Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
23.03.2021

22 березня.

Головний герой цього дня – видатний композитор, родоначальниу української класичної музики.

Далі в огляді:

  • перший українець, який піднявся не Еверест;
  • поет, дисидент, політв’язень совєтів;
  • відомий сучасний хореограф;
  • знаменита співачка і музикантка, яка працює в жанрі електронної музики.

Також неодмінно вшануємо пам’ять народжених 22 березня захисників України від російської агресії.


Починаємо:

 

МИКОЛА ЛИСЕНКО (1842-1912) — композитор, піаніст, диригент, педагог. Родоначальник української національної класичної музики.

Народився в селі Гриньки Полтавської губернії (нині Глобинський район, Полтавська область) в родині дворянина Віталія Лисенка, який походив з козацько-старшиинського роду. Батько був високоосвіченою людиною, удома розмовляв українською. Мати, Ольга Єреміївна, походила з полтавського поміщицького роду Луценків та з козацького роду Бульбашів. Освіту здобула у Петербурзькому Смольному інституті шляхетних дівчат, розмовляла майже винятково французькою і російською та примушувала до цього всіх членів родини.

Отже змалку Микола знав французьку й українську мови, російської абетки вивчився від батькового однополчанина – російського поета Афанасія Фета.

Мати Миколи побачила хист п’ятирічного сина до музики і стала опікуватись його навчанням, дала йому перші уроки, запросила вчителя.

1855-го року Микола вчиться у привілейованому навчальному закладі — 2-й Харківській гімназії. Талановитий підліток швидко став популярним у місті піаністом, якого запрошували на вечори і бали, де він виконував сонати Моцарта, Бетховена, вальси Шопена, імпровізував на теми українських народних пісень.

В дев’ять років Микола написав свій перший музичний твір — граційну “Польку”, видану батьком у подарунок до дня народження сина.

Національне самовизначення Лисенка відбулося у 14 років, коли, гостюючи з троюрідним братом Михайлом Старицьким у дядька Андрія Романовича, вони цілу ніч читали заборонені вірші Тараса Шевченка, “захоплюючись і формою, і словом, і сміливістю змісту”. “Лисенко, що звик до російської чи французької мови, був особливо зачарований музичною звучністю і силою простого народного слова”, — згадував Михайло Старицький.

Закінчивши гімназію, вступив на природничий факультет Харківського університету. Але в 1860 році через матеріальні труднощі родина Лисенків переїхала до Києва, і Микола перевівся до Київського університету. 1864 року він закінчив з відзнакою фізико-математичний факультет «по разряду естественных наук», захистив дисертацію на тему «Розмноження нитчастих водоростей» й одержав ступінь кандидата природничих наук.

Серед студентства університету панувала атмосфера патріотизму. Разом з родичами та друзями Михайлом Драгомановим, Михайлом Старицьким, Петром Косачем Лисенко належав до «Київської Громади». Лисенко переконува друзів, що не тільки з народом, а й між собою треба розмовляти українською.

З 1867 року навчався у Лейпцизькій консерваторії. Студіював, насамперед, як піаніст, проте значне місце в навчанні займали й лекції з музично-теоретичних дисциплін. Окрім того освоював гру на скрипці й органі. Незважаючи на зайнятість, був активним пропагандистом українства в Європі. 28 грудня 1867 року у Празі відбувся надзвичайно успішний концерт Лисенка, де він виконав багато українських пісень у власних аранжуваннях.

1869 року завершив навчання у консерваторії, пройшовши 4-річний курс за два роки. В характеристиці, доданій до випускного свідоцтва сказано: «…досяг блискучих успіхів і є піаністом, віртуозна техніка й характерне, піднесене та духовно наснажене, виконання якого значно виходять за межі того, що звичайно вимагається від учнів».

Повернувшись до Києва, відновив свої концертні виступи, але вже в новому статусі — як професійний піаніст. Квитки на Лисенкові концерти розкуповувались заздалегідь, а слухачі приїжджали навіть із провінції. Побачивши зацікавленість публіки, Лисенко  провів чотири великих гастрольних турнеУкраїною: 1892—3, 1897, 1899, 1902 років. Це була потужна пропаганда української музики.

Основний внесок Лисенка в національну культуру становить збирання скарбів народної музики, дослідження та опрацювання їх, повернення їх народові “у вишуканій мистецькій оправі” й розбудова на основі народного мелосу національної музичної професійної мови.

Вокально-хорова спадщина Лисенка, окрім трьох кантат і 18 хорів на Шевченкові тексти, включає ще 12 оригінальних хорових творів на тексти українських поетів.

Від 1862 р. Лисенко щорічно організовує концерти пам’яті Т. Шевченка, що, до речі, породжує нову концертну форму — змішаний концерт. Сам композитор виступає в цих концертах як піаніст і хоровий диригент. Нині така концертна форма для нас звична. Але в Україні вона бере початок саме від лисенківських концертів.

Наприкінці життя — у 1908 р. — Лисенко очолив першу легальну українську громадсько-політичну організацію “Київський український клуб” та засновану в 1906 р. першу всеукраїнську організацію — “Об’єднаний комітет по спорудженню пам’ятника Т. Г. Шевченку в Києві”, на адресу якого надходили кошти від концертів і благодійні внески з Австралії, Америки, Канади, не кажучи вже про всю Європу.

Не меншою за впливом на розвиток української культури була й театральна діяльність Лисенка. Він є одним із фундаторів українського професійного театру, зокрема і оперного. Написав 11 опер, а співпрацюючи з трупами корифеїв українського театру, уклав музику ще до 10 драматичних вистав. Головного свого дітища — опери “Тарас Бульба” — композитор так і не побачив, незважаючи на пропозицію П. Чайковського сприяти постановці її на московській сцені. Бо умовою було, щоб опера йшла «на русском язьіке», Лисенко на те згоди не дав.

І досі популярною лишається “Наталка Полтавка”, якої Лисенко фактично не писав. Композитор зазначає в передмові до першого видання, що лише “уклав клавір” із найпопулярніших мелодій, які використовувались в улюбленій ще з часів І. Котляревського “народній виставі”. Один із найкращих піаністів-віртуозів свого часу, Лисенко залишив понад 50 фортепіанних творів.

1904 року Лисенко відкриває першу в Україні національну Музично-драматичну школу (з 1913 року — ім. Лисенка), яка працювала у програмному режимі вищих мистецьких навчальних закладів. Разом з Олександром Кошицем організував 1905 року музично-хорове товариство «Київський Боян», головою якого був до кінця життя.

Започаткувавши свідомий національний напрям в українській музиці, Микола Лисенко ще за життя заслужив собі епітет «батько української музики». Коли 1903 року він прибув до Галичини на ювілейні урочистості з нагоди 35-ліття творчої діяльності, був вражений ентузіазмом та шаною, з якими його скрізь зустрічали.

Попри політику царського уряду, спрямовану на знищення української мовної самосвідомості, що простягалася й на музичну сферу (зокрема Емський указ 1876 року забороняв також і друкування українською мовою текстів до нот), Микола Лисенко в численних хорах і солоспівах, написаних ним на слова різних поетів, звертався переважно до українських авторів, а коли брав за основу вірші інших — наприклад, Гейне чи Міцкевича, то завжди в українських перекладах. Показово, що в багатій вокальній спадщині Миколи Лисенка є лише один романс «рос. Признание» на російський текст С. Надсона.

З епічних творів, за доби самостійності, найбільшу популярність отримав його «Запорозький марш»: спочатку в обробці НАОНІ Віктора Гуцала, згодом, на ювілейну 25-ту річницю, був презентований як зустрічний марш ЗСУ на параді до дня Незалежності.

Жовтувата, але не позбавлена змістовності стаття ро Лисенка: https://gazeta.ua/ru/articles/history-journal/_mikola-lisenko-mav-roman-zi-svoyeyu-na-44-roki-molodshoyu-ucheniceyu/427959

Передача про Лисенка: https://www.youtube.com/watch?v=suFejhl8w9Y

Слухати музику: друга рапсодія «Думка-Шумка»: https://www.youtube.com/watch?v=7gwGrSsgoL4

Вальс «Розлука»: https://www.youtube.com/watch?v=mIOTxoqSsNo

Увертюра до оперти «Тарас Бульба» https://www.youtube.com/watch?v=KX0RMWH586c

 

МИХАЙЛО ОСАДЧИЙ  (1936-1994) — журналіст і письменник. Дисидент, політичний в’язень.

Народився в сім’ї селян-колгоспників в селі Курмани, Сумська область. Закінчив факультет журналістики Львівського університету, працював редактором і старшим редактором Львівської телестудії.

Зовні все виглядало красиво: згодом він викладає у Львівському університеті, редагує університетську газету, обіймає посаду заступником секретаря партійної (КПРС) організації факультету з ідейно-виховної роботи.

1963–1964 — працював інструктором із питань преси Львівського обласного комітету КПУ. Без аспірантури та наукового керівника написав і успішно захистив 25 червня 1965 кандидатську дисертацію на тему «Журналістська діяльність Остапа Вишні (1919–1933)».

Крім наукової й викладацької діяльності, виступав у обласній і київській пресі як журналіст і літературознавець, а також публікував художні твори. Видавництво «Каменяр» випустило збірку його віршів «Місячне поле», весь тираж якої було знищено відразу ж після арешту автора.

За два місяця після захисту дисертації, у серпні 1965 року— заарештований за звинуваченням в «антирадянській агітації та пропаганді», вирок – два роки таборів суворого режиму. Наступного дня, 19 квітня, у засудженого народився син.

Покарання відбував у таборі № 11 в селищі Явас (Мордовська АРСР. Працював столяром, захворів на виразку шлунка. Під час обшуку в грудні 1966 в Михайла Осадчого конфіскували зошит із власними віршами та перекладами Гарсія Лорки й балтійських поетів.

Після звільнення не міг прописатися у Львові та влаштуватися на роботу. Його неодноразово затримували органи міліції за порушення паспортного режиму. Нарешті Осадчому пощастило прописатися у Львівській області й влаштуватися робітником на комбінаті глухонімих.

Написав біографічну повість про Остапа Вишню «Геній сміху, або Зустріч із вождем», де розкрив маловідому сторінку стосунків літераторів з партійними вождями 1920-х років.

1968 — написав повість «Більмо» й спитав думку про неї в Івана Світличного. Після прочитання той сказав, що книга дуже цікава, але потребує літературного опрацювання. Це опрацювання здійснив Ярослав Ступак. Через московських дисидентів Осадчий передав рукопис книги на Захід, де вона 1971 вперше вийшла друком, й  одразу була перекладена англійською, німецькою, французькою, іспанською, російською та китайською мовами. 1972 року «Більмо» посіло 6-е місце серед 102 бестселерів у Франції. Якщо взяти до відома, що за тих часів пересічному західноєвропейцю слово «Україна» взагалі нічого не говорило, то успіх для української книги досі небачений.

1972 рокку почалася чергова хвиля репресій проти української інтелігенції. Осадчого заарештовано вдруге. Звинувачення стандартне – «антирадянська агітація та пропаганді». Крім того, Осадчому інкримінували ще й написання статей, віршів і прози, зокрема, повісті «Більмо». Вирок: 7 років таборів особливо суворого режиму і 3 років заслання. Кару в таборі  Мордовії.

Наприкінці 1974 Осадчого перевели з табору суворого режиму до тюрми КДБ. Тамтешні офіцери запропонували співпрацю в обмін на свободу. Коли ж Осадчий їм відмовив, пообіцяли розправитись з його родиною. Після того «невідомі» побили його 70-річну матір. Про це Михайлові розповів його співкамерник-сексот.

5 січня 1975 — самого Осадчого побили й намагались зґвалтувати «кримінальники». 10 лютого напередодні повернення з тюрми до табору Осадчого попередили, що його вб’ють на засланні, а брата — на волі.

І брата дійсно вбили. Через смерть брата Михайло голодував 39 днів, вимагаючи ознайомлення зі справою.

Коли розслідування загибелі Володимира осадчого не дало результату, Михайло 1977 року надіслав листа генеральному секретареві ЦК КПРС Леонідові Брежнєву зі скаргою на ув’язнення та застереженням, що його теж можуть убити. Коли й ця скарга виявилась безрезультатною, 1978 року Осадчий звернувся до американського народу, сенату й президента США Картера з проханням надати йому американське громадянство.

У січні 1979 прибув на заслання до села Милва біля селища Троїцько-Печорськ (Комі АРСР). Працював кочегаром, сторожем. Тоді за нез’ясованих обставин згорів склад, який він охороняв, і проти нього порушили кримінальну справу. Сума збитку склала 1500 карбованців. Михайлові Осадчому була надана можливість уникнути кримінальної відповідальності, якщо він сплатить суму, але він, певна річ, таких грошей не мав. Від в’язниці Осадчого врятував відомий російський дисидент Андрій Сахаров, який 29 грудня перерахував необхідну суму.

Після заслання повернувся до Львова, але довго не міг влаштуватися на роботу за спеціальністю й був змушений працювати вантажником, двірником і кочегаром.

У листопаді 1987 був одним із ініціаторів створення Української асоціації незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ).

Пресінг тривав: невдовзі «невідомі» ввірвалися до його помешкання й побили Михайла Осадчого. Йому також неодноразово по телефону погрожували розправою. 22 грудня 1988 — офіційно попереджений про кримінальну відповідальність за «дармоїдство», він міг бути ув’язнений втретє, але совєтсьяка імперія вже почала розкладатися.

1991 — захистив докторську дисертацію в Українському вільному університеті (Мюнхен).

Про осадчого варто почитати дуже відверті спогади, в яких поет постає живою людиною, а не абстрактним лицарем без страху і докору: https://zbruc.eu/node/49322

Ще один спогад: https://zaxid.net/avtorskiy_ekzemplyar_mihayla_osadchogo_n1229631

Про методи, якими спецслужби змушували дружину Осадчого зректися свого чоловіка (чого вона все одно не зробила): http://www.golos.com.ua/article/162236

 

Ім’я насупного героя цього огляду я часто чула ще з дитинства, коли батько розповідав про заняття альпінізмом – вони разом займалися в альпклубі «Донбас». І відгукувався батько про нього з глибокою шаною, як про впертого, але вдумливого, майстерного альпініста і надійного товариша – а в горах немає більш важливих якостей ніж майстерність і надійність.

 

МИХАЙЛО ТУРКЕВИЧ (1953-2003) — альпініст. Заслужений майстер спорту СРСР з альпінізму (1982), майстер спорту міжнародного класу (1982). Перший українець, який здійснив сходження на Еверест і перший в історії альпініст, якій підкорив найвищу вершину світу вночі.

Народився Туркевич в селі Утішків на Львівщині. Закінчив Київський топографічний технікум і Київський державний інститут фізичної культури.

З 1973 року зайнявся альпінізмом. З 1974 року працював у «ПівденНДІдіпрогаз» (Донецьк). Був головою Донецького обласного альпіністського клубу «Донбас», ініціював будівництво альпіністської бази в Донецькій області.

4 травня 1982 року був учасником першої радянської гімалайської експедиції. У зв’язці із Сергієм Бершовим, вперше в історії підкорення Евересту, піднявся на вершину вночі.

У 1989 році бере участь у гімалайській радянській експедиції — траверс-сходження на всі чотири вершин Канченджанги.

У 1992 році керував українською експедицією на Еверест по Південно-Західній стіні, піднялися до висоти 8760 метрів.

Загалом зробив близько 30 сходжень по маршрутах вищої категорії складності.

В останні роки життя працював у МНС Росії. Був заступником начальника Центру підготовки рятувальників МНС Росії, проживав у Москві. Автор програми підготовки рятувальників, якою продовжують користуватися.

Помер 3 липня 2003 року у Сочі від гострого панкреатиту.

Більше про Туркевича: https://zik.ua/news/2012/05/10/toy_hto_proyshov_kriz_gory_348910

 

А ще 22 березня народилося двоє сучасних популярних митців

 

РАДУ ПОЛІКЛІТАРУ (1972) — балетмейстер, засновник театру «Київ модерн-балет».

Народився у родині солістів балету Молдавського академічного театру опери та балету. Закінчив Пермське державне хореографічне училище, після чого 1991 році поступив на роботу до Великого театру опери та балету Білорусі. Згодом вступає до Білоруської Академії музики на створене відділення хореографії і у 1999 році захищає диплом за спеціальностями: хореограф, мистецтвознавець, викладач теорії хореографії.

Першу популярність принесли Раду Поклітару мініатюри, створені ним для танцівників, учасників міжнародних конкурсів артистів балету. У сезоні 2000—2001 працював головним балетмейстером Молдавської національної опери. Через зміну політичного керівництва країни, міністра культури Молдови та дирекції театру, хореограф був змушений піти з цієї посади.

З 2001 по 2006 рік — вільний художник. У цей період на сценах Україні, Білорусі, Латвії, Росії ставить балети, які закріпили за ним репутацію одного з головних провідників сучасного танцю і прогресивної балетної режисури на пострадянському просторі.

Вирішальним у долі хореографа стало створення у тандемі з англійським режисером Д. Доннелланом вистави «Ромео і Джульєтта» у Большому театрі Росії (2003). Величезний суспільний резонанс, бурхлива полеміка в пресі і кулуарах театру стали реакцією на появу революційної версії знаменитого балету.

У 2006 році за ініціативою і при повній фінансовій підтримці мецената Володимира Філіппова, Раду Поклітару створює авторський театр «Київ модерн-балет». У результаті загальноукраїнського кастингу було відібрано 16 молодих танцівників. Офіційною датою народження колективу є 25 жовтня 2006 року. У цей день у Києві на сцені Національного театру драми ім. І. Франка відбулася прем’єра балету в двох серіях «Кармен. TV».

За дебютний спектакль театр отримав одразу дві премії «Київська пектораль» — у номінаціях «Найкраща вистава року» і «Найкраща робота балетмейстера».

В умовах творчої свободи, разом із художниками Ганною Іпатьєвою та Андрієм Злобіним, Раду Поклітару за короткий термін створює різноманітний репертуар театру. Вже у 2008 році театр отримує головну театральну премію країни «Київську Пектораль» в спеціально створеній номінації «Головна подія року» за сукупність яскравих прем’єр — «Веронський міф: Шекспірименти», «Болеро», «Дощ» і «Лускунчик».

Раду Поліклітару співпрацював з шоу «Танцюють всі!» на каналі СТБ, де робив постановки для учасників проекту.

Інтерв’ю з хореографом: https://rozmova.wordpress.com/2019/05/05/radu-poklitaru-9/

Рецензія на виставу «Вій»: https://moderato.in.ua/events/vbiti-chi-lyubiti-viy-vid-radu-poklitaru-ta-kiyiv-modern-balet.html

Фрагменти балетних вистав «Київ Модерн-балету» можна подивтися: https://www.youtube.com/channel/UC34r-Obr2TzS_9tVDoOiDkQ

 

НАТАЛІЯ ЖИЖЧЕНКО (1985) — українська музикантка, мультиінструменталістка, авторка пісень; фронтвумен гурту «ONUKA»

Народилася в Чернігові у родині музикантів: вона є онукою майстра народних інструментів та музиканта Олександра Шльончика, який навчив її грати на сопілці. Бабуся — співачка та бандуристка Валентина Шльончик. Мати і дядько — піаністи. Батько — ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС (1986—1988). Зростала у Києві.

Вищу освіту здобула у Київському національному університеті культури і мистецтв (КНУКіМ). За фахом етнокультуролог, перекладач з угорської і менеджер міжнародного культурного співробітництва. Захистила магістерську роботу про вплив аварії на ЧАЕС на культуру етнорегіону Полісся.

У віці 10 років почала складати свої перші музичні уривки на синтезаторі. До 15 років виступала з академічною народною музикою, але в юнацтві через старшого брата прийшла до захоплення електронною музикою.

У 2002—2013 роках була солісткою електронного гурту «Tomato Jaws», який заснував її старший брат Олександр Жижченко. За словами Нати Жижченко, це був перший електронний гурт України, який виступав наживо.

У 2008 році вона співпрацювала із російським музикантом Артемом Харченком (R-Tem) над новим проектом нетанцювальної електронної музики «KOOQLA».

Влітку 2013 року гурт «Tomato Jaws» розпався через рішення Наталії зайнятися сольним проектом. Вона почала співпрацю з Євгеном Філатовим (лідером гурту «The Maneken») над проектом «ONUKA».

У жовтні 2013 року було представлено перший сингл нового проекту — англомовну пісню «Look», у якій електронну музику було поєднано із звучанням народних інструментів, зокрема бандури та сопілки. У жовтні 2014 року було представлено перший альбом гурту.

Зараз «ONUKA» – один з напопулярніших гуртів в Україні.

Європейска популярність проекту почалася з виступу ONUKA на Євробаченні-2017 в якості запрошеного гостя. Останній на той час міні-альбом ONUKA “Vidlik” одразу потрапив в чарти iTunes декількох країн Європи. У Великобританії він опинився на 26 сходинці, Швейцарії — #28, Франції — #19, Німеччині — #11.

Послухати:  https://www.youtube.com/watch?v=TRpEcPjcU8w

https://www.youtube.com/watch?v=yRHwWGO_A48

https://www.youtube.com/watch?v=sZjGvpb58oM

 

Пом’янемо захисників України від російської агресії, які загинули заради того, щоб зупинити просування окупантів і забезпечити наше з вами мирне життя.

 

АРТЕМ СКУПЕЙКО (1995-2018) — старший матрос ЗСУ.

Народився в Горностаївці (Херсонська область). Працював охоронцем. 22 квітня 2013 року призваний на строкову службу, яку проходив до 2015 року — спочатку в Криму, після анексії півострова був виведений на материк.

2016 року вступив на військову службу за контрактом; після підготовки у 198-му навчальному центрі був направлений в окремий батальйон морської піхоти. Старший матрос, снайпер-розвідник розвідувального відділення розвідувального взводу 503-го батальйону.

30 січня 2018 року загинув від кулі снайпера під час виконання бойового завдання поблизу смт Талаківка.

Без Артема лишились мама та сестра.

 

ІГОР ХІНЬОВ (1984 – 2014) — старший солдат ЗСУ.

Сстарший стрілець, 28-а ОМБр.

Загинув під час обстрілу терористами з РСЗВ «Ураган» в районі Кутейникове — Старобешеве. Прикрив своїм тілом двох бойових товаришів.

Похований в рідному місті Болград на Одещині.

 

ЯРОСЛАВ КРЕВОГУБЕЦЬ (1989-2015) — солдат ЗСУ, 81-а окрема аеромобільна бригада — 90-й окремий аеромобільний батальйон. Один із «кіборгів».

Народився в місті Шепетівка, закінчив Шепетівський технікум ПДАТУ. До війни працював експедитором.

23 серпня 2014 року Ярослава призвали до лав ЗСУ. Протягом місяця він проходив військову підготовку у 95-й бригаді, а з листопада 2014 року брав в АТО у м. Костянтинівці. Захищав Донецький аеропорт, загинув в бою 22 лютого 2015 року.

Вдома лишились батьки.

 

ДМИТРО ЧАБАНОВ (1982-2014) — старший солдат ЗСУ. Снайпер 93-ї ОМБр.

Народився в м. Дніпропетровськ (зараз – Дніпро)

4 липня 2014 року загинув під час нічної танкової атаки бойовиків на блокпост № 10, біля села Новоселівка Перша у Ясинуватському районі Донецької області. Бійці 93-ї бригади зайняли оборону і прийняли бій. Внаслідок терористичного нападу загинули 7 захисників, ще 6 дістали поранень.

Без Дмитра лишилися дружина та донька.

 

МИКОЛА МИХАЙЛИШИН (1992-2015) — капітан (посмертно) ЗСУ, учасник боїв за Дебальцеве.

Народився в селі Липовиця Івано-Франківська область. Від 2009-го — в лавах ЗСУ. 2013 року закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, спеціальність «управління діями підрозділів інженерних військ». Командир інженерно-позиційного взводу, 534-й окремий інженерно-саперний батальйон «Тиса» зі складу 128-ї гірсько-піхотної бригади.

На фронті з осені 2014 року. Брав участь у боях під Дебальцевим. Під командуванням Сергія Мелимуки встановлював мінні загорожі на ВОП «Льоха» під Санжарівкою. У бою 21 січня 2015 року завдяки ним були завдані втрати окупаційним військам, що спробували здійснити прорив опорного пункту.

14 липня 2015 року під час виконання завдань з перевірки надійності мінних укріплень біля українсько-російського кордону при селі Болотене Станично-Луганського району 5 військовослужбовців підірвалися на вибуховому пристрої з розтяжкою, усі загинули.

Без Миколи лишилися мама та сестра.

 

ЮРІЙ КОЛЕСНИК (1994-2017) – страший солдат ЗСУ.

Народився у м. Дубровиця, Рівненська область.

Під час війни – стрілець-зенітник, 28-а ОМБр. Загинув 23 жовтня 2017 р. під час розвідки місцевості на предмет запобігання підходу ДРГ, підірвавшись на невідомому мінно-вибуховому пристрої в районі с. Богданівка, Волноваський район, Донецька область.

Залишилися батьки, брат і дві сестри.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада