ескортування вибухонебезпечних предметів, VIP-персон, охорони важливих об’єктів адміністрації Місії ООН.

По поверненні продовжив службу в «Барсі».  Взимку 2013 – 2014 рр., обіймаючи посаду офіцера штабу бригади, він брав участь у придушенні Революції Гідності, що на офіційній мові називалося «охороною громадського порядку».

В середині квітня 2014 року у складі зведеного загону Північного оперативно-територіального командування Національної гвардії України, Щанський виїжджає у триденне відрядження у м. Донецьк. На той час екстремісти вже розхитували політичну ситуацію. Відрядження затягнулося до 10 травня 2014 року, за цей час «барси» 11 разів були змушені протидіяти екстремістські налаштованим «мирним шахтарям»…

У червні Щанський був переведений з рідної бригади до Північного територіального командування НГУ, де він обійняв посаду старшого офіцера відділення організації служби з охорони громадського порядку.

1 вересня 2014 року він мав піти у відпустку, але 31 серпня у складі зведеного загону він знову виїхав на Донбас. Батькам сказав, що їде на два тижні до навчального центру «Старе», бо «всі на Сході і немає кому тренувати бійців» Дружині сказав, що їде на пару днів у Маріуполь, «владнати деякі службові питання»…

У Маріуполі підрозділ отримав завдання і вони вирушили повз місто Волноваху, через села Старогнатовку, Нову Ласпу, Гранітне – у бік селища Тельманового. Гранітне – місце, де Шанський  народився, зустріло його вороже: гвардійці були змушені декілька разів змінювати місце дислокації, бо місцеві жителі «підпрацьовували» у ворога, корегуючи артилерійський вогонь по позиціях українських воїнів.

Подолавши наполовину підірваний міст через річку Кальміус, підрозділ НГУ вирушив до Тельманового. На підступах до селища 5 вересня 2014 року колона авто- та бронетехніки, у складі якої перебував Шанський, потрапила під зосереджений вогонь з двох боків.

У «голові» колони запалав БТР, кулі й осколки зрешетили кабіни та кузови новеньких вантажівок «КрАЗ», від куль снайперів у перші ж хвилини бою полягли командир роти капітан П. Лавріненко та водій солдат О. Звінник, по «хвосту» колони бойовики відкрили вогонь з гранатометів та мінометів. Але гвардійці, попри те, що більшість із них були зовсім юними строковиками, не спасували – прийнявши бій і відкривши вогонь у відповідь, вони пішли в атаку, змусивши противника відступити. 28 бійців вирвалися з «вогневого мішка» (16 з них дістали поранень), прикриваючи побратимів, загинули капітан Шанський, молодший сержант Спащенко та солдат Кобринюк…

 

МИХАЙЛО ЛУГОВИЙ (1964-2017) — сержант ЗСУ.

Народився в місті Харків, де вступив до ПТУ № 9, отримав спеціальність «слюсар літальних апаратів 4-го розряду». Працював водієм; захоплювався риболовлею й полюванням.

Після окупації Криму та початку бойових дій пішов у військкомат, неодноразово намагався потрапити в зону боїв добровольцем, однак у військкоматі йому відмовляли.

У серпні 2016 року підписав контракт — до закінчення особливого періоду. Сержант, командир відділення кулеметного взводу 2-го механізованого батальйону 92-ї бригади. Проходив службу у взводі матеріального забезпечення 1-го мехбату — на посаді начальника лазні. Вереснем 2017-го переведений до 2-го батальйону — кулеметником (ДШК), з огляду на бажання потрапити на передову. Своїм прикладом привів до 92-ї бригади зятя і племінника.

Загинув 17 жовтня 2017 року у часі вогневого протистояння внаслідок обстрілу укріплень українських сил в районі міста Мар’їнка — у тому бою російські окупанти відкрили вогонь з мінометів, гранатометів та стрілецької зброї, вояки ЗСУ відповідали вогнем з автоматів і кулеметів.

Без Михайла лишилася дружина, донька та сестра.

 

ВІКТОР ОБОЛЄНЦЕВ (1971-2014) — молодший сержант ЗСУ

В Криму закінчив середню школу, а профтехучилище за спеціальністю «електрик» – у Луганській області. Пройшов строкову військову службу в лавах ЗС СРСР. Потім працював на шахті в Єнакієвому.

1995 року з ріднею переїхав на Житомирщину, проживав у селі Довбиші; працював в місцевому сільськогосподарському підприємстві.

Мобілізований 15 серпня 2014-го, молодший сержант, військовослужбовець 79-ї окремої аеромобільної бригади. З осені 2014 року брав участь в бойових діях на сході України.

24 листопада 2014-го загинув в районі селища Піски (Ясинуватський район): в бліндаж, у якому знаходився Віктор Оболєнцев, влучив снаряд, від поранень військовослужбовець загинув.

Залишились мама та сестра.

 

ІВАН САКАЛЬ (1994-2019) — старший сержант ЗСУ.

Народився в селі Завадівка на Львывщины. В 2009—2013 роках — студент Самбірського технікуму економіки та інформатики, розробка програмного забезпечення. Проживав у місті Турка. 2015 року заочно закінчив Тернопільський національний економічний університет, напрям «програмна інженерія».

Початком 2014 року пішов на військову службу; захищав Україну у боях. Служив у 56-ій комендатурі охорони та обслуговування ВМС (місто Одеса), з 2015 року — у морській піхоті. Командир взводу розвідки 137-го окремого батальйону морської піхоти — з 26 жовтня служив за контрактом. Спочатку командир відділення — командир бойової машини, з березня 2016-го служив у розвідці; у червні того ж року став головним сержантом взводу.

Пройшов кілька курсів підготовки з британськими інструкторами, був задіяний у міжнародних навчаннях Sea Breeze-2016. Захоплювався кросфітом, брав участь у змаганнях «Звитяга ВМС». Проходив третю ротацію.[4]

1 травня 2019 року був важко поранений під час бою з ДРГ терористів поблизу села Миколаївка (Волноваський район). 6 травня 2019-го помер у Дніпропетровському обласному госпіталі, не виходячи з коматозного стану.

Без Івана лишились батьки та молодший брат — також проходив службу за контрактом в зоні боїв.

 

ВІКТОР КАЛИТИЧ (1963-2017) — полковник ЗСУ.

Народився у м. Чоп, Закарпатська область. До 1990 року проходив службу в Групі радянських військ у Німеччині на посаді начальника загону, командира радіотехнічних військ, згодом служив у Далекосхідному військовому окрузі в Хабаровську, з 1995 до 2005 ніс службу в Західному оперативному командуванні ЗСУ.

За 20 років служби пройшов шлях від начальника обслуги пускової установки до заступника командира дивізіону, начальника відділу забезпечення ракетами та боєприпасами служби ракетно-артилерійського озброєння (РАО) оперативного командування «Захід».

З вересня 2005 року — полковник запасу, військовий пенсіонер.

З 2008 року — старший науковий співробітник науково-дослідного відділу (ракетних військ та артилерії) Наукового центру сухопутних військ Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів. Отримав низку науково-практичних результатів, вніс значний вклад у розвиток ракетних військ та артилерії. У співавторстві розробив декілька патентів на винахід, раціоналізаторських пропозицій, підготував більше десяти наукових статей для різних фахових видань. В подальшому працював у Львові в сфері нерухомості.

З початком російської збройної агресії проти України активно допомагав армії, зокрема, ракетним підрозділам. В січні 2015 року повернувся до Збройних сил, проходив службу у Міжнародному центрі миротворчості та безпеки Національної академії сухопутних військ (Яворівський полігон), тренував військовослужбовців за напрямком ракетно-артилерійського озброєння. У подальшому був переведений до Києва.

Призначений на посаду начальника відділу ремонту ракетно-артилерійського озброєння Управління експлуатації, ремонту та технічної підготовки Центрального ракетно-артилерійського управління Озброєння Збройних сил України.

Виконував обов’язки в АТО.

Загинув 26 березня 2017 року в результаті авіакатастрофи військового гелікоптеру Мі-2, яка сталася біля села Малинівка Слов’янського районуну Донецької області, в 13 км від аеродрому м. Краматорська. Разом з Віктором Калитичем загинув полковник Валерій Мельник (офіцери Озброєння ЗСУ перебували на борту в якості пасажирів) та члени екіпажу вертольоту 18-ї окремої бригади армійської авіації підполковник Євгеній Волошин, капітан Дмитро Мовчан і старший лейтенант Роман Кандул. За попередніми висновками, катастрофа сталася внаслідок зіткнення з лінією електропередач.

Без Віктора залишилася мати, дружина, донька та онук.

 

РУСЛАН БОНДАР (1978-2017) — прапорщик Повітряних сил ЗСУ.

Народився в смт Крижопіль. Здобув фах повара-кондитера у Заболотненському вищому професійно-технічному училищі № 31 імені Д. К. Заболотного, яке закінчив у 1997 році.

З 1997 року служив за контрактом, закінчив школу прапорщиків Деснянського гарнізону Чернігівської області. Повторно на військову службу за контрактом пішов січні 2013 року. Служив у 15-ій бригаді транспортної авіації Повітряних сил ЗС України (м. Бориспіль), — технік лабораторії центру обробки інформації.

Під час російської збройної агресії проти України у вересні 2016 року разом із 60-ма бійцями відряджений до 30 ОМБр в зону бойових дій. Прапорщик, механік-водій БМП-2 2-го механізованого батальйону 30-ї ОМБр, м. Новоград-Волинський.

Загинув 20 березня 2017 року від кулі снайпера поблизу смт Новотроїцьке Волноваського району Донецької області. Куля розірвала аорту, рана була несумісна з життям. За тиждень мав піти у відпустку, а влітку планував одружитися.

Залишилися мати, молодший брат і наречена.

 

ЄВГЕН МАКАРЯН (1986-2014) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився в Одесі. Після закінчення школи вступив до військового училища, став офіцером.

На фронті з весни 2014-го. Забезпечував евакуацію та ремонт бойової техніки під обстрілами, не допускаючи втрат у живій силі.

30 липня 2014-го загинув під час штурму Первомайська, мінометний обстріл якого вели терористи.

Вдома залишилися батьки та дружина, що була на той час вагітною.

 

СТАНІСЛАВ ШПІЛЬОВ (1976-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Полянецьке Одеської області. Пройшов строкову військову службу в лавах ЗСУ. Мешкав у селі Острівка Савранського району.

Призваний за мобілізацією 19 березня 2015-го; молодший сержант 28-ї ОМБр.

26 серпня 2015 року загинув під час мінометного обстрілу терористами міста Мар’їнка.

Без Станіслава лишились дружина та син.

 

СТАНІСЛАВ КРИВОНОС (1979-2014) — молодший сержант ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився в Івангороді на Чернігівщині. 1997 призваний на строкову військову службу до ЗСУ, після демобілізації Працював трактористом у ТОВ «Берегиня».

Призваний за мобілізацією 21 березня 2014-го, з вересня перебував у зоні бойових дій, механік-водій 6-ї роти 2-го танкового батальйону 1-ї окремої гвардійської танкової бригади.

Загинув у районі аеропорту Донецька — російськими терористами було підбито танк, який їхав в колоні приблизно за 2 кілометри від будівель Донецького аеропорту. Більше тижня до танка не могли підійти, щоб вивезти останки. Тоді ж полягли Юрій Костюченко та Володимир Кунденко. Коли врешті змогли оглянути танк, екіпажу там не виявилося. Згодом українським військовикам удалося домовитися з терористами про передачу тіла.

19 листопада рідні Станіслава Кривоноса отримали підтвердження за результатами експертизи ДНК.

Залишились дружина та донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада