Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
04.05.2021

1 квітня.

Багато непересічних людей прийшло на світ в цей день, тож огляд буде розлогим, а ролик – відносно довгим. Сьогодні в огляді:

  • художниця, яку мистецтвознавці називають буковинським Ван Гогом;
  • поет, автор сотень естрадних пісень;
  • священник УПЦ (МП), який підтримав Революції Гідності, вітав Томос і став одним з перших священників Православної церкви України;
  • художник-сюрреаліст з Макіївки, який отримав визнання в США;
  • актор – кращий Гамлет Молодого театру у Києві;
  • історик і журналіст, книжку якого хотів через суд заборонити Віктор Медведчук;
  • активістка Харківського Автомайдану;
  • всесвітньо відомий фотограф з Луганська, що знімкує людей в межових ситуаціях, зокрема шахтарів, мешканців Донбасу, які втратили житло через російську агресію, захисників України, які стали інвалідами;
  • скульптор, який вперше представив Україну на престижному арт-фестивалі у США і створив візитівку найбільшого українського морського порту;
  • композитор, що пише пісні, за які в Росії людей кидають за ґрати;
  • автор популярних романів;
  • ветеран АТО, який вийшов живим з іловайського пекла і написав про те книги

І захисники України, що загинули у протистоянні російським окупантам на Донбасі.

Отже, поїхали.


ОДАРКА КИСЕЛИЦЯ (1912-1999) — художниця, майстер пейзажу і портретист.

1912 — народилась в с. Берегомет на Буковині (на той час в складі Австро-Угорської імперії) в сім’ї вчителів. Батько Одарки – Лесь Киселиця – народний вчитель і директор школи, був і відомим на Буковині громадським діячем: активістом товариства “Руська бесіда”, видавцем і редактором “Діточої бібліотеки”, фольклористом, засновником самодіяльного театру в Берегометі, згодом завідував бібліотекою в Лукавцях, Мама майбутньої художниці теж була національно налаштованою інтелігенткою. Одарка почала студіювати малярство у майстернях художника-аматора Рацького та відомого буковинського маляра Пантелеймона Видинівського в Чернівцях.

1930–1939 — навчалась у Празькій академії образотворчих мистецтв у портретиста Вратислава Нєхлєби, що славився надзвичайною вимогливістю до студентів.

Доля склалася так, що Одарка Киселиця залишилася в підсовєтській Україні. З 1949 — працює у Чернівецькому художньому фонді. Можемо лише уявити, як почувалася художниця, що сформувалася як національно свідома особистість, випускниця престижного європейського закладу, працюючі в цій установі – Худфонд ставив дуже конкретні завдання: тиражувати портрети діячів передовиків та вождів.

Але після роботи в Худфонді, художниця працювала вдома. Розраду давали квіти. Вона любила мати у домі безсмертники: їх можна малювати і малювати. У творах Киселиці ніколи не було відвертого трагізму, експресія барв завше притамована. Проте за силою та могутністю звучання, напругою мазка Одарку Киселицю можна поставити поруч з Ван Гогом, якого вона безмежно любила. Образи людей у Киселиці – це згусток мудрості, терпіння, прощення, фрагмент неперервного ланцюжка поколінь, незалежно від віку зображених. Вона своїми портретами поламала безглузду заідеологізовану традицію малювати передовиків праці, доярок, колгоспників, робітників. Бо дивилася на своїх героїв саме з точки зору мистця, шукала привабливі риси, І знаходила, особливо серед дітвори, жінок, простих селянок, гуцулок з виразними обличчями, добрими, лагідними і засмученими очима, а може, заглибленими у самих себе.

Публічне визнання прийшло до художниці Одарки Киселиці лише з першою персональною виставкою, виданням у 1988 році каталогу її творів, тобто тоді, коли їй було вже за 75.

У чому ж полягає новаторство її творчості? Киселиця відмовляється від форми заради змісту, її душевними поривами керує винятково колір як першооснова живопису. Вона не малює дивовижний гуцульський краєвид заради самої краси, це може зробити й фотограф, а задля краси і змісту кольору. Саме у барвах вона найбільше виповідає себе як українського живописця, а не тим, що малювала селянок у кептарях, оздоблювала натюрморти гуцульською вишивкою, іншою національно показовою атрибутикою. Внутрішньо саме гуцульський колорит робить полотна Киселиці національними за духом. При чому, як не парадоксально, але саме в натюрморті вона досягає найвищої досконалості кольору. В простеньких наче квітах відчувається присмак вічності, доторк до чогось нетлінного, чим буває тільки справжнє мистецтво, в якому органічно поєднано національне і космічне.

Одарка Киселиця, зовні начебто підкорившись системі, внутрішньо зоставалася відданою високому покликанню мистця – творити світ прекрасного. У книзі відгуків на першій персональній виставці один з відвідувачів зауважив: “Ця виставка – драма “зайвого” художника, чий талант виявився не потрібним після 1940 року. Звідси відхід у світ квітів, натюрмортів. Одарка Киселиця подає прекрасні зразки художньої школи. Ми можемо лише дякувати Богові, що вона дожила до того дня, коли її мистецтво стало потрібним”.

 

Наступним в огляди – митець іншого спрямування, і зовсім іншої, скажімо так, глибини. Втім, жодна культура не обходиться без популярної складової.

 

ВАДИМ КРИЩЕНКО (1935) –  поет, автор текстів до естрадних пісень.

Дитинство минуло на берегах річки Хомори у бабусі з дідусем у селі Глибочок на Житомирщині. Після повернення батька з фронту Крищенки оселилися в Житомирі.

Писати вірші Вадим почав ще в школі. Вчився на факультеті журналістики Київського університету, відвідував літературну студію, якою керував Юрій Мушкетик.

Після закінчення університету працював журналістом. 1963 року побачила світ перша збірка поезій «Тепла прорість».

У наступні роки з’явилося ще більше 50 поетичних збірок Крищенка, він автор понад 1000 пісень. Працював у співавторстві з такими композиторами, як Геннадій Татарченко, Олександр Злотник, Ігор Поклад, Олександр Морозов, Павло Дворський, Володимир Домшинський і багато інших.

Пісні на вірші Крищенка включали до свого репертуару Софія Ротару, Василь Зінкевич, Лілія Сандулеса, Іво Бобул, Квартет “Гетьман”, Оксана Білозір, Іван Попович, Павло Дворський, Павло Зібров,  Віталій і Світлана Білоножки,  та багато інших українських співців. Неперевершеними виконавцями пісень поета були Дмитро Гнатюк, Назарій Яремчук і Раїса Кириченко.

Найвідоміші пісні: «Наливаймо, браття, кришталеві чаші», «Одна-єдина», «Хай щастить вам, люди добрі», «Родина», «Десять Господніх заповідей», «Молитва», «Благослови», «Бути українцем», «Україна», «Україно, пам’ятай героїв», «Білі нарциси», «Берег любові», «Отчий край», «Лебеді кохання».

 

Хоч я і не прихильниця релігії, але не можу не віддати належне наступному імениннику, який надає приклад того, що таке «православ’я здорової людини». Прогресивний, проукраїнські налаштований, цей діяч УПЦ (МП) критично оцінював архаїчність Московського Патріархату, називаючи його «церквою Радянського Союзу». Він брав участь у Революції Гідності, і в перший же день після отримання Томосу став священником Православної Української Церкви.

 

ГЕОРГІЙ КОВАЛЕНКО (1968) — православний священнослужитель, блогер, громадський діяч, ректор Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості, фундатор і шеф-редактор інтернет-порталу «Православіє в Україні», колишній голова Синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ (МП). З 7 січня 2019 року — священник Православної Церкви України.

Народився у Конотопі в родині, що постраждала від сталінського окупаційного терору — у 1930-х роках його діда пограбувала комуністична влада як куркуля, викинувши із власної хати на мороз із дітьми. Порятувалися у випадкових людей на околицях Дубов’язівки.

1986—1988 служив у прикордонних військах СРСР. 1996 року з відзнакою закінчив філософський факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Духовну освіту отримав у Курській духовній семінарії у 1993-96 (Російська Федерація). 19 січня 1995 висвячений у пресвітера.

З благословення архієпископа Сумського й Охтирського Іонафана (Єлецьких), на той час — керуючого справами УПЦ, створив першу українську православну сторінку в Інтернет «Православіє в Україні». З серпня 2001 року — клірик Київської єпархії. Брав участь у створенні прес-служби УПЦ.

У 2003 році у співпраці з телеканалом «ЕРА» створив першу в Україні офіційну телевізійну програму УПЦ «Православний світ» (з 2006 року — «Світ Православія» на телеканалі Глас, з 2013 — «Православний вісник» на Першому національному). Створив і очолив Головну редакцію телевізійних програм УПЦ.

4 березня 2016 року презентував новий просвітницький проект — Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості.

У 2017 році виступив у ролі ведучого телевізійної програми «Таємний код віри» на телеканалі «1+1».

Регулярно, починаючи з 2002 року, друкувався у всеукраїнських церковних та світських виданнях. Написав ряд філософських та публіцистичних статей.

Коваленко був активним учасником другого Майдану, регулярно виступав на головних його заходах у 2013—2014 рр.

У лютому 2014 року Коваленко заявив, що до УПЦ позитивно ставляться як «Самооборона Майдану», так й «Правий сектор». Для радіо «Ехо Москви» Коваленко заявив: «Саме «Самооборона Майдану» забезпечила охорону Лаври. “Правий сектор”, про який говорили в російських ЗМІ, офіційно заявив, що не збирається нічого захоплювати… Більш того, ми вдячні православним лідерам опозиції. Тому що коли виникла загроза провокацій навколо Києво-Печерської лаври, і Петро Порошенко, він реальний прихожанин нашої Церкви, і Віталій Кличко, який прихожанин Лаври, теж реальний, і “Самооборона Майдану”, і “Правий сектор”, вони як раз забезпечили. Хоча в соціальних мережах і навіть зі сцени Майдану лунали заклики йти на Лавру, але люди зібралися, і порядок забезпечила саме самооборона Майдану, яка чергувала разом з віруючими. І не було жодної сутички».

26 жовтня 2014 року Коваленко написав до свого блогу наступну нотатку: «Московського Патріархату на Майдані не було. На Майдані була Українська Православна Церква. Бо саме УПЦ є Церквою народу України, а Московський Патріархат, на жаль, залишається Церквою Радянського Союзу (…) „Совок“ намагається відродитися не тільки на теренах Російської Федерації, „совкового“ багато і в нашій українській державі, і в нашій українській церкві». За Коваленко був гостро розкритикований представниками РПЦ.

7 січня 2019 року Коваленко співслужив Предстоятелю Православної церкви України Митрополиту Єпіфанію під час його першого богослужіння у Соборі Святої Софії Київської. Після цього Коваленко служить священником у храмі святого князя Ярослава Мудрого (Тепла Софія).

 

Повертаємося до митців.

 

ЄВГЕН ГОРДІЄЦЬ (1952) — художник-сюрреаліст

Народився у місті Макіївка Донецької області.

У 15 років віці вступив до Художньої школи імені Т. Шевченка у Києві. Закінчив Київський державний художній інститут, а згодом – Творчу майстерню Академії мистецтв СРСР у Києві (1978-1982)

З 1977 по 1991 рік працював в Творчо-виробничому об’єднанні «Художник».

Євген Гордієць відомий як художник-сюрреаліст. Пише в жанрах пейзаж та натюрморт.

Безліч виставок, нагород, перемог в національних і міжнародних конкурсах – художник отримав широку популярність ще за совєтських часів. У 1990 році його робота прикрасила обкладинку каталогу Christie’s, а вже в 1991 році Євген Гордієць переїхав в США, де живе і зараз.

Його роботи зберігаються у Київському національному музеї російського мистецтва, Третьяковській галереї у Москві, Кельнському музеї сучасного мистецтва. Роботи Євгена Гордійця продавалися на аукціоні Christie’s.

 

ВАЛЕРІЙ ЛЕГІН (1954) — актор Молодого театру у Києві.

Народився у Львові. 1976 року закінчив акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, навчався на курсі Миколи Рушковського.

Є провідним актором Молодого театру Києва, на сцені якого виступає з 1979 року. Виступає у виставах Експериментального (драматичний театр абсурду). З початку 2000-х років активно знімається в телесеріалах.

Зіграв багато ролей у кіно, зокрема у фільмах «Атентат — Осіннє вбивство в Мюнхені», «Дев’ять життів Нестора Махна»,.

 

Але головне поле творчості актора – тетар, тут він зіграв понад 20 ролей, зокрема – Гамлет у постановці С. Мойсеєва «Трагедія Гамлета, принца данського», Поццо — «Чекаючи на Ґодо» — Семюел Беккет, Голохвастов — «За двома зайцями», Чорна панчоха — «Московіада», МакМерфі — «Політ над гніздом зозулі», Ігор — «Слово о полку Ігоревім».

 

ВАХТАНГ КІПІАНІ (1971) —  журналіст, публіцист, історик. Головний редактор Інтернет-видання «Історична Правда», однойменного тележурналу, засновник Музею-архіву преси.

Народився в Тбілісі, в шкільні роки жили вдвох з матірїю в Новросійську.  Коли мати вдруге взяла шлюб і у грудні 1980 року сім’я переїхала до Києва.

У Києві Кіпіані вивчив українську мову. 1989 року вступив до Миколаївського державного педагогічного інституту на історичний факультет. У 1993—1995 працював викладачем в Українській педагогічній гімназії № 5 Миколаєва.

Його першою публікацією стала стаття, надрукована 1990 року в підпільному виданні Народного Руху «Чорноморія». 1990 року Кіпіані  був учасником студентського голодування на Майдані Незалежності в Києві.

У 1992 році він обійняв посаду головного редактора газети Миколаївської обласної організації УРП «На сторожі». Потім працював майже рік на Миколаївському телебаченні. Відслужив в ЗСУ, після демобілізації у 1997 році залишився у Києвію Тут співпраціює з провідними ЗМІ, займається переважно історично-просвітницькою тематикою, зокрема був шеф-редактором проекту «Великі українці», ведучи фільму про Степана Бандеру.

З 2010 року і дотепер – головний редактор інтернет-видання «Історична Правда». Ведучий програми «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» — телеканал «ZIK» (з березня 2013 — 14 червня 2019), з 8 вересня 2019 року — на телеканалі «Еспресо»).

Автор та упорядник книг: «Зродились ми великої години…»; «Війна двох правд. Поляки та українці у кривавому ХХ столітті», «Друга світова. Непридумані історії. (Не) наша, жива, інша».

Книгу «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР», упорядником якою теж став Кіпіані, Віктор Медведчук намагався заборонити через суд через те, що вона в об’єктивному, тобто невигідному для Медведчука ключі висвітлює його роль адвоката у справі поета-дисидента.

 

КАТЕРИНА ЯРЕСЬКО (1962) – активістка ГО «Автомайдан-Харків», волонтерка, блогерка, викладачка. Співпрацює з проектом «ІнформНапалм» та центром «Миротворець».

Народилася у Харкові. Закінчила Харківський державний педуніверситет імені Г. Сковороди, захистила ступінь кандидата педагогічних наук.. Викладає дисципліни «Вступ до фаху», «Вступ до медіакомунікацій», «Теоретичні основи управління комунікаційними процесами» у Харківському національному економічному університеті імені Семена Кузенця.

У 2013 році під час Євромайдану вступила до лав громадської організації «Автомайдан-Харків».

У квітні 2014 року, коли розпочалася активна фаза військових дій РФ проти України, Катерина Яресько розпочала волонтерську діяльність на Сході України. Спочатку допомагали військовим ЗСУ продуктами, теплими речами, потім ремонтували техніку. Згодом допомагала 1-му батальйону оперативного призначення НГУ імені Кульчицького та батальйону «Правого сектора». Також допомагала мешканцям Донбасу, зокрема відомо, що вона вивезла з Дебальцевого 40 біженців.

В той же час Яресько почала співпрацювати із волонтерським проектом «ІнформНапалм» та центром «Миротворець», де вона викладає OSINT-розслідування протиправних дій окупантів у Криму та на Донбасі. Розслідування публікуються в багатьох виданнях та на веб-сайтах.

 

 

ОЛЕКСАНДР ЧЕКМЕНЬОВ (1969) — фотограф, відомий серіями світлин гострого соціального звучання.

Знімає реалії провінційного життя, ветеранів, безхатьків, самотніх літніх людей, жителів Донбаса, чиє житло було зруйноване в результаті російської агресії, захисників України, які стали інвалідами в наслідок важких поранень…

Народився в Луганську. Фотографією займається з дитинства. З 1993 року є членом Спілки фотохудожників Росії (Москва) та членом Союзу фотографів України (Київ).

Працював позаштатним фотографом. У 1997 році отримав пропозицію працювати фотографом для щоденної газети «Всеукраїнські Відомості» і переїхав до Києва. У 1998 році влада закрила газету за те, що вона була «занадто опозиційною» та «занадто жовтою».

Часто публікує свої фоторепортажі та окремі світлини в журналі Український тиждень. Його роботи з’являються у відомих зарубіжних виданнях. Учасник багатьох міжнародних виставок.

Найвідоміші його фотосерії в інтернеті присвячені Донбасу.

 

Вражаюче інтерв’ю з фотографом: https://opinionua.com/2019/04/23/fotograf-oleksandr-chekmenov-yak-toj-xto-znimaye-ya-bachu-lyudinu-i-nespravedlivist-2/

Персональній сайт:  http://www.alexanderchekmenev.com/.  Людям з вразливою психікою і підвищеною емпатію дивитися обережно!

 

 

ОЛЕКСАНДР МІЛОВ (1979) — художник, кінематографіст, скульптор.

Народився в Одесі. 1995 року вступив до Одеського художнього училища, але не закінчив там навчання.

Робота Мілова «Любов» (англ. Love) у 2015 році вперше представляла Україну на арт-фестивалі Burning Man, що відбувається в пустелі Блек-Рок у США. За цю композицію Мілов отримав премію фестивалю.

Він також автор монументальної скульпутри з металобрухту, яка встановлена на в’їзді до найбольшого порту України – ТІС (Одеська область), і стала його візитиівкою.

На території заводу «Стальканат» в Одесі встановлено 33-метрову дротяну скульптуру «Ворота до раю» у вигляді архангела з мобільним телефоном.

Працює також в жанрі міської скульптури, створюючи авангардні композиції, зокрема – з побутових відходів.

 

БОРИС СЕВАСТЬЯНОВ (1983) —композитор, співак, волонтер.

Відомий хітами «Это, детка, рашизм», «Гради», «Забери меня, мама» та іншими, до написання яких спонукав Російсько-український військовий конфлікт 2014 року. За публікацію у соцмережах пісні Севастьянова «Это, детка, рашизм» в Росії засуджено кілька громадян.

Значна частина цих пісень антиімперського спрямування – російською мовою, бо звернені вони до представників країни-агресора. Крім того, тексти часто містять нецензурну лексику, так що тим, хто її не сприймає в жодному, зокрема, художньо виправданому вигляді, гуглити і слухати – не варто. А хто сприймає –напевне, зацінить.

Севастьянов також автор музики до патріотичних україномовних пісень. Зокрема автор музики до пісні «Молитва» (авторка віршованого тексту — Дзвінка Торохтушко), яка вважається неофіційним гімном сучасних військових капеланів – https://www.youtube.com/watch?v=Djd3j-ik8R0

Він також створив музику до пісень «Україна переможе»,  «Мамо не плач».

У 2003 році закінчив Харківське музичне училище, 2008 –  Харківський державний університет мистецтв імені Івана Котляревського (консерваторію) за спеціальністю «Композиція».

З літа 2014 року регулярно їздить до зони проведення АТО як волонтер та автор-виконавець, дав близько 300 концертів для військових та цивільних. Бере участь у багатьох благодійних концертах і фестивалях.

2017 року видав повість «Мóнах», події якої відбуваються в зоні АТО та сучасному Харкові.

Серед творів Севастьянова – фортепіанний і альтовий концерти, симфонія, інструментальні і вокальні твори. Неодноразово виступав як піаніст-виконавець власних творів. Автор музики до документальних і художніх фільмів, (Україна, Росія, Німеччина, США), серіалів, комп’ютерних ігор, автор пісень і аранжувань. Записав спільні пісні з гуртами TaRUTA, Гайдамаки, П@п@ Карло, зі співаком Іваном Ганзерою, поетом Дмитром Лазуткіним.

Автор гімну фанатів ФК «Металіст» (Харків).

 

МАКС КІДРУК (1984) — письменник, автор популярних романів, мандрівник, колумніст чоловічого журналу «XXL».

Народився  в селищі Володимирець Рівненської області. Вчився в Рівненському університеті водного господарства (спеціальність «Теплоенергетика»). На третьому курсі почав працювати на російську компанію «АСКОН» програмістом. Займався розробкою CAD-систем. 2005 переїхав до Києва. Вступив до аспірантури НТУУ «КПІ».

2007 Кідрук виграв грант на навчання за кордоном і виїхав на до Стокгольма (Швеція), де вступив до аспірантури Королівського технологічного інституту. Почав мандрувати Європою.

Влітку 2008 Кідрук вирушає у тривалу подорож Мексикою. Результатом стала книга «Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії». За матеріалами наступних подорожей пише книги «Подорож на Пуп Землі», «Любов і піраньї», «На Зеландію!».

На початку 2012 Кідрук заявив про завершення роботи над першим українським техно-трилером «Бот». Роман стартував на 16-му місці у ТОП-20 мережі книгарень «Є». Після двох тижнів продажів книга піднялась на 2-гу позицію.

У вересні 2013 з’явився технотрилер Максима Кідрука «Твердиня».

Восени 2014 року вийшов друком трилер «Жорстоке небо» — роман-катастрофа з елементами детективу. У книзі розповідається драматична історія про розслідування авіакатастрофи українського літака у Франції, частково заснована на реальних подіях. Однією з особливостей роману є те, що головним героєм стала жінка.

У квітні 2015 року на замовлення польського видавництва Akurat з’явилася публіцистична книга «Ja, Ukrainiec». Українське видання надрукувало видавництво «Клуб сімейного дозвілля» під назвою «Небратні». У книзі аналізується історія відносин України та Росії від визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького до Євромайдану та війни на Сході.

В наступні роки виходять «Зазирни у мої сни», «Не озирайся і мовчи», «Де немає бога»,  «Заради майбутнього», «Доки світло не згасне назавжди».

Макс Кидрук заявляє, що видавати по книзі на рік – для письменника норма. НА що не можна не зауважити, що книги бувають різні…

 

РОМАН ЗІНЕНКО (1974) — ветеран російсько-української війни, учасник боїв за Іловайськ, автор кількох книг про ті бої.

Народився у Дніпропетровську. Служив у морській піхоті. З початком російської збройної агресії проти України був в числі перших 40 бійців, які пройшли бойову підготовку у квітні 2014 року і записалися у добровольчий батальйон «Дніпро-1».

21 серпня разом з підрозділами свого батальйону Роман зайшов у Іловайськ, що частково контролювався українськими силами, а частково — проросійськими угрупованнями. В районі залізничного вокзалу прикривав роботу саперів, які підривали залізничні колії, щоб зашкодити постачанню зброї і техніки з Росії. Після масованого заходу російських військ, потрапив у оточення під Іловайськом. В боях 29 серпня, при виході з оточення, втратив загиблим свого командира і друга Дениса Томіловича, коли українська колона була обстріляна російськими військами. Роман вижив, і вийшов з групою солдат, деякі з яких — важкопоранені. Їм знадобилося три доби, щоб вийти з окупованої Новокатеринівки до Комсомольского (нині — Кальміуське), де були українські сили.

2016 року Роман звільнився з полку «Дніпро-1», оскільки, за його словами, підрозділ втрачав бойовий дух і перетворювався на звичайних поліцейських.

Після звільнення працював таксистом. Проте, пам’ять про Іловайськ змусила Романа збирати свідчення тих, хто пройшов ті бої і почати писати. 2017 року вийшла його перша книга «Іловайський щоденник», 2019 — два томи «Війна, якої не було. Хроніка Іловайської трагедії».

Перша книга — «Іловайський щоденник» (2017, «Фоліо») стала однією з перших книг про російсько-українську війну та бої під Іловайськом, у якій зібрані спогади автора про бої під Маріуполем та вихід з Іловайського котла.

Друга книга — «Війна, якої не було. Хроніка Іловайської трагедії» (у двох томах, 2019, «Фоліо»). Книга ґрунтується на спогадах близько 100 бійців і офіцерів: від рядового до керівництва сектор «Б». У книзі також опубліковані журналістські розслідування окремих журналістів та звіт тимчасової слідчої комісії Верховної ради. У першій частині книги висвітлені події 7-24 серпня 2014 р.

 

Пом’янемо захисників України, які загинули від зброї російських окупантів.

 

ІВАН ВОРОХТА (1966-2014) — старший лейтенант ЗСУ,

Закінчив Верхньоводянську ЗОШ, проживав в селі Фонтанка – Одеська область.

У часі війни — військовослужбовець 28-ї ОМБр, заступник командира батальйону по роботі з особовим складом.

Загинув 14 листопада 2014 року під час обстрілу колони поблизу аеропорту Донецька біля села Первомайське — військові виходили на ротацію та потрапили у засідку, машина згоріла.

Без Івана лишились мама, сестра, дружина та двоє синів.

 

АНАТОЛІЙ БЕЗРОДА (1967-2015) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився в Лубнах. Закінчив Полтавське вище зенітно-ракетне училище, служив у РА — Чехословаччина, командир взводу, згодом у місті Чебаркуль. Після демобілізації з 1992 року працював вчителем допризовної підготовки в Михнівській школі, опісля — охоронцем, слюсарем, таксистом.

Зголосився добровольцем, з серпня 2014-го на фронті. Командир взводу, 93-тя ОМБр.

12 січня 2015 року під селом Тоненьке при мінометному обстрілі терористами зазнав важких поранень, не сумісних із життям. 13 січня помер у госпіталі.

 

КОСТЯНТИН БЕССАРАБ (1990-2016) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Красне Вінницької області. Середню та професійну освіту здобув в Одесі, куди переїхав жити разом із сім’єю.

14 серпня 2015 року був призваний до лав української армії за мобілізацією. Служив радіотелефоністом розвідувального відділення спостереження 54-го окремого розвідувального батальйону.

Загинув під час виконання бойового завдання 23 липня 2016 року поблизу с. Гнутове Маріупольського району Донецької області під час артилерійського обстрілу. Разом з Костянтином загинуло ще троє захисників України.

Залишилися батьки та молодший брат.

 

РУСЛАН ІГНАТИШИН (1986-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Скотарське Закарпатської області. Працював лісорубом на Мукачівській дистанції колії-14, Львівська залізниця.

Мобілізований у серпні 2014 року, солдат, стрілець-помічник гранатометника, 93-тя ОМБр.

28 липня 2015 року загинув у Ясинуватському районі Донецької області поблизу смт Желанне під час виконання бойового завдання.

Лишилися мама та брат.

 

ВІТАЛІЙ КРУТОФІСТ (1981-2016) — солдат ЗСУ, 21-й oкремий мотопіхотний батальйон, 56-та окрема мотопіхотна бригада.

Народився у м. Вижниця, Чернівецька область.

Загинув під час мінометного обстрілу м. Павлопіль (Волноваський район, Донецька область). Разом загинув побратим Юрій Іржик.

По смерті залишилися мати та старший брат.

 

МИКОЛА НАЗАРЧУК (1982-2015) — сержант ЗСУ. Один із «кіборгів».

Родом з міста Радомшль, Житомирщина.

Сержант з матеріально-технічного забезпечення 13-го окремого аеромобільного батальйону, 95-та окрема аеромобільна бригада.

10 лютого 2015-го загинув під час вогневого контакту ротно-тактичної групи з терористами під Спартаком Ясинуватського району.

Без Миколи лишилися мама, дружина та дві доньки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада