Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
23.09.2020

24 вересня. Сьогодні в огляді будуть представники дуже різних царин:

  • науковець, внесений ЮНЕСКО до переліку видатних математиків світу;
  • перший біограф Тараса Шевченка;
  • письменник, поет і композитор, автор багатьох стрілецьких пісень;
  • художник, який досяг вершин у різних галузях – монументальному мистецтві, книжній графіці, живопису. Створив самобутній цикл ілюстрацій до «Кобзаря»;
  • письменник і театрознавець. Автор газетних колонок, які мають самостійне художнє значення і були видані окремими книжками;
  • художник-концептуаліст, один з найвідоміших за кордоном і «найдорожчих» українських митців;
  • поет, автор текстів багатьох рок-виконавців. Зажив популярності як автор тексту «Історія України», на який було створено кліп гуртом ТНМК.

 

А також пом’янемо народжених цього дня захисників України, серед яких і луганчанин, який загинув, захищаючі свій рідний край від російських окупантів та місцевих колаборантів.


Почнемо огляд з видатного вченого, якого наші північно-східні сусіди постійно і скрізь називають «великим русским математиком», незважаючи ані на його походження, ані на самоідентифікацію. Втім, факт народження на колонізованих землях не робить народженого автоматично належним до колонізаторів…

МИХАЙЛО ОСТРОГРАДСЬКИЙ (1801-1862) – математик і фізик. Включений ЮНЕСКО до списку видатних математиків світу.

Народився у с. Пашенівка, нині Полтавської області у дворянський родині. Належав до козацько-старшинського роду Остроградських, що походив від бунчукового товариша Івана Остроградського, який жив у XVII ст.

Уже в ранньому віці у нього проявилося значне зацікавлення до математичних обчислень і він вимірював різні предмети: вози, дерева, глибину ярів та криниць.

1809 року хлопця помістили в пансіоні при полтавській гімназії, в «будинку виховання бідних дворян». Зауважимо, що його вихователем був Іван Котляревський. Мабуть, тому Михайлові хотілося стати військовим, адже сам Іван Петрович був у минулому хоробрим офіцером…

Гімназії Михайло не закінчив, у математиці надто не відзначався, і батьки вирішили віддати його до одного з гвардійських полків у Петербург. Але по дорозі, в Чернігові, він зустрівся з братом матері, який став наполягати, щоб Михайла віддали до Харківського університету. Це вирішило долю майбутнього вченого.

Помістили хлопця на квартирі викладача університету професора Павловського. Саме він пробудив у Михайла любов до математики. А ще більший вплив на формування його поглядів та наукових інтересів зробили лекції математика й видатного мислителя професора Тимофія Осиповського, згодом ректора Харківського університету.

1818 року Михайло Остроградський блискуче складає екзамени за трирічний курс університету і отримує атестат. Наступного року він витримує ще одні іспити за університетський курс, з тим, щоб (за новими правилами) отримати ступінь кандидата наук.

Хоча ректор Осиповський і присудив Михайлові ступінь кандидата, через різні бюрократичні перепони йому довелося складати іспити і третій раз. І він їх склав у 1820 році – знову блискуче. Рада присуджує йому вчений ступінь кандидата наук. Але викладач філософії Дудрович, ревний прихильник ідеалізму, написав на Остроградського донос, що той не відвідував лекцій з богослов’я. І міністр освіти та релігійних віросповідань (прикметне поєднання!), крайній реакціонер, князь Голіцин звелів, щоб той учетверте складав іспити…

Обурений Михайло відмовився не тільки ще раз складати іспити, а й від диплома університету з вимогою викреслити його ім’я зі списків колишніх студентів. Здавалося б усе втрачено, кар’єра зруйнована, навіть не почавшись.

Він повернувся у Пашенну без будь-якого документа про закінчення навчання. Це був тяжкий удар долі, але любов до математики перемогла. Михайло вирішує покинути Росію і в серпні 1820 року іде навчатися до Парижу. І це незважаючи на те, що європейські документи про освіту у Росії не визнавалися – попри те, що саме в Європі жили і працювали вчені, з ім’ям яких пов’язані визначні відкриття і загалом прогрес наук.

В Парижі викладали найвидатніші вчені-математики Лаплас, Коші, Пуасон, Лежандр, Ампер, Пуансо… На Остроградського звернув увагу сам Лаплас. Вже 1825 року Коші, не приховуючи свого захоплення, писав: «…Остроградський, обдарований великою проникливістю і гарний знавець аналізи нескінченно малих… дав нове доведення формул, уміщених мною в 19-му зошиті…»

До речі, Михайла так і називали — лицарем нескінченно малих величин. Але життя молодого вченого в Парижі було тяжким. Через фінансову скруту він навіть потрапив до в’язниці. А визволив його звідти не хто інший, як сам Огюстен Коші, незважаючи на свої скромні статки.

Таке визнання авторитетами давало можливість молодому вченому влаштуватися на роботу. Деякий час за рекомендацією Коші, Остроградський викладає математику, очолює математичну кафедру в популярному тоді коледжі Генріха IV.

Але життя в Парижі ставало дедалі важчим. Він відчував душевну порожнечу і самоту. І 1828 року Остроградський з великими пригодами повертається в Росію, до Петербурга. Загалом над Михайлом ніби навис якийсь фатум. Постійні невдачі. Скажімо, їхав з Парижа — обікрали, їхав до Парижа — обікрали. В Парижі потрапив під час повстання на барикади — поруч розірвався снаряд, і він втратив око. На противагу життєвим незгодам Остроградський мав значні успіхи в математиці…

Позитивні рекомендації з Парижа, добрі відгуки на подані до Академії наук наукові працісформували думку, що Остроградський «…не може не бути вельми сприятливим для інтересів Академії». Практика невизнання західних дипломів поступилася досягненням конкретної людини. Тож 17 грудня 1828 року Остроградського обирають ад’юнктом прикладної математики, 1830 року — екстраординарним, а 1832 року — ординарним членом Російської Академії наук.

Остроградський, окрилений успіхами, багато працює як науковець і педагог. У 1828 році він читає лекції в Морському кадетському корпусі, в 1830-му працює в Інституті інженерів зв’язку, а в 1832 році його запрошують викладати в Головному педагогічному інституті. Він стає постійним дорадником та наглядачем над навчанням математики в усіх навчальних військових школах.

Ось відгук одного з колег: «Щаслива здатність зі швидкістю блискавки зближувати найвіддаленіші речі, запаморочлива вершина, з якої він оглядає широчезні горизонти аналізу, дають йому повну можливість бачити найкоротші шляхи, що ведуть до поставленої мети. Як людина, що володіє досконало своїм предметом, він, здається, жартує, а не працює і для своїх вихованців не шкодує ні часу, ні сил».

Остроградський був палким пропагандистом знань, прекрасним лектором. Він мав дивовижний талант викладати складні положення науки просто, ясно. Лекції Остроградського слухали не лише студенти, а й широка аудиторія.

В педагогіці Остроградський вважав невід’ємним атрибутом навчання дітей практику. Він писав: «Дайте в руки дітям інструменти… дитина мусить сама провадити основні досліди з хімії, математики, астрономії, використовуючи все, що є під рукою… Коли ж діти поступово навчаться користуватися сокирою, молотком, пилкою, рубанком, коли ж вони навчаться виготовляти нескладні геометричні фігури, апарати для астрономічних, механічних спостережень, настане час дати в руки їм компас та рейсфедер…».

За своє життя Остроградський опублікував понад 100 наукових праць, написав понад 60 наукових рецензій на різні роботи, зокрема і на роботи Миколи Лобачевського. Критерієм цінності наукових праць Остроградський вважав практичне впровадження. І сьогодні можна назвати мало кого з видатних математиків світу, чиє ім’я так широко вживалося б у математиці та механіці, як ім’я Остроградського. Ось лише неповний перелік: «метод Остроградського» — відділення раціональної частини невизначеного інтегралу; «рівняння Остроградського», «формула Остроградського» (в теорії диференціальних рівнянь з частинними похідними), «формула Остроградського» для перетворення об’ємного інтегралу в поверхневий; «принцип Остроградського-Гамільтона» — одна з найбільших вершин теоретичної фізики; «рівняння Остроградського-Якобі», а ще важливі формули в теорії наближених обчислень та теорії ймовірностей.

Наукові досягнення Остроградського високо оцінили сучасники. Його було обрано членом Академії наук у Нью-Йорку, членом Турінської Академії наук. Національної Академії деї Лінчеї в Римі, членом-кореспондентом Паризької Академії наук, він був почесним членом багатьох наукових товариств.

Особисте життя вченого не можна назвати щасливим. Наука в нього була справді на першому місці. Долі українських вчених дуже подібні, майже всі вони не належали своїй Вітчизні і творили наукову славу чужих держав. Але чи переймався родинними почуттями до України Михайло Остроградський?

Так, він щороку їздив на село, де з усіма спілкувався українською мовою, ходив колядувати та щедрувати. Був у доброму знайомстві з родиною композитора Миколи Лисенка. Мешкаючи в Петербурзі, Остроградський входив до української діаспори і, зокрема, до кола друзів українського генія Тараса Шевченка.

Познайомив поета і науковця у 1837 році Жуковський і відтоді їх єднала щира дружба. Тарас Шевченко цікавився і суспільними науками, й точними — астрономією, математикою і фізикою. Під час навчання в Петербурзькій Академії мистецтв Шевченко відвідував лекції Остроградського. Про це він згадує у повісті «Художник» (1861): «Я лично знал гениального математика нашего Остроградского (а математики вообще люди неувлекающееся), с которым мне случалось несколько раз обедать вместе…»

Повернувшись із заслання, Шевченко зустрівся з Остроградським, читав свої вірші. По щоках в обох текли сльози і Тарас Григорович мовив до господаря: «Дайте волю своїм кріпакам, Михайлк Васильовичу». «Я вже це вирішив», — була відповідь.

Годинами просиджував Остроградський біля хворого поета. Смерть Шевченка, особиста невлаштованість — все це боляче ранило душу. Остроградський вирішує їхати в Україну, виконати обіцянку — відпустити кріпаків на волю і присвятити своє життя освітянській роботі, вихованню дітей.

Останні місяці свого життя Остроградський перебував у Полтаві. Тут він зустрів і своє шістдесятиліття. З ювілеєм великого вченого вітав весь світ. «Ваше життя не вкладається у тривимірний простір, для нього потрібна четверта координата — час. Тільки у часі можна виміряти зроблене Вами. Вашій же школі судилося жити у віках, історія завжди буде вдячна Вам за молоду зміну вітчизняної науки, яку Ви плекали і плекаєте,» — відзначали друзі-науковці.

Остроградський мав ще багато задумів у науці, але перебуваючи у себе в селі Довгому, він тяжко захворів, переніс операцію і наче одужав. Хотів їхати до Петербурга, але через кілька тижнів йому стало гірше. Помер Остроградський у Полтаві в домі Старицьких від паралічу легенів.

 

Наступний герой огляду теж був пов’язаний з Шевченком і набагато щільніше:

МИХАЙЛО ЧАЛИЙ (1816-1907) –  педагог, перший біограф Тараса Шевченка.

Народився в місті Новгород-Сіверський на Чернігівщині. Спочатку навчався у приватній школі, згодом вступив до Новгород-Сіверської гімназії, яка на той час вирізнялася досить високим рівнем освіти (її очолював видатний учений Ілля Тимковський). Потому закінчив історико-філологічний факультет Київського університету і того ж, 1844 року, почав педагогічну діяльність.

Спочатку Михайло Чалий учителює в Немирівській гімназії, Другій київській гімназії (вчителем словесності, а згодом й інспектором гімназії), потім його призначають директором гімназії в Білій Церкві. У 1869 році Михайло Чалий обіймає посаду директора ліцею й гімназії князя Безбородька в Ніжині (був останнім директором ліцею до реформування того в історико-філологічний інститут).

Вийшовши у відставку, мешкав у Києві. Був організатором недільних шкіл, товаришував з художником Іваном Сошенком. Саме на квартирі Сошенка Михайло Чалий познайомився з Тарасом Шевченком і став згодом його першим біографом.

Михайло Чалий був співорганізатором похорону Шевченка в Україні і промовцем над домовиною в Києві під час перевезення тіла Кобзаря до Канева. Належав до гуртка вчених, що гуртувалися довкола журналу «Киевская старина». Друкувався в «Основі» і в «Киевской Старине». Автор книги «Життя і твори Тараса Шевченка» (1882) і спогадів.

 

РОМАН КУПЧИНСЬКИЙ (1894-1976) – поет, прозаїк, журналіст, композитор. Автор тексів багатьох стрілецьких пісень.

Народився 24 вересня 1894 року в с. Розгадів, нині Тернопільська область. Дитинство минуло в с. Кадлубиська (тепер Львівщина), оскільки його батько був парохом тамтешньої церкви.

Навчався у Перемишльській гімназії, потому в Духовній семінарії у Львові. Був активістом українського спортового руху, рекордсмен з легкої атлетики Запорозьких ігрищ, чемпіон Галичини з легкої атлетики.

1914 року записався до легіону УСС (рядовик, командант чоти, сотні, ад’ютант полку в ранзі поручника). Брав участь у багатьох боях. Від 1916 був членом таємного стрілецького Ордену. У 1918 командував сотнею Вишколу УСС на румуно-буковинському кордоні, в січні 1919 — пішим полком УГА у боях за Львів. Разом з УГА пройшов її шляхом перемог і поразок. Від середини 1920 до лютого 1921 інтернований у польському таборі для старшин УГА в м. Тухолі.

Перший вірш опублікував 1915 у Відні в часописі «Вісник Союзу визволення України». У рукописі передавали з рук у руки стрілецьку хроніку Романа Купчинського «Новініяда», яку називали початком стрілецької преси.

Від 1915 належав до Пресової Кватири (разом із поетами, композиторами Левом Лепким, Юліаном Назараком, Михайлом Гайворонським, Антіном Лотоцьким, Степаном Чарнецьким, Юрієм Шкрумеляком, Лесем Новіна-Розлуцьким та іншими) й Артистичної горстки УСС, які збирали різноманітні матеріали, документи, фотографії для увічнення пам’яті стрілецького чину, випускали періодичні видання, компонували архіви УСС.

Купчинський постійно публікував свої твори у стрілецькій періодиці, львівських часописах «Шляхи» і «Діло». Йому належать слова і музика багатьох стрілецьких пісень, зокрема, «Ой там при долині», «Заквітчали дівчатонька», «Як з Бережан до Кадри», «Ой шумить, шумить», «Вдаряй мечем», «Пиймо, друзі», «Лети, моя думо» та багатьох інших. Чимало його віршів ставали піснями завдяки композиторам Гайворонському , Баландюку, Барвінському, Людкевичу, Вахнянину, Леонтовичу та іншим.

Значна складова доробку Купчинського — духовна лірика (різдвяна, великодня та інша). Серед поезій громадянського звучання — поема «Пісня про Рідну Землю», «Ода до Пісні», вірші «На подільських ланах», «На свіжому повітрі».

Після звільнення з польського полону (1921) Купчинський студіював філософію у Віденському університеті, невдовзі продовжив студії з гуманітарних наук у Львові в Українському таємному університеті. Працював як журналіст, поєднуючи журналістику з літературою.

Співзасновник і редактор, постійний член редакційної колегії львівської видавничої кооперативи «Червона Калина» (1921—1939), яка видала, зокрема, 17 історичних календарів-альманахів, випускала місячник «Літопис Червоної Калини», де Роман Купчинський публікував свої художні твори, статті, спогади.

На межі 1920-1930-х років пише роман-трилогію зі стрілецького життя «Заметіль» («Курилася доріженька», «Перед навалою», «У зворах Бескиду»).

1939 року Купчинський переїхав до Кракова, де працював в Українському видавництві. Наприкінці Другої світової війни виїхав до Німеччини, де продовжував займатися літературною творчістю (серед найвідоміших — вірш «Ніби сниться», вперше опублікований у журналі «Зустріч» (1948, Реґенсбурґ); не раз передрукований в американській періодиці у 1950-1960-х рр.; вміщений у збірнику «За волю України: До 50-ліття збройного виступу Українських Січових Стрільців проти Москви. 1914—1964». — Нью-Йорк, 1967).

У 1949 році переїхав до США в м. Оссінг поблизу Нью-Йорка Вів свою рубрику «Відгуки дня» в україномовній газеті «Свобода».

Належав до ініціативної групи, яка організувала Спілку Українських Журналістів Америки (СУЖА), був її головою у 1958—1960 (відмовився від цього поста внаслідок погіршення стану здоров’я).

Протягом тривалого часу працював у дирекції та редакційній колегії відновленого у 1950 за львівським зразком видавництва «Червона Калина». Брав участь у діяльності різноманітних українських товариств, продовжував літературну творчість.

Після смерті автора вийшли друком на еміграції збірники вибраних пісень «Ми йдемо в бій» (1977) та вибраної лірики і прози «Невиспівані пісні» (1983).

В Україні вперше твори Купчинського було видано у Тернополі – 1990 року побачила світ збірка «Як з Бережан до Кадри: Стрілецькі пісні Романа Купчинського». Твори Романа Купчинського вийшли окремими виданнями (трилогія «Заметіль». — Львів, 1991), опубліковані у збірниках і часописах.

 

МИКОЛА СТОРОЖЕНКО (1928-2915) – живописець, графік,  монументаліст. Лауреат Швеченківської премії.

Народився  у с. В’язове на Сумщині. У 1956 році закінчив Київський художній інститут, де навчався на живописному факультеті у С. Григор’єва, М. Шаронова, Т. Яблонської. Упродовж 1958 — 1973 рр. перебував на творчій роботі.

Працював в галузі станкового та монументально-декоративного живопису, книжкової графіки. Йому була властива широта мистецького кругозору, багатоплановість осмислення та образного втілення теми. Майстерне володіння технічними засобами, досконале знання їхніх технологічних особливостей визначають основу формальних рішень творів згідно зі специфікою призначення та духовною наповненістю образного ладу.

Він був одним з перших серед тих, хто втілював у художніх творах образи довгий час замовчуваних діячів науки і культури — Максима Березовського, Петра Могили, Феофана Прокоповича, Григорія Сковороди та інших.

На педагогічній роботі у Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури працював з 1973 року, з 1989 — професор на кафедрі живопису і композиції; у 1993 році очолив новоутворену навчально-творчу майстерню живопису та храмової культури.

“Митець є скрізь, – вважає Микола Андрійович. – У селах, коли потрібно було зробити човна, то знаходились майстри, що вправно робили човна-довбанку, якого дуже важко на воді тримати, і дивовижно – як вони робили розрахунки! А якщо ткали – що це були за витвори! Звідки такі ритми орнаментальні, це просто диво. Хату робити, церкву робити – все це краса, це мистецтво. Обов`язково знаходилась людина, яка це робила; художник – це майстер. За Гофманом, якщо ти не майстер, то ти й не художник”.

Дізнатися більше про художника: https://day.kyiv.ua/uk/photo/pershoprohodec-u-mystectvi-ta-zhytti

Подивитися твори Стороженка: мозаїки, храмові розписи, ілюстрації до різноманітних книжок, зокрема цикл ілюстрацій до «Кобзаря», а також живописні картини: http://uartlib.org/downloads/MykolaStorojenko_uartlib.org.pdf

Та сама книжка у формі горталки: https://issuu.com/lesiamazanik/docs/mykolastorojenko_uartlib.org

 

ВІТАЛІЙ ЖЕЖЕРА (1953) – письменник, журналіст, театрознавець.

Народився у с. Сулимівка на Київщині. 1976 року закінчив Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого. За фахом театрознавець.

Від 1978 року працює в Києві. Був молодшим науковим працівником театрального музею УРСР, інспектором Головного управління культури. У 1982–1985 роках працював завідувачем літературної частини Київського молодіжного театру.

Від 1985 року журналіст у газетах: «Молода гвардія», «Голос України».

«Газеті по-українськи» регулярно друкувалися колонки Жежери, які згодом були видані двома окремими книжками «Господні комарики» та «Відкладене літо».

(Як на мене, це одна з вершин сучасної української літератури. Ці книжки Жежери можна перечитувати кожні півроку, відкриваючи нові і нові відтінки смислів у нотатках на 2 тисячі знаків кожна. На позір вони такі прості і невигадливі, а насправді це чисті криниці, з яких скільки не пий, а кришталевої води в них не убуде).

Жежера співпрацює з газетою «День», журналами «Театрально-концертний Київ», «Український театр». Як великий книголюб він є експертом номінації «Візитівка» рейтингу «Книжка року».

Надзвичайно цікаві автобіографічні нотатки Жежери:  https://gazeta.ua/ru/articles/opinions-journal/_samotnist-povertaye-do-sebe-vitalij-zezhera/420881

 

Творчість наступного героя огляду, відверто скажу, я не розумію взагалі. Втім, у мистецтвознавців зовсім інакша думка…

АРСЕН САВАДОВ (1962) – художник-концептуаліст, фотограф. Один з найвідоміших за кордоном і «найдорожчих» українських митців.

Народився в сім’ї художника-графіка Володимира Савадова, вірменина родом з Баку. Закінчив Республіканську середню художню школу ім. Т.Г. Шевченка і Київський державний художній інститут. Учасник київської художньої групи «Паризька комуна». Працює в галузі концептуалізму. Представляв Україну на 49-й Венеційській бієнале.

Критики вважають Арсена Савадова однією з ключових фігур українського сучасного мистецтва, покоління, що заявило про себе в кінці 80-х, українського трансавангарду, необароко. Відому роботу «Смуток Клеопатри», створену Арсеном Савадовим спільно з Георгієм Сенченко в 1987 році, прийнято вважати точкою відліку для нового періоду в українському мистецтві.

Коли Савадов починав творити “нове мистецтво” наприкінці 1980-х років, ним зацікавились не лише прихильники нових мистецьких ідей, а й КДБ. Але часи, художніх критиків в погонах швидко добігли кінця.

У 1990-ті роки Арсен Савадов працював з фотографією і відео в співавторстві з Георгієм Сенченком, потім з Олександром Харченком, але в підсумку вибрав індивідуальну творчу кар’єру. Найбільшу популярність Арсену Савадову принесли найпровокативніші проекти: «Донбас-Шоколад» та «Книга мертвих». В останні роки Арсен Савадов повернувся до живопису.

В живописі Савадова є місце популярній нині у світі ідеї поєднання постмодернізму та бароко. Роботи митця успішно продаються на відомих британських аукціонах. Сьогодні він не в андеґраунді, як колись, а в аванґарді.

“Я б особливо виділив Гнилицького, Цаголова і Савадова. В цих художників з продажами найближчим часом все точно буде гаразд. І хто б який рейтинг не складав, їх імена завжди прозвучать. Зараз їх роботи більше купують закордоном, в тому числі у Москві, ніж в Україні. Ну що ж, років через 15-20 українські колекціонери будуть їздити закордон і викупати їх картини. Але значно, значно дорожче, ніж вони коштують зараз”, – вважає творчий директор галереї “Колекція” Олег Байшев.

 

АРТЕМ ПОЛЕЖАКА (1975) — поет, автор текстів пісень кількох українських рок-гуртів. Прославився текстом до кліпу гурту ТНМК «Історія України».

Народився в Харкові. 2000 року закінчив Харківський інститут інженерів комунального будівництва за спеціальністю «архітектор». Під час студентських років активно виступав у «КВН».

Наприкінці 2000-х років Артем починає часто виступати з особистими віршами і стає відомим, як переможець численних поетичних слемів. Є активним учасником різноманітних акцій громадянської непокори, зокрема проти законопроекту «Про мови в Україні» 2010 року.

Зараз Полежака мешкає в Києві. Багато виступав перед різноманітною аудиторією: від школярів до мешканців геріатричного пансіонату та ув’язнених. З початком російської агресії на сході України регулярно дає концерти для військовиків.

2011 року з гуртом «Барабас» записав та випустилв диск «Весна, Любов, Полежака». Полежака і гурт «Барабас» здійснили всеукраїнський тур (Київ, Житомир, Львів, Донецьк, Дніпро, Харків), після чого проект «Полежака+Барабас» успішно саморозпустився.

2016 року побачила світ його перша повноцінна поетична збірка «Стіхи о жизні» видавництва «Люта справа». 2018 року у світ вийшла друга поетична збірка «Навісні пісні».

Полежака автор текстів пісень таких гуртів і виконавців, як «Kozak System», Орест Лютий, «Телері», «Бумбокс».

Інтерв’ю з Полежакою: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2831397-artem-polezaka-poet-avtor-virsiv-dla-klipu-istoria-ukraini.html

Кліп гурту ТНМК «Історія України» на вірш Полежаки: https://www.youtube.com/watch?v=BhuWhgS_HlA

Сторінка у ФБ: Артем Полежака

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією. І щоб нагадати, що патріотизм не залежить від місця народження, почнемо цей сумний перелік з луганчанина, який воював з окупантами свого рідного краю.

 

РОМАН ГОРКУН (1994-2017) – солдат ЗСУ.

Народився в Луганську. Після закінчення школи в Луганську продовжив навчання у м. Кривий Ріг, де закінчив Криворізький навчально-виробничий центр за фахом «агент з організації туризму».

Наприкінці 2014 року виїхав із захопленого російськими окупантами Луганська у Кривий Ріг, до бабусі.

2015 призваний до лав ЗСУ, проходив службу у Криворізькій танковій бригаді. Навесні 2016 підписав контракт і залишився у своєму підрозділі.

Солдат, стрілець-санітар механізованого відділення 2-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону «Хижак» 17-ї окремої танкової бригади. Понад 7 місяців перебував на передовій, захищав рідну Луганщину.

3 лютого 2017 року під час мінометного обстрілу російсько-терористичними військами українських позицій поблизу с. Новозванівка та Троїцьке Попаснянського району, дістав осколкове поранення у шию та голову від 120-мм міни, що влучила в окоп. Помер від поранень в лікарні м. Попасна.

Залишились батько у Києві та бабуся в Кривому Розі.

 

ДМИТРО СУМСЬКИЙ (1974-2017) — доброволець ДУК ПС.

Народився в Калінінграді. Школу закінчував вже у Києві. Грав на електрогітарі, у середині 1990-х років був гітаристом київського рок-гурту «Інферно». Любив грати в шахи і читати.

Під час російської збройної агресії проти України з 2014 року виконував завдання в АТО у складі Добровольчого українського корпусу, боєць розвідувального підрозділу «Санта».

Пройшов бої під Донецьком, у селищі Піски. В лютому 2016 року був серед бійців, які першими зайшли на позиції в промисловій зоні міста Авдіївки.

Загинув 30 березня 2017 року у промзоні Авдіївки, в результаті вибуху міномета М120-15 «Молот» під час бойових дій. Тоді ж загинули солдати 72-ї бригади Олександр Педак і Олег Новохатько, ще один боєць, Дмитро Макеєв, дістав тяжкі поранення.

«Саша Педак закидав міни, Олег Новохатько наводив, а Дмитро Сумський — коректував. Перша міна вилетіла нормально, друга теж. Я побачив, що плита під мінометом почала влазити у землю, пішов по каміння, щоб підкласти під неї. Приніс і запитав у хлопців, чи потрібна допомога, вони відповіли, що все гаразд. Я відійшов назад і почав готувати міни до бою. Почув гучний вибух і мене кинуло головою вниз. Через секунду осколок влучив у голову. Руку пробило наскрізь. Подивився на хлопців, вони вже лежали за чотири метра від міномета і не рухались», – згадував Дмитро Макеєв.

Залишились сестра, брат і цивільна дружина.

 

МИКОЛА РУСНАК (1975-2014) – молодший сержант ЗСУ.

Народився у с. Лощинівка (нині Бернадівка) Тернопільської області.

У ранньому віці Микола втратив батьків і потрапив до інтернату. Пізніше працював на Тернопільській меблевій фабриці. Після одруження переїхав у село Верхівці.

В ТО Служив оператором 2-го протитанкового відділення протитанкового взводу 2-го механізованого батальйону 24-ї ОМБр (Яворів).

Загинув 11 липня 2014, коли з території РФ було завдано ракетного удару по українському блокпосту у районі Зеленопілля Луганської області

Залишились дружина та двоє дітей.

 

ВОЛОДИМИР ЮЩЕНКО (1991-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у м. Чернігів.

В АТО служив на посаді навідника, 1-а окрема танкова бригада.

Загинув 4 вересня 2014 р. під час обстрілу із РСЗВ «Смерч» у селі Дмитрівка в Луганській області. Разом з Володимиром загинули солдат Сергій Безгубченко, старший солдат Юрій Хуторний та старший сержант Олександр Шик.

Залишились батьки.

 

НАЗАР ПАСЕЛЬСЬКИЙ (1992-2014) – старший лейтенант ЗСУ.

Народився у Львові. Назар Пасельський був зразковим військовиком, обрав саме цей шлях, тому що мріяв стати військовим ще з дитинства.  Навчався у Львівському військовому ліцеї імені Героїв Крут. Після цього у 2009–2013 навчався в Харківському університеті Повітряних Сил ім. І. Кожедуба, де по закінченню отримав перше офіцерське звання — лейтенант.

В АТО був командиром зенітно-ракетного взводу аеромобільно-десантного батальйону.

Загинув в ніч з 13 на 14 серпня від пострілу снайпера, після чого тіло бійця зазнало ушкоджень від обстрілу з установки «Град».

Без Назара залишилися батьки, у яких він був єдиною дитиною, і наречена, з я кою він планував одружитися після перемоги України

 

ДМИТРО АНДРУСЕНКО (1992-2014) – молодший сержант (посмертно) ЗСУю

Народився у м. Салават, Башкортостан, РФ. З дитинства жив у Кременчуку. Згодом сім’я перебралася у село Кривуші, що поряд з Кременчуком. З 14 років займався боксом у кременчуцькому спортивному клубі «Фортуна». 2011 року закінчив ПТУ № 22, де здобув спеціальність автослюсаря.

Дмитро вирішив стати військовим, хотів служити у військах спецпризначення, тому не пішов на строкову службу, а одразу підписав контракт на три роки. Коли Росія анексувала Криму і почала окупацію Донбасу, до завершення контракту Дмитрові залишалося півроку.

Старший солдат, старший розвідник кіровоградського 3-го окремого полку спеціального призначення. З 7 квітня 2014 року охороняв Міжнародний аеропорт «Донецьк», який на той час ще приймав літаки.

19 квітня 2014 року загинув у Донецькому аеропорту за трагічного збігу обставин — товариш по службі Дмитра, почувши якийсь раптовий шум, розцінив це як проникнення в будівлю аеропорту й застосував зброю. Від поранення у голову Дмитро помер на місці.

Лишилися мати, сестра та цивільна дружина, яка вже після смерті Дмитра народила доньку.

 

ОЛЕГ ЧЕРНИШ (1984-2015) – десантник, молодший сержант ЗСУ.

Народився у Житомирі. У школі багато займався спортом, вступив до комерційного технікуму (Житомирський торговельно-економічний коледж) на відділення «Технології харчування», де за три роки здобув спеціальність кухара 5-го розряду.

З травня 2004 року по вересень 2005 року проходив строкову військову службу в десантних військах ЗСУ. 2007 року одружився з дівчиною, з якою познайомився ще під час навчання в технікумі, 2009 року в них народився син. До війни Олег працював кухаром у ресторанному комплексі «Ранчо Болівар» у місті Васильків. Колекціював ножі, захоплювався скелелазінням, альпінізмом.

У серпні 2014-го мобілізований до 90-го окремого аеромобільного батальйону «Житомир», молодший сержант, снайпер-розвідник окремого розвідвзводу. При бойовому залагодженні він тренувався як снайпер, обравши для себе саме цю спеціальність. З листопада 2014 брав участь в АТО в Донецькій області. У вільний час на фронті Олег ще й куховарив для своїх товаришів.

20 січня 2015-го молодший сержант Черниш загинув у бою з російськими збройними формуваннями в районі Донецького аеропорту.

Десантники виїхали у бік аеропорту, в машині їх було одинадцять чоловік, разом з комбатом і лікарем. Коли під’їхали до місця призначення, ближче до «Спартаку», і почали розвантажуватись, по них розпочався шквальний вогонь.

Біля машини загинули четверо бійців, інші встигли забігти на територію агроцентру та почали відстрілюватись. Сорок хвилин тримали оборону в неукріпленому приміщенні, та ворог підігнав танки, БТРи і БМП-1, з яких почав гатити одночасно. Олега зачепило пострілом з БТРа, він загинув на місці. Тоді загинуло п’ять розвідників і лікар ще п’ятьох забрали в полон.

20 січня матері Олега подзвонили російські бойовики з його телефону і сказали, що її син вбитий.

Залишились батьки, молодший брат, дружина та 5-річний син.

 

ОЛЕКСАНДР ШУМЕЙКО (1982-)- солдат ЗСУ.

Народився в селі Митченки Чернігівської області. Згодом родина жила у с. Киселівка, мати працювала вчителем у тамтешній школі. Під час навчання у школі Сашко захоплювався футболом і музикою.

Після закінчення школи вступив на заочне відділення Чернігівського інституту економіки та управління, де здобув вищу освіту за спеціальністю «Фінанси». Одночасно з навчанням працював рятувальником у Києві. Строкову армійську службу проходив у «Десні» на Чернігівщині.

2007 року одружився і разом із дружиною переїхав до Криму— у місто Щолкіне. Влаштувався на роботу рятувальником. 2013 розлучився. У березні 2014, після окупації Криму російськими військами, залишив службу, квартиру та переїхав до родичів у Киселівку, їздив на заробітки на будівельні об’єкти Києва.

За власним бажанням ходив до військкомату, щоб його призвали на військову службу в АТО.  11 лютого 2015 призваний за частковою мобілізацією як доброволець. Після проходження підготовки на Рівненському військовому полігоні відбув у свій підрозділ.

Солдат, номер обслуги протитанкового артилерійського розрахунку 2-го взводу роти вогневої підтримки 17-го окремого мотопіхотного батальйону «Кіровоград» 57-ї окремої мотопіхотної бригади. Головний навідник гармати «Рапіра». Ніс службу у Торецьку (на той час — Дзержинськ) та в районі окупованого міста Горлівка. Після закінчення служби планував пов’язати своє життя з армією, підписавши контракт.

Загинув у ніч на 4 серпня 2015 року від осколкових поранень внаслідок розриву 82-міліметрової міни під час бою з російсько-терористичними угрупуваннями на взводному опорному пункті поблизу села Гладосове Горлівської міської ради.

Без Олександра залишилась мати.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада