Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
23.02.2021

24 лютого. Сьогодні народилися такі непересічні особистості:

-перший і останній українець, який досягнув посади віце-президента Райхсрату – парламенту західної, австрійської частини Австро-Угорської імперії;

-письменник, засновник першого на початку 20 століття українського видавництва в Одесі;

-ідеолог і пропагандист ОУН, який починав військову кар’єру червоноармійцем;

-чи не найвідоміша українська художниця, творчість якої вражає стильовим і тематичним розмаїттям;

-скульптор, онук одного з провідних українських письменників;

-творець першого в Україні мультфільму;

-останній карпатський мольфар;

-український бард, який мав три зуби: на комсомол, компартію і профспілку;

-відомий актор театру та кіно;

-філософ, засновник Донецького осередку Народного Руху України;

– письменниця і перекладачка;

– герой російсько-української війни, якій провів легендарний танковий бій.

І неодмінно пом’янемо народжених цього дня захисників України, що загинули у боях з російськими окупантами та місцевими колаборантами.


Починаємо.

ЮЛІАН РОМАНЧУК (1842-1932) – довголітній політичний провідник галицьких українців.

Романчук навчався на філософському факультеті Львівського університету.  1877-го – професор Академічної гімназії у Львові. Член-засновник товариства “Просвіта”, Народної Ради, Наукового товариства ім. Т. Шевченка та інших товариств. Фундатор газети для селян “Батьківщина”. Видатний парламентарій: посол до Сейму (1883-1895) і Рейхсрату (1891-1897, 1901-1918).

Блискуча кар’єра парламентарія розпочалася 1883 року в Галицькому сеймі. Українську політику в тому періоді називали “професорською”, бо представником її був професор Романчук. Він домігся того, що трирічних дебатів Сейм був змушений схвалити постанову про створення української гімназії в Перемишлі (1887, друга після Львова), а Львівська міська рада – про відкриття початкової школи з українською мовою навчання ім. М. Шашкевича.

Унаслідок цих успіхів у 1888 році Романчук очолив “Руський клуб”. Шукаючи підтримки своїм ініціативам, він заявив про вірність русинів династії Габсбурґів, готовність українських послів до порозуміння з “Польським колом” і зрікся солідарності з москвофільською партією. Втім, вже за кілька років він уже відмовився від спілки з поляками та знову шукав порозуміння з москвофілами. П’ять років марно намагався знайти спільну мову з ними, поки не погодився на проект Української національно-демократичної партії (1899).

У своїй парламентській промові 1905 року він підняв тему визнання австрійських євреїв окремою нацією та вимагав визнання євреїв Volksstamm (буквально плем’я чи національність), незалежно від мови та релігії. Цей акт став першим видимим свідченням співпраці у сфері реформування виборчої системи та взаємної підтримки між українськими та єврейськими законотворцями у Відні.

У 1907-1910 і 1916-1917 рр. Романчук очолював Українську парламентську репрезентацію (так називалася тоді українська фракція Рейхсрату). З 1910р. – віце-президент Рейхсрату; вперше і востаннє українець здобув таку високу посаду в австрійському парламенті.

Молодше покоління українських політиків іронізувало з приводу компромісности Романчука. Але парламентська політика – це й є змагання компромісів. Щоправда, у безвихідному становищі “безкомпромісні” йшли нього та просили про “компроміс”.

Під час Першої світової війни Романчук очолював Український допомоговий комітет і Українську культурну раду у Відні. Перед ним присягали члени уряду ЗУНР 10 листопада 1918 р. Активної ролі в ЗУНР він не відігравав і взагалі залишився в окупованому поляками Львові. Нова влада його не чіпала. У 1920-х роках очолював скликану для політичних консультацій “Раду сеньйорів”. 1923 року після рішення Ліги Націй (теперішня ООН) про анексію Галичини Польщею учасники багатотисячної маніфестації складали перед Романчуком присягу на вірність Українській державі. Помер 22 квітня 1932 року на дев’яностому році життя.

Більше прочитати про нього можна тут https://zbruc.eu/node/62703

і тут: http://radnuk.info/component/content/article/24533—–165——-75————–.html

 

ІВАН ЛИПА (1865-1923) – письменник і видавець.

Народився  в Керчі. Вступив на медичний факультет Харківського університету. Саме в студентські роки Липа разом з трьома однодумцями здійснює поїздку до Канева, на могилу Кобзаря — там і осінила їх ідея створити політичний нелегальний гурток «Братерство тарасівців». Статут організації, в якому зазначено, що «ми повинні віддати усі свої сили на те, щоб визволити свою націю з того гніту, в якому вона зараз перебуває…», написав Іван Липа.

Ідеали «тарасівців» імпонували багатьом українським діячам, серед яких були Б.Грінченко й М.Коцюбинський, М.Вороний і В.Самійленко, М.Міхновський і М.Кононенко та багато інших. Відтак з’явилися осередки цього гуртка у Полтаві, Чернігові, Києві, Одесі та інших містах. Діяльність «Братерства» впала в око поліції, і багатьох його членів заарештували. Найдовше пробув у в’язниці Іван Липа — 13 місяців. «Я скінчив середню й вищу школу, — часто повторював він, — але найвищу освіту дістав у тюрмі».

Крамольного студента відрахували з Харківського університету, і освіту він завершував у Казані.

Відтак починається довгий і невлаштований період лікарської діяльності Івана Липи, аж поки в 1900 році доля не приводить його на Одещину. Саме з цим благодатним краєм пов’язане все найкраще й найвагоміше, що мало місце в його житті. Тут він створив сім’ю, тут розгорнув свою професійну, громадську й творчу діяльність.

Практикуючи як «лікар для бідних», він продовжує активно займатися видавничою та громадською роботою. Лекції у «Просвіті», редагування альманаху «Багаття», в якому побачили світ твори Бориса Грінченка, Ольги Кобилянської, Панаса Мирного, Дніпрової Чайки, Олега Кандиби (Олега Ольжича), поетів-модерністів, зокрема, Миколи Вороного, популяризація творів молодих авторів, робота у видавничому гуртку «Одеська літературна спілка», в «Українському клубі» і товаристві «Українська хата», участь у виданні літературно-мистецьких журналів «Основа», «Степ», тижневика «Українське слово» — ось деякі напрямки щоденної праці Липи, якою він переймається після лікарської роботи.

Його гостинний дім стає осередком культурницького руху Південної України. Сюди часто навідуються його друзі та однодумці: Гнат Хоткевич, Григорій Чупринка, Володимир Самійленко, Осип Маковей та інші громадські діячі та письменники. До Івана Липи приїздить «за благословенням» на видання своєї першої збірки «З журбою радість обнялася» поет Олександр Олесь. Тут часто буває Микола Вороний, який присвятить своєму побратимові Івану Липі поему «Євшан-зілля».

Разом із сином Юрієм у 1917 році Іван Липа засновує видавництво «Народний стяг», яке було єдиним на той час українським видавництвом в Одесі і за неповних два роки видало низку цікавих творів, зокрема, книжки «Табори полонених українців» О.Скоропис-Йолтуховського, «Приказки про москалів і німців» Степана Руданського, «Контрасти» та «Малюнок життя» Ілька Гаврилюка, серію казок Івана Липи «Казки про волю» та його брошури: «Союз визволення України (історія і діяльність)», «Гетьман Іван Мазепа», «Носіть свої відзнаки», «Королівство Київське по проекту Бісмарка».

В Одесі Липа починає писати художні твори. Він зазначав: «…література — це та ниточка, що зв’язує одиницю з цілим народом. Коли впродовж літ народ читає своїх письменників, він виробляє одностайні, однозначні ідеали. Складає Націю».

У 1913 році письменник друкує повість «Острови Самотності» — один з найкращих своїх творів, який він присвятив коханій дружині Марії, з якою він 1904 року в Одесі взяв шлюб.

Окрему сторінку творчості Липи, як власне й української літератури, посідають його «Тринадцять притч» — унікальних космонологічних казок, які він сам називав казками-поемами. Ці лаконічні філософські притчі відкривають читачеві нового митця -мислителя-естета, який шукає й знаходить образ Нової Людини, що діє в пору соціальних катаклізмів і революційних зрушень.

А такими соціальними потрясіннями стали події лютого-березня 1917-го, коли захиталися основи Російської імперії. Івана Липу обирають комісаром, членом керівничого комітету Одеси, лікарським інспектором міста, невдовзі призначають завідувачем управління культури міністерства народної освіти в уряді УНР, очолюваному одеситом Володимиром Чехівським.

Згодом, в уряді у вигнанні його призначають міністром віросповідань, він братиме активну участь у розробці першого проекту Конституції України (Львів, 1920 р.). А тим часом разом з міністром освіти уряду УНР Іваном Огієнком (у майбутньому – митрополіт Іларіон – по нього читайте в огляді за 14 січня ) розробляє програму унезалежнення УПЦ, працює над створенням Українського патріархату та скликанням першого собору ієрархів Української церкви.

Політичні обставини змушують Івана Липу разом з сином 1 січня 1919 року покинути Одесу. Думалося ненадовго, а виявилося — назавжди.

Його нелегкий емігрантський шлях проляже через Кам’янець-Подільський, Львів і Тарнів, де український уряд в екзилі продовжуватиме свою діяльність, а лікар Іван Липа виконуватиме й свої професійні обов’язки.

Згодом він отримує дозвіл на лікарську практику й оселяється у містечку Винники, що поруч зі Львовом. Лікарює, продовжує творчо працювати. Тут він пише новели «Кара» та «Утома», твори вишукані, виткані, як писав його син, «ніби блакитним цвітом».

Трохи більше двох років прожив Іван Липа у Винниках. Але думками завжди був з рідними — дружиною Марією, що залишилася в Одесі, і сином Юрієм — студентом медичного факультету Познанського університету, з якими підтримував зв’язок через листування.

13 жовтня 1923 року після хвороби Івана Липи не стало…

Родина Лип сповна відчула на собі ту страшну трагедію, коли поразка українських визвольних змагань 1917-1920 років розривала сім’ї, розкидала їх по світах.

Іще прочитати про Івана Липу можна тут http://www.global-analityk.com/історія/іван-липа-письменник-та-міністр-унр/

«Тринадцять притч» прочитати можна тут https://docs.google.com/viewer?url=http%3A%2F%2Fshron1.chtyvo.org.ua%2FLypa_Ivan%2F13_prytch.pdf

 

Наступний герой огляду починав військову кар’єру починалася лейтенантом Червоної армії, а закінчив – полковником УПА. Він планував бути лікарем, але найбільшого успіху досяг як ідеолог і виховник Української повстанської армії.

Отже – ПЕТРО ФЕДУН  (1919-1951), знаний під псевдо «Петро Полтава».

У 1940-му 21-річного студента Львівського медінституту Федуна призвали до Червоної армії. Освіченого юнака відправили на курси командного складу. Після нацистського вторгнення лейтенант-артилерист Федун воював на радянсько-німецькому фронті і потрапив у німецький полон.

Петрові вдалося звільнитися, і в 1942 році він відновив навчання у Львові. Паралельно включився в антинацистське підпілля ОУН, членом якої був ще з гімназійних часів. Тут Федун став одним із керівників бандерівської «молодіжки» – Юнацтва ОУН і проявив себе як талановитий публіцист і редактор. Свої ідеологічні праці він підписував «Петро Полтава».

Підпільна діяльність усе більше поглинала Федуна, тож із березня 1944 року він перейшов на нелегальне становище. Завдяки проявленому хисту Федуну стали доручати більш відповідальну роботу.

Досить швидко Федун піднявся на найвищий щабель у структурах підпілля – став референтом пропаганди Проводу ОУН(б) і начальником політвиховного відділу Головного штабу УПА.  Його війна тривала й після завершення війни світової.

Федуна як мислителя по праву можна вважати виплеканим середовищем боротьби ОУН і УПА. «Полтава» аргументовано критикував більшовицьку окупаційну політику, розмірковував про різні аспекти ідеології українського націоналізму та розробляв оригінальну концепцію устрою майбутньої Української держави. Завдяки «Полтаві» в завдання визвольного руху органічно вплелася боротьба за соціальну справедливість.

Перу Федуну належить найкращий популярний виклад основ націоналістичної доктрини та завдань боротьби ОУН і УПА – праця «Хто такі бандерівці і за що вони борються» (1950 рік). На неї досі посилаються в дискусіях про український націоналізм.

23 грудня 1951 року оточений солдатами МГБ у своєму бункері в Карпатах Петро Федун-«Полтава» застрелився, щоб не потрапити в полон.

Докладніше прочитати про цю дуже неординарну людину можна тут http://www.istpravda.com.ua/articles/5c7145226a47d/ або тут https://zbruc.eu/node/74722

А тут – його програмова праця «Хто такі бандерівці і за що вони борються»: https://web.archive.org/web/20120214080344/http://www.stepanbandera.org/bandera_poltava.htm

 

А тепер перейдемо до культурних діячів. І почнемо з геніальної художниці, яка протягом життя малювала в різних стилях – і в кожному досягала вершин.

 

ТЕТЯНА ЯБЛОНСЬКА (1917-2005) – художниця, лауреат Державних премій СРСР (1945, 1951, 1979) та Національної премії України імені Тараса Шевченка (1998).

Тетяна народилася у російському Смоленську в родині вчителів гімназії. Згодом родина переїхала до України, певний період часу жила на Поділлі.

Батько мав неабиякий художній хист, викладав малювання в середній школі. Під його впливом Тетяна змалку малювала, писала з натури, оволодівала технікою акварельного й олійного живопису.

Довгі роки Яблонська намагалась не розголошувати подробиці історії, як її родина опинилась в Україні. А ще, вона завжди дякувала долі, що батькам не вдалося тоді виїхати. Невдала еміграція – це була перша доленосна подія, що сталася з Тетяною Яблонською на Поділлі.

Сталося так, що батько, який ще у 1905 р. виступав проти царизму й за участь у студентських заворушеннях був виключений з Петербурзької духовної академії, спочатку з піднесенням зустрів встановлення радянської влади. Але ейфорія швидко минула. І батько Тетяни настільки розчарувався у радянській владі, що твердо вирішив залишити СРСР. У 1928 р. родина Яблонських (батько, мати та троє дітей) відправилась до Одеси – з надією через це портове місто виїхати за кордон. Проте, всі намагання офіційно емігрувати закінчились невдачею, й у 1930 р. Яблонські переїхали до Кам’янця-Подільського. Тоді прикордонне Поділля мало славу краю контрабандистів, серед яких були такі, що могли нелегально переправити за кордон.

Коли у 1933 р. Тетяна закінчила Кам’янець-Подільську семирічну школу №5, батько домовився, що родині допоможуть покинути СРСР. Як згадувала Тетяна: «На воза завантажили речі, посадили нас, дітей, та відправились на захід. Але тут щось зірвалося – людина, яка обіцяла посприяти, не прийшла. Батько і мати просто почорніли від страху. На світанку довелося повернути на схід, і не заїжджаючи до Кам’янця, одразу рушили в Луганськ, де ніхто не знав про нашу спробу втечі».

Ледь приїхавши до Луганська, Тетяна виїхала до Києва, де вступила до художнього технікуму, з другого курсу якого перевелася до Київського художнього інституту, навчаючись на факультеті живопису.

Літню практику після третього курсу Яблонська проходила в одному з колгоспів Чернігівщини. Створені там етюди – «Колгоспний польовий стан на березі Десни», «Доярка» («Жінка з коромислом») – виконано в цілком реалістичній манері, що єдина мала право на життя у тогочасному радянському мистецтві.

У 1938 р. під час своєї першої подорожі до Москви Т. Яблонська ознайомилась із роботами французьких імпресіоністів і була ними вражена. Це захоплення, як пізніше напишуть совєтські біографи мисткині, «значно ускладнило її творчий розвиток».

Восени 1940 р. в Київському художньому інституті відкрилася експозиція її робіт – перша в історії інституту персональна студентська виставка.

Напередодні війни Яблонська успішно закінчила інститут. Після визволення Києва від нацистських окупантів, у 1944 р. Тетяна Яблонська повернулася у місто. Відтоді фактично почалося її самостійне творче життя. Мисткиня успадкувала від свого вчителя Ф. Кричевського майстерню на історичній горі Копирів і стала викладачем Київського художнього інституту.

Одним із перших післявоєнних творів Т. Яблонської є картина «Перед стартом» (1947 р.), яка одразу дістала схвальні відгуки критиків була висунута на присудження Сталінської премії. На полотні художниця показала оригінальну художню манеру, імпресіоністський стиль, обраний, можливо, під впливом Ф. Кричевського та Е. Дега. Проте курс на викорінення всіх напрямів у мистецтві, окрім соціалістичного реалізму, змінив риторику радянських мистецтвознавців. Картину піддали нищівній критиці та довго ніде не експонували  як таку, що «не відповідає радянській дійсності».

Влітку 1948 року Яблонська, як викладач інституту, повезла на творчу практику своїх студентів у село Летаву (нині – Хмельницької області). Тетяна зробила там чимало замальовок, з яких у 1949 р. написала картину «Хліб». Формально робота цілком відповідала духові доби: соціалістичний пафос, нові герої, їх завзяття і любов до праці.

Разом з тим, ця картина не має вигляд пропагандистського плакату, а навпаки, в ній вражає тепло та радість життя. Картина мала надзвичайний успіх.  А Яблонська отримала свою першу  Державну премію СРСР і не лише всесоюзне визнання, а й бронзову медаль Всесвітньої виставки у Брюсселі (1958 р.).

Впродовж життя пройшла значну творчу еволюцію: працювала в традиціях соцреалізму, народно-декоративній та постімпресіоністичній манерах.

В картині «Весна», створеній у 1950 р. художниця зобразила київський сквер, в якому весело граються діти. В 1951 р. за це полотно Т. Яблонська отримала другу Державну премію СРСР.

Творчості художниці властивий великий жанровий діапазон – портрети, натюрморти, пейзажі, тематичні картини. Їх центральною темою було буденне життя – побутові сцени, портретів членів родини та автопортрети в домашній обстановці. На все, що її оточувало, у художниці був особливий власний погляд.

Критики добирали до її робіт літературні паралелі: картину «Хліб» називали «картина-роман», полотно «Ранок» – поемою, а «Народну поему» – «народною епопеєю».

Схвалення критиків і нагороди додавали художниці віри в себе. Пошуки власного «я» у мистецтві тривали усе її творче життя. З початком «хрущовської відлиги» і пожвавленням у мистецтві вона знову почала експериментувати.

Поштовхом до цього стала поїздка 1965 р. на Закарпаття, де існувала цікава авангардна школа живопису. Поїхавши на етюди до села Апші (у Солотвинському районі), Яблонська побачила там виразну архітектуру та барвисту народну етніку. Так почалося її захоплення національною формою, підсумком якого стало створення у 1965-1966 рр. «Закарпатського циклу». Водночас Яблонська захопилась і монументальним мистецтвом з його узагальнювальними образами, формами, стилізацією.

Звернення до джерел народного мистецтва відчутне у творах 60-х років «На ярмарку в Солотвині», «Разом з батьком», «Весілля», «Травень», «Літо». У них Яблонська наблизилася до «бойчукістів». Своїми вдалими картинами, в основу яких покладено почуття та емоції, майстриня вважала полотна «Вдови», «Віконце», «Чайна». Проте поступово Яблонська у картинах «Безіменні висоти» , «Відпочинок», «Біля синього моря» відійшла від цього напряму «зовнішньої декоративності».

Ще одним кардинальним поворотом у мистецтві Яблонської стала поїздка до Італії у 1972 р. Знайомство з мистецтвом Відродження дало змогу художниці, за її словами, переконатися, що майстер не повинен піклуватися про власну оригінальність і самовираження, втрачаючи справжнє мистецтво.

Зачарована роботами італійських художників – їхнім гуманізмом, ідеями добра, благородства, їхнім захопленням перед красою навколишнього світу, особливо несуєтною естетикою світосприйняття,  – Яблонська пише низку колористично вишуканих етюдів. Поряд з цими невеликими згармонійованими полотнами створюються речі, які немовби концентрують певні відтинки творчого шляху майстрині. Такою стала картина «Вечір. Стара Флоренція» (1973 р.), показана на ювілейній виставці, присвяченій 250-річчю Академії мистецтв СРСР.

Останній «перелом» у творчості Т. Яблонської відбувся під впливом її дочки – художниці Ольги Отрощенко (1947-1999 рр.).

Мисткиня змінювала манеру, стилістику, колірну палітру, образне розуміння, тому її твори настільки різні за стилем, манерою подачі образів, що здається, наче їх створили щонайменше десяток різних художників.

За роки плідної діяльності своїми творами Яблонській удалося багато сказати світові про Україну, про красу її природи, про характер українців, їхній оптимізм, любов до життя, до краси, здатність до співчуття. Цей творчий посил почули в усьому світі: у 1997 р. ЮНЕСКО назвало Тетяну Яблонську художником року.

У незалежній Україні Яблонську визнали класиком. 1998 р. президент Л. Кучма та голова Верховної Ради В. Литвин на чолі урядової делегації прибули до провулка І. Мар’яненка на Печерську, де мешкала художниця, і вручили їй Шевченківську премію.

Після інсульту у 1999 р. та паралічу правої руки художниця продовжувала працювати у техніці «пастель» лівою.

На жаль, здоров’я Тетяни Нилівни дедалі погіршувалося. Згодом вона практично не розмовляла, але малювала до останнього дня. Свою останню роботу майстриня створила напередодні смерті.

Картини можна подивитись тут – https://www.wikiart.org/ru/tatyana-nilovna-yablonskaya

І почитати про доробок: https://www.arthuss.com.ua/pdf/slyarenko-uhvn.pdf

 

ФЛОРІАН КОЦЮБИНСЬКІЙ (1921-1991) – скульптор. Онук Михайла Коцюбинського.

Флоріан Коцюбинський народився  в Казані, у родині Ірини Коцюбинської, молодшої доньки письменника Михайла Коцюбинського, та Абрама Метрика-Данішевського. У 1922 році родина повернулася в Україну, у Києві Флоріан навчався у художній студії, у 1939 році хотів вступити до Художнього інституту, але не встиг через призов до армії випускників шкіл.

Брав участь у Зимовій війни 1940 року (Фінський фронт), у німецько-радянській війні. Воював у складі повітряних сил, у батальйоні аеродромного обслуговування, війну закінчив у званні лейтенанта. Демобілізований у 1946 році. Того ж року він вступає до Київського художнього інституту.

Після закінчення інституту деякий час викладав скульптуру у Київській художній школі.

У 1955 році на могилі свого діда Михайла Коцюбинського на Болдиній горі у Чернігові встановили монумент з бронзи і граніту (у співавторстві Флоріана з колегами С.Андрійченком та Я.Ковбасою).

Скульптурна композиція «Мир» (монументальна фігура жінки з голубами), що прикрашає міст через Дніпро поблизу станції метро «Дніпро» у Києві теж є творінням Коцюбинського.

У столичному музеї Т.Г.Шевченка приваблює відвідувачів робота «Думи молодії». За цей портрет молодого Кобзаря Коцюбинському було присвоєно звання Заслуженого діяча мистецтв. У 1970 році скульптор викарбував з граніту цілу галерею видатних військових діячів українських визвольних змагань ХVІІ століття: Петра Сагайдачного, Тараса Трясила, Максима Кривоноса, Івана Богуна та Івана Сірка.

Невелика, але дуже цікава стаття і про дитинство, і про переслідування совєтською владой родини Коцюбинських і про творчість Флоріана Коцюбинського – https://monitor.cn.ua/ua/culture/42800

 

В’ЯЧЕСЛАВ ЛЕВАНДОВСЬКИЙ (1897-1962) – художник, аніматор, один з засновників української анімації.

Народився в Києві. Навчався  в балетній школі, Київському музично-драматичному інституті. Закінчив Київську Академію мистецтв. З 1920 р. працював художником в театрах, видавництвах.

З 1925 р. працював на Одеській, потім на Київській кінофабриці ВУФКУ. Один з засновників української анімації. Використовував техніку площинних маріонеток (сам конструював маріонетки та станки для їх знімання). У 1930–1935 рр. знімав науково-технічні фільми.

З 1936 р. працював на кіностудії «Мосфільм»  як аніматор та режисер лялькового кіно.

Левандовського називають дідусем українських мутфільмів. У 1927 році  Левандовський на Одеській кінофабриці ВУФКУ створив перший український анімаційний фільм (мультфільм) «Казка про солом’яного бичка».

Подивитись його можна тут: https://www.youtube.com/watch?v=N74z1FxIuc4

А про долю Левандовського почитати тут: https://wisecow.com.ua/kino/100-rok%D1%96v-ukra%D1%97nskogo-k%D1%96no-za-100-xvilin/ukrayinska-animacziya.html

 

МИХАЙЛО НЕЧАЙ (1930-2011) – останній карпатський мольфар.

Народився у робітничій сім’ї. Закінчив полкову школу в Умані, після чого два роки прослужив у совєтській армії. Мешкав у Верхньому Ясенові (Івано-Франківська область).

Нечай називав себе нащадком брацлавського полковника Данила Нечая. За його словами, вже у вісім років відчував у собі чудодійну силу і вмів зупиняти кров. Став відомим в Україні після того, як 1989 року на першому фестивалі «Червона рута» у Чернівцях мольфар отримав офіційне запрошення від влади забезпечувати гарну погоду впродовж свята.

До Михайла Нечая їздив режисер Сергій Параджанов перед зйомками фільму «Тіні забутих предків», щоби мольфар розповів про самобутність Гуцульщини і специфіку гуцулів. Актора Івана Миколайчука пан Михайло вчив грати на дримбі. Михайло був керівником фольклорно-етнографічного народного ансамблю, сам виготовляв дримби.

У березні 2010 Нечай отримав звання Заслуженого працівника культури за понад сорокарічну роботу керівником аматорського ансамблю дримбарів «Струни Черемоша».

Інтерв’ю  з ним – https://www.youtube.com/watch?v=D4TCWhRcJg8, http://spadok.org.ua/molfary/interv-iu-z-molfarom

Фільм з ним і про нього «Мудрість карпатського мольфара» – https://www.youtube.com/watch?v=EU1v6ygmxDg , https://www.youtube.com/watch?v=X8BuojE5ebI , https://www.youtube.com/watch?v=Y9BeW4Lk68Q

 

СТАНІСЛАВ ЩЕРБАТИХ (ТРИЗУБИЙ СТАС) (1948-2007) –  бард.

Народився у Алтаї. Після смерті батька, зовсім маленьким з родиною переїхав в Україну до тітки у теперішній Івано-Франківськ. Музичну освіту отримав приватно.

Працював музикантом у ресторані. Подався на заробітки на Камчатку

Після повернення в Україну серйозно зайнявся роботою у документалістиці і мультиплікації. Найвідомішими є документальні фільми “Проводи на полонину” та “Людина і нафта”, і мультики “Сонечко, бульдозер і я”, “Армагедон”, “Верблюди”, “Пігмаліон”. На міжнародному фестивалі “Кіномарина -75” мультфільм “Сашкова чайка” отримав бронзову нагороду.

На “суцільну українізацію” і тотальне перевтілення росіянина, сина росіян, випускника російської школи і представника відповідного середовища повпливали, по-перше, дружина Марія, українка з Львівщини, по-друге,  політична атмосфера.

Псевдонім Тризубий Стас він сам пояснював тим, що має три зуби: на комсомол, компартію і профспілку. Проти них і спрямовані його гострі саркастичні пісні на соціальні теми.

У ті роки дуже популярним в Україні і у діаспорі був Львівський естрадно-гумористичний театр-студія “Не журись!”. З 1991 року у Стаса разом з ними починаються гастрольні тури.

Важкі часи перебудови мали суттєвий вплив на творчість і Тризубий Стас стає батьком відомого всеукраїнського Гімну голодних студентів. Відчуття часу у Тризубого Стаса було феноменальним – як тільки якась політична чи життєва реалія породжувала анекдот, він тут же відгукувався на це піснею. Вони були різними: і веселими, і дещо трагічними, і філософськими, але всі вони були про наше життя…

Тризубий Стас – втор понад 300 пісень та 1300 коротких анімаційних фільмів, а також опери «Корова Середа», фантастично-кримінального роману «Нічия земля» і кількох оповідань.

Помер від третього інсульту у 58 років у січні 2007 року.

Докладніше про нього тут https://svoboda.te.ua/tsilytel-lyudskyh-dush-bard-i-poet-tryzubyj-stas/

Послухати його пісні можна тут https://www.youtube.com/watch?v=Nk2gYu3iV70&list=PL3XOyFAgvVsKGZz-uK4IX

 

Філософи, особливо сучасні, дуже нечасто потрапляють в огляди. Бо зараз часто так називають себе ті, хто спромігся так-сяк захистити якусь дисертацію про чергового «лептонного бога». Але тут ми маємо зовсім інший випадок – людину, яка всерйоз розробляє теми філософії історії, соціальної філософія, філософії культури та філософія політики.

 

ІГОР ПАСЬКО (1940) — філософ і громадський діяч. Один із творців і перший керівник Донецької організації Народного Руху України .

Закінчив середню школу у місті Дубно (Рівненська область), згодом – факультет філософії Ленінградського університету у 1967 р.

Кандидатська дисертація: «Природа і специфіка матеріальних суспільних відносин» захищена у 1978 р. у Московському державному університеті.

З 1967 р. працював у Донецькому державному університеті. У 1986—1989 р. — доцент Ченстоховської політехніки та Ягеллонського університету.

Пасько  стояв біля витоків першого в Східній Україні філософськогофакультету – факультету філософії і релігієзнавства Державного університету інформатики і штучного інтелекту.

Під керівництвом Паська організовано Донецьку філію Центру гуманітарних досліджень НАН України, яку він очолив.

Пасько – автор десятків наукових статей, йому належать декілька монографій, а книга “Громадянське суспільство інаціональна ідея” стала подією в історії сучасної української думки.

У своїх  публікаціях він активно полемізує з поширеною теорією, що твердить про “кінець історії”, розмірковує над причинами цивілізаційних зіткнень у європейських та українських реаліях.

Тут можна скачати написану разом із сином монографію «Громадянське суспільство і національная ідея»: http://old.ipai.net.ua/general/work.php3?l=u&d=22.

 

ЛЕСЯ ДЕМСЬКА-БУДЗУЛЯК (1972) – письменниця, літературознавиця.

Народилася в Бориславі Львівської області. Закінчила філологічний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка за двома спеціальностями – українська філологія та світова література.

З 2000 р. науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України у відділ теорії літератури. Захистила кандидатську дисертацію “Проблема індивідуальної свободи в драматургії Лесі Українки”.

Лауреат літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» (1999), літературного конкурсу «Коронація слова» (2004).

Автор багатьох наукових статей, критичних рецензій та книжок: поетично-прозової «Сонцестояння у сузір’ї Риб», містерії-притчі «Осінь мага», роман «Місто в тіні», «Дорогий Аркадію… Епістолярія літературної України 1923-1945 рр.», роман «Жінка з мечем».

Твори перекладені багатьма європейськими мовами.

Роман Демської «Літо Психіатра» очолив ТОП продажів видавництва «Легенда» на Книжковому арсеналі-2018 року.

Придбати книжки можна тут: https://www.yakaboo.ua/ua/author/view/Lesja_Demskaja_Budzuljak/

 

Сьогодні святкує день народження наш захисник, який проявив не тільки героїзм, а й надзвичайну кмітливість і вправність в бою з російськими окупантами:

 

МИКОЛА ТИШИК (1990) – молодший сержант ЗСУ, герой війни на сході України.

Народився в с Седлище на Волині. Під час строкової служби, яку проходив у навчальному центрі «Десна» та на Яворівському полігоні, опанував спеціальність танкіста. Охороняв посольство в Києві, працював торговельним агентом у Ковелі.

Пішов воювати з третьою хвилею мобілізації. Своє перше бойове хрещення отримав в боях біля Савур-Могили.

24 серпня 2014 року колона у складі чотирьох танків Т-72 та вантажівки з боєприпасами збройних сил Російської Федерації прямувала на один з блок-постів української армії під Донецьком з метою його знищити і прорватися в тил української оборони. Через відсутність протитанкових засобів в українських військових на блок-посту шанси вижити були мізерними, але хлопці вирішили прийняти бій.

Маючи розвіддані про озброєння українських військових на блокпосту російські окупанти були певні своєї перемоги, бо за своїми характеристиками сучасні Т-72, на яких воювали росіяни, набагато перевершували старенький Т-64М, який був в українських бійців, й почали розгортати лінію танків для нападу. Тієї ж миті один з російських Т-72 запалав від точного попадання снаряда з українського танка, який вискочив із засади і з першого ж пострілу підбив ціль.

Російські окупанти були збентежені вкрай, бо не сподівалися, що хтось їм наважиться протистояти. Користуючись збентеженням російських танків екіпаж українського Т-64 наступним пострілом підбив вантажівку з боєприпасами (від чого ті почали вибухати один за одним) й розуміючи, що проти решти танків йому самому не встояти, почав маневрувати намагаючись відійти. Російські танки Т-72 кинулися наздоганяти відважних українських танкістів по прямій, щоб не втрачати швидкість.

Зрозумівши їхній маневр, Микола Тишик заманив два російські танки прямо в болото. В результаті один із танків затонув, а інший загруз у трясовинні. Російські танкісти зуміли покинути свої машини і втекти. Четвертий Т-72 російських окупантів теж почав відходити, але, на ходу стріляючи, поцілив у Т-64. Українським танкістам вдалося загасити вогонь, а згодом і витягти з болота загрузлий Т-72 за допомогою троса і Микола Тишик повернувся на ньому у табір 51-ї бригади.

Після демобілізації мешкав у Луцьку. На місцевих виборах у жовтні 2015 року висувався кандидатом у депутати Луцької міської ради від ВО «Батьківщина».

Став одним із засновників громадської організації «Старовижівська районна ветеранська спілка учасників АТО».

З березня 2016-го Микола Тишик продовжив службу за контрактом у Луцьку у військовій частині 1141 Національної гвардії України на посаді заступника командира стрілецького взводу (резервного).

Документальний фільм про Миколу – https://www.youtube.com/watch?v=IvVP9w5qysg

Інтерв’ю з ним: https://www.volynnews.com/news/society/tankist-z-volyni-pro-biy-lob-v-lob-i-trofeyi-z-bolota/

 

Пом’янемо наших захисників, які віддали за Україну і нас з вами найцінніше…

 

ОЛЕГ БОНДАРЧУК (1979-2014) – солдат ЗСУ.

Проживав у місті Кривий Ріг. Закінчив Інгулецький технікум. Працював у цеху з ремонту рухомого складу «ІнГЗК». Мобілізований у травні 2014 року.

Солдат, стрілець-санітар, 40-й батальйон територіальної оборони «Кривбас».

Загинув при виході колони з Іловайська «гуманітарним коридором» на дорозі поміж селом Новокатеринівка та хутором Горбатенко. 3 вересня 2014 р. тіло Олега Бондарчука разом з тілами 96 інших загиблих у Іловайському котлі привезено до дніпропетровського моргу. 16 жовтня 2014-го тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі Дніпропетровська, як невпізнаний Герой.

Перебував у списку зниклих безвісти. Упізнаний за експертизою ДНК серед похованих під Дніпропетровськом невідомих героїв АТО.

1 грудня 2015 року воїна перепоховали у Кривому Розі, на Алеї Слави Інгулецького кладовища.

 

ОЛЕКСІЙ ЗАЇКА (1992-2014) – молодший сержант 93-ї ОМБР ЗСУ, гранатометник.

Працював у ПАТ «Мотор Січ», вивчав юриспруденцію в одному з запорізьких вишів.

4 липня 2014 року загинув під час нічної танкової атаки бойовиків на блокпост № 10, біля села Новоселівка Перша, у Ясинуватському районі Донецької області. Бійці 93-ї бригади зайняли оборону і прийняли бій. Внаслідок терористичного нападу загинули 7 захисників, ще 6 дістали поранень.

 

СЕРГІЙ ПАВЛУША (1987-2014) – солдат ЗСУ

Народився  в місті Біла Церква Київської області. Закінчив у 2006 році – ПТУ №5.

19 березня 2014 року мобілізований до лав ЗСУ. Служив стрільцем-помічником гранатометника 6-го механізованого взводу 8-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої гвардійської механізованої бригади Сухопутних військ ЗСУ. З весни-літа 2014 року брав участь в АТО.

Загинув  15 липня 2014 у результаті обстрілу терористами з «Градів» позицій українських військових у районі міста Амвросіївка Донецької області. Разом з ним загинули ще троє вояків.

Залишилась мати.

 

ЮРІЙ ПАНАСЮК (1984-2015) – старший сержант ЗСУ, стрілець (10-й окремий мотопіхотний батальйон, 30-та ОМБр)

Загинув під час мінометного обстрілу села Гранітне (Волноваський район). Разом загинули молодші сержанти Сергій Ковтун та Сергій Фролов, ще 2 вояків зазнали поранень.

По смерті залишилась донька.

 

АНДРІЙ КРАВЧЕНКО (1987-2014) – старший солдат ЗСУ, розвідник. 93 ОМБр.

Загинув від снайперської кулі під час патрулювання в районі Добропілля Донецької області, коли бойовики із засідки обстріляли колону військових.

Похований в рідному місті – Запоріжжі. Залишились дружина, двоє дітей.

 

КОСТЯНТИН РОМА (1996-2017) –  старший солдат ЗСУ.

Народився 1996 року в смт Козельщина на Полтавщині. Виховувався у прийомній родині.

Під час російської збройної агресії проти України в жовтні 2014 року, у 18-річному віці, розпочав військову службу за контрактом, яку проходив на посаді стрільця у спецвідділі Військової служби правопорядку «Сармат» у Запоріжжі. З весни 2016 року протягом 5 місяців служив у військовій комендатурі міста Покровська в Донецькій област.

З лютого 2017 року проходив службу за контрактом на посаді гранатометника у 9-му окремому мотопіхотному батальйоні «Вінниця» 59-ї окремої мотопіхотної бригади. Брав участь в АТО на Приморському напрямку, — у Приазов’ї.

8 серпня 2017 року дістав тяжке кульове поранення у живіт внаслідок обстрілу взводного опорного пункту поблизу села Водяне Волноваського району (за іншими даними — смт Талаківка), з гранатометів та стрілецької зброї. Помер дорогою до шпиталю.

Залишилися прийомні батьки і сестри, дружина Карина та 8-місячний син.

 

ВОЛОДИМИР ШКІРА (1981-2014) – підполковник СБУ, старший оперуповноважений в особливо важливих справах Департаменту контррозвідувального захисту у сфері інформаційної безпеки.

Народився у Києві. Закінчив Київський кооперативний економіко-правовий коледж.

Після строкової армійської служби, з 2001 по 2005 рік, проходив військову службу на посадах осіб рядового, сержантського і старшинського складу Служби охорони Апарату Голови СБУ.

З вересня 2005 працював на оперативних посадах в Головному управлінні контррозвідки («К») та Департаменті контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері інформаційної безпеки (ДКІБ) СБУ.

З травня 2014 — старший оперуповноважений в особливо важливих справах за рахунок посади консультанта-експерта (з оперативних питань) 3-го відділу 1-го управління ДКІБ СБУ.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України виконував завдання в АТО. До зони АТО прибув на ротацію, встиг пропрацювати близько тижня.

24 червня 2014 року у складі технічної групи фахівців СБУ виконував завдання зі встановлення та налагодження телекомунікаційного обладнання в районі міста Слов’янська, з метою організації моніторингу простору, фіксації фактів порушення перемир’я в зоні проведення АТО. По закінченні робіт група мала повертатись у вертольоті армійської авіації Мі-8МТ. Одразу після зльоту з гори Карачун  вертоліт був збитий російськими терористами з ПЗРК, вибухнув і впав поблизу села Новоселівка (на той час — Красноармійське), почалася пожежа з детонуванням боєкомплекту. Всі 9 чоловік, які були на борту, загинули: командир екіпажу підполковник Андрій Бєлкін, борттехнік майор Руслан Мазунов, штурман капітан Дмитро Шингур; четверо співробітників СБУ — підполковник Володимир Шкіра, майор Ігор Горбенко, старший лейтенант Олександр Петрищук, старший прапорщик Марк Шпак та двоє спецпризначенців 3-го Кіровоградського полку старші солдати Олександр Кондаков й Олексій Волохов.

За свідченнями очевидців, озброєна група терористів чекала на зліт вертольота. Бойовики пересувалася на двох легкових автівках та мікроавтобусі. Після пуску ракети з ПЗРК, вони втекли у напрямку Билбасівки, що поблизу Слов’янська.

Ідентифікацію загиблих проводили за експертизою ДНК.

Без Володимира залишилися батьки, сестра, дружина та донька.

 

 

ОЛЕГ ЧІХУН (1986-2015) –  солдат ЗСУ.

Працював будівельником. Мобілізований в липні 2014-го, майже відразу по народженні молодшої доні. Старший стрілець, 28-ма ОМБр.

13 лютого 2015-го зазнав численних осколкових поранень (30) поблизу села Олексіївка (Великоновосілківський район). Лікарі тиждень боролися за його життя у Київській лікарні, але поранення виявилися смертельними.

Похований у Херсоні.

Без Олега залишились дружина, двоє маленьких дітей.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада