Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
25.03.2021

25 березня. В огляді народжених цього дня непересічних особистостей:

  • діяч ОУН-УПА, поет, ідеолог і публіцист;
  • «східняк» і комсомолець, який перейнявся національною ідеєю, і займався в ОУН-УПА ідеологічною і пропагандистською роботою;
  • дві художниці, майстрині Петриківського розпису, які залишили чималий доробок у галузі монументального мистецтва;
  • знаний спортсмени, якого було визнано найкращим боксером Європи, брат чинного міського голови столиці;
  • молодий скульптор, чиї роботи вже увійшли до переліку знакових київських пам’яток.

Також пом’янемо народжених цього дня героїв-захисників, які загинули у боротьбі з російськими окупантами.


Починаємо.

 

МИХАЙЛО ДЯЧЕНКО – (1910-1952) член УГВ), чоловий поет УПА, ідеолог, публіцист і пропагандист ОУН-УПА. Псевдо: «Гомін», «Марко Боєслав».

Народився с. Боднарові Калуського повіту. Був четвертою і останньою дитиною в селянській родині.

В 10 років залишився круглим сиротою. Батьків хлопцеві замінив старший брат Микола, який зіграв значну роль у житті Михайла — він ще у дитинстві помітив у ньому поетичне обдарування, став першим слухачем його віршів, привозив книжки зі Львова. Завдяки братові, Михайло вступив до української гімназії у Станіславі. Усе життя Марко Боєслав із вдячністю згадував брата і присвятив йому вірш «Спомин», що увійшов до поетичної збірки «В хоробру путь».

По закінченні гімназії, 1930-му Михайло вступає на правничий факультет Львівського університету. Того ж року стає членом ОУН. З осені 1933 очолював осередок ОУН у Боднарові.

Політв’язень польських тюрем у 1934–1935 та 1937–1939 роках.

Перед вступом радянських військ до Станіславова 18 вересня 1939 року, Михайло Дяченко втік із залишеної поляками тюрми. Пізнього вечора пробирається у рідне село, аби попрощатися із братом. Того ж вечора він нелегально виїжджає на Холмщину, рятуючись від нових переслідувань.

Період еміграції на Холмщині тривав по листопад 1941. Там навчав сільських дітей рідної мови та історії України, заснував драматичний гурток.

Під час німецької окупації Дяченко перебував у рідному селі. У 1944 році намагався емігрувати, але не встиг – німецька окупація змінилася совєтською.

Останні 8 років провів у рядах повстанців. У жовтні 1951 року у короткій розмові з племінницею він повідомив, що його загін рушає до Чехословаччини. Проте, як стало відомо через чотири десятиліття, кілька сотень УПА тоді не перетнули радянсько–чехословацький кордон і, повернувшись на Прикарпаття, невеликими групами осіли в лісах.

23 лютого 1952 року в урочищі Хубена біля с. Дзвиняч Станіславської (нині Івано-Франківської) області під час планової операції з розшуку учасників українського підпілля одна з військових груп Управління МҐБ у Станіславівській області вийшла на бункер з відкритим люком, з якого підпільники вели спостереження за місцевістю. Підпільники пізно помітили ворогів і, не маючи можливості втекти, відкрили вогонь та поранили одного з солдатів. Бункер одразу ж був оточений та блокований. Підпільники викинули кілька гранат, спалили та порвали чимало документів, а потім, щоб не здаватися живими, застрелились. Із бункера витягом тіла семи підпільників ОУН, в одному з них був упізнаний поет Михайло Дяченко.

У 1945–1950 роках поет працював у відділі пропаганди Карпатського краю ОУН. Одночасно редагував підпільний часопис «Шлях Перемоги», що почав виходити з 1 травня 1945 року. У 1950–1952 роках Михайло Дяченко — крайовий референт пропаганди УПА.

Впродовж 30-х років Михайло Дяченко видає одну за однією поетичні збірки «Іскри» (1936), «Юні дні» (1938), «Село» (1939), публіцистичну збірку «Земля плаче» (1936). Дебют молодого поета відразу привернув до себе увагу критиків, які були неодностайні у своїх оцінках.

Невеличкою збіркою поезій «За волю» (1945) розпочинається підпільна творчість Дяченка, який більше відомий у 1945—1952 роках під літературним псевдонімом «Марко Боєслав».

У 1946–1949 роках з-під пера Марка Боєслава вийшло чимало віршів на повстанську тематику, що склали такі збірки: «Непокірні слова», «Вітчизна кличе», «Протест», «В хоробру путь», «Із днів боротьби», «Хай слава луна» та інші. Писав Марко Боєслав і прозою. Його новели, оповідання, публіцистичні твори друкувалися у підпільних газетах та журналах «Шлях перемоги», «За Україну!», «На чатах», «Чорний ліс».

За літературно-журналістську та пропагандистську діяльність Дяченко-Боєслав був нагороджений у серпні 1948 року Срібним Хрестом Заслуги.

Цікавим фактом є те, що пісню, яку вважають народною, «Рости, рости Черемшино» написав саме Марко Боєслав для своєї друкарки Свідрук Марти (псевдо: «Черемшина»). Послухати цю пісню  можна тут: https://www.youtube.com/watch?v=W2O14m5dsck

У 1951 році за кордоном вийшла книжка Дяченка «Непокірні слова», що зібрала всі відомі підпільні збірки. 1960 року в Турині вийшла в перекладі італійською мовою книжка вибраних підпільних поезій Дяченка — «Сором за боягузливе покоління».

Про Дяченка знято шестисерійний фільм під назвою «Сталеві струни Марка Боєслава» (режисер — краєзнавець Зіновій Бойчук).

На початку 2010 року на межі Галицького та Калуського районів розкопаний архів Михайла Дяченка. Про це повідомили  каєзнавець Зіновій Бойчук та правнук поета Михайло Ліщинський, які займалися пошуком і розкопками. Більшість матеріалу в архіві виявилася зашифрованою.

У 2011 році побачила світ книга вибраних творів Марка Боєслава «Сталь без іржі».

 

Приклад творчості Марка Боєслава:

 

КАТАМ

Радій, бреши, жорстокий кате —

Наказуй гимн співать собі —

Катуй борців у казематах —

Будуй жахливий світ рабів!

Та не приспать, не залякати

У кого серце і душа,

У кого в муках плаче мати —

Хто бачить твій всевладний шал

Звірюко, гаспиде, в скаженій люті

Не бачиш месників грізни́х?

Не бачиш гнівом лав окутих

І революцій днів ясних?

Даремні — твій терор і тюрми —

Даремні — підступ і брехня!

У бій останній кличуть сурми —

Безсмертний месник меч підняв!

7.VII.45

Почитати про поета: http://incognita.day.kyiv.ua/muza-yaka-govorila-koli-grimili-garmati.html

 

ЙОСИП ПОЗИЧАНЮК – (1913-2014). Держсекретар інформації і пропаганди в УДП, політичний керівник УПА, голова Бюро інформації УГВР, полковник УПА.

Народився в селі Польовому Київської губернії в селянській родині. Ріс напівсиротою. Навчався в Ніжинському педагогічному інституті на літературно-мовному факультеті, був комсомольцем.

В 1939 року  ЦК комсомолу направляє його до Львова для розбудови комсомолу на Західній Україні. Саме тут він познайомився з ідеями ОУН і вступив до організації.

Перелом у відомості він згодом описував так: «Найближчої неділі пішов я на Личаківське кладовище, щоб поглянути на могили українських Січових Стрільців. І що я там побачив? Передо мною у дбайливо зформованих рядах бетонові могили з хрестами, на деяких написи-прізвища, а на деяких літери Н. Н., тобто: воїни „незнаного назвиська“. На деяких могилах лежали квіти. Отже, навіть у той суворий під’яремний час хтось-таки приносив і клав на могили квіти. І тоді в мене збудилось глибоке переконання про те, що й досі жевріє ідея, яка пов’язує тих, що в землі, з тими, що ще живі. І я зробив висновок, що сама ідея не вбита, що вона жива. Це був переломовий момент у моєму житті. Я повернувся додому і довго не знаходив спокою. Я знав, що є правда, але власть імущі її чомусь закрили. Червоні власті не хочуть, щоб хтось знав правду, яка не вміщається у большевицькі рамки. А правда мусить бути! Розтривожений, я подався до Юрія Стефаника (сина відомого письменника Василя Стефаника), а він мені дещо пояснив. Юрій зважився на ризик, дав мені кілька книжок-спогадів про 1918 рік у Львові та в Галичині. З того часу я став українським патріотом, я глибиною свого серця збагнув мову могил…»

Член ОУН Тарас Онишкевич згадував: «Прийшла вістка в підпілля від Юрія Стефаника, що є кілька “східняків”, які тепер у Львові. Вони починають думати власним, непозиченим розумом, є усі підстави твердити, що це справді ідейні люди, у жилах яких пливе козацька кров. Це не манкурти, не яничари, це громадяни з великої літери»

З того часу Позичанюк остаточно стає на шлях боротьби за свободу України.

Під псевдо «Шугай» стає членом Проводу ОУН, а 30 червня 1941 р. після проголошення у Львові Акту відновлення Української Держави, Державним секретарем інформації і пропагандин в Українському Державному Правлінні на чолі з прем’єром Ярославом Стецьком . Після цього він в складі похідної групи, очолюваної Дмитром Мироном-«Орликом», рушає до Києва для проголошення і розбудови Української держави. Але по дорозі до столиці Позичанюка арештували гестапівці і вивезли до Львова, а потім до Кракова. В 1942 він втікає з концтабору Освенцим, і повертається в Україну, де відразу ж вступає до лав УПА.

З весни 1943 року Позичанюк — полковник і член Головної Команди УПА на Волині під псевдо «Шаблюк», політичний командир УПА, входить до Головної Ради ОУН.

Позичанюк ініціював створення чужонаціональних відділів УПА для боротьби зі сталінським режимом. В листопаді 1943 р. він був співорганізатором Конференції Поневолених Народів Східної Європи й Азії, на якій було затверджено програму боротьби за здобуття національних держав, а також план утворення іноземних легіонів («куренів») у складі УПА. Саме тоді УПА проголосило гасло «Воля народам. Воля людині». Перший національний курінь в УПА створили в другій половині 1943 року узбеки. Згодом у ВО «Заграва» організовується курінь грузинів та вірмен, а також сотня кубанців. В окрузі ВО «Турів» першим організовано курінь азербайджанців. В 1944 р. кількість національних частин в УПА становила до 15 куренів.

Головна діяльність Позичанюка в цей час була пов’язана зі службою інформації і пропаганди в УПА. Він був головним редактором багатьох підпільних видань, зокрема газет: «За Україну», «За Українську державу», автором відозв та статей, крім того, він керував програмою передач «Вільна Україна».

Працював на початках під керівництвом Петра Дужого, який був наставником також для Петра Федуна (про нього – в огляді за 24 лютого), Зенона Тершаківця.

Позичанюк в ідеологічно-пропагандистській роботі, як і Осип Горновий, та Петро Федун відкидав крайнощі націоналізму і сповідував здоровий демократизм в українському націоналістичному русі.

11-15 липня 1944 року на Самбірщині під охороною відділів УПА відбулися Установчі збори Української Головної Визвольної Ради — об’єднаного політичного і військового центру українських революційно-визвольних змагань, фактично підпільного парламенту і уряду України. Позичанюк взяв активну участь у підготовці і проведенні зборів, і за рішенням Головного Збору УГВР очолив Бюро інформації Генерального секретаріату (підпільного уряду України), яке взяло на себе завдання координації усіх підпільних видань та радіопередач ОУН, УПА та УГВР. Інформаційно-пропагандистська діяльність УГВР виходить на новий, найпотужніший рівень, зокрема завдяки Позичанюку. Поруч із офіційним вісником Проводу ОУН «Ідея і Чин», виходять інші підпільні журнали і газети: «Вільна Україна», «До Зброї» — вісник УПА, «Вісті Української Інформаційної Служби», з’явилися друком нові видання і брошури: «Чорний Ліс», «Маківка» та інші. Згодом Бюро інформації після загибелі Позичанюка очолюватимуть такі відомі діячі, як Осип Дяків «Горновий» і Петро Федун «Полтава».

Йосип Позичанюк героїчно загинув 22 грудня 1944 року в лісі поблизу сіл Юшківці та Дев’ятники тепер Жидачівського району Львівської області. Його група з 9 чоловік йшла на зустріч з Р.Шухевичем і натрапила на облаву загону НКВС, що налічував близько 300 чекістів. Всі загиблі поховані у братській могилі на Юшківському кладовищі.

Йосипу Позичанюку належать пророчі слова: «СРСР розпадеться, бо мусить розпастися. Українська Самостійна Соборна Держава постане, бо мусить постати. І не тому, що нам так хочеться, а тому що це буде логічним вислідом усіх подій, суспільно-політичного розвитку і революційної боротьби на сході. Так мусить бути»

Читати Позичанюка: http://chtyvo.org.ua/authors/Pozychaniuk_Yosyp/

 

А ще 25 березня народилися дві художниці. На прикладі їхньої творчості можна побачити яким різним може бути петриківський розпис, зберігаючи при тому характері риси цього традиційного народного мистецтва.

 

МАРФА ТИМЧЕНКО (1922-2009) — художниця, майстриня петриківського розпису і народного декоративного живопису.

Народилася, звісно ж, у Петриківці (Дніпропетровська область). Мати Олександра Медяник, була відомою на селі вишивальницею. З раннього дитинства Марфа любила малювати, і 1936 року, коли Олександр Статива  (про нього – в огляді з 8 березня), організував в Петриківці школу декоративного розпису, Марфа легко виконала художнє завдання на іспиті. Згодом вона вступила до Київської школи майстрів народного мистецтва (Київський художньо-промисловий технікум), де навчалася протягом 1938—1940 років.

Через нестатки змушена була йти працювати і не закінчила навчання. Влаштувалася на Коростенський порцеляновий завод, де почала оздоблювати петриківським розписом порцеляну. Однак невдовіз з початком війни завод закрився. Марфа Тимченко з великими труднощами повернулася у Петриківку, працювала на колгоспі. Кілька разів утікала під час вивезення молоді на примусові роботи до Німеччини, одного разу втікли разом з іншою відомою у майбутньому майстринею, Вірою Клименко, після чого їм взимку довелося ночували серед степу.

З 1944 року знову в Києві, де працювала в кількох художніх закладах, перш за все в Інституті художньої промисловості Академії архітектури Української РСР. Розробляла способи розпису порцеляни та виробів з дерева, готувала ескізи малюнків для тканини разом з іншими петриківськими майстринями, що переїхали до Києва. Розписувала каюти пароплавів «Тарас Шевченко» та «Микола Гоголь», виконувала інші настінні розписи.

З 1952 року Марфа Тимченко працювала митцем порцеляни на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі. Розписи петриківських майстринь на порцелянових виробах КЕКХЗ набули значної популярності, їх експортували до багатьох країн. Порцелянові вази, розписані особисто Марфою Тимченко, радянські діячі дарували лідерам інших країн.

З початку 1970-х років Марфа Тимченко почала малювати сюжетні картини-пейзажі у цілком оригінальному стилі, заснованому на принципах петриківського розпису. Усе подальше життя, до 2009 року включно, Марфа Тимченко продовжувала виконувати такі картини, розвиваючи свій оригінальний стиль.

Одним з найважливіших доробків Марфи Тимченко було виконане разом з чоловіком Іваном Скицюком і дочкою Оленою Скицюк у 1979 році оздоблення стін магазину іграшок «Казка» у Києві. Результати цієї праці дуже високо оцінювали мистецтвознавці, розписи магазину були добре відомі кільком поколінням киян. На початку 2000-х років пропонувалося в приміщенні магазину створити музей або студію декоративного розпису. Але 2002 році магазин було викуплено концерном «Європродукт» (зараз RedНead Family Corporation і під час реконструкції всі розписи були закриті гіпсокартоном на наступні 15 років. Проте у жовтні 2017 року компанія RedНead Family Corporation, до мережі якої належить магазин, анонсувала реставрацію розписів учнями Марфи Тимченко, які брали участь у створенні оригіналу.

 

ЗОЯ КУДІШ (1925-1998) — художниця, майстриня петриківського розпису.

Закінчила Петриківську школу декоративного малювання у 1941. Петриківського розпису вчилася у Тетяни Пати та її дочки Векли Кучеренко

Працювала на Фабриці петриківського розпису «Дружба» у 1959—1960 роках. Розписувала інтер’єри громадських будівель: кафе в Дніпроперовську, санаторій та Загс в місті Хмільник на Вінничині.

 

ВОЛОДИМИР КЛИЧКО (1976) – професійний боксер. Олімпійський чемпіон з боксу у надважкій ваговій категорії (1996 рік). Чемпіон світу з боксу у важкій ваговій категорії за версіями WBO (2000—2003 роки, 2008—2015 роки), IBF (2006—2015 роки), IBO (2006—2015 роки[), The Ring (2009—2015 роки), WBA (2011—2015 роки). Молодший брат чемпіона світу за версією WBC, чинного міського голови Києва Віталія Кличка.

За свою кар’єру переміг 23 бійців за титул чемпіона світу у важкій вазі, що являється найкращим показником в історії боксу. Володимиру також належить рекорди загальної тривалості володіння титулом чемпіона світу у важкій вазі (4 382 днів = 12 років), кількості перемог в боях за титул об’єднаного чемпіона та найдовшої серії захистів об’єднаного титулу. Найкращий європейський боксер всіх часів за версією BoxRec.

Володимир народився  в місті Семипалатинську Казахської РСР у родині військовослужбовця Володимира Кличка. У 1985 році родина переїхала до Української РСР.

Займатися боксом почав в 13 років. 1996 року досягає найвищого результату у своїй любительській кар’єрі, здобуваючи золоту медаль на XXVI Літніх Олімпійських іграх в Атланті. Професійну кар’єру почав після перемоги на Олімпіаді-96, приєднавшись разом з старшим братом до німецького клубу «Universum Box-Promotion». На старті професійної кар’єри брати Клички відмовилися від наполегливої пропозиції змінити імена на німецький лад.

Перший титул чемпіона світу Володимир здобув 14 жовтня 2000 року в бою проти переможця Віталія Кличка — Кріса Берда. Далі – перемоги, перемоги і всесвітня слава. Але ніщо не буває вічним.

29 квітня 2017 року Володимир програв чемпіонський бій з 27-річним чемпіоном IBF британцем Ентоні Джошуа, втративши вакантні титули WBA і IBO.

3 серпня 2017 року Володимир Кличко оголосив про завершення спортивної кар’єри.

 

ВОЛОДИМИР ЖУРАВЕЛЬ (1986) — художник-скульптор.

Народився в місті Кременчук Полтавської області в родині художників. Через рік родина переселилася до Києва.

Киянам добре відомі його скульптури – Володимир Журавель автор пам’ятника Анатолію Кузнєцову на Куренівці, скульптури «Малюки, що пускають кораблики» на Поштовій Площі, пам’ятника Іллі Муромцю в парку «Муромець» та пам’ятника Ігорю Сікорському у міжнародному аеропорту «Київ» ім. І. Сікорського.

2010 року закінчив навчання в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури. Ще в студентські часи виконував знакові роботи: у 2004 році розробив і виконав медаль «Людина року», пізніше ця нагорода була вручена братам Віталію Кличко та Володимиру Кличкo від Українського Інституту Америки в Нью-Йорку.

З 2005 року брав активну участь у міжнародних скульптурних симпозіумах, всеукраїнських виставках НСХУ, мистецьких фестивалях, скульптурних салонах, виставках в галереях України і за кордоном. З 2007 року проводить персональні виставки.

Одна з найоригінальніших робот скульптора, створена 2015 року –  пам’ятник диптіх «Мандрівка на Джаладуті» присвячена видатному філософу, духовному лідеру А. Ч. Бхактіведанті Свамі Прабгупаді.

Побачити твори скульптора можна на його сторінці у ФБ:  Volodymyr Zhuravel

 

Пом’янемо захисників України, які віддали життя у протистоянні російській збройній агресії на Донбасі.

 

ОЛЕГ КОВБАСА (1976-2015) — кадровий військовослужбовець, підполковник (посмертно) ЗСУ, позивний «Майор».

Народився в місті Рубіжне на Луганщині в родині робітників. З 1978 року родина жила в смт Борова на Харківщині, там закінчив школу. Займався спортом.

У червні 1994 був призваний на строкову військову службу до лав Національної Гвардії України в м. Львів, а вже наступного року вступив до Військового інституту НГУ, м. Харків. Після завершення направлений наслужби уна посаді командира взводу у військову частину А0501, с. Клугино-Башкирівка, Харківська область. Згодом призначений командиром розвідувального взводу механізованого батальйону.

З 2011 — заступник начальника штабу 92-ї ОМБр.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України виконував завдання в зоні АТО, з вересня 2014 — в районі міста Щастя на Луганщині. У січні 2015 дістав поранення та після лікування повернувся на передову. Протягом останнього місяця керував обороною стратегічно важливого мосту через Сіверський Донець на в’їзді до Щастя зі сторони Луганська, де було розташовано крайній блокпост «Фасад».

5 квітня 2015 близько бойовики окупаційних корпусів з боку піщаного кар’єру обстріляли з протитанкового керованого комплексу взводний опорний пункт «Фасад». В результаті влучення ракети в мінний шлагбаум (міни прив’язані одна до одної, щоб перегородити дорогу) стався вибух з детонацією протитанкових мін ТМ-62. Четверо військовослужбовців, які перебували в автомобілі ВАЗ-2109 поряд із місцем вибуху, зокрема майор Олег Ковбаса, загинули. На місці події знайдено елементи ракети від ПТРК 9М133 «Корнет».

Посмертно присвоєне військове звання підполковника.

Залишилися мати, дружина, син та донька,

 

ОЛЕКСАНДР ЧЕРЕПАХА (1970 – 2015) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Скибинці на Винничині. Закінчив Ольгопільське ПТУ, здобув професію електрика, пройшов строкову службу в армії. Демобілізувавшись, працював у місцевому господарстві електриком, потім трактористом.

Призваний за мобілізацією у серпні 2014-го, солдат 30-ї бригади.

Загинув 31 січня 2015-го поблизу Чорнухиного під час мінометного обстрілу. Тіло упізнане в моргу Дніпра наприкінці лютого.

Без Олександра лишились мама та дружина.

 

ОЛЕКСІЙ ТИТАРЕНКО (1986 – 2016) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Рубіжне (Луганська область). Проживав у селі Новокраснянка (Кремінський район).

У вересні 2015 року мобілізований; солдат 54-ї ОМБр, механік-водій.

27 липня 2016-го загинув під час обстрілу — уражений пострілом ворожого снайпера з великокаліберної зброї поблизу селища Луганське.

Без лишились мама, сестра та брат.

 

ОЛЕКСАНДР ДЕРКАЧ (1988-2015) — солдат ЗСУ

Жив у селі Довжиця на Волині. До мобілізації працював будівельником.

З квітня 2014 року – в АТО, Кулеметник, 51-а ОМБр.

Дані про загибель різняться — згідно одних, 29 серпня 2014-го загинув під селом Андріївка Донецької області — автомобіль бригади підірвався на міні. Згідно інших, загинув 25 чи 26 серпня.

Опізнаний по експертизі ДНК — тривала 2 місяці. Родичам було показано рештки скелета — без рук і ніг. Рідні навіть після похорону довго сподівалися, що поховані рештки належать комусь іншому…

Вдома лишилися дружина, син, дев’ятеро братів та сестер.

 

ОЛЕГ ТИМКО (1985-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в Обухові на Київщині. Закінчив Кооперативний економічний технікум. Протягом 2003—2004 років проходив строкову службу в ЗСУ. Після закінчення військової служби працевлаштувався на Київський картонно-паперовий комбінат — машиніст автоматизованих ліній по виробництву гофроящиків.

З травня 2014 року мобілізований, стрілець, 11-й окремий мотопіхотний батальйон. Брав участь у бойових операціях.

7 квітня 2015-го загинув, намагаючись допомогти пораненим побратимам, під час артилерійського обстрілу російськими збройними формуваннями селища Опитне Ясинуватського району — на лінії розмежування з окупованою територією.

 

АНДРІЙ ЛОМЕЙКО (1975- 2014) — солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився в м. Кушугм, Запорізька область. У 1993-1995 роках відслужив строкову службу. До 2000 року працював оперативним працівником в УВС Комунарського РВ міста Запоріжжя, по тому — в ДП «Івченко-Прогрес», терміст.

Влітку 2014-го мобілізований, кулеметник, 37-й окремий мотопіхотний батальйон — 93-тя оОМБр.

10 листопада 2014-го помер від втрати крові при транспортуванні до лікарні — зазнав важких поранень у спину та ноги при мінометному обстрілі російськими окупантами блокпосту біля Авдіївки поблизу Донецького аеропорту.

Вдома залишилась неповнолітня донька від першого шлюбу.

 

ВЛАДИСЛАВ ДЮСОВ (1995-2015)  – боєць полку «Азов» НГУ.

Народився у м Могилів-Подільський на Вінниччині. Учився на факультеті соціології і права НТУУ «КПІ». Учасник Революції Гідності, з початком російської агресії добровольцем зголосився захищати Україну. Спочатку воював в добровольчому батальйоні ОУН, брав участь у боях за Піски. З весни 2015-го — номер обслуги зенітної батареї, окремий загін спеціального призначення «Азов».

31 травня 2015-го підірвався на «розтяжці», зазнав важких поранень під час «зачистки» подвір’я та будинку в селі Широкине, що видалися підозрілими. Йому відірвало ногу й пальці на руці. Товариш Влада, Богдан Гризло розповів: “Було ще темно, ми вирішили зачистити подвір’я і будинок, що здавався нам підозрілим. Зайшли втрьох. Сідаю на коліно за 5 метрів від Дюса, повертаю до нього голову – сильний вибух, і він весь в диму лежить на землі. В шоці підбігаємо до нього, починаємо облапувати всього та шукати рани, а він спокійно та врівноважено каже: – Немає ноги, і пальців на руці. Накладайте мені джгут, накладайте бігом!.. Ми виносили його звідти по черзі так швидко, як тільки могли. Несли по черзі, бігли у повному фарші й броні з Дюсом на плечах. І коли він опинився на мені, я біг з останніх сил”.

Але Владислав помер від поранень у лікарні. Йому залишалося 3 тижні до бакалаврського державного іспиту.

 

ПЕТРО КРИВОУС (1976 – 2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Одрадокам’янка Херсонської області. Закінчив Новокаховське ПТУ, здобувши спеціальність муляра-штукатура. 1994 року призваний до лав ЗСУ, був механіком-водієм БМП-2 в десантних військах.

31 липня 2014 року добровольцем пішов захищати рідну землю. Солдат, розвідник розвідувального взводу 2-го батальйону, 28-ма ОМБр.

Загинув 1 серпня 2015 року під час обстрілу терористами ВОП 2862 (четвертий пост) поблизу Мар’їнки. В інших джерелах місцем загибелі вказується Курахове.

Без Петра лишилися дружина та двоє дітей.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада