Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
24.05.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

25 травня.

Почнемо з ушанування пам’яті Героя Небесної Сотні, який міг би святкувати сьогодні своє 45-річчя – якби не спроби режиму Януковича потопити протести в крові…

Далі в огляді:

  • художник, один з визначних мистецьких діячів Закарпаття, у творчості якого поєднується елементи імпресіонізму та фовізму;
  • ще один художник, представник Буковини. Найцікавіший, довоєнний період його творчості просякнутий духом експресіонізму;
  • поет, твори якого поєднують довершеність форми, філософську глибину і патріотичний дух;
  • скульптор, автор кількох скульптур, які стали нехай не визначними, але невід’ємними рисами міського середовища столиці;
  • дизайнер і співзасновник видавництва, що спеціалізується на коміксах про гострі соціальні та глибинні екзистенціальні питання людського буття.

Отже, пом’янемо людину, яку вбили через її бажання бачити Україну вільною.

ВІКТОР ПРОХОРЧУК (1975-2014)  — учасник Євромайдану, загинув у лютому – під час спроб силового придушення протесту.

Народився в смт. Хорошів на Житомирщині.

Перебував на Майдані від самого початку, активіст Самооборони Майдану. Останній раз навідався до рідних у грудні 2013 року. Регулярно телефонував матері та дружині. Зник 18 лютого.

Бійці з його сотні відшукали свого побратима через тиждень у морзі. Перед тим тіло загиблого виявили у дворах Хрещатика, де воно було кинуте зі слідами насильницької смерті та з перерізаним горлом.

Віктору було 38 років… У нього залишилась дружина та двоє синів.

 

Повертаємося до більш ранніх часів і менш трагічних історій.

 

АДАЛЬБЕРТ ЕРДЕЛІ (1891-1955) — живописець, один з основоположників закарпатської школи живопису. Працював переважно в жанрах портрета, пейзажу, натюрморту.

Ерделі — живописець, якому були відкриті найкращі мистецькі кола Європи. Він міг би жити і легко досягти всесвітньої слави за кордоном. Його творчий шлях перетинався зі шляхами відомих європейських художників XX століття. Натомість, незважаючи на всю привабливість мистецького життя західного світу, Ерделі віддав перевагу Закарпаттю.

Навчався у будапештській академії мистецтв. У 1927 році заснував разом із Йосипом Бокшаєм Ужгородську художню школу, 1931 року — Товариство діячів образотворчих мистецтв у Підкарпатській Русі. Протягом 1929–1931 років мешкав і працював у Парижі, де і познайомився з імпресіонізмом і фовізмом. Згодом викладав малювання у мукачівській гімназії, учительській семінарії в Ужгороді, 1945–1955 роках в Ужгородському училищі прикладного мистецтва.

Ерделі є одним з фундаторів Закарпатської школи живопису, перший директор Ужгородського училища прикладного мистецтва (нині — Закарпатський художній інститут), один із організаторів і перший голова Закарпатської обласної організації Національної спілки радянських художників України у 1946 році.

 

Термін «Закарпатська школа» увійшов у лексику, як сучасних критиків, і мистецтвознавців, так і широкого загалу. Це явище безумовно пов’язане з іменами Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі. Зовні — простий факт організації в Ужгороді 1927 року приватної студії, названої Публічна школа малювання, став знаменним, епохальним і по суті символічним.

Ерделі колорист, майстер пейзажного та портретного живопису, натюрморту, який завдяки сміливості, динаміці та незвичності колірних композицій створив неповторні твори, більшість із яких зайняли почесне місце в експозиціях музеїв України та зарубіжжя.

Ерделі — педагог, який виховав плеяду відомих закарпатських художників — Володимира Микиту, Михайла Зайця, Андрія Коцку, Адальберта Борецького, Ернеста Контратовича, Василя Габду, Єлизавету Кремницьку, Ференца Семана, Павла Баллу та багатьох інших.

Майбутній художник народився в родині українця Михайла Грица й німкені Ілони Цайскої, що жили на Іршавщині. Коли Адальберту було десять років, батько змінив прізвище на Ерделі (у перекладі з угорського — «лісовий»). Тоді в Закарпатті це було звичною справою, для твердження в житті люди міняли прізвища на угорські, край входив до складу Австро-Угорщини. Згодом, за совєтів, батьківську «похибку» ставили художникові в докір: мовляв, відмовився від свого українського походження.

За свої 64 роки життя Ерделі застав чотири державних лади: Австро-Угорську імперію, демократичну Чехословаччину, хортистську Угорщину і совєтський режим. З усіма владами він якось уживався, тільки при останній почував себе незатишно й навіть ображено. Знав німецьку, французьку, угорську, словацьку і чеську мови. На німецькій написав автобіографічний роман «Імен», щоденники вів угорською.

До середини 1930-х років Ерделі був автором уже більше тисячі картин. Він вирізнявся високою працездатністю, писав легко й захоплено, викладав живопис в ужгородській учительській семінарії, де й, до речі, директором був Августин Волошин. У живописі Ерделі схилявся перед творчістю французького художника Поля Сезанна й вважав себе його послідовником, сповідаючи тезу: «Мистецтво й любов».

Ці «буржуазні» погляди й смаки відгукнулися Ерделі за совєтів. Художник продовжував творити в улюблених жанрах портрета, пейзажу й натюрморту, але ніколи не сповідав далекий йому соцреалізм і не оспівував «романтику» тоталітаризму. Природно, майстра обвинуватили у формалізмі, буржуазній естетиці й т.д., намагалися загнати в кут. Але відкинутий владою художник продовжує працювати.

У 1951 році Ерделі створює портрет «Юна танцівниця Клара Балог», що змінив долю художника. У московському Великому театрі проходив концерт учасників Декади українського мистецтва, на якому Клара Балог танцювала закарпатський танець, що сподобався Сталіну. Дівчину-підлітка запросили в ложу диктатора. В Ужгороді партійні діячі одразу ж згадали про опального художника й змінили гнів на милість. В 1954 році Ерделі нарешті дозволили організувати персональну виставку в Ужгороді, а за рік художника не стало. Похований на міському цвинтарі «Кальварія».

Творча спадщина Ерделі величезна, розкидана по багатьох країнах, містах і приватних зібраннях. У вересні 2004 року, вночі в будинок художника, де мешкала його вдова Магдалина Ерделі, вдерлися грабіжники, зв’язали господиню, і винесли 48 картин. Через це 88-літня вдова митця дістала серцевого нападу і померла на місці. Злочин не розкритий і донині.

Дивитися твори Ерделі: https://storinka-m.kiev.ua/section_14.php?u_id=364

 

ЛЕОН КОПЕЛЬМАН (1904-1982) — графік і живописець, один зі стовпів буковинського мистецтва.

Народився в селі Вовчинець Сіретського повіту, Австро-Угорщина (нині с. Старий Вовчинець Чернівецької області).

Навчався у Флорентійській Акідемії мистецтв, яку закінчив у 1928 році, згодом навчався у Бухарестській школі красних мистецтв. До початку нацистсько-совєтської війни  Леон Копельман був учителем малювання у школах та гімназіях Чернівців. Від 1944 до 1979 рр. працював художником Чернівецьких майстерень Художнього фонду УРСР.

Перші твори Копельмана з’явилися в експозиції «Осіннього салону» в Чернівцях майже відразу після закінчення Флорентійської Академії мистецтв та недовгої військової служби. Роботи одразу привернули увагу. Та лише за незначними винятками («Хрести», «На старому заводі», «Збір податків», деякі натурні замальовки та краєвиди) про них ніколи навіть не згадували в жодному з каталогів персональних виставок майстра. Цей період творчості ніби зник безслідно.

Лише після смерті Копельмана (1982) співробітники Чернівецького художнього музею вперше побачили твори, виконані наприкінці двадцятих та у тридцятих роках – дружина митця Шарлотта Зільберштейн передала до музею величезну колекцію творів.

У 1920-х роках ним була створена серія з восьми автопортретів в техніці деревориту («Автопортрет з квіткою», «Моє життя», «Ремінісценції»), які позначені впливом експресіонізму з яскраво вираженою деформацією форми, своєрідним трактуванням теми. В складних багатопланових графічних аркушах помітний пошук нових виражальних засобів, свідоме загострення образів, зведення їх до майже гротескових.

З приходом на Буковину совєтів, художник сприйняв новий устрій, був одним з засновників Спілки художників в Чернівцях у 1940-х роках. Але щось дуже цінне у своїй творчій особистості митець назавжди втратив. Побоювання бути не визнаним і навіть переслідуваним, призвело до певного компромісу, внаслідок чого надалі Копельман працював у руслі офіційно визнаного мистецтва так званого “соцреалізму”. Митець звертався до пейзажних творів, виконуючи їх переважно в акварельній техніці, писав портрети передовиків соціалістичного виробництва. Він створив величезну кількість краєвидів, різноманітних за мотивами, у яких переважала тема Чернівців. У цьому, до речі, він також досягнув чималих успіхів. У місцевій пресі його називали “співцем старого міста”. Добротні за композицією і рисунком, вони вирізняються ретельним відтворенням деталей, іноді тяжіють до академічності. Серед них, можливо, найбільш вдалими були насичені сонцем і повітрям краєвиди Гурзуфа і пейзажі з мотивами чернівецьких околиць 1940-50-х років.

Читати про художника: http://judaica.kiev.ua/old/Conference/Conf49.htm

Читати і дивитися графічні та живописні роботи Копельмана: http://uartlib.org/downloads/LeonKopelman_uartlib.org.pdf

 

Виповнюється 100 років від дня народження одного з видатних українських поетів 20 століття, єврея за національністю – і патріота-українця за духом і свідомістю.

НАУМ ТИХИЙ (1920-1996) — поет, прозаїк, перекладач.

Народився в містечку Ємільчино на Житомирщині в родині провізора. У 1937 р. закінчив десятирічку з відзнакою і був без іспитів прийнятий до Київського університету на відділення української філології. У тому ж році батька – Меера Штільермана було репресовано, як «ворога народу».

Наум пішов добровольцем на фронт у липні 1941 р. у складі студентського батальйону. Воював зв’язківцем, кулеметником, командиром стрілецького взводу. Учасник оборони Києва та Сталінградської битви. Був тяжко поранений. Інвалід війни. Нагороджений орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки, медалями «За оборону Києва», «За оборону Сталінграда», «За перемогу над Німеччиною».

Після демобілізації у 1945 р. повернувся до Київського університету, який закінчив у 1947 р.

Перші вірші поета було опубліковано у 1940 р. По війні він став однією з найпомітніших постатей у групі молодих літераторів, колишніх фронтовиків, яких згодом назвуть «фронтовим поколінням». Своїм літературним учителем Тихий вважав уже визнаного на той час Леоніда Первомайського, який багато уваги приділяв роботі з молодими авторами. Саме за його рекомендацією поет обрав літературний псевдонім Тихий, що згодом став прізвищем.

Перша збірка поезій Наума Тихого «Розмова з друзями» вийшла 1947 р. У тому ж році його було прийнято до Спілки письменників країни. Загалом в доробку поета 30 поетичних збірок, серед яких особливої уваги заслуговують видані після 1964 року: «Колиска на вітрах» (1964), «З усіх доріг» (1968), «Цілую хліб твій» (1972), «Будень вічної вулиці» (1979), «Будь славен день» (1980), «Понад озимим полем» (1984), «Щоб не згас вогонь» (1989), «Вибране: поезії» (1990), «Седмиця» (цикл з семи драматичних поем) (1995), «Смак осіннього вітру» (1996). Наум Тихий також автор романів «В дорогу виходь на світанні» (1959), «Рахунок за сонце» (1970),

Критики поділяють творчість Наума Тихого на два етапи.

До першого належить низка поетичних збірок і роман «В дорогу виходь на світанні». В цей час письменник не виходить за рамки традиції соціалістичного реалізму, яка диктувала свої умови – неможна було обійтися без рядків про будівничих «світлого комуністичного майбуття».

1964 рік — початок принципово нового етапу. Збірка «Колиска на вітрах» — це вже поезія художника-філософа, що стоїть вище ідеологічних штампів. Саме глибиною думки, яка напрочуд природно витікає з відчуття, з емоції, позначений доробок Тихого від 1964 р. і до кінця життя.

Цикл з семи драматичних поем «Седмиця» — творчий підсумок поета, над яким він працював протягом 20 років: з 1975 до 1995 року.

Роман «Рахунок за сонце» (1970 р.) був написаний на основі власних фронтових спогадів поета. Проте багато у чому твір є експериментальним для свого часу: за композицією, образними засобами, ритмом прози.

Вір «Молитва за Україну», написаний Тихим 1992 року – це потужний внесок у ствердження української політичної нації: в ньому злиті воєдино почуття єврея за походженням і українського патріота за способом життя і мислення:

 

МОЛИТВА ЗА УКРАЇНУ

 

Не православний, я за тебе ревно

Своєму Богові молюсь, Вкраїно.

Тяжка година вкотре ( вкотре!) знову

Тебе спіткала, й злигодні твої

Мені нестерпно крають душу, мамо.

 

Я змалку так зову тебе, бо змалку

Удячним серцем матернього лона

Тепло щедротне убираю й вірю,

Що я в сім ї не пасинок у тебе.

 

З колиски ти свою крилату мову

Дала мені; з твоїх джерел бездонних

Я пив і п’ю снагу, твій вищий дух –

Життя мого осердя, Україно.

 

І я благаю Бога, щоб відринув

Від тебе ворогів підступну зграю.

Нехай заціпить їм роти погані,

Що підло вергають хулу на тебе!

 

Нехай захланні, загребущі руки

Їм смертною судомою покорчить!

А ти – щоб знов на дужі ноги встала,

А ти – щоб знов свої міцні рамена

 

Розправила, нікому не підвладна,

Державо – радосте моя й опора!

О Барух Адонай, всеможний Боже,

Шанобно на коліна ставши, руки

До Тебе простягаю у надії,

Що Ти мою молитву щиру приймеш.

 

Дай вражі заміри зірвати Україні!

Дай силі відродитись України!

Дай щастя їй, єдиній і довічній

Моїй любові!

 

Читати вірші Наума Тихого: https://web.archive.org/web/20150528224654/http://poetyka.uazone.net/tyhy/index.phtml

і – набагато більше: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/ua/elib.exe?Z21ID=&I21DBN=UKRLIB&P21DBN=UKRLIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=online_book&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=FF=&S21STR=00005222

Слухати вірші в авторському виконанні (за архівів Українського радіо): http://www.nrcu.gov.ua/ru/schedule/play-archive.html?periodItemID=2240741

 

ВАЛЕРІЙ ШВЕЦОВ (1940) — скульптор.

Народився у селищі Штергрес (тепер Штерівка) на Луганщині. У 1966 році закінчив скульптурний факультет Київського художнього інституту.

У Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури працює з 1971 року, з 1987 — завідувач кафедри скульптури, з 1992 — професор, з 1993 — керівник навчально-творчої майстерні.

Працює в галузі монументальної і станкової скульптури, дрібної пластики.

Киянам творчість Швецова має бути відомою за декоративними фігурами на фасаді Будинку художника (Київ, 1979, у співавторстві) а також пам’ятнику гетьманові Петру Конашевичу-Сагайдачному на Контрактовій площі.

 

ІЛЛЯ СТРОНҐОВСЬКИЙ (1982) — видавець, колажист та книжковий дизайнер.

Народився в Житомирі,  навчався у Житомирському державному університеті імені Івана Франка. Набув популярності як один з найпомітніших представників покоління так званих двотисячників. Займається літературою (поезія, переклад), культуртреґерством (засновник фестивалю поетів початківців «Молода Республіка Поетів», окремі літературні акції) та дизайном.

2004 почав працювати дизайнером і з 2008 очолює власну студію strng. Створює дизайн для книжкових обкладинок, постерів, принтів. Як книжковий дизайнер співпрацював з низкою українських та іноземних видавництвам.

2011 року Ілля став дизайнером і виробником авторських футболок, зокрема відомої серії принтів «Зберігайте спокій». З 2017 створює контроверсійні сувеніри під брендом «Nевпинно».

2014 року спільно з Лілією Омельяненко засновує Благодійний фонд «Добра листівка», який займається збором коштів для реабілітації дітей з інвалідностями шляхом реалізації художніх поштівок українських та зарубіжних ілюстраторів. Фонд не тільки має широку дистрибуцію в Україні, а й активно просуває українське мистецтво, що слугує благодійній меті і за кордоном, зокрема на книжкових ярмарках в Європі (Варшава, Вільнюс, Франкфурт, Тбілісі) та на благодійних ярмарках в Європі та США. З 2019 року фонд неактивний.

2016 року так само разом із Лілією Омельяненко засновує видавництво «Видавництво». Його гасло «Виняткові теми. Виняткові книжки» сповна описує асортимент, який складається переважно з коміксів. В цьому випадку комікси – це не про пригоди і веселощі, а про пошук свого місця у цьому світі, про свободу, диктатуру, насильство, толерантність, смерть, рівність, фемінізм…

Дебютним виданням стає феміністична книга для підлітків «Бути мною» шведської авторки Анни Хьоґлунд.

Серед видань:

  • «Прибуття» – історія про імміграцію, яку автор розповідає малюнками без жодних слів Це один із найважливіших графічних романів сучасності, №35 у списку 100 найкращих книжок всіх часів за версією Times. Автор – австралійський ілюстратор та письменник, та володар Оскару-2011 за найкращий анімаційний короткометражний фільм Шон Тен.
  • «Стіна. За залізною завісою» – перший переклад з чеської на українську книжки видатного чеського ілюстратора та письменника Петра Сіса «Стіна. За залізною завісою». Вацлав Гавел, видатний драматург, дисидент та перший Президент Чехії, відгукнувся про комікс так: «Книжка, обов’язкова для прочитання всім, хто думає, що свобода — це очевидна річ».
  • «Це зробила вона» і «Це теж зробила вона» – двотомник про видатних українок розрахований на підлітків.
  • «Маус. Сповідь уцілілого» – це комікс про Голокост, що отримав Пулітцерівську премію.

Дуже раджу сходити на сайт видавництва «Видавництво», тут ви знайдете чимало : https://vydavnytstvo.com/

І почитати інтерв’ю з його співзасновниками: http://www.barabooka.com.ua/vdali-knizhki-peredayut-u-spadok/

 

Вшануємо народжених 25 травня захисників Україні, які віддали життя у боротьбі з російською агресією.

І почнемо з двох вояків, які загинули в один день в дному БТРі:

 

СЕРГІЙ ЗЛАТЬЄВ (1991-2014) — сержант ЗСУ, командир відділення 79-ї окремої аеромобільної бригади (Миколаїв). Один із «кіборгів».

Народився в селі Леніне (тепер — Торосове) на Одещині. В Миколаєві проходив строкову військову службу в аеромобільній бригаді, а після того залишився служити за контрактом. У чині сержанта був заступником командира 3-го взводу аеромобільної роти. З майбутньою дружиною Оксаною Сергій познайомився 2013 року на курсах зі стрибків з парашутом.

На початку березня 2014 року Сергій у складі свого підрозділу разом із побратимами висунулися на кордон із Кримом. Там десантники контролювали нашвидкуруч організовані блокпости біля села Чонгар Генічеського району Херсонської області

Перший бій Сергія Златьєва відбувся 3 липня, коли разом з іншими підрозділами української армії десантники 79-ї бригади взяли участь у визволенні міста Красний Лиман Донецької області.

10 червня Сергій з побратимом під час рейду потрапили в аварію та отримали травми. Десантників евакуювали до шпиталю в Дніпропетровськ. Після лікування Сергій повернувся на фронт.

28 вересня 2014 року, під час виїзду на бойові позиції оборони аеропорту «Донецьк», бронетранспортер десантників потрапив під обстріл зі сторони вулиці Путилівська Роща. Тоді відбувалася зміна позиції БТР-80 з нового терміналу аеропорту до старого. За кермом був водій Олександр Завірюха, навідником КПВТ був солдат Ігор Білий, у серед десантників  був і Сергій Златьєв.

Вороги стріляли з танка Т-72 прямим наведенням, БТР було підбито за кілька метрів від старого терміналу. Після влучання снаряда в машину, з лівого боку вирвало нижню апарель, а верхня заклинила. Троє вояків змогли врятуватися, перш ніж бронетранспортер остаточно вибухнув. Разом з Сергієм у БТРі загинуло ще семеро захисників України, зокрема – старший солдат Денис Білий.

Без Сергія залишилися дружина та двоє дітей, молодшій — донечці — було всього 2 місяці.

 

ДЕНИС БІЛИЙ (1992-2014) — старший солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився в с. Горностаєвка на Херсонщині. Служив за контрактом у Криму, 36-та бригада берегової охорони. Після анексії Криму повернувся додому, за першої хвилі мобілізації зголосився добровольцем.

Стрілець-номер обслуги, 79-та окрема аеромобільна бригада. Брав участь у боях за Слов’янськ, воював в оточенні за Луганськ.

28 вересня 2014-го загинув від прямого влучення в БТР під час заняття бойових позицій при виконанні завдань з охорони аеропорту «Донецьк» — терористи стріляли зі сторони вулиці Путилівська Роща, того дня саме відбувався тяжкий бій з відкинутими проросійськими терористичними силами. Під час вибуху загинули також вояки 79-ї бригади лейтенант Олексій Тищик, сержант Сергій Златьєв, солдати Юрій Соколачко, солдат Олександр Пивоваров, Олександр Завірюха, солдат Анатолій Хроненко, 93-ї ОМБр — капітан Сергій Колодій.

Похований через 3 місяці після смерті — тіло не було ідентифіковане.

По смерті залишились батьки.

 

ОЛЕКСІЙ БУРАВЧИКОВ (1975-2014) — старший сержант резерву Міністерства внутрішніх справ України.

Народився у Чернівцях.  Закінчив фінансовий коледж, економіст-фінансист. Пройшов строкову службу а ЗСУ, у Яворові, зв’язківець. Після демобілізації працював в різних підприємствах, переважно економічного напрямку, у податковій інспекції. 1999 року очолив фірму «Агрополіс», працював на фабриці «Візерунок».

Після початку російсько-української війни зголосився добровольцем, з літа 2014-го — командир міномета, 2-й батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас». Батькам до останнього не повідомляв, що перебуває на фронті.

29 серпня 2014-го загинув під час виходу батальйону «Донбас» «зеленим коридором» між селами Многопілля та Червоносільске. Побратими повідомили, що Олексій помер від больового шоку — були поламані кістки ребер, що в свою чергу пошкодили усі внутрішні органи. Олексій пересувався з іншими вояками у військовому автомобілі, в нього поцілив снаряд. Автівка заглухла, водій зумів її завести, хлопці застрибували на ходу. Олексій біг з кулеметом, його підібрали десантники. Під час обстрілу з «Градів» вибуховою хвилею Олексія викинуло з машини.

3 вересня тіло Олексія привезено разом з тілами 96-ти інших загиблих привезено до дніпропетровського моргу. 16-го жовтня 2014-го тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі Дніпропетровська як невпізнаний захисник України. Опізнаний за тестами ДНК, перепохований 21 лютого 2015-го в Чернівцях, Центральне кладовище, Алея Слави.

Без Олексія лишилися батьки і дружина.

 

Мико́ла Анато́лійович Павля́шик (1992-2014)— солдат Збройних сил України.

Народився в сю Качин на Волині.

Старший навідник, 51-а окрема механізована бригада.

 

В ніч з 24 на 25 серпня загинув під час бою за Іловайськ поблизу Кутейникового — 3-й батальйон бригади опинився в оточенні біля н. п. Березне — Оленівка під постійним артилерійським обстрілом.

Залишилися батьки.

 

ЯРОСЛАВ ГАЙДА (1985-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Таужне на Кіровоградщині. Закінчив педагогічний університет, працював учителем фізичного виховання у селі Тополі, в ЗОШ села Таужне викладав предмет «Захист Вітчизни».

Був на київському Майдані під час Революції Гідності, травнем 2014 року добровольцем пішов захищати Україну. Номер обслуги, снайпер 34-го батальйону територіальної оборони Кіровоградської області «Батьківщина».

У боях зазнав двічі поранень. Лікувався у шпиталях Харкова й Одеси, переніс дві операції. Курс реабілітації проходив курс, збирався продовжити військову службу.

Брав участь у волонтерській роботі, приніс свого бронежилета для відправки на фронт доки лікувався. Після другого поранення та лікування перебував у відпустці, проходив курс реабілітації.

19 грудня 2014-го помер в наслідок поранень. Без Ярослава лишились дружина і син.

 

РОМАН ЧЕРНЕНКО (1995-2015) — вояк полку «Азов» Національної гвардії України.

Загинув 14 лютого 2015 р. у боях з російськими збройними формуванням в районі між містом Маріуполь і Новоазовськом, під час відбиття атаки на село Широкине (Новоазовський район Донецька область). В Романа було тяжке поранення ноги від осколку САУ. Лікарі перев’язали ногу, зупинили кровотечу але не зняли бронежилет і не оглянули все тіло. Інший осколок пробив броню і увійшов у тіло. Від цього ы настала смерть.

Поховний у рідному місті Дніпро. Без Романа залишились батьки.

 

РОМАН КОВАЛЬ (1983-2016) — сержант ЗСУ.

Народився в селі Вищеольчедаїв, Вінницька область. Закінчив школу, створив сім’ю, жив у своєму селі.

У квітні 2015 року мобілізований; сержант, командир відділення, 56-та окрема мотопіхотна бригада. Брав участь у бойових діях в АТО.

30 червня 2016 року Роман підірвався на протипіхотній міні поблизу села Павлопіль (Волноваський район) — тягнув телефонну лінію та, повертаючись із завдання, натрапив на «розтяжку», його напарник зазнав поранення в ногу.

Без Романа залишились дружина та двоє синів.

 

ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЕНКО (1982-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Медвин, Київська область, вивчився на електрика, відслужив в ЗСУ. Молодий, активний, прагнув працювати за фахом з перспективою кар’єрного росту, тому їде до Києва, працює на різних підприємствах. Створює сім’ю, і 2009 року народилась довгоочікувана донечка.

Олександр був учасником Революції гідності. Одразу після Євромайдану його призвали на перепідготовку в Білоцерківську військову частину. Він підписав контракт та був зарахований в 72-гу ОМБр. В квітні 2014 року потрапив в зону АТО. Служив старшим навідником реактивної артилерійської установки БМ-21 град.

Навіть перебуваючи в оточенні в оточенні, говорив рідним та друзям, що все гаразд. Про те, як хотілось їсти чи, як доводилось збирати дощову воду в плащ-палатку для пиття, про ноги, які в окопах в воді вище кісточок, – мовчав.

Олександр дуже радів волонтерській допомозі з рідного села. Найбільше зрадів листу та малюнкам донечки та її словам: ,,Ми тебе чекаємо, повертайся!” Відповідав без вагань:,,Я повернусь, як тільки навчимо хлопців, які нас змінять, того, що знаємо ми. Без цих знань їх відразу знищать.”

Пережив обстріли та пожежу, дивом врятувався, не падав духом і говорив: ,,Ми їм покажемо!” Ніби передчуваючи біду, 16 липня 2014 р. на своїй сторінці в “Фейсбук” написав: “Ты знаеш, так хочется ЖИТЬ!!!”

До ротації він не дожив  4 дні. Загинув від численних осколкових поранень поблизу села Дякове на Луганщині під час артилерійського обстрілу військами РФ позицій ЗСУ – стріляли з 2С19 «Мста-С» приблизно з відстані 1-1,5 км.

Залишились батьки, старший брат, дружина та донька.

 

ЄВГЕН ХОМЕНКО (1997- 2018 ) — навідник гаубиці гаубичного дивізіону ОЗСП «Азов».

Народився у м. Вільногірськ на Дніпропетровщинц. До «Азову» приєднався у 19-річному віці в листопаді 2016.

Зазнав важкого осколкового поранення голови внаслідок вибуху снаряду в с. Павлопіль у Приазов’ї. З мобільного шпиталю у стані коми 19 квітня доставлений в лікарню імені Мечникова, м. Дніпро. Лікарі констатували загибель мозку, але намагалися врятувати хлопця, операція тривала 20 годин. Помер вранці 20 квітня.

Залишилась мати та молодший брат.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада