Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
19.08.2020

20 серпня. Сьогодні в огляді:

  • композитор, якого вважають автором музики Маршу українських націоналістів «Зродились ми високої години…» на вірш Олеся Бабія;
  • лікарка, організаторка швидкої допомоги у Києві та Україні. В часи, коли вона очолювала Київську станцію «швидкої», вона стала передовою у СРСР, на базі станції проводилися щорічні семінари ВООЗ;
  • письменник, майстер витонченої інтелектуальної прози, дослідник культури і політичної думки українського бароко;
  • поет, один з найяскравіших представників Київської художньої школи;
  • історик, дослідник історії України історик, дослідник історії України, Польщі і Туреччини доби Козачини, геополітичного розвитку східної Європи.

А також пом’янемо народжених цього дня захисників України від російської збройної агресії на Донбасі.


Перший герой огляду:

 

ОМЕЛЯН НИЖАНКІВСЬКИЙ (1895-1973) — органіст і композитор. Вважається автором музики Маршу українських націоналістів «Зродились ми високої години…»

Народився у Рогатині (нині – Івано-Франківська область) в сім’ї священика УГКЦ. Навчався у Музичній Академії Відня. Професор філії Лондонської консерваторії у Каїрі (Єгипет). З 1928 р. — професор класів фортепіано та органа у Берні (Швейцарія).

Достеменних відомостей про те, що саме він написав музику Маршу українських націоналістів, що 1932 року був затверджений як гімн ОУН немає, але це найпоширеніша версія авторства цього твору.

У первинному варіанті текст гімну такий:

Зродились ми великої години,

З пожеж війни і з полум’я вогнів,

Плекав нас біль по втраті України,

Кормив нас гнів і злість на ворогів.

І ось ідем у бою життєвому

Міцні, тверді, незламні мов граніт,

Бо плач не дав свободи ще нікому,

А хто борець, той здобуває світ.

Не хочемо ні слави, ні заплати.

Заплатою нам радість боротьби!

Солодше нам у бою умирати,

Ніж в путах жити, мов німі раби.

Доволі нам руїни і незгоди:

Не сміє брат на брата йти у бій!

Під синьо-жовтим прапором свободи

З’єднаєм весь великий нарід свій.

Велику правду для усіх єдину,

Наш гордий клич народові несе:

Вітчизні будь ти вірний до загину,

Нам Україна вище понад усе!

Веде нас в бій борців упавших слава.

Для нас закон найвищий то наказ:

«Соборна Українськая держава —

Міцна й одна від Сяну по Кавказ».

 

На основі цього гімну було створено новий Марш української армії, що був уперше представлений 13 березня 2017 року в Києво-Могилянські Академії, напередодні Дня українського добровольця.

А 24 серпня 2018 року адаптований до сучасних українських умов варіант пісні прозвучав маршем українського війська на параді до дня Незалежності України.

 

НАТАЛІЯ ЛАНГАУЄР (1908-1997) — лікар, організаторка швидкої допомоги у Києві та Україні.

Народилась в селищі Кефалівці (нині місто Долинська Кіровоградської області) у родині потомствених інтелігентів. Її батько походив з роду німецьких колоністів, котрі переселилися на південні землі Російської імперії за запрошення імператриці Катерини II. Мати – Ольга Честахівська – онука художника Григорія Честахівського- близького друга Тараса Шевченка, ініціатора перепоховання Кобзаря на Чернечій Горі.

Наталія почала працювати на Київській центральній станції швидкої допомоги лікарем у 1946 році, а з 1948 року вже очолювала її, пропрацювавши на цій посаді до 1975 року. Це були роки стрімкого розвитку станції.

Ленгауер домоглася запровадження спеціалізованих бригад швидкої допомоги — психіатричної, неврологічної, токсикологічної, протишокової, гематологічної, дитячої реанімаційної.

Завдяки її енергії та наполегливості , починаючи з 50-х років ХХ ст. , на Лівобережжі Києва, у віддалених районах та на околицях столиці активно створюються підстанції “швидкої”, що забезпечує доступність її послуг, швидкість обслуговування викликів.

З 1961 року починається розвиток кардіологічної служби “швидкоЇ” – Ленгауер вперше в СРСР організувала спеціалізовану тромбоемболічну бригаду, що виїжджала на гострі інфаркти. Кількість таких бригад постійно збільшувалась, у 1985 їх налічувалося уже 14. На той час це був кардіологічний скоропомічний авангард , підсилений роботою цілодобової лабораторії ургентної діагностики.

Справа у тім, що на той час спеціалізованих відділень для лікування гострого інфаркту міокарда в лікарнях не існувало, тому основний удар у порятунку таких пацієнтів брала на себе “швидка”. Це була справжня клініка на колесах, що істотно знизила смертність у місті від інфарктів.

У 60-х роках ХХ століття Київська станція швидко медичної допомоги стає справжньою школою передового досвіду як для вітчизняних фахівців, так і для зарубіжних. У 1965 році станція стає базою щорічних семінарів ВООЗ, 1967 року на її базі проходить 4-й Міжнародний Конгрес з питань швидкої медичної допомоги. Станцію двічі відвідує Генеральний секретар ВООЗ.

Часи роботи Наталії Ленгауер головним лікарем стали періодом найвищого підйому авторитету Київської “швидкої”.

 

Наступний герой огляду – дивовижний письменник, один з моїх найулюбленіших. У 90-ї роки його твори були однією з тих стежок, якими зросійщене студентство Донеччини приходило української ідентичності.

ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК (1939) — письменник, майстер витонченої інтелектуальної прози, інтерпретатор українського літературного бароко. Культуролог і літературознавець.

Валерій Шевчук народився у родині шевця в Житомирі. Його шлях до письменництва не був ані прямим, ані коротким. Після школи спочатку хотів стати геологом, потім спробував вступити у Львівський лісотехнічний інститут, але безуспішно. По поверненні додому працював підсобним робітником і самостійно вивчав літературу, зокрема українську. Особливе враження справили на нього книга Багалія «Григорій Сковорода — український мандрований філософ» і твори І. Франка, що, за висловом самого Шевчука, «встановило основи мого світогляду. Я почав розуміти й вивчати українську літературу за методологією І. Франка, а Г. Сковорода став для мене учителем життя».

Закінчивши технічне училище Шевчук був відправлений на роботу на бетонний завод. І от врешті 1958 року . він вступив на історико-філософський факультет Київського університету. Тут налагодив стосунки з літературними студіями: «Січ» (студія імені В. Чумака) і «Молодь», писав вірші і новели.

У 1961 р. дебютував оповіданням «Настунька» про Тараса Шевченка в збірнику «Вінок Кобзареві», що вийшов у Житомирі. Навесні 1961 р. літературна студія «Січ» видала стінну газету «Заспів», в якій було надруковано оповідання Шевчука «Щось хочеться». На те оповідання був гострий відгук в університетській газеті «За радянські кадри». За ту газету, де був намальований Шевченко із зеленими вусами, Шевчука хотіли вигнати з університету, тягали до КДБ, допитували, але виключили художника, який малював ту газету.

Після вишу Шевчука було відправлено до Житомира власним кореспондентом газети «Молода гвардія». У листопаді був призваний до армії, служив у Мурманській області. В армії знову почав писати вірші, не припиняючи роботи над прозою.

Повернувся додому у 1965 р. саме в той час, коли почалися масові політичні арешти серед української інтелігенції. Працював у науково-методичному відділі музеєзнавства, який містився в Києво-Печерській лаврі.

1966 року арештували його старшого брата Анатолія – теж письменника, тому Валерій змушений був звільнитися з роботи.

1967 року вийшла книжка «Серед тижня» и Валерій Шевчук став членом Спілки письменників України.

У 1969 р. він написав повість «Золота трава» і перший варіант повісті «Мор», до якої повернувся в 1980 р. і зробив остаточну редакцію в 1983 р. Писав історичні й фольклорно-фантастичні оповідання, статті, вийшла книжка «Вечір святої осені», в якій було надруковано 8 оповідань.

У сімдесяті роки твори письменника майже не друкували, тому він змушений був писати «для себе», «до шухляди».  І невдовзі з’ясувалося, що письменницька шухляда є справжньою скарбницею.

Твори, що вийшли друком у 80-і роки, швидко стали культовими, їх передавали з рук до рук. Зокрема, це роман-притча за мотивами літературної пам’ятки часів Київської Русі «Печерського патерика» – «На полі смиренному» (1983); медитативний роман-балада «Дім на горі» (1983); філософсько-історичний роман «Три листки за вікном» (1986) та інші.

У 90-і роки продовжується злива публікацій художніх творів Шевчука – як відверто химерних, метафорично-притчевих , так і позірно реалістичних, а насправді ж не менш філософських.

1995 року виходить твір, який можна назвати одним з програмних – «Око прірви», в цій антиутопії, що розгортається у барокові часи, досліджуються і протиставляються різні шляхи духовного пошуку – індивідуальний і колективний. З надзвичайною виразністю і психологічною переконливістю звучить характерний для Шевчука мотив, згідно якого аскеза і відмова від земного життя ведуть до духовного занепаду особистості і стають ґрунтом для потворних суспільних практик. І це при тому, що спосіб життя самого письменника зовні нагадує саме пустельникування…

Цього ж року виходить ще один знаковий твір, в якому втілились результати тривалих історичних досліджень і роздумів Шевчука: «Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення».

Загалом у творчості Шевчука умовно можна виділити три основні напрямки: історична проза, твори, що відображають сучасне життя, літературознавчі праці. Умовно – бо всі ці напрямки перегукуються, і в різних пропорціях присутні майже у всьому, що створено письменником.

Валерій Шевчук є автором понад 60 повістей і романів і близько 500 наукових і публіцистичних статей з питань історії літератури.

Для тих, хто надає перевагу аудіовізуальному сприйняттю інформації, дуже раджу подивитися-послухати: http://kharkiv-nspu.org.ua/archives/1959

Читати інтерв’ю з письменником: https://life.pravda.com.ua/culture/2019/04/15/236543/  та https://tyzhden.ua/Publication/3621

Читати твори Шевчука онлайн: https://www.ukrlib.com.ua/bio/author.php?id=124

 

Наступний герой огляду – знову видатний митець, віхі біографі якого суголосні шевчуківській – обидва вони походять з однієї місцевості, обидва в той самий час були насильно витіснені з офіційної літератури і фактично заборонені до друку, обидва, попри ці обставини, наполегливо працювали. І обом притаманний спостережливий погляд у глибини психології та світобудови.

ВІКТОР КОРДУН (1946-2005) — поет. Один із найяскравіших представників Київської школи поезії.

Народився в с. Васьковичі Житомирської області.

Вчився в Київському університеті імені Тараса Шевченка, з якого був виключений, потрапивши до списку політично неблагонадійних. Згодом закінчив Київський інститут театрального мистецтва.

Разом з поетами Василем Голобородьком, Василем Рубаном, Миколою Воробйовим та іншими започаткував і теоретично обґрунтував так звану Київську школу поезії.

Дебютував 1967 року на сторінках «Літературної України», після чого відразу ж був заборонений до друку. Знову публікуватися Віктор Кордун зміг аж на початку 1980-х років. У 1990-х роках працював головним редактором літературного журналу Світо-Вид.

Літературознавець Михайло Москаленко так розглядає біографію Кордуна в контексті доби:

«Поет був виключений із Київського університету — з причин суто «побутових». На цьому не варто було б і зупинятися, якби точнісінько в той самий час, так само з причин, здавалося б, малоістотних, із вузів України не були відраховані і Василь Голобородько, і Микола Воробйов, і Михайло Григорів, і Надія Кир’ян, і Михайло Саченко, і Петро Марусик, — перелік я легко міг би продовжити, — по суті, ціле потужне поетичне покоління.

Більше того: якщо не помиляюся, саме з початку 1968 року всі названі поети потрапили до реєстру осіб, чиї твори було заборонено друкувати, а імена згадувати в пресі. (Цю негласну заборону ще «шелестівських» часів не слід плутати із значно ширшими списками «заборонених імен», що були так само централізовано «спущені згори» видавництвам і засобам інформації на рубежі 1972-1973 років; у цих нових реєстрах були більш-менш сумлінно повторені імена більшости названих вище поетів. Якщо точніше, список, який бачив я, починався іменами Івана Дзюби та Ліни Костенко.

Імена В. Кордуна, М. Воробйова, В. Голобородька були в першій десятці. Всього ж у тому списку 1973 року фігурувало, пам’ятається, імен до сорока. Так от, з початку 1968 року поетичні книжки дебютантів повилітали з видавничих планів; двері редакцій газет та часописів перед цими поетами так само зачинилися.

Слід особливо наголосити, що в даному випадку йшлося не про дисидентів, не про людей, які кинули політичний виклик імперії. Знищувалося покоління: природний розвиток української поезії було брутально перервано.

Перші книжкові публікації цих «запізнілих Дебютантів» стали можливі не раніше 1984 р. («Земля натхненна» В. Кордуна) і розтяглися ще на роки (1985 р. — «Пригадай на дорогу мені» М. Воробйова; 1988 р. — «Зелен день» В. Голобородька; 1992 р. — «Спорудження храму» М. Григоріва… Звичайно, це ще далеко не всі дебюти «утраченого покоління»).

Я пояснив би причини цього явища (а йдеться саме про явище, а не про випадковий збіг біографій) приблизно так: починаючи з 1967-1968 pp., з кінцем дуже відносної «відлиги», в Україні набув особливого поширення продуманий, систематичний і цілеспрямований «відстріл» яскравих, талановитих і самобутніх творчих особистостей.

Причому, підхід був диференційований: якщо той або той митець ставав дисидентом — раділи серця «зацікавлених громадян та організацій»: йому «намотували» строк і він ішов роками відпрацьовувати чергові зірочки, що з’являлися у слідчих на погонах; якщо ж митець уперто не піддавався на політичні провокації «бойових загонів» бюрократії, не йшов на прю з системою, був мудріший від диспутів із владою, не хотів ставати на її рівень і говорити з нею однією мовою, — то доля його складалася інакше: таких найчастіше не кидали до тюрми, табору чи психлікарні, а «лише» не давали творчо реалізуватись, працювати за фахом і покликанням, нерідко виявляючи при цьому значну винахідливість.

Підтвердження цьому — не тільки життєві шляхи поетів-постшістдесктників, але й творчі долі прозаїків Г. Тютюнника, Р. Андріяшика, Валерія Шевчука, перекладачів М. Лукаша та Г. Кочура (мова тут лише про часи після «відлиги»), літературознавців М. Коцюбинської та В. Іванисенка, композиторів Л. Грабовського та В. Сильвестрова, кіномитців С. Параджанова (який, втім, не уникнув концтабору) та Î. Миколайчука, художників Г. Гавриленка та В. Зарецького, Г. Севрук та Л. Семикіної, науковців М. Брайчевського, Я. Дзири, О. Аланович, Л. Махновця, Я. Прилипка… Я назвав лише малу частину імен.

Що ж до Віктора Кордуна, то, діставши дві негативні рецензії на свої твори (це була чиста формальність: соціальне замовлення з однаковою ретельністю виконали люди хороші і різні — «лівий» В. Коротич та «правий» М. Дубина), — він протягом кільканадцяти років як поет не давав про себе знати: заборона на ім’я лишалася в силі.»

Почитати дослідження творчості Кордуна: http://www.inst-ukr.lviv.ua/files/22/Pastuh_Paradyhma-6.pdf

Надзвичайно цікавий розбір історичного  контексту життя поета і світоглядних основ його творчості авторства процитованого вже Михайла Москаленка: https://md-eksperiment.org/post/20200522-viktor-kordun-poeziya-i-velich-svitu

Почитати вірші: http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=79&type=tvorch

Ось лише один наприклад, того яка глибина може міститися в кількох рядках:

ДЕСЬ ПІШОВ ДОЩ

Десь

а  можливо  й  тут

пішов  такий  дощ

дощ  пішов  такий

що  стало  нікому  й  нікуди

витягати

допіру  втонулого

 

від  самого  ранку

я  сиджу

за  своїм  хистким  столом

і  ніяк  не  зважуся

доторкнутися

до  власного  тіла

 

ТАРАС ЧУХЛІБ (1966) – історик, дослідник історії України, Польщі і Туреччини доби Козачини, геополітичного розвитку східної Європи.

Народився в селі Ольшаниця Київської області. Закінчив історичний факультет НПУ імені М. П. Драгоманова, стажувався у Варшавському університеті. Закінчив Міжнародну школу гуманітарних досліджень країн Центральної та Центрально-Східної Європи (Польща).

Захистив кандидатську дисертацію на тему «Правобережна Україна у сфері геополітичних інтересів країн Східної та Південно-Східної Європи» (1995), а також докторську дисертацію «Український гетьманат у протистоянні держав Європи з Османською імперією» (2008).

Наукові інтереси Чухліба охоплюють історію міжнародних відносин, дипломатію, зовнішню політику України і Східної Європи у 16—18 століттях, історію козацтва та шляхти, біографістику, музеєзнавство, проблеми відтворення національної пам’яті та збереження культурних цінностей.

Автор 5-ти монографій та близько десятка науково-популярних книг.

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російськими окупантами на Донбасі.

 

ДЕНИС КОЗЬМА (1987-2019) — старший матрос ЗСУ.

Народився в селі Приозерне (Кілійський район, Одеська область). З малих років займався футболом у ДЮСШ, згодом належав до одеських «ультрас».

В 2013—2014 роках приєднався до Євромайдану. Під час протистояння в Одесі (2 травня 2014 року) разом з патріотами відстоював місто від проросійських попихачів. Коли почалась пожежа у Будинку профспілок — рятував несвідомців з палаючого будинку.

Пішов добровольцем у 28-му бригаду, на фронті з серпня 2014 року. Обороняв Мар’їнку у 2015-му, з осені цього ж року перевівся до морської піхоти (по тому підписав контракт). Старший матрос, командир відділення безпілотних авіаційних комплексів 137-ї бригади.

Став героєм фронтової відеоісторії з циклу Hromadske.doc «Ультрас: шлях до волі».

Після першої ротації звільнився, вчився, закінчив з відзнакою технікум. Почав вчити англійську й планував вступати до ВНЗ. Опісля кількох місяців по тому, перед черговою ротацією батальйону, підписав новий контракт.

1 травня 2019 року зник під час бою поблизу села Миколаївка (Волноваський район), поблизу окупованого Докучаєвська, при переслідуванні резервною групою ДРГ терористів — під прикриттям туману намагалися непомітно подолати смугу забезпечення. Терористи для прикриття відступу розпочали обстріл з ВКК та стрілецької зброї. Денис тоді зазнав наскрізного вогнепального поранення грудної клітки; у тому ж бою був важко поранений старший сержант Іван Сакаль, він помер 6 травня, поранень зазнав іще один морпіх.

Оперативні заходи з пошуку не були результативними, противник не побажав підтримати встановлення режиму припинення вогню й продовжив обстріли. 5 травня від противника надійшли дані, що тіло українського військовика знаходиться у морзі — на окупованій території. 8 травня тіло Дениса передане українській стороні.

Без Дениса лишились батьки, брат та маленька донька.

 

АНДРІЙ ПАРАЩЕНКО (1991-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився і жив у селі Ганнівка Дніпропетровської області.

Старший стрілець, 25-а окрема повітрянодесантна бригада.

12 серпня 2014-го увечері загинув у бою за визволення Вуглегірська.

Вдома залишилася мати.

 

ОЛЕКСАНДР КОРНІЙКО (1994-2017) — десантник, солдат ЗСУ.

Народився в селі Петрівка-Роменська на Полтавщині.. З 2004 мешкав у місті Гадяч, де продовжив навчання у Гадяцькій спеціалізованій школі-інтернаті імені Є. П. Кочергіна, 2010 року закінчив 9-й клас школи. Здобув фах слюсаря з ремонту сільськогосподарських машин та устаткування, тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва, водія автотранспортних засобів категорії «С» у Гадяцькому вищому професійному аграрному училищі. Після завершення навчання у 2013 році повернувся працювати до рідного села.

Захоплювався бойовими видами спорту. Мріяв про військову кар’єру, готувався до вступу на офіцерські курси до Одеської військової академії. В лютому 2015 вступив добровольцем до лав Збройних сил України, підписав контракт.

Солдат, кулеметник 3-го парашутно-десантного взводу 6-ї парашутно-десантної роти 2-го парашутно-десантного батальйону 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, смт Гвардійське, Дніпропетровська область.

З 2015 року виконував завдання в АТО. За два роки служби став одним з найкращих кулеметників свого батальйону.

Загинув 16 лютого 2017 року від вогнепального поранення у шию під час обстрілу взводного опорного пункту поблизу смт Зайцеве, що на північ від окупованої Горлівки.

Залишились батьки.

СЕРГІЙ ГУЦ (1990-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у смт Лугини на Житомирщині.

Військовослужбовець за контрактом 13-го окремого аеромобільного батальйону 95-ї окремої Житомирської аеромобільної бригади, служив за контрактом з 2009 року. Стрілець-помічник гранатометника.

Залишилися батьки та старший брат. Його батько, ветеран афганської війни, також захищав суверенітет України у східних областях.

Загинув 4 вересня 2014 р. під час виконання бойового завдання в районі м. Вугледар Донецької області.

Залишилися Батьки і старший брат.

 

ВАДИМ СЛОБОДЯНИК (1978-2914) — старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Миронівка на Київщині. Працював у Миронівському споживчому товаристві вантажником, експедитором Миронівського товариства «Олімп», продавцем приватного підприємства «Надія». В 1999—2001 роках проходив службу у ЗСУ. Після служби працював вантажником у ВАТ «СОММАС».

Мобілізований у березні 2014 року, старший оператор 2-го розвідувального взводу, 72-га окрема механізована бригада.

На початку липня йому надавали двотижневу відпустку, але він від неї відмовився.

28 липня 2014 року загинув — близько 14-ї почався артобстріл з боку Росії, горіло все, навіть БТР. До того місця два дні не могли доступитися.

Вдома лишилася мати.

 

РОМАН ВЛАСЮК (1989-2014) — вояк ЗСУ.

Народився у с. Городище на Житомирщині. У Житомирі здобув водійські права та професію зварювальника, працював будівельником.

Старший водій, 51-а окрема механізована бригада.

Загинув 1 серпня 2014-го під час боїв за звільнення від проросійських терористів Красногорівки — в БТР влучив та вибухнув снаряд.

Вдома лишилися мама та сестра.

 

ІГОР КОМАРОВ (1975-2014) — старший сержант ЗСУ.

Народився у Харкові.

Заступник командира взводу 93-ї Дніпропетровської окремої механізованої бригади.

Загинув під Іловайськом під час прориву з оточення «зеленим коридором» на перехресті доріг з села Побєда до Новокатеринівки поруч зі ставком. Загинув разом зі значною частиною бійців 93-ї механізованої бригади. Ексгумований пошуковцями Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») 11 вересня 2014 року. Упізнаний за експертизою ДНК.

Без Ігоря лишились батьки, сестра.

 

ВОЛОДИМИР МАРТЕНКО (1960-2016) – старший лейтенант ЗСУ.

Народився у с. Маслівка на Київщині

В АТО служив командиром взводу, 72-а ОМБр.

Загинув 13 грудня 2016 р. під час несення служби в районі смт Верхньоторецьке, Ясинуватський район, Донецька область. Разом з Володимиром загинув старший солдат Є. Ремешівський.

Залишились дружина та двоє синів.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада