Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
20.09.2020

21 вересня. Після вчорашнього мега-насиченого дня сьогодні огляд буде відносно коротким:

  • поет, який 22 роки життя провів у совєтських таборах, і побачив свої вірші надрукованими вже лише за часів Незалежності;
  • один з трьох чорнобильських «водолазів», які з величезним ризиком для життя попередили повторний вибух на ЧАЕС;
  • найкраща шахістка світу 2015 року.

А також пом’янемо народжених 21 вересня захисників України, які загинули у боротьбі з російською збройною агресією.


Починаємо:

БОРИС ПАВЛІВСЬКИЙ (1906-2004) – поет, політв’язень.

Народився на хуторі Подобріївка на Сумщині. Закінчив Михайлівську агрономічну школу (1924), працював у радгоспі на Курщині (нині РФ). Від 1926 — у м. Горлівка на Донеччині: рахівник, діловод у робітничій страховій касі.

Від 1928 — літературний працівник редакції газети «Змичка» в м. Артемівськ (нині Бахмут), водночас — керівник літературного гуртка від письменницького осередку “Забой “; від 1930 — керівник цього осередку. Від 1927 публікує поезії у журналах «Забой» (м. Артемівськ), «Молодняк» (м. Харків) та ін.

Після творчого відрядження історичними місцями України, Кавказу й Закавказзя написав поему «Махновці».  Проблеми в поета почалися, коли цю поему надрукував у тоді закордонному, «буржуазному» Львові Антін Крушельницький.

Павлівського вперше арештували у 31 році, але невдовзі відпустили і він ще два роки навчався в Харківському інституті педагогічно-професійної освіти.

А потім – новий арешт, і з 1933 по 1955 роки поет поневірявся сталінськими тюрмами й таборами. Більшу частину свідомого життя його мордували за вірші, та він не каявся, не зрікався їх, а продовжував писати до своєї останньої днини.

«Цілий вік пишу то на коліні, то під кущем, то у погребі, то під копицею сіна, висмикавши дірку, як росомах, то в сараї, то в шахті, в каситеритній фабриці під гул грохоту, або присівши під кущем, коли довбав землю чи гній на 55-ти градусному морозі, або пиляв дрова в глибокому снігу. Писав я потаємно і в камерах…писав на папері, на картоні, пачці з-під цигарок, цеглі, кістках, стружці, корі…», — розповів Павлівський у книжці «І входить в серце блискавиця»

«Його спогади дають повну картину колимського пекла», — написав у передмові до збірника вибраних поезій Павлівського «Мерехтить самітниця зоря» Євген Сверстюк.

З середини 1950-х Борис Павлівський жив і працював на Тернопільщині, де й помер у досить солідному віці — 98 років. Поетові пощастило побачити свої твори виданими. Дослідник творчості Павлівського Ярослав Гевко зазначає, що поет мав надзвичайну пам’ять і легко відтворював утрачені чи незаписані колись твори.

«Творчість Павлівського — це більше, ніж мистецтво відображення дійсності в словесних образах. Хоча б через те, що ця дійсність проминала в жорстоких умовах лагерного режиму, де велася страшна гра, учасниками якої були кати і жертви…»

Як зазначає Євген Сверстюк у передмові до книги «Світильник ночі», виданої у 1994 р., після понад 65-річної заборони і замовчування творчості поета: «З таким духом, з таким світінням слова як дару Божого, він буде завжди актуальним і цікавим і для сучасників, і в майбутньому».

Друком вийшли такі збірки Павлівського: «Світильник ночі» (1994), «Любов на тернистій дорозі» (1996), «Христоносці України» (1998), «Слово із-за ґрат».

Посмертно видано спогади Павлівського «І терни, і тюрми» (2005), а також збірки «Мерехтить самітниця зоря. Вибрані поезії» (2007), «І входить в серце блискавиця» (2008), «Бог своє береже. Вибрані поезії» (2009), «Гори, душе моя, зорею. Вибрані поезії» (2012).

 

ВАЛЕРІЙ БЕЗПАЛОВ (1957) – інженер-теплоенергетик ЧАЕС. Ліквідатор, що, ризикуючи життям, запобіг другому можливому вибуху на станції.

Народився 21 вересня 1957 року в селі Лесівка на Донеччині, закінчив Одеський політехнічний інститут за фахом інженер-теплоенергетик.

З 1980 року працював на Чорнобильській АЕС, починав з робочих посад, закінчив начальником зміни.

Вже після аварії певний час працював в проектному інституті «Укрдіпроенерго» в Києві інженером-конструктором, з 1992 року поновив роботу на Чорнобильській АЕС. З 2012 працював в ДП НАЕК «Енергоатом» диспетчером групи моніторингу ядерних установок.

Валерій Беспалов — один з трьох спеціалістів, що в квітні 1986 року, ризикуючи життям, займався спуском води з теплоносія четвертого енергоблоку ЧАЕС.

Близько 185 тонн розплавленого ядерного матеріалу зі зруйнованого реактора пропалювали бетонну плиту під реактором. Під ними в басейні-барбатері накопичувалась вода, що використовувалась під час гасіння пожежі в перші дні після аварії. Її об’єм оцінюється в 19 тис. тон. У випадку, якщо б розплавлена активна зона дісталась води, була висока ймовірність повторного вибуху. Тому було розроблено план: троє спеціалістів (яких відтоді в ЗМІ часто називають водолазами) мали відправитись через затоплені камери четвертого реактора, знайти два запірних клапани й відкрити їх, щоб спустити воду.

Борис Баранов — був начальником зміни станції, приймав рішення, що випорожнювати басейн-барботеру зруйнованого енергоблоку від води будуть три особи: він сам, старший інженер енергоблоку № 3 Валерій Беспалов та старший інженер Олексій Ананенко.

ЗМІ писали про те, що всі троє героїв загинули від променевої хвороби, але це не відповідає дійсності. Всі троє вижили, отримавши некритичні дози опромінення. Борис Баранов помер 2005 року, але не

 

МАРІЯ МУЗИЧУК (1992) – шахістка, чемпіонка світу серед жінок 2015 року, дворазова чемпіонка України (2012, 2013), найкраща шахістка світу 2015 року.

Народилася у м. Стрий на Львівщині у сім’ї шахістів: батько та мати Марії Музичук є шаховими тренерами, заслуженими тренерами України. Навчалася грати в шахи і почала виступати в змаганнях разом із старшою сестрою Анною. Дебютувала на дитячому (шахісти до 10 років) чемпіонаті України у 1999 році.

У складі жіночої збірної України чемпіонка світу 2013 року та чемпіонка Європи 2013 року, срібна призерка шахової олімпіади 2018 року та бронзова призерка шахових олімпіад 2012, 2014 та 2016 років.

5 квітня 2015 року Марія Музичук стала п’ятнадцятою чемпіонкою світу, перемігши у фінальному поєдинку, що складався з чотирьох партій та проходив з 2 по 5 квітня, росіянку Наталю Погоніну з рахунком 2½ — 1½ (+1-0=3).

Рейтинг Марії Музичук станом на червень 2020 року — 2544 (6-те місце у світі, 1-ше — серед шахісток України).

 

Пом’янемо захисників України, що загинули, відстоюючи цілісність і незалежність нашої держави у боротьбі з російськими окупантами та місцевими колаборантами. Почнемо цей сумний перелік з уродженця Луганщини, який добровольцем пішов захищати рідний край від «русского міра».

 

ОЛЕГ БАКУЛЬМАНОВ (1963-2014) — боєць Добровольчого ДУК «Правого Сектору».

Народився у м. Стаханов (Кадіїївка) на Луганщині, що з 2014 року перебуває під окупацією.

Боєць 5-го окремого батальйону Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор».

Загинув вночі 1 вересня 2014 року у бою біля села Піски (Ясинуватський район).

Місце поховання не розголошується рідними.

 

ФЕДІР УГРІН (1975-2015) — матрос ЗСУ.

Народився 1975 року в місті Херсон. Здобув дві вищі освіти. Працював асистентом на кафедрі землевпорядкування, викладач Херсонського аграрного університету.

Захищати Україну від російської агресії зголосився добровольцем – мобілізований у березні 2015 року. Матрос, стрілець гранатометного взводу, 1 роти морської піхоти, 1 ОБМП.

25 серпня 2015-го загинув під час нічного артилерійського обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями поблизу сіл Комінтернове — Лебединське Волноваського району — снаряд розірвався за 4 метри від Федора.

Без Федора лишилися дружина, донька та син.

 

ОЛЕГ ТАРАСЮК (1968-2014) — командир розвідгрупи ДУК «Правого Сектору».

Народився у с. Курозванівка на Рівненщині. Олег Тарасюк — колишній морський піхотинець. Працював у Рівному, мав власне підприємство. Торгував тракторами з Європи. За власні кошти облагородив озерце в рідному селі.

Захищати Україну пішов у складі ДУК ПС. Очолював рівненську розвідгрупу з 12 людей, яка допомагала «Азову» штурмувати селище.

Загинув 10 серпня 2014 року від кулі снайпера в бою біля Іловайська Донецької області. Тоді ж загинули вояки «Кривбасу» Сергій Бонцевич й Олександр Палій та із «Правого сектору» Анатолій Федчишин.

Без Олега залишилася дружина, двоє дорослих дітей та дві маленькі внучки.

 

СЕРГІЙ БОРОДАЙ (1977-2014)— старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Дніпродзержинськ (нині – Кам’янське).

Служив у підрозділі 169-й навчальний центр Сухопутних військ на посаді сержанта з МТЗ.

Загинув 23 листопада 2014-го внаслідок підриву на розтяжці — поблизу блокпосту біля кургану Могила-Гостра.

Вдома залишились дружина та 4-річний син.

 

ЯРОСЛАВ ДУРИБА (1973-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився у с Догмарівка на Херсонщині. Вступив до Генічеського ПТУ №17, здобув професію водія, слюсаря з ремонту автомобілів. Ходив в секцію по вільній боротьбі, брав участь в обласних змаганнях.

1991 року був призваний до лав ЗСУ. Прибув до міста Анапи, був курсантом і вчився на водія малих катерів. Закінчити навчання не вдалося, хоча і залишилося 2 місяці відслужити. Починався розпад Радянського союзу, а також в зв’язку з народженням доньки, Ярослава перевели в Україну – на Закарпаття. Свою службу він дослужив прикордонником, стрільцем-снайпером.

Повернувшись з армії, Ярослав влаштувався на роботу в колгосп у рідному селі. В 1994 році пройшов підготовку і курси навчання трактористів машиністів.  В 2000 році Ярослав звільнився з колгоспу в зв’язку відокремленням свого земельного паю.

Працював на підприємстві Генічеського управління зрошувальних систем, машиністом насосних установок. З роботи звільнився за станом здоров’я. Були проблеми з серцем та тиском. 2011 року проводилася коронароангіографія. Кожних 3 місяці проходив курс лікування у кардіолога. Ліки приймав щодня.

В 2012 році влаштувався на роботу у місті Херсон на фірму “Аріс” водієм. І колектив, і робота йому була “до душі”. Коли Ярославу прийшла повістка, йому сказали у військкоматі: “Ніхто на його хворобу звертати не буде, військових госпіталів вдосталь, а такого спеціаліста нам треба». Вдома Ярослав говорив: “Я ховатись не буду – це ганьба”.

21 серпня 2014 року старший солдат Дуриба Ярослав Васильович був мобілізований в м. Кривий Ріг розвідником, стрільцем-санітаром. Керівники фірми “Аріс” повністю забезпечили і забезпечували всім необхідним Ярослава протягом служби.

З 19 листопада 2014 року Ярослав безпосередньо брав участь в АТО. Старший солдат, розвідник стрілець-санітар 6 механізованої роти 2 механізованого батальйону військової частини – В 3675.

Життя Ярослава обірвала снайперська куля. Він загинув на очах товаришів 15 травня 2015 року на території Луганської області, поблизу населеного пункту Станиця-Луганська від проникаючого вогнепального кульового поранення бокової частини тулуба.

Без Ярослава залишилися дружина та двоє дітей.

 

ОЛЕКСАНДР СИЗОВ (1980-2016) солдат ЗСУ.

Народився у с. Астраханка, Запорізька область.

Учасник АТО, командир відділення (23-й окремий мотопіхотний батальйон, 56-та окрема мотопіхотна бригада).

Загинув від осколкового поранення від розриву 82-мм міни.

По смерті залишилися дві сестри.

 

СЕРГІЙ ЯТЧЕНКО (1985-2014) — старший сержант ЗСУ.

Народився у м Кривий Ріг. Після служби в армії здобув професійну освіту в Міжрегіональному центрі професійної перепідготовки, працював на приватному підприємстві «Сігма».

Мобілізований в березні 2014-го, старший стрілець, 25-а окрема повітрянодесантна бригада.

17 серпня 2014-го загинув під час обстрілу, який вели терористи з БМ-21 «Град», у ході пошуково-ударних дій.

 

СТАНІСЛАВ ОСАДЧУК (1965-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Бондурівка Вінницької області. Закінчив Крижопільське БПТУ № 9 за спеціальністю екскаваторника, деякий час працював за професією. Протягом 1983—1985 років проходив строкову військову службу в лавах ЗС СРСР. Демобілізувавшись, повернувся до Бондурівки, працював трактористом та охоронцем на тракторному стані.

Мобілізований у липні 2015 року, солдат, старший навідник14-та ОМБр.

13 листопада 2015-го загинув під час бою в районі Мар’їнка — Курахове: на взводному опорному пункті зазнав вогнепального поранення, не сумісного з життям. Тоді ж загинули солдат Руслан Скотенюк, сержант Юрій Ясан, сержант Олег Романович.

Без Станіслава лишилися дружина, три доньки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада