Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
20.10.2020

21 жовтня. Огляд почнемо з ушанування пам’яті Героя Небесної Сотні, убитого снайпером під час спроб силового придушення Революції Гідності.

Далі згадаємо таких непересічних особистостей, народжених цього дня:

  • науковець, етнопсихолог, ректор Українського вільного університету в Мюнхені, член ОУН і громадський діяч на еміграції;
  • письменниця, авторка численних творів для дітей та підлітків, зокрема першої в Україні повісті для підлітків про розпад совєтської імперії.

А також пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією. Серед них і уродженець Донеччини, що добровольцем зголосився захищати свій рідний край.


Починаємо:

 

МАКСИМ ШИМКО (1979-2014) — учасник Євромайдану, Герой Небесної Сотні.

Максим жив у Вінниці. Життя склалось так, що в дев’ятому класі йому довелось піти працювати, тому шкільний атестат він отримав пізніше від своїх однолітків. Він змінив багато робітничих професій – був і слюсарем, і фрезерувальником, і ковалем, і гравірувальником. Згодом ці професійні навички гармонійно поєдналися із його захопленням історичним минулим.

Максим не просто цікавився подіями давно минулих часів, він у прямому значенні жив цією історією – був учасником клубу історичної реконструкції “Білий Вовк”. Часто власноруч виготовляв реконструкторський одяг собі і друзям, а ковальські навички стали в нагоді, коли вони разом зі своїм побратимом-ковалем вирішили зробити справжню козацьку гармату.

Відчувалось, що і в звичайному житті Максим слідував по шляху воїнів минулого. Він часто казав, що ’’людина мусить залишити пам’ять на землі, я не буду помирати старим на дивані, а загину в бою і мене на щиті принесуть’’.

У 2004 році Максим став учасником Помаранчевої революції, потім був спостерігачем під час виборчих кампаній в країні, учасником податкового та мовного Майданів.

А коли розпочався Євромайдан, він став до лав 4-ї козацької сотні самооборони, був прапороносцем. Загалом Максим Шимко приїздив на Майдан тричі. Востаннє поїхав 18 лютого, не сказавши про це рідним.

’’За Україну! Всі хто може, їдьте в Київ!’’ – це останній запис, який він залишив на своїй сторінці в соцмережі.

Ранком 20 лютого він був убитий пострілом снайпера, коли допомагав рятувати та виносити поранених на вулиці Інститутській. В кишені вбитого чоловіка тоді не знайшли документів, але виявили білет на потяг до Вінниці. Але цим потягом йому вже не судилось повернутись додому…

Ховали Максима як лицаря – в труну поклали шолом, меч, щит, предмети історичного одягу. А ще побратими-козаки поклали йому прапор України, який він, як прапороносець козацької сотні, носив під час Майдану. Похорони тривали сім годин. Провести в останню путь Максима прийшло кілька тисяч вінничан.

Залишилися батьки і брат.

 

ВЛОДИМИР ЯНІВ (1908-1991) — громадсько-політичний діяч, науковець, психолог і культуролог.

Народився у Львові, середню освіту здобув у Львівській академічній гімназії, після закінчення якої у 1927 році, вступив до Університету Яна Казимира (нинішній Львівський національний університет імені Івана Франка), де й провчився до 1934 року. В університеті посилено студіював історію та психологію. З 1940 по 1944 рік отримував другу освіту у Берлінському університеті, де продовжував вивчати історію (у Юберсберґера), соціологію (у Шерінґа) та психологію (у Крога). Навчання завершив написанням дисертації на тему: «Душевні віддіювання тюремного ув’язнення».

З 1921 року бере активну участь в діяльності Пласту. З початку 1930-х «Пласт» вимушений працювати в підпіллі, під проводом конспіративного Пластового Центру, де Володимир Янів працює з 1930 по 1934 рік, та Верховної Пластової Команди.

З 1927 року є членом Української військової організації, провідним діячем Союзу української націоналістичної молоді, членом ОУН. Кілька разів заарештовувався польською владою. Відбував покарання у концтаборі Береза-Картузька та інших місцях позбавлення волі.

Після початку нацистсько-совєтської війни бере активну участь у діяльності Українського Національного Комітету у Кракові.

Янів був засновником і першим президентом Українського християнського руху, за значний внесок у релігійній сфері був нагороджений Папою Римським Орденом святого Григорія.

Янів був членом Міжнародної Вільної Академії в Парижі, Deutsche Gesellschaft fur Psychologie, Українського Богословського Наукового Товариства в Римі.

Наукову діяльність Володимир Янів розпочинає 1946 року – старшим асистентом при кафедрі психології (габілітаційна праця — «Психологічні основи окциденталізму», 1949 р.), в Українському вільному університеті, потім займається викладанням у Католицькій духовній семінарії у Ґіршберзі з 1947 по 1948 рік.

У ділянці психології й соціології присвятив низку розвідок етнопсихології українця (на основі творів М. Костомарова, Григорія Ващенка, Миколи Шлемкевича, Івана Мірчука), дослідові мотивації тюремних переживань (у творах Т. Шевченка, І. Франка), ідеалам сім’ї (у Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, В. Симоненка, І. Калинця), філософії Григорія Сковороди, світогляду українського народу.

Здобуває ступінь доцента у 1949 році, приходить на посаду наукового секретаря Наукового товариства імені Шевченка, де й працює з 1952 по 1968 рік, у 1960 стає членом головної Ради НТШ. У 1963 році стає професором Українського католицького університету у Римі.

З 1968 по 1985 рік працює ректором Українського вільного університету, домігшись «нововизнання» університету баварським урядом і, водночас, є заступником голови Наукового товариства імені Шевченка, з 1985 по 1987 — qjuj голова.

Янів також писав вірші і видав кілька збірок: «Сонце і ґрати» (1941), «Листопадові фрагменти» (1941), «Шляхи» (1951), «Життя» (1976).

 

ЗІРКА МЕНЗАТЮК (1954) – письменниця, казкарка, журналіст.

Народилася у с. Мамаївці Чернівецької області. Її батько був засуджений за націоналізм, тому вступ до університету для дівчини виявився нелегким. Але Зірці допомогли численні публікації творів у газетах, здобуте перше місце на обласній олімпіаді з української мови і літератури та ще рекомендація Спілки письменників, яку вона дістала як авторка-початківець.

1977 року закінчила факультет журналістики Львівського національного університету ім Франка, працювала кореспондентом різних газет. Втім, Зірка відчувала, що пише не про те і не так, як хоче, тому відмовилася від кар’єри, залишила газету і присвятила себе творчості для дітей. З 1988 й донині на творчій роботі.

У різні роки вела в дитячому журналі «Соняшник» рубрики «Храми України», «Фортеці України», «Щоб любити», «Щоденник мандрівника», також рубрики про святині України в освітній радіопередачі для школярів «АБЦ» на Першому каналі Українського радіо.

У 1990 році вийшла друком перша книжка казок Мензатюк «Тисяча парасольок». Невдовзі побачила світ і друга книжка «Арніка» — казка про найчарівніше зілля Карпат. А потім далі в українському книговиданні почалася затяжна криза. І хоча книжки не видавалися, Мензатук продовжувала писати.

З середини «нульових» письменниця регулярно видає книжки. Це не лише казки для дітей, а й твори для підлітків.

Зокрема це повість «Як я руйнувала імперію», видана «Видавництвом Старого Лева» 2014 року. Це перша українська книжка для підлітків про останні роки радянської імперії. Герої повісті — підлітки, що дружать, сваряться, хуліганять, часом навіть вдаються до чарів, а при тому опиняються у вирі суспільних змін. Читач зрозуміє, чому були неминучими й наступні потрясіння, що їх зазнала Україна.

Також для підліткової аудиторії призначені пригодницькі повісті «Таємниця козацької шаблі»  та «Дике літо в Криму».

«Для багатьох дорослих дядь і тьоть, у тому числі й письменників, світ підлітків – це така собі terra incognita, звідки ми давно пішли і не знаємо, що там діється. Якщо в героях «дорослої» літератури можна змальовувати а хоч би й себе коханого – свої вподобання, переживання, і читачеві то буде цікаво, то у творах для підлітків такий «номер» не пройде. Тут потрібне перевтілення. Потрібні знання про цю «землю невідому», в яку нас не поспішають впускати», – вважає Зірка Мензатюк.

Інтерв’ю з письменницею – про особливості роботи в царині дитячої та підліткової літератури: https://day.kyiv.ua/uk/article/ukrayinci-chytayte/sovkova-svidomist-zhyva-yiyi-potribno-zminyuvaty

 

Пом’янемо захисників України від збройної експансії «русского міра». І першим згадаємо уродженця Донеччини, щоб вкотре нагадати – патріотизм не визначається місцем народження.

 

ВОЛОДИМИР ПОБЕДІНСЬКИЙ (1991-2015) — солдат резерву НГУ, доброволець батальйону «Донбас».

Народився на півдні Донецької області, в смт Мангуш, що неподалік Маріуполя. 2009 закінчив Мангуську школу № 2. Відвідував танцювальний гурток, займався спортом, захоплювався комп’ютерами. Пройшов строкову службу в армії. Працював у сфері ІТ-технологій.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України влітку 2014 добровольцем став на захист Батьківщини і рідної Донеччини.

Солдат резерву, стрілець-помічник гранатометника, снайпер 2-го батальйону спеціального призначення НГУ «Донбас».

7 березня 2015-го загинув під час відбиття танкової атаки терористів поблизу села Широкине. Впродовж дня російські збройні формування обстрілювали позиції українських захисників з мінометів, гранатометів та стрілецької зброї, а близько 16:00 вели вогонь з танку.

Під час бою за кілька метрів від Володимира розірвався танковий снаряд, він загинув від чисельних уламкових поранень. Боєць з позивним «Марсель» зазнав контузії. У бій було введено танк загону спецпризначення НГУ «Азов», спільними зусиллями підбито БМП противника.

 

ВОЛОДИМИР ХАЛІН (1983-2014)— старший солдат Збройних сил України.

Народився у Дніпропетровську.

У часі війни — старший стрілець, 25-та окрема повітрянодесантна бригада.

31 липня 2014-го загинув під час спроби батальйону 25-ї бригади звільнити штурмом окупований Шахтарськ.

Терористи тимчасово поховали полеглих біля недобудованої церкви в парку Шахтарська.

9 жовтня 2014-го його тіло ексгумували пошуковці місії «Евакуація-200» та привезли до Дніпропетровська. Похований на Краснопільському цвинтарі Дніпропетровська як невідомий № 789. Згодом упізнаний за тестами ДНК.

Без Володимира лишилась сестра.

 

МИКОЛА ЗАДЕРНЮК (1989-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в райцентрі Солоне на Дніпропетровщині. З відзнакою закінчив Солонянський професійний аграрний ліцей за спеціальністю «Робітник фермерського господарства». Займався спортом, під час навчання в ліцеї брав участь у спортивних змаганнях.

Навесні 2014 року добровольцем пішов боронити Україну. Солдат, номер обслуги 93-ї ОМБр. З 2014 брав участь в АТО.

Під час бойових дій дістав відкриту черепно-мозкову травму, був доправлений до лікарні міста Дніпро. Після тривалої боротьби за життя помер 15 березня 2015 року.

Без Миколи лишились мати, сестра, брат, дружина і дочка.

 

РОСТИСЛАВ ЧИПЕНКО (1978-2017) – десантник, молодший сержант ЗСУ.

Народився року в Полтаві. Дід був кадровим військовим офіцером. Ростислав також з дитинства мріяв бути військовим, але отримав цивільних фах. Працював таксистом. Мешкав із родиною в селі Гожули біля Полтави.

Під час російської збройної агресії проти України у жовтні 2016 року вступив на військову службу за контрактом у 90-й окремий аеромобільний батальйон 81-ї окремої аеромобільної бригади. Спочатку служив у 1-ій аеромобільній десантній роті, але під час бойового злагодження на полігоні в Житомирі проходив курси саперів і захопився цією справою. Написав рапорт і перевівся до саперного підрозділу.

Молодший сержант, старший сапер інженерно-саперного взводу 90 ОАеМБ. У березні 2017 року зі своїм підрозділом відбув на територію проведення антитерористичної операції, виконував завдання в Кураховому та Мар’їнці. Окрім виконання бойових завдань брав участь у налагодженні мирного життя мешканців звільнених від російсько-терористичних угруповань населених пунктів. Наприклад, працював на розмінуванні кладовищ напередодні поминальних днів.

8 травня 2017 року близько 12:00, під час проведення дорозвідки поблизу села Славне Мар’їнського району, на території дачного масиву з боку окупованої Оленівки, ідучи попереду групи, підірвався на вибуховому пристрої з «розтяжкою». Прикривши собою чотирьох розвідників, зазнав мінно-вибухової травми та множинних осколкових поранень ніг і голови, був доставлений до медичного закладу, де проведені невідкладні реанімаційні заходи, але врятувати життя сапера не вдалося[2][3][4].

Похований 11 травня на Центральному міському кладовищі Полтави, на Алеї Героїв[5][1].

Залишилися батьки, дружина та троє дітей.

 

АЛЬБЕРТ АТОЯН (1984-2015) – солдат ЗСУ.

Народився у м. Тбілісі, Грузія. Жив з родиною  у с. Новокрасне на Миколаївщин, тут закінчив школу. Останнім часом жив у Миколаєві, працював на Миколаївському суднобудівельному заводі.

Добровольцем пішов боронити Україну від російської агресії. Солдат, стрілець-помічник гранатометника, 42-й окремий мотопіхотний батальйон (57-а окрема мотопіхотна бригада).

Загинув поблизу Костянтинівки на Донеччині, захищаючи цілісність України.

Залишилася дружина і донька.

 

ОЛЕКСАНДР ШОВТУТА (1984-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у смт Недримгайлів на Сумщині. Закінчив Недригайлівське ПТУ, агрономічне відділення, пройшов строкову службу у Володимирі-Волинському. Демобілізувавшись, проживав у Сумах, одружився. Працював на автозаправній станції, згодом повернувся до Недригайлова. Працював у ТОВ «Сумиагротехніка» комбайнером.

Мобілізований наприкінці березня 2014-го, старший механік, 27-й реактивний артилерійський полк.

Уночі проти 4 вересня 2014-го загинув під час обстрілу з території РФ із РСЗВ «Смерч» базового табору артилерійського полку в селі Побєда.

Без Олександра лишилися батьки, дружина, син та донька.

 

АНДРІЙ ЛЕПЕХА (1976-2015) – солдат ЗСУ.

Народився у с. Мар’янське, Дніпропетровська область.

В АТО служив на посаді старшого навідника, 28-а ОМБр.

Загинув 26 січня 2015 р. у бою в районі с. Невельське, Ясинуватський район, Донецька область.

Залишилися мати, вітчим, брат, сестра, дружина та двоє донечок.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада