Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
23.04.2020

24 квітня.

Сьогодні в огляді переважають полеглі захисники України. Але й інших діячів чимало.

Почнемо з державної діячки, яка фактично врятувала Україну від дефолту.

А далі підемо за хронологією:

  • скульпторка, учениця Родена;
  • комуністичний письменник, який висвітлив становлення промислового Донбасу і став жертвою сталінських репресій;
  • діячка ОУН і УПА, яка заради боротьби за вільну Україну відмовилася і від сімейного щастя, і від творчих перспектив;
  • сучасний тележурналіст і письменник, який цього минулого року очолив Комітет з Шевченківської премії й одразу втрапив в скандал;
  • художниця, яка використовує техніку петриківського розпису для втілення власних творчих ідей;
  • архітектор, який попри глухоту реалізував себе у професії – брав участь у проектуванні декількох станцій столичного метро;
  • прима-балерина Київської Опери.

У 2014-2015 році Україні загрожував дефолт. І тогочасна влада не розповідала населенню, що дефолт – це не страшно і не боляче, а шукала усі можливості убезпечити від нього Україну і українців.  Величезний внесок в це зробила сьогоднішня ювілярка, яка відзначає 55 років:

 

НАТАЛІЯ ЕНН ЯРЕСЬКО  (1965) — міністерка фінансів України, якій вдалося врятувати Україну від дефолту. Обіймала посаду голови мінфіну у найскрутніший час для країни час – з грудня 2014 по квітень 2016.

Народилася в родині вихідців з України у США. Батько Іван був уродженцем Полтавщини. Під час Другої світової війни разом з родиною потрапив до нацистського концтабору у Німеччині. Після війни емігрував до Чикаго, де і зустрів матір Наталії — Марію, українку, родом з Івано-Франківщини.

У 1989 отримала ступінь магістра в галузі державної політики в Гарвардському інституті державного управління ім. Джона Ф. Кеннеді. Дипломна робота була присвячена Радянському Союзу і його можливому членству у Генеральній угоді з тарифів і торгівлі, попереднику Світової організації торгівлі. На базі цього документу вона отримала першу роботу в Держдепартаменті США, у новоствореному економічному відділі радянських справ.

У 1992 після розпаду СРСР Яресько запросили очолити економічний відділ новоствореного Посольства США в Україні. Наприкінці третього року роботи Яресько запропоновано повернутися до Вашингтона на іншу державну роботу, але разом з чоловіком вона вирішила залишитись в Україні і зайнятися інвестиціями. Пішла працювати у фонд WNISEF (Western NIS Enterprise Fund), який отримав свої перші гроші від американського уряду і інвестував у малий та середній бізнес. Після десяти років праці разом з партнерами створила новий приватний фонд «Emerging Europe Growth Fund» та управляючу компанію «Horizon Capital» для здійснення прямих інвестицій.

Компанія «Horizon Capital», вклала в українські компанії сотні мільйонів доларів, зібраних у приватних західних інвесторів та наданих урядом США. Крім України «Horizon Capital» інвестує в Білорусь і Молдову. Станом на початок 2014 компанія управляла капіталом у $ 652 млн. Це другий за розміром західний фонд прямих інвестицій, що працює в Україні, після «SigmaBleyzer», який управляє $ 1 млрд. Компанія не тільки інвестує, але і вимагає від приналежних компаній дотримуватись прозорих правил, західного стилю співпраці і управління.

Була членом Консультативної ради іноземних інвесторів при Президенті Вікторі Ющенка і Консультативної Ради Українського центру сприяння іноземним інвестиціям під егідою Кабінету Міністрів України.

Під час Помаранчевої революції мало не щодня розсилала на багато електронних скриньок натхненні листи про події на Майдані і в країні через те, що в перші дні західні журналісти, стоячи на фоні Кремля, говорили, що нічого особливого в Україні не відбувається. Наталія Яресько виходила на Майдан зі своєю молодшою донькою, якій було тоді рік і 4 місяці, і сама все бачила на власні очі. Тому вирішила, що має подати справжні новини.

Наталія Яресько стала одним із міністрів в Уряді Яценюка, набувши українського громадянства через указ Президента Порошенка, вона очолила міністерство фінансів.

Яресько погодилася стати міністром фінансів у країни, де триває війна, де втрачено 20% економіки за 2014 рік. Країна мала борг у 40 мільярдів доларів. Міжнародні резерви впали з 20,4 мільярдів доларів до 7 мільярдів, а долар з восьми гривень стрибнув до 30 гривень.

Наталія зізнається, що запрошуючи її на пост міністра фінансів, Порошенко “зіграв на її патріотичних почуттях” до України. Проте Яресько мала той досвід, який був необхідний президенту в новому уряді. Бо настрої були вкрай песимістичні – країні загрожував дефолт.

Вже через кілька місяців Яресько почала тривалі переговори із Спеціальним комітетом кредиторів про реструктуризацію боргових зобов’язань держави.

Спеціальний комітет кредиторів — структура-представниця держателів українських облігацій, яких стосувалася реструктуризація. У комітет входили Franklin Advisors Inc., BTG Pactual Europe LLP, TCW Investment Management Company і T.Rowe PriceAssociates Inc.

Переговори тривали більш ніж пів року і проходили складно. Іноземні інвестори намагалися виторгувати максимально вигідні умови реструктуризації і занизити частку списання. Ще один кредитор — Росія — обрала окрему лінію поведінки.

У 2013 році тодішній президент Віктор Янукович домовився про виділення 15 млрд дол кредиту в обмін на українські цінні папери. В кінці 2013 року Російський національний фонд добробуту викупив перший транш облігацій на суму 3 млрд дол. Інших траншів не було — почалася Революція гідності.

Погасити “борг Януковича” Україна повинна була у 2015 році і запропонувала РФ ті ж умови реструктуризації, що й іншим кредиторам. Москва спершу відмовилася від переговорів, пізніше Путін заявив: “Ми готові піти на глибшу реструктуризацію: готові у 2016 році отримати мільярд, у 2017 році — ще мільярд і в 2018 році — ще мільярд”, — заявив він.

Україна з цим не погодилася і ввела мораторій на виплату боргу Росії.

З рештою кредиторів Київ досяг домовленостей про реструктуризацію державних єврооблігацій та облігацій ДП “Фінансування інфраструктурних проектів” (Fininpro) на 18 млрд дол. Середня відсоткова ставка зросла з 7,22% до 7,75%.

Загалом було списано 20% боргу – це унікальний прецедент, зазвичай в подібних випадках списується 10%

Терміни погашення тієї частини боргу, яка не підлягала списанню, були зміщені з 2015-2023 років на 2019-2027 роки. Родзинкою реструктуризації став випуск варантів – інструментів відновлюваної вартості.

Дохідність варантів прив’язана до показника ВВП. Принцип їх дії такий: чим більший ВВП, тим більше можуть отримати інвестори. Умови були затверджені такі:

  1. Україна не платить кредиторам, якщо економіка зростає повільніше, ніж 3%.
  2. При зростанні ВВП від 3% до 4% на рік кредитори можуть розраховувати на 15% цього одного відсотка зростання.
  3. При зростанні ВВП від 4% – кредитори отримують 40% одного відсотка зростання між 3 і 4% + 40% перевищення темпів зростання від 4%.
  4. Виплати за VRI здійснюватимуться протягом 20 років, починаючи з 2021 року. Останній рік дії варантів – 2038. Виплати за його результатами потрібно зробити в 2040 році.
  5. Протягом 2021-2025 років платіж не може перевищувати 1% ВВП.
  6. Україна не робитиме жодних платежів, доки її ВВП не перевищить 125,4 млрд дол. Цю межу Україна переступила у 2018 році.

Ці домовленості отримали різні оцінки, але на той час Україна була врятована від дефолту і неминучої у таких випадках соціально-економічної кризи. 27 серпня 2015 року Уряд України одноголосно підтримав укладену Яресько угоду про реструктуризацію боргу України.

Згодом, 14 квітня 2016 року уряд Яценюка був відправлений Верховною Радою у відставку, разом з усіма посаду залишила і Наталія Яресько.

 

Повертаємося до хронологічного порядку.

 

ЛЕОНОРА БЛОХ (1881-1943) — скульпторка.

Народилася в Кременчуці у сім’ї лікаря. Середню освіту здобула у Кременчуцькій жіночій гімназії. Вчилась у школі «Товариства заохочування мистецтв» в Петербурзі та в студії Родена в Парижі (1898 — 1905).

Ранні твори Леонори Блох («Бюст Родена», «Бюст Жореса») свідчать про вплив імпресіонізму. З 1917 працювала в Харкові, де брала участь у реалізації плану монументальної пропаганди: створила бронзовий пам’ятник Т. Г. Шевченкові (Богодухів) та бюсти К. Маркса і Ф. Енгельса.

З 1935 — професорка Харківського художнього інституту. В портретах Коцюбинського, Мечникова, Мікеланджело Леонора Блох виразно відтворила індивідуальні характери. Значними творами Леонори Блох є ліричні композиції «Радість материнства», «Робітнича молодь», «Казашка-медсестра».

Померла в евакуації в Казахстані. Вже після смерті скульпторки була видана книжка її спогадів «Як учив Роден».

 

Наступний герої нашого огляду цікавий не так своєю творчістю (хоча і вона варта уваги), і поготів не особистими якостями, а яскравою типовістю долі і як приклад пожирання совєтами навіть своїх щирих прихильників.

 

САВА БОЖКО (1901-1947) — письменник і журналіст. Представник покоління Розстріляного відродження. В’язень сталінських концтаборів.

Народився на хуторі Крутоярівка (нині – Дніпропетровська область) в багатодітній селянській родині. Учився в сільській школі, потім у Павлоградській учительській семінарії. 1923 року Божко закінчив Комуністичний університет імені Артема в Харкові.

Навесні 1924 року його направили до Кам’янця-Подільського із завданням організувати нову газету — орган окружкому КП(б)У й окрвиконкому. На цей час Божко був уже відомий і як автор повісті «Над колискою Запоріжжя», і як член-основник Спілки селянських письменників ПЛУГ.

Одночасно з редагуванням газети Божко зайнявся організацією літературного життя: створює Кам’янецьку філія «ПЛУГу», регулярно проводить літературні вечори. За згадками одного з їх учасників: «Дискусії, звичайно, не були на високому рівні. Не було нікого серед нас, щоб надати їм належного рівня. У своїх оцінках ми виходили не з рації, а з інтуїції. Наш вождь Сава Захарович, хоч приїхав зі столиці, теоретично мало чим вивищувався над нами. Зате його керування вечірками було дотепне, гамірливе і веселе. А особливо після його офіційного, переважно стандартного закриття, починалася дружня гутірка, яка завершувалася завжди колективними співами народних пісень. Тут уже Сава почував себе заслужено королем. Він знав їх дуже багато, і то таких, яких на Поділлі ми ніколи й не чули. Вони швидко прищеплювалися студентській молоді»

Згодом Божко працював у Харкові у редакціях газет «Студент революції», «Селянська правда». Там зійшовся із цвітом нової української літератури, узяв шлюб із поеткою Наталією Забілою, до якої ставився зверхньо і грубо.

1927 року побачила світ книжка «Чабанський вік», а 1930 — «Українська Шампань». Усі ці твори об’єднані в серію «Як жили наші діди» й стали своєрідним прологом до його головної книги – роману «В степах».

Божко прагнув освоїти жанр роману, який був характерним для прози 20-х рокiв. В 1930 роцi з’являється масштабний iсторичний твiр “В степах”.  1986 року вiдбулося повернення до читача саме цього роману. Хоча письменник і захоплювався питаннями соцiологiï бiльше, нiж того вимагає художнє освоєння життєвого матерiалу, вiн, як нiхто з його попередникiв, широко розкрив картини становлення Донеччини як промислово-вугiльного краю Украïни.

Багато сторiнок твору присвячені перетворенню невеликого степового мiстечка на значний торгiвельний i промисловий центр, своєрiдну столицю захiдного Донбасу. Назва цього мiста та його опис наштовхують на думку, що перед нами Гришине – за совєтів Красноармiйськ, а зараз Покровськ.

Аналіз роману «В степах» (там чимало чого треба фільтрувати, але загалом корисний матеріал) можна почитати тут:  http://litmisto.org.ua/?p=7331

1932 року Божко переїхав до Херсона. Там працював викладачем політичної економії у місцевих вишах. 1935 року бюро Херсонського міськкому партії розглянуло персональну справу Божка та виявило, що, працюючи викладачем, він «протягував націоналістичні ухили, боротьбу з Хвильовим розцінював як боротьбу за наркомівське місце». За прояв націоналістичного ухилу Божка виключили з партії.

У червні 1938 року Божка заарештували. Під час обшуку забрали архів і рукопис роману «До моря». Приводом до арешту стало те, що Божко, начебто, є «одним з активних учасників антирадянської націоналістичної організації, за завданням якої веде підривну контрреволюційну роботу».

Потрапляння в репресивні жорнова зламало Божка. Він швидко визнав себе винним, а вже на судовому процесі у травні 1939 року відмовився від показань і виправдовувався не тільки тортурами: «На попередньому слідстві я дав неправдиві показання, вважав, що радянській розвідці такі показання потрібні як перевірка підозрілих людей… До мене слідчий застосовував методи фізичного впливу, і я змушений був давати вигадані показання».

Справу передали на додаткове розслідування, підслідний пред’явлених звинувачень не визнав. Врешті Божка засуджено на 5 років ув’язнення у виправно-трудовому таборі.

До 1942 карався у концтаборі в Комі АРСР. Завербований у сталінські війська, де як колишній в’язень отримав лише звання рядового. Після війни був безробітнім, голодував, підробляв у «Наддніпрянській правді» (Херсон). Навідував родину довоєнного товариша-письменника — Миколи Дукина, але навіть у приватних розмовах проявляв маніакальний страх перед режимом. Помер 27 квітня 1947 в селі Слов’янка Дніпропетровської області.

1960 року реабілітований.

 

А от приклад людини іншого гарту:

 

БОГДАНА-МАРІЯ СВІТЛИК (1918-1948)  – письменниця, діячка УПА.

Народилася в Перемишлі, у двадцятих роках з батьками переїхала до Львова, вчилася в гімназії сестер василіянок, жіночій гімназії, 1936  року вступила на факультет класичної філології Львівського університету.

На той час у Богдани вже повністю сформувався світогляд, вона вступила в ряди борців за відновлення української державності. Завдяки різнобічним обдаруванням, Богдана могла б, пристосувавшись до тодішніх умов, стати письменницею, музикознавцем, вченою, спокійно жити. Але для того потрібне було єдине – зрадити ідеї про виборення для України волі. Богдана цього не вчинила, а обрала шлях боротьби – спочатку проти польської, а згодом проти німецько-фашистської та московсько-большевицької займанщини.

У 1931 р. стала членом ОУН і до 1937 р. виконувала функції провідника жіночих гімназійних ланок у Львові. Польська поліція почала за нею стежити. Весною 1939 р. її було заарештовано і ув’язнено в тюрмі «Бригідки».

Звільнена з тюрми у вересні 1939 року, вона продовжує підпільну роботу. У лавах ОУН та УПА активно діє як членкиня підпільних редакцій «Смолоскип», «Ідея і Чин», різних видань осередку пропаганди ОУН і бюро інформації УГВР. У підпіллі Світлик користувалася псевдонімом «Ясна Світлана», а в літературних творах «Марійка Дмитренко».

У перший період кривавих більшовицьких експериментів, пов’язаних із «соціалістичними перетвореннями на західно-українських землях», за наказом ОУН Богдана перебувала за кордоном. У Закерзонні вона знайшла своє коротке щастя у коханні: побралася із Зеноном Литвинком, сином стрийського залізничника. Та недовго вони були разом. У червні 1941 р. Литвинко пішов із Похідними групами ОУН на південь України. Повернувся восени того ж року через Одесу й Румунію до Львова, де тоді жила й працювала дружина. У Львові першого лютого 1942 р. Богдана народила сина Андрія. Боячись переслідувань, молода сім’я виїхала у Жидачів, де Богдана змушена була віддати сина на виховання своїй матері. Бабуся усиновила онука і дала йому своє дівоче прізвище.

Після того, як фашистська окупація Львова змінилась більшовицькою, Богдана продовжила боротьбу безпосередньо у лавах УПА, працювала у головному Осередку пропаганди та інформаційної Служби ОУН, який від 1944 до другої половини травня 1948 р. був розташований у Карпатських лісах на теренах Сколівщини. Очолював його Петро Федун.

29 грудня 1948 стало останнім днем життя Богдани. Стояли тріскучі морози, лежав глибокий сніг, навколо бездоріжжя. Большевики добре розуміли, яку небезпеку для них становили ідеологи ОУН-УПА і тому за підпільними осередками пропаганди та їх друкарнями шукали боролися дуже наполегливо.  Одна із груп енкаведистів наскочила на друкарню, що знаходилася під землею в лісі неподалік с. Бряза, Івано-Франківської області. Підпільники змушені були підпалити друкарню, аби знищити цінні папери і з боєм відступати до села Либохори. Тут, біля підніжжя гори Магури смертю хоробрих загинула Богдана Світлик. Щоб не здатися ворогові, вони приберегла для себе останню кулю.

Богдана Світлик–- авторка декількох художніх творів, зокрема – збірка новел «Не на життя, а на смерть» та оповідання «Михайлик» про юного розвідника УПА, яке вперше побачило світ в Україні в підпільній друкарні в Стрию через рік після загибелі авторки. 1948 р. в Дрогобицькій нелегальній друкарні УПА надруковано оповідання «Учителька». Написала Богдана Світлик також короткі, але яскраві образки із життя повстанців та симпатиків національно-визвольної боротьби під спільним заголовком «Підслухане й підглядене», а також новелу «Героїка» про нерівний бій куреня УПА «Рися» з москалями у Чорному лісі.

Трошки художню творчість Світлик: http://abetka.ukrlife.org/teacher.htm

От ми і підійшли до наших часів. 24 квітня відзначає 65 років

 

ЮРІЙ МАКАРОВ (1955) — журналіст, телеведучий, документаліст, письменник. До 2008 головний редактор, згодом оглядач часопису «Український тиждень». Від 2019 року шеф-редактор директорату Суспільного телебачення та голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Народився в Софії, столиці Болгарії в родині емігрантів. Батько — хімік, політв’язень у 1973—1978 р.р., згодом переїхав до Франції. Мати — камерна співачка, солістка Укрконцерту та Київської філармонії.

В Україну родина повернулася 1958 року. Юрій закінчив Київський університет ім. Т. Шевченка, факультет романо-германської філології. Працював викладачем, з 1980 року – в медіа.

З 1995 — на ТРК «Студія 1+1», ведучий програм культурної та історичної тематики, з 1998 — головний редактор телекомпанії. У 2008—2010 — на Першому національному каналі, ведучий програми «Культурний фронт». Працював на каналах «ТВі» та “UA:Перший”, у 2016-2017 роках— директор ТО документальних фільмів НТКУ.

Восени 2007 року очолив журнал «Український тиждень», залишив посаду шеф-редактора у вересні 2009, відтоді постійний колумніст видання.

Автор кількох романів «легкого жанру»: «Культурний шар», «Геній місця», «За чверть десята».

В книзі «R2U» (2014) Юрій Макаров  описав свій шлях “від взірцевого російського імперіаліста до толкового українського націоналіста”. Автор зазначає, чим відрізняється українськість людей, які визначились із нею задовго до Незалежності, і тих, котрі здобули її пізніше.

«Щасливий той, хто, ідентифікуючи себе як українець, не мав собі нічого пояснювати. А з іншого боку, бути українським націоналістом – мій свідомий вибір, – розповів Макаров. – Народився я у Болгарії. У три роки мене ставили на стілець, і я читав напам’ять “Я памятник себе воздвиг нерукотворный” – такі були традиції у сім’ї, з цим я ріс. І моєму батькові, і моїй матері з дитинства втовкмачували, що “вы – русские”. Вже коли підріс, знайшов у біографії своєї сім’ї вельми цікаві факти: тут виявився прапрадід швейцарець-лютеранин, який вступив на службу до Петра І і закінчував її при Олександрі І – полковник Стюрлер. Дід мій служив в лейб-гвардії Семеновського полку і написав чарівні мемуари. З боку матері тягнеться болгарська лінія – бабуся корінна болгарка. Здавалося б, єдине, що в мені є українського, – це дід по материній лінії… Але коли я почав копати в цей бік – був шокований, бо дідів батько був активістом “Чорної сотні”, або “Союза русского народа”. Знайшов документ, датований 1914 роком, в якому “Чорна сотня” закликала не святкувати 100-річчя Шевченка і називала прихильників поета “жидомазепинцями”. Повірте, це не лише моя історія, з подібними “родинними скелетами у шафі” стикається кожен, хто намагається самовизначитись і знайти в Україні точку опори. До чого я веду: якщо зараз ми вимірюватимемо усіх за генетичною ознакою і розмірковуватимемо, у кому скільки якої крові, то, по-перше, небагато з нас пройдуть це випробування… А по-друге, даруйте за згадку, Олесь Бузина – отой за всіма ознаками стовідсотковий українець».

Макаров – автор і режисер кількох фільмів, присвячених непересічним і видатним особистостям, зокрема: «Троцький. Невідомий революціонер», «Мій Шевченко» –  4 серії, «Мазепа: кохання, велич, зрада», «Борхес», виконавчий продюсер фільмів  «Єжі Ґєдройць: магічна сила слова», «Іван Драч. У пошуках Маройки».

У 2019 році Макарова призначено головою комітату Шевченківської премії. Зміна керівництва далася взнаки: 2020 року лауреатами головної премії України вперше стали модерні митці з актуальними творами, а не колекціонери державних відзнак, яких нерідко відзначали Шевченківською премію, грубо кажучи, «за вислугу років». Не без того, і раніше, особливо останнім часом, серед лауреатів траплялися гідні діячі зі знаковим доробком, нинішнього ж року ця тенденція увійшла в силу.

Не нове, але варти уваги – через висвітлення деяких законів телебачення – інтерв’ю з Макаровим: https://tv.suspilne.media/news/channel/68021

Свіженьке, дуже змістовне, хоча подекуди і дуже дискусійне інтерв’ю  – про цьогорічний скандал з Шевченківською премією, про те, чому Прохасько для Макарова цікавіший за Маркеса, про можливі критерії оцінок творів мистецтва, про пошуки модерну у минулому і про те, чи варто у визначенні лауреатів орієнтуватися на підходи Нобелевського комітету: https://glavcom.ua/interviews/yuriy-makarov-mochiti-ukrajinskogo-politika-tak-mochiti-ukrajinsku-derzhavu-zas-650644.html

 

НАТАЛІЯ МАЛЯРЧУК (1963) – художниця, що працює в стилістиці петриківського розпису.

Народилася в Краснодарі (РФ), закінчила рівненській інститут культури, з 1968 року мешкає у Львові. Петриківського розпису навчалася в київської художниці Юлії Рожкової та відомої петриківської майстрині Галини Назаренко.

Малярчук навряд чи можна назвати саме майстринею петриківського розпису, скоріше вона працює в цій стилістиці із застосуванням характерної техніки. Композиційно і тематично її роботи досить своєрідні і виходять далеко поза межі петриківської традиції навіть в її сучасному, досить вільному розумінні.

Художниця малює на різноманітних матеріалах: папері, склі, дереві, шкірі. Крім того, розписує текстиль, скляний посуд та інтер’єри (розписувала церкву св. Пантелеймона у Львові, дитячий реабілітаційний центр «Джерело», приватне житло).

Окрім традиційних петриківських тем, художниця використовує слов’янську символіку та теми з української історії. У 2014 році створила декілька картин на майданівську тематику, де палаючі бочки, шини поєднані із символами петриківського розпису.

 

ОЛЕКСІЙ НАШИВОЧНІКОВ (1970) — архітектор і художник.

Народився в Києві. Внаслідок хвороби у ранньому дитинстві втратив слух. Після закінчення школи-інтернату для дітей із вадами слуху навчався в Київському технікумі легкої промисловості, отримав спеціальність механік швейного обладнання. У 1998–2004 роках навчався в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури на архітектурному факультеті, керівник професор Лариса Скорик, отримав ступінь «магістр архітектури».

З 2004 року — архітектор, а згодом – начальник групи архітектурно-планувального відділу Державного підприємства «Проектний інститут „Укрметротонельпроект“.

У складі авторських колективів брав участь у проектуванні станцій Київського метрополітену «Сирець», «Бориспільська», «Вирлиця», «Деміївська», «Голосіївська», «Васильківська», «Виставковий центр».

Автор проекту станції «Теремки».

Також у складі авторських колективів працював над нереалізованими проектами станцій Подільсько-Вигурівської лінії «Глибочицька», «Подільська», «Суднобудівна», «Труханів острів», «Затока Десенка», «Райдужна».

Дуже цікаве інтерв’ю – про те, як Олексій, попри глухоту , здійснив мрію і став архітектором:

https://naiu.org.ua/zbuduvaty-sebe-yak-nechuyuchyj-arhitektor-rujnuye-stereotypy-i-proektuye-stantsiyi-metro/

Сторінка у ФБ  Oleksii Nashyvochnikov

 

 

ОЛЬГА КІФ’ЯК (1984) — прима-балерина Національного академічного театру опери та балету України імені Тараса Шевченка.

Народилася у Києві в родині інженерів. З 5 років відвідувала балетну студію, займалася стрибками на батуті, плаванням.

Вчилася у хореографічній школі «Кияночка», 2001 року закінчила повний курс Української Академії танцю за фахом хореографія з присвоєнням кваліфікації «артистка балету». Того ж року закінчила ЗОШ № 84 м. Києва і почала працювати в Національному Академічному театрі Опери та Балету.

Лауреатка і дипломантка численних хореографічних конкурсів. В репертуарі балерини — найбільші партії класичного балету, а також безліч партій в сучасних балетах. Критики відзначають в Ольги Киф’як віртуозну техніку, «явно виражену обдарованість, наполегливість у досягненні мети. Творча сміливість забезпечили їй заслуги в танцювальних форумах і визнання балетної спільноти».

 

Пом’янемо наших захисників від російської агресії. І почнемо з тих, хто захищав на фронті і Україну, і вій рідний край.

 

МИХАЙЛО ДОЛЖЕНКО (1989-2016) — солдат ЗСУ.

Народився у місті Алчевськ (Луганська область). По закінченні Луганського національного університету ім. Шевченка працював учителем хімії.

Влітку 2016 року підписав контракт на військову службу в ЗСУ й вирушив в зону бойових дій; солдат, кулеметник 53-ї окремої механізованої бригади.

18 серпня 2016-го загинув під час бойових дій у Майорську під Горлівкою: внаслідок розриву міни зазнав наскрізного проникаючого поранення шиї та грудної клітини, помер від великої крововтрати.

Похований у місті Бориспіль (де мешкають родичі Михайла), бо його рідне місто залишилось окупованим.

 

ЄВГЕН ТОНЕНЬКОВ (1990-2018) — солдат ЗСУ.

Народився 1990 року в місті Маріуполь (Донецька область). Походив з родини військових; рано втратив матір. Школу закінчив у хуторі Садовий Мінераловодського району Ставропольського краю, де жив у бабусі. В 2005—2008 роках навчався у Маріупольському будівельному коледжі; цього часу помер батько. Працював у конвертерному цеху металургійного комбінату «Азовсталь», на різних підробітках — зварником та інше.

З серпня 2014 року перебував у складі БСП «Донбас», зокрема, у Лисичанську.

З 16 лютого 2015 до 15 квітня 2016 року служив у батальйоні за мобілізацією, пройшов бої за Широкине. З вересня 2016-го служив за контрактом у батальйоні «Полтава» — разом з побратимами, що перейшли в ЗСУ із «Донбасу». З липня 2017 по березень 2018 року ніс службу на передовій. У вересні 2018-го підписав контракт з 10-ю бригадою; солдат, навідник.

Під час війни у грудні 2015 року одружився, дружина Мар’яна — медик «Донбасу» та 10-ї бригади, разом пройшли бої за Дебальцеве, мешкали на її батьківщині, у Роздолі.

Мар’яна країну захищала навіть під час вагітності. У донбаському Мангуші потрапила під обстріл – Євген закривав її своїм тілом. Згодом у пари народився хлопчик Сашко.

  • Євген разом з дружиною до восьмого місяця вагітності захищав Україну. Війна поєднала їхні долі, війна – розлучила їх, – додає батько Мар’яни Адріан.

Евген помер вдень 25 грудня 2018 року у лікарні Сєвєродонецька від кульового поранення у голову, якого зазнав 24 грудня під вечір в бою поблизу села Кримське.

Без Євгена лишилися брат, дружина та син.

 

ОЛЕГ ГАБОРАК (1997-2015) —солдат ЗСУ.

Народився 1997 року в селі Шешори, Івано-Франківська область, ходив до школи в Катюжанку, 8 і 9 класи навчався в Сукачах, куди переїхала родина. Вступив в ВПТУ у Катюжанці, здобув спеціальність «адміністратор, оператор комп’ютерного набору». Після 2-го курсу на канікулах підробляв в ресторанах барменом та офіціантом; проживав у смт. Іванків.

  • Коли був Майдан, ми з чоловіком не відпустили його в Київ, – згадує мати. – Олег дуже ображався, казав, що я “дрєвня і дальше свого носа не бачу”. В серпні 2014 він, все-таки, поїхав в Київ, до кінця грудня 2014 був волонтером в “Інфоцентрі Майдану”. Записувався в різні добровольчі батальйони, але я бігала слідом та просила, щоб не брали, бо йому не було й 18 років. В січні 2015 Олежику вдалося записатися в батальйон “Свята Марія”. Там на Вирлиці знаходився до літа, поки йому не виповнилось 18. Записався, щоб скоріше потрапити в зону АТО. Коли ні перший, ні другий раз не потрапив в число людей, яких відправили, то здзвонився із знайомим і попросився в 93-тю. Наші просьби і умовляння не діяли зовсім. Так Олежик потрапив в АТО.

Служив солдатом окремої зведеної штурмової роти «Карпатська Січ», 93-тя окрема механізована бригада, начальник електростанції; на початку грудня перевівся в групу швидкого реагування.

11 грудня 2015 року загинув близько 14-ї години поблизу селища Піски Ясинуватського району внаслідок обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями з протитанкового гранатомета.

Без Олега лишилися мама, вітчим, старший брат.

 

ВІКТОР ЧЕТВЕРТАКОВ (1958-2014) — солдат ЗСУ.

Народився і жив у смт Приазовське Запорізької області. Пройшов строкову військову службу в лавах ЗС СРСР. Керівник фермерського господарства «Ніна».

У військкоматі його відмовлялися мобілізувати —бо багатодітний батько, але він наполіг та написав відповідну заяву. Пройшов підготовку у навчальному артилерійському центрі «Дівички», у вересні був направлений до 72-ї бригади в зону бойових дій.

Помер в Дніпропетровському шпиталі від поранень, яких зазнав у Волноваському районі під час бою з терористами.

Без Віктора лишились дружина й четверо дітей.

 

ДМИТРО КІТ (1974-2014) — старший сержант ЗСУ.

Народився в Кобеляках на Полтавщині, вивчився на водія. В 1992—1994 роках проходив строкову військову службу.

21 серпня 2014 був призваний за мобілізацією до навчального центру «Десна» Чернігівської області. У складі військової частини В0111 відправився до зони АТО в Луганську область. Водій, 3-й батальйон територіальної оборони «Воля».

15 жовтня 2014-го загинув під час обстрілу блокпоста ЗСУ біля села Муратове.

 

ВІКТОР САМОЙЛОВ (1969-2014)— десантник, старший сержант ЗСУ.

Народився в селі Новопокровка, Дінпропетровщина. Закінчив середню школу № 1 смт Солоне.

Проходив військову службу на посаді головного сержанта взводу 25-ї Дніпропетровської окремої аеромобільної бригади. Від початку російської збройної агресії захищав Україну на східному фронті.

До останнього тримав позиції на кургані Савур-могила. Коли український кордон перетнули регулярні формування збройних сил РФ, і основні сили української армії вже відступили, на Савур-могилі залишились в оточенні бійці, у яких не було наказу на відхід.

24 серпня 2014 року до них прорвалась машина, щоб евакуювати поранених, у тому числі Віктора Самойлова, командира спецбатальйону міліції «Тимур» Темура Юлдашева і гвардійця Івана Журавльова.

Під час евакуації автомобіль було двічі обстріляно, він перевернувся і був захоплений російськими бойовиками поблизу села Петрівське Шахтарського району. Самойлова та інших поранених вони вбили. Про це розповів Іван Журавльов, якого бойовики забрали у полон, упізнавши в ньому бійця, що підняв український прапор над Слов’янськом. За кілька тижнів Журавльов вийшов на зв’язок, потім був звільнений за обміном.

Група, яку направили на пошук загиблих, не змогла знайти тіла; офіційно Віктор вважався зниклим безвісти. Тіло ексгумоване Місією «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») у безіменній могилі на околиці Петрівського. Упізнаний за експертизою ДНК.

 

ОЛЕКСАНДР ШЕВЦОВ (1980-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Тальне, Черкаська областью Закінчив Тальянківський агротехнічний коледж 2010 року.

Призваний за мобілізацією 10 квітня 2014-го, стрілець—помічник гранатометника 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону. Воював на Луганщині, захищав луганський аеропорт, восени зазнав поранення, після лікування повернувся на передову.

Загинув 24 січня 2015-го поблизу села Нікішине в часі артилерійського та мінометного обстрілу опорного пункту ЗСУ російськими збройними формуваннями, після якого рушили танки. Три бійці стримували прорив колони російських танків, усі троє загинули, але танки не пройшли.

Без Олександра лишились старенькі батьки, дружина і син.

 

РОМАН ДІЛЛЕР (1979-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в Казахстані, з дитинства проживав у селі Шкурупіївка на Полтавщині. Вивчився на тракториста-машиніста широкого профілю, слюсаря-ремонтника, водія автомобіля. Після армійської служби працював у сільському господарстві.

Мобілізований 31 липня 2014 року, старший сержант, командир міномета мінометної батареї, 93-тя ОМБр.

Загинув під час виходу з оточення під Іловайськом в районі села Червоносільське. За свідченням очевидців, загинув рятуючи пораненого поруч з машиною, в якій їхав.

Залишились батьки похилого віку, дружина, неповнолітній син.

 

СЕРГІЙ КОРЕНІВСЬКИЙ (1981-2014) — старший прапорщик ЗСУ.

Народився у селі Андріяшівка на Житомирщині.

Головний сержант роти, 15-й окремий гірсько-піхотний батальйон. Загинув у бою за аеропорт Луганська.

Вдома залишилися дружина та донька, батьки і двоє молодших братів.

 

ПАВЛО ДРИШЛЮК (1973-2014) – майор Повітряних сил  ЗСУ.

Народився у польському місті Легниця, в родині військовослужбовців, в школу пішов у Будапешті,  де на той час у Південній Групі радянських військ служив його батько. 1984 року сім’я повернулась в Україну, батько демобілізувався, а мати почала працювати головним фінансистом в Міністерстві оборони. Павло закінчив школу у Києві. 1995 року закінчив Харківське Вище Військове Авіаційне Інженерне Училище.

Його військова кар’єра пов’язана з окремою авіаційною ескадрильєю «Блакитна стежа»,  з лютого 2011-го  Дришлюк — старший бортовий авіаційний технік — інструктор авіаційного загону транспортної авіаційної ескадрильї «Блакитна стежа», 15-та бригада транспортної авіації Повітряних Сил Збройних Сил України (авіабаза Бориспіль). Працював за програмою міжнародного співробітництва «Відкрите небо», брав участь в обльотах повітряного простору інших країн, побував у багатьох країнах Європи.

З весни 2014 року – брав участь в АТО як бортовий технік у складі екіпажу літака Ан-30Б (борт № 80) на чолі з командиром літака підполковником Костянтином Могилком. Літак двічі ставав мішенню терористів, але кожного разу вдало повертався на базу.

6 червня 2014 року літак-фоторозвідник Ан-30Б здійснював спостережний політ та фотографував місцевість над містом Слов’янськом Донецької області. В екіпажі було вісім чоловік. О 17:04 на висоті 4050 метрів літак підбила ракета, випущена російськими терористами з ПЗРК. Удар ракети прийшовся в правий двигун, почалася пожежа, літак почав різко втрачати висоту і падати на житлові квартали Слов’янська.

Командир екіпажу Костянтин Могилко віддав наказ екіпажу залишити літак. Борттехнік капітан Павло Дришлюк допоміг двом молодим лейтенантам зняти бронежилети, надіти парашути і вистрибнути з літака на 800-метровій висоті. Сам же разом з командиром Могилком і бортмеханіком прапорщиком Олексієм Потапенком залишився в літаку. Ціною власного життя екіпаж скерував літак за межі міста й запобіг жертвам серед мирного населення.

Машина впала під кутом 80 градусів, північніше Слов’янська, за селом Пришиб Слов’янського району. Загинули п’ять членів екіпажу: командир літака Костянтин Могилко, борттехнік Павло Дришлюк, бортмеханік Олексій Потапенко, оператор фотозйомки Сергій Камінський та радист Володимир Момот. Врятувались, зістрибнувши з парашутом, лейтенанти Кирило Крамарев і Василь Полажинець та штурман-інструктор підполковник Сергій Ніколаєв.

За розповіддю вцілілого члена екіпажу борта БрАТу, оператор загинув одразу від вибуху ЗРК, за наказом командира його тіло викинули на парашуті. Двох інших, молодших за віком членів екіпажу вдягали та викидали бортмеханік Павло Дришлюк, та механік Олексій Потапенко. Швидкість падіння була дуже велика, і товаришів їм приходилося буквально відривати і відштовхувати від літака, самим вже не було часу вдягати парашут. Та й в планах цього не було — рятували втрьох літак. І посадили б його, але на висоті декілька десятків метрів перегоріло і відпало крило…

При падінні літак був повністю зруйнований, тіла загиблих льотчиків збирали по фрагментах.

Вдома залишились дружина та син.

 

ТАРАС ШЕВЧЕНКО (1981-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в Івано-Франківську. Змалечку захоплювався футболом, на початку 2000-х років грав за франківську команду «Тепловик». Певний час працював інструктором з лижного спорту в Буковелі, потім виконувати ремонти. Був одружений і мав двох дітей.

На час отримання повістки, Тарас працював в Одесі. Повернувшись додому, пішов до військкомату і 2 лютого 2015 року поїхав на полігон. Був зарахований на посаду механіка-водія БМП у 72-гу ОМБр, яка тримала оборону на півдні Донеччини.

Загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Гранітне від підриву на розтяжці та втрати крові. Важко пораненим проповз із автоматом ще метрів сто. Тіло було евакуйоване через добу.

По смерті залишилися мати, двоє братів, дружина, син і дочка.

 

ВІКТОР БАБЮК (1984-2014) – старший солдат ЗСУ, 95-а окрема Житомирська аеромобільна бригада.

Народився в Іркутську (РФ), з 1985 року сім’я жила в селі Ошихліби Чернівецької області. Вивчився на столяра, згодом – на різьбяра по дереву, працював  на одній із меблевих фірм у Чернівцях, пройшов строкову службу  у 25 аеромобільній десантній бригаді.

Віктор Бабюк був призваний за мобілізацією у березні 2014 року. Службу в зоні АТО проходив в м. Слов’янськ, Горлівка, Шахтарськ, де виконував бойові завдання далекомірника та одночасно старшого розвідника.

Загинув під Шахтарськом під час обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями.

Залишилися дружина, троє дітей, батьки та семеро братів та сестер.

 

ОЛЕКСІЙ ГРАЧОВ (1977-2014) — полковник (посмертно) ЗСУ. Начальник відділу підготовки військ, оперативне командування «Південь».

Народився у Воронежі. Виріс в Очакові Миколаївської області, з відзнакою закінчив загальновійськовий факультет Одеського інституту Сухопутних Військ. У 2008 році закінчив Національний університет оборони України імені Івана Черняховського. Написав дисертаційну роботу на звання кандидата військових наук, але захистити її не встиг.

З березня 2014 року виконував бойове завдання з прикриття державного кордону в Луганській області. Координував дії ротних тактичних груп 93-й ОМБр, завдяки яким неодноразово припинялося незаконне перетинання Державного кордону України. Під його керівництвом був створений бойовий порядок, система вогню та інженерних огорож, встановлено взаємодію з державними органами місцевого самоврядування, з підрозділами Державної прикордонної служби України.

В серпні 2014 провів величезну роботу по зміцненню бойової техніки броньованою сіткою проти кумулятивних снарядів. Завдяки спільним зусиллям з Фондом соціального розвитку міста Дніпропетровська вдалося поставити бронь на 10 одиниць БМП-2.

19 серпня 2014 Грачов вивів колону військової техніки з військового містечка Черкаське Дніпропетровської області, очолив її і взяв курс на Донецьк.

Під час восьмиденних виснажливих кровопролитних боїв, будучи пораненим осколком в ногу, залишався на своєму бойовому посту. Після наказу виводити бойову техніку з оточення, очолив колону 93-ї бригади і пішов на прорив з «Іловайського котла». Його бойова машина піхоти (БМП-2), яка йшла першою, була розстріляна з РПГ супротивника. Від прямого влучення отримав осколкове поранення в живіт, яке було несумісним з життям.

Вдома залишилися мама, дружина та донька.

 

В зоні АТО гинули не лише військові, а й волонтери:

 

ЮРІЙ ДУТЧАК (1984-2014) — волонтер, керівник підрозділу 4-го запасного батальйону Добровольчого українського корпусу.

Народився в селі Іспас на Буковині. Батько, ветеран війни в Афганістані, помер, коли Юрію був лише рік, 2008-го через онкозахворювання померла мати. Лишився Юрій та старші сестри — Ніна й Наталія.

Закінчив Чернівецький будівельний технікум, відділення архітектури. Працював помічником архітектора у Чернівцях та Києві. 2010 року замешкав у селі Глушкові на Івано-Франківщині, узявши шлюб.

З осені 2013 брав активну участь в Революції Гідності, учасник протистоянь на Грушевського. Пізніше вступив до лав «Правого сектора». В кінці лютого 2014 заснував Городенківськой районний осередок «Правого сектора» і очолив його. Організував військово-патріотичний табір для молоді.

Городенківські активісти «Правого сектору» склали люстраційний список, організували зустрічі в колективах, вимагали відставки вчорашніх прихильників старого режиму. На революційному запалі хлопці йшли до керівників правоохоронних структур — викривали корупційні схеми. Юрій набирав авторитету. 25 червня 2014-го Юрія після численних погроз викрали. Повернувся через три дні. Розповідав, що хотіли залякати, били, на руках виднілися чорні сліди від наручників. Він мав підозри, хто спричинився до катувань, але доказів не було.

Юрій із побратимами допомагав ГО «Майдан» збирати благодійну допомогу, зголосився із Дмитром Легенюком привезти зібране в зону бойових дій. Вранці 22 липня прикарпатські активісти на двох бусах з благодійним вантажем виїхали в напрямку м. Амвросіївка, заїжджаючи на всі блокпости, де стоять прикарпатці, а коли повертались в супроводі бійців ДУК, близько опівночі потрапили у засідку бойовиків в районі м. Волноваха Донецької області. Юрій дістав смертельне кульове поранення, коли сів за кермо замість пораненого водія.

Городенківський бус повністю знищений, у косівському нарахували 22 дірки від куль. Дмитро Легенюк розповів: «Була вже ніч, ми від’їхали десь 50 км від Амвросіївки й потрапили в засідку. Наші супровідники зайняли оборону, косівський бус вирвався уперед, а ми не встигли. Віталія Федьківа поранило, він попросив, щоб Юрій взяв кермо. А тут і в нього вцілила куля. Я витягнув обох на обочину. Перев’язав Віталія, бо з плеча валила кров. А Юрі куля влучила у хребет, почали затерпати ноги. Надійшла підмога, хлопцям зробили перев’язку та повезли до лікарні. Але згодом повідомили, що є „двохсотий“ — Юрій».

Залишились дружина та син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада