Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
19.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

20 червня.

Почнемо з вшанування пам’яті Героя Небесної Сотні,  який був убитий снайпером під час спроб силового придушення протестів. Добою раніше він врятував життя товаришу, але його врятувати було неможливо – куля поцілила у серце. Цього дня йому було б 38.

Делі в огляді:

  • видатний оперний співак, уродженець села на Львівщині, який згодом тріумфально виступав у кращих оперних театрах Європи;
  • одна з перших археологінь в Україні;
  • сучасний письменник-фантаст.

Також пом’янемо наших захисників, які віддали життя, щоб зупинити збройне просування «руского міра» в Україну. Серед них – хлопець, який був круглим сиротою. Віряни, помоліться за нього, решта – просто згадайте…


ОЛЕГ УШНЕВИЧ (1982-2014) — громадський активіст, учасник Євромайдану, який загинув від кулі снайпера. Герой України.

Народився в сім’ї працівників Дрогобицького нафтопереробного заводу. Навчався у Вищому професійному училищі №19 м. Дрогобича, де здобув фах столяра-різьб’яра. Після закінчення навчання деякий час працював у торговому центрі у місті Львові.

Мав багато друзів, був прихильником здорового способу життя. Багато читав, писав вірші та пісні патріотичної тематики та про кохання. За своєю вдачею він був скромним, але цілеспрямованим, а ще мав загострене відчуття справедливості.

Змалку Олег часто відвідував свою бабцю Аню та дідуся Остапа в м. Сколе Львівської області – учасників Української повстанської армії в минулому. Вони розповідали хлопцеві про власне непросте життя, про визвольну боротьбу українців за свою країну. Можливо, що саме ці розповіді посприяли тому, що Олег зростав патріотом. Як розповів брат Роман, з Олегом легко можна було спілкуватись на будь-яку тему, але завжди в будь-якому спілкуванні головною кінцевою думкою розмови була думка про рідну Україну та обов’язок кожного бути патріотом своєї землі й свого краю.

Протягом останніх років Олег їздив на заробітки за кордон – працював в Португалії, потім у Франції. Зі своєї чергової поїздки він приїхав восени і згодом планував повертатись назад, але через події, які почались в Україні, поїхав не за кордон, а до Києва – на Майдан. Протягом трьох місяців він їздив в столицю відстоювати вільне та некримінальне майбутнє України.

Олег не був одружений, але, звичайно ж, мріяв про власну сім’ю і дітей. На Майдані в Києві йому пощастило зустріти свою любов – дівчину Олю. З нею він спілкувався з самого початку свого перебування тут, згодом освідчився. Та бути разом не судилося.

Ще в далекому 2004 році Олег був учасником Помаранчевої революції, здобутки якої потім швидко зрадили політики. Але він не зневірився. “Тату, як не я, то хто? Не переживай, я вернуся з перемогою”, – такі слова сказав Олег батькові, знову і вже востаннє від’їжджаючи до Києва 18 лютого.

Тоді, в ніч з 18 на 19 лютого, він зразу потрапив в самий центр страшних подій, коли режим намагався збройно придушити повстання. Будучи сам пораненим в обидві ноги, Олег продовжував стояти на барикаді на вулиці Хрещатик з боку Європейської площі, прикривав собою поранених побратимів. Під час чергової спроби прорвати барикаду під ноги тернополянину Олексію Воронцову потрапила газова граната, від вибуху якої він на короткий час втратив свідомість. Як потім розповів Олексій, коли він отямився, то побачив, що лежить на землі, штани на ньому горять від коктейлю Молотова, кинутого силовиками, а над ним свистять кулі. І саме в цей момент з’явився Олег Ушневич, який під кулями, без бронежилета витягнув побратима і не дав йому згоріти чи бути добитим беркутівцями.

В ту страшну ніч, коли горів весь Майдан в самісінькому центрі столиці України, ризикуючи власним життям, Олег здійснив подвиг, врятувавши життя іншій людині. В ту ніч куля вбивці оминула його. Але вже 20 лютого постріл снайпера обірвав його життя. Сталось це на вулиці Інститутській біля Жовтневого палацу. Куля влучила в серце. Разом з іншими пораненими його принесли до медпункту в готелі ‘Україна’, але врятувати його медики вже не змогли.

Поховали Героя в м. Сколе на місцевому цвинтарі поряд з могилою провідника ОУН Сколівщини. Без Олег залишилися батько і названа мати, молодші брат та сестра, племінники, похресники та багато друзів.

 

ОЛЕКСАНДР МИШУГА  (1853–1922) – видатний оперний співак, меценат.

НАРОДИВСЯ У СЕЛІ Новий Витків – зараз Львівська область,  тоді – Австро-Угорщина. Батько його, Пилип Мишуга, був сільським шевцем. Згодом Олександр увічнив ім’я свого батька у сценічному псевдонімі Філіппі.

Якось батько взяв сина зі собою до Львова на храмове свято. У Соборі Святого Юра хлопець так захоплено підспівував церковному хору, що на нього звернув увагу регент Микита Гетман і влаштував до дяківської бурси. По тому були виснажливі й нужденні роки навчання у гімназії та вчительській семінарії, праця вчителем у Львові.

Проте мрія стати професійним співаком не покидала його. Вона привела Мишугу до найшанованішого у Львові педагога співу, професора консерваторії при Галицькому музичному товаристві Валерія Висоцького. У нього навчалося багато видатних співаків, зокрема Соломія Крушельницька.

Вже 14 вересня 1880 Мишуга постав перед львівською публікою в опері С. Монюшка «Страшний двір». Відгуки меломанів і преси були дуже прихильними. Заохочений першими успіхами, Мишуга вирішує продовжити студії в Італії. Найбільшою перешкодою для цього був брак коштів, проте шанувальники таланту зібрали 1200 золотих ринських, і 1881 року Мишуга вирушив до Мілана.

В Італії Мишуга, крім занять співом, вивчає анатомію і фізіологію, опановує італійську, німецьку, російську, англійську, французьку мови. Після дебюту в ліричній опері німецького композитора Ф. Флотова «Марта», який став тріумфом Мишуги, він одразу отримав десятки пропозицій з найкращих театрів Європи.

З великим успіхом співав у театрах Мілана, Львова, Варшави, Відня, Лондона, Стокгольма, Петербурга, Києва. В кінці ХІХ століття  Олександра Мишугу вважали «королем тенорів» та володарем найкращого ліричного голосу. На світовій сцені його ставили в один ряд з Карузо та Шаляпіним, на українській – із Соломією Крушельницькою та Модестом Менцинським.

4 жовтня 1900 року на відкритті Великого міського театру (тепер Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької) Олександр Мишуга співав провідну партію у лірико-драматичній опері Владислава Желенського «Янек» — про життя карпатських верховинців, яка була спеціально написана для славетного українського тенора з нагоди відкриття театру.

Часто відвідував Львів з концертами, включав до програм українську музику. Солоспіви Миколи Лисенка, Віктора Матюка, арії з опери Семена Гулака-Артемовського завжди прикрашали його програми.

У 1904–1911 рр. викладав у Київській музично-драматичній школі Миколи Лисенка, у 1911–1918 рр. – у Вищому музичному інституті в Варшаві, з 1918 року – у Стокгольмі.

Співак мав винятково красивий за тембром, виразний і гнучкий голос, володів високою музичною й сценічною культурою. Вокальному мистецтву Мишуги було властиве органічне поєднання рис італійського бельканто і української народної пісенності. З успіхом виконував як ліричні, так і драматичні партії. Серед них – Андрій («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Йонтек («Галька» Монюшка), Ленський, Герман («Євгеній Онєгін», «Пікова дама» Чайковського), Фауст (однойменна опера Гуно) та ін.

Він багато виступав у концертах, присвячених ювілеям Шевченка, Франка (до речі, за життя поета допомагав йому фінансово) та інших діячів української культури, що відбувалися у Львові, Станіславі (тепер Івано-Франківськ), Києві, Полтаві, Чернігові. Пропагував українські народні пісні і твори українських композиторів.

Ось лише два враження про спів Мишуги:

«Я не можу розповісти, що зчинилось тоді в театрі. Після хвилинки загальної тиші зчинилося щось, чому не було назви: публіка відповіла артистові таким висловом подяки, що можна було оглухнути». (Олександр Кошиць)

«Господи! Я не знаю, що зі мною сталося. Я забув, де я і хто я, не знав, чи це спів людський, чи якась музика небесна, дух мені в грудях заперло, серце перестало бити, мене не було… Лиш ураган оплесків стягнув мене на землю, але ще довго-довго, куди я не йшов, летіло за мною оте не от міра сего: «Там на горі явір стоїть». (Богдан Лепкий)

 

ВАЛЕРІЯ КОЗЛОВСЬКА (1889-1956) — археолог і музейник, одна з перших жінок-археологів.

Є однією з перших жінок-археологів України. Проте її життя та наукова діяльність відомі лише вузькому колу фахівців. Вона є автором понад 50 наукових статей та повідомлень з археології України. Але в радянські часи багатьох вчених було оголошено «ворогами народу», їх наукові праці забороняли, імена викреслювали.

За час своєї наукової діяльності зібрала та впорядкувала близько 50 тисяч археологічних експонатів. Загалом провела 44 польові розвідки та розкопки. В її творчому доробку близько 40 наукових праць — дослідження трипільської культури, ранніх слов’ян та князівської доби.

Навчалася на історико-філологічному відділенні Вищих жіночих курсів у Києві. У жовтні 1914 року на зборах історико-філологічного факультету ВЖК, її обрано хранителем Археологічного музею. Дипломна робота — «рос. Славянские курганы и городища, как исторический источник» — увійшла в збірку статей Археологічного музею ВЖК за 1914 рік.

Влітку того року тяжко хворий Вікентій Хвойка їй доручає самостійно проводити розкопки окремих ділянок у Білгородці.

Перші самостійні археологічні розкопки Козловська проводить улітку 1916 року поблизу села Сушківка на Черкащині на поселенні трипільської культури. Влітку 1919 року проводить розкопки слов’янського могильника біля села Віта-Поштова на Київщині.

 

1921 року Козловська увійшла до складу ініціативної групи по заснуванню Археологічного Комітету при ВУАН по допомозі місцевим музеям та товариствам охорони пам’яток старовини і мистецтва.

1925 року — публікує працю «Археологічні пам’ятки часів князівської доби коло с. Поштова Віта на Київщині».

Протягом всього часу діяльності ВУАК В. Є. Козловська була його дійсним членом, вченим секретарем археологічної і мистецтвознавчої секцій, поєднуючи при цьому велику організаційну роботу з активними польовими дослідженнями. Вона брала участь в організації щорічних виставок за результатами розкопок, формувала та редагувала періодичні видання та збірки статей, а також виконувала завдання щодо організації досліджень слов’янських старожитностей України.

Як досвідчений археолог вона брала участь в археологічних розкопках курганів епохи бронзи та раннього заліза, могильників та поселень черняхівської культури, обстежила городища та могильники давньоруського часу (Київ, Ржищів, Ходорів, Білогородка, Буки, Шарки, Біла Церква).

В 1927—1932 роках працює в археологічній експедиція під рукою Д Яворницького на Дніпробуді.

1930 року проводить археологічні дослідження на горі Дитинка, також були археологічні розкопки на горі Киселівці. Цього ж року виходять друком дві її праці: «Значіння проф. В. Б. Антоновича в українській археології» та «Давні хрести в районі між м. Ржищевом і с. Ходоровим Київської округи».

1934 року — в складі Трипільської експедиції АН України — розкопки трипільського поселення біля села Халеп’я в урочищі Коломійщина.

Як член Археологічної секції Українського Наукового Товариства ім. Т. Г. Шевченка (УНТ), Валерія Козловська бере участь у підготовці проекту Положення про археологічну секцію, який передбачав цілісну систему наукового дослідження пам’яток: опис, замальовки, фотографування, складання креслень, реставрацію.

20-ті роки ХХ ст., не дивлячись на складні умови політичного протистояння, стали періодом відродження української культури і науки.  Репресії проти інтелігенції провадились по всьому СРСР, але науковці в Україні обвинувачувались ще і в «буржуазному націоналізмі». Репресії почалися в зв’язку з так званою «справою Спілки Визволення України (СВУ)». Поштовхом до переслідувань археологів і музейних працівників було обвинувачення археології в СРСР, яка «ще не пережила своєї революції і досі залишається на дореволюційних, антисовєтських позиціях і є найбільш відсталою ділянкою серед історичних наук». Від цього часу саму назву «археологія», як дореволюційну, було заборонено і змінено «історією матеріальної культури».

Тоді ж почалася «реорганізація» археологічних установ і музеїв. Компартія висунула гасло — «музеї не для експозиції речей, а для експозиції ідей» і музеї перебудовували за новими принципами — походження людини з тваринного світу, основні соціально-економічні формації та класова боротьба в розвитку суспільства, соцбудівництво. В експозиціях з’явились численні гіпсові скульптури, діаграми, плакати з поясненнями та обов’язковими текстами «класиків марксизму-ленінізму». За ці роки «реорганізації» загинуло не тільки багато речей, але й музейних працівників.

Травнем 1933  в газеті «За Радянську Україну» було надруковано статтю з характерною назвою для тих часів: «Припинити ганебну бездіяльність Археологічного музею» зі звинуваченнями керівництва музею у «браку пильності, невмінні притягти широку громадськість до праці в музею, загальну бездіяльність, відсталість від сучасної науки». По цьому випаду музей розформований. В липні 1933 Козловську було «з роботи директора археологічного музею негайно знято», заарештовано і звинувачено у належності до «контрреволюційної» організації «Спілка Визволення України». За відсутністю доказів звільнена.

Але працювати за фахом їй вже не дали: кваліфікаційна комісія при Всеукраїнському історичному музеї раз за разом не давала їй атестації.

Козловська залишилася в окупованому німцями Києві, почала працювати в новоствореному Крайовому музеї прадавньої та давньої історії.  Безумовно, Козловська розуміла, що одне лиш те, що вона перебувала на окупованої німцями території, не залишало їй шансів для подальшого безпечного перебування в Києві. В березні 1943 р. помирає ії 82-річна мати, а восени Козловська назавжди покидає місто. За деякими даними, вона «вивезла на Захід архів В. В. Хвойки і частину речей з археологічних колекцій», проте ці відомості не підтверджуються фактичними доказами.

Пізніше, в своєму життєписі, В. Є. Козловська напише: «Емігрувавши, я мешкала деякий час в Здолбунові, Львові, Кракові. У Львові працювала в Археологічному музеї. Навесні 1944 р., під час евакуації Львівського музею, переїхала до Німеччини, до Гегштедту (на Дунаї), де працювала в Інституті праісторії, який скупчив в собі археологічні збірки, вивезені німцями з різних місць України».

Цей маршрут переміщення Козловської після від’їзду з Києва, збігається з маршрутом пересування колекцій з українських музеїв, що досліджено науковцями Комісії з питань повернення культурних цінностей, що було вивезено з України в часи Другої світової війни.

Врешті вона виїздить до США і 1949 року стає дійсним членом УВАН в історико-філологічному відділі за спеціальністю археологія у Вінніпезі.

З 1950 року мешкає в Нью-Йорку. Там підтримує наукові зв’язки, залучається до підготовки перших трьох томів «Енциклопедії Українознавства» за редакцією В. Кубійовича. Була співавторкою статей в розділі «Археологія» (доба переселення народів та княжа доба).

Останні роки вона мешкала в Ютиці (Нью-Йорк), де і завершила свій життєвий шлях 6 травня 1956 року. Її особистий архів зберігається в архіві-бібліотеці Української Вільної Академії у Нью-Йорку (США).

 

АНДРІЙ КРИЖЕВСЬКИЙ (1987) — письменник-фантаст.

Народився в Одесі. Закінчив Національний університет «Одеська юридична академія» за спеціальністю «Правознавство», працював юристом, з 2017 року є керуючим партнером ТОВ “Юридичне бюро «Мета-Інформ».

У літературі дебютував у 2013 році, почавши роботу над фантастичним романом «Евотон: початок». У 2014—2016 рр. були написані продовження першого роману — «Евотон: трансформація» і «Евотон: 180», які в 2016 р. об’єднуються автором у серію фантастики «Лабіринти Евотона».

Евотон — це поєднання жанрів. Основа ґрунтується на науково-соціальній фантастиці, яку доповнюють детектив, трилер, містика. «Евотон» включає у себе багато ідей «третього ланцюга» (роздуми про корупцію, дослідження ідеї «паралельної держави», вивчення можливості існування суспільства на засадах автономності — за відсутності держави чи влади, тощо), «другого ланцюга» (аналіз природи страху, місця моралі у Всесвіті, думки щодо меж життєвих можливостей, тощо) та «першого ланцюга» — головну ідею, якою є спроба віднайти «абсолютну першопричину» (те, що фізики називають «теорією всього»). У романах наводяться 10 космічних цивілізацій, 8 планет з детально описаною флорою й фауною, та більше 50 видів позаземних гаджетів й явищ, вигаданих автором «з нуля».

 

Вшануємо пам’ять захисників Україні від російської агресії. І почнемо з бійця, якого особливо немає кому поминати, бо він був круглим сиротою, і загинув, не створивши власної сім’ї.

ІГОР ШАПОШНИК (1998-2017) — солдат ЗСУ.

Народився у Харкові. Від самого народження був сиротою, виховувався у дитячому будинку смт Золочів Харківської області. Коли почалася війна, навчався у 10 класі. Закінчив професійно-технічне училище. Мешкав у Харкові.

З грудня 2016 року проходив військову службу за контрактом в ЗСУ.

Солдат, номер обслуги 1-го механізованого батальйону 92-ї ОМБр, , с. Клугино-Башкирівка, Харківська область. З 2017 року брав участь АТО.

28 квітня 2017 року загинув під час мінометного обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями позицій українських військових в районі міста Красногорівка Мар’їнського району Донецької області. Противник вів вогонь з боку окупованого смт Старомихайлівка, з мінометів калібру 120 мм та 82 мм, зенітних установок ЗУ-23-2, гранатометів та стрілецької зброї.

29 квітня Ігор Шапошник був похований на Алеї Слави кладовища № 18 міста Харкова.

 

ВОЛОДИМИР ГНАТЮК (1980-2015) — миротворець, десантник, снайпер, старший солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився в Житомирі. Закінчив загальноосвітню школу смт Озерне. 15 років служив за контрактом в 13-му аеромобільному батальйоні 95-ї окремої аеромобільної бригади. Брав участь у миротворчих місіях ООН в Іраку та Косово. Згодом звільнився зі Збройних сил. Проживав із родиною в селі Сонячне Житомирського району.

Коли на сході України розпочалася війна — поновився на службі, добровольцем рушив на фронт.

Снайпер взводу снайперів 90-го окремого десантно-штурмового батальйону «Житомир» 81-ї окремої десантно-штурмової бригади. Був «правою рукою» командира взводу Максима Ридзанича, — Ридзанич ставив бойові задачі, а Гнатюк розробляв тактику виконання. Тісно співпрацював з волонтерами, завдяки чому взвод завжди був забезпечений всім необхідним.

Боєць взводу Віталій Зварич згадує: «Вовка був майстром на всі руки, все вмів, знав, і навіть дружині їсти готував. Я завжди його «фартовим» називав. Він ніколи не був розсіяним, завжди був веселим, Вова мені Шукшина нагадував, постійно посміхався. Не було видно, що він чогось боявся. Над нами снаряди вибухають, а він сміється…»

Пройшов дві ротації у Донецькому аеропорту, під час найважчих боїв зими 2014—2015. 23 січня останнім виходив зі своїм взводом з території аеропорту, вже після руйнування нового терміналу, — з позиції «Пожарка», що біля злітної смуги.

Згадує житомирський волонтер Іван Діхтяр: «Коли вони виходили з аеропорту, він один витягнув звідти 8 чоловік. Хлопці три дні рили окопи, аби вибратися з пекла живими. У них кілька разів горів весь одяг. По батальйону стріляли системою залпового вогню «Буратіно».

В лютому Володимир повернувся у Водяне в район аеропорту. Біля позиції «Мурашник», разом з командиром взводу Ридзаничем знищив ворожого коригувальника вогню.

Загинув 26 лютого 2015-го у бою поблизу села Водяне, внаслідок обстрілу з танку командно-спостережного пункту батальйону. Тоді ж полягли снайпер Олександр Батенко та розвідник Олег Биков, ще один боєць дістав поранення. Це були перші втрати взводу снайперів.

Зі спогадів бійця взводу снайперів: «26 лютого нам повідомили, що один з підрозділів пропустив ДРГ-групу. І коли другий пост їх побачив, то почали відстрілюватися і трохи відтіснили їх. Але наших почали дуже сильно крити і вони попросили підтримки. Виїхали хлопці 2-ї роти 90-го бату на МТ-ЛБ (на ній був кулемет), їх підбили якраз на під’їзді між двома посадками. І нас 8 людей, в терміновому порядку, відправили туди. Коли ми підходили був дуже сильний шквальний вогонь. Частина нас забігла та засіла в посадку напроти «мтлбєшки», а друга частина була в окопі біля неї. Ворог нас не бачив, вони просто почали обстрілювати цю МТЛБ і поцілили в окоп, де був Гнатюк і ще двоє бійців. Через п’ять хвилин наступила тиша і ми взнали, що у нас троє «200-х»…”

Без Володимира залишилися батьки, брат, сестра, дружина та 5-річна донька.

 

СТЕПАН ПЕТРІВСЬКИЙ (1992-2014)— рядовий Міністерство внутрішніх справ України, добровольчий спецбатальйон міліції особливого призначення «Шторм».

Народився в с. Сушиця, Львівська область.  Закінчив Тершівську ЗОШ, пройшов строкову службу у лавах ЗСУ. Вчився на 6 курсі геологічного факультету Львівського університету.

Брав участь у боях за Сватове, Новий Айдар, Щастя. 23 серпня 2014-го прибув на передову під час чергової ротації. І на наступний день – 24 серпня – загинув при обстрілі терористами блокпосту українських сил — поблизу смт Георгіївка, що під Луганськом.

 

ОЛЕКСАНДР ІЛЬЧИШИН (1989-2016) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Мена на Чернігівщині. Закінчив Сосницький професійний аграрний ліцей, проходив строкову військову службу у лавах ЗСУ.

Мобілізований до лав Збройних Сил України у березні 2014 року. З 18 березня по 19 травня 2014 року служив стрільцем відділення охорони Менського районного військового комісаріату. З 19 травня 2014 року — солдат, кулеметник мотопіхотного відділення мотопіхотного взводу 41-го батальйону територіальної оборони «Чернігів-2». Брав участь у визволенні Слов’янська, Красного Лиману та Попасної.

9 серпня 2014 року отримав важке поранення внаслідок підриву на міні бронемашини. Проходив лікування у Харківському госпіталі, травматологічному відділенні Київського шпиталю. Згодом був направлений на реабілітацію в Ірпінський госпіталь Київської області. 2 вересня 2014 року, після складної операції, впав у кому. Помер 24 серпня 2016 року, не приходячи до свідомості, вдома, у місті Мена.

 

ВАЛЕР’ЯН МОРЕНЮК (1994-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в с. Хлівище Чернівецької області. Вчився в районній художній школі. Мав неабиякий талант до малювання, на полотні творив справжні дива – роботи юного художника перемагали на багатьох конкурсах… Якось картину Валер`яна навіть придбали представники посольства Об`єднаних Арабських Еміратів.

Вчитель хлопця, він же керівник художньої школи, просив батьків не загубити природній хист до творчості та дати хлопцеві можливість навчатися далі. Але, змалечку наслухавшись від батька та рідних дядьків, як багато дає чоловікові армія, Валер`ян прагнув піти до війська і стати моряком. Тренувався, загартовувався, а на своїх полотнах часто зображав море… Але врешті він став  десантником.

У 2014 році спрямований в АТО — солдат, 80-а окрема високомобільна десантна бригада. Останні чотири місяці перед загибеллю разом з іншими бійцями захищав Луганський аеропорт.

Загинув 31 серпня 2014 року неподалік цього стратегічного об`єкта, прикриваючи відступ побратимів. Майже рік тривали ДНК-експертизи, висновком яких став збіг на 99,99%.

 

СЕРГІЙ ДУНАЄВСЬКИЙ (1980-2016) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Студена, Вінницька область. Закінчив Крижопільське будівельне професійно-технічне училище № 9. Працював у тракторній бригаді, згодом — на різних роботах в українських містах.

23 серпня 2015 року мобілізований; солдат зенітно-артилерійського взводу, 46-й окремий батальйон спецпризначення «Донбас Україна». Брав участь у боях на сході України.

14 липня 2016-го по полуночі Сергій загинув на позиціях ЗСУ внаслідок артилерійського обстрілу, який вели російсько-терористичні угрупування, поблизу міста Мар’їнка — два проникні поранення у спину. Побратими під обстрілом витягли його до «швидкої», але він вже не був живий.

Без Сергія лишились батьки, син, два брати.

 

МАКСИМ ТРОЦЕНКО (1985-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в Нікополі на Дніпротеровщині у сім’ї вчителів. Закінчив Нікопольський професійний ліцей, спеціальність «електрогазозварник». Проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил України. Працював останнім часом стропальником у ТОВ «Интерпайп Ніко Тьюб».

Мобілізований 15 травня 2014-го. Снайпер 40-го батальйону територіальної оборони «Кривбас».

Загинув при виході колони з Іловайська «гуманітарним коридором», який був обстріляний російськими військами біля села Новокатеринівка. Максим сидів зверху на бронемашині, сильним вибухом його викинуло просто під колеса БТР, що їхав на великій швидкості.

2 вересня 2014-го тіло Максима разом з тілами 87 інших загиблих у Іловайському котлі привезено до запорізького моргу. Упізнаний бойовими товаришами та родичами.

Залишились батьки та сестра.

 

ДЕНИС ДЗИНГЕЛЬ (1992-2014)— молодший сержант ЗСУ.

Народився у с. Русанівці, Хмельницької області. Закінчив Голосківську ЗОШ. Мобілізований в квітні 2014-го.

Брав участь у боях за Іловайськ, зазнав важких осколкових поранень у голову, спину та опіків при виході з оточення «зеленим коридором» — терористи обстрілювали з «Градів». Був у комі, за його життя боролися лікарі Дніпропетровська та Львова. Не опритомнівши, помер 12 жовтня 2014-го у шпиталі.

Вдома залишились батьки, брат та сестра.

 

ВІКТОР БАБЕНКО (1981-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Кобеляки на Полтавщині, в сім’ї робітників. Навчався в Кобеляцькому професійному аграрному ліцеї. За фахом — механізатор. Пройшов строкову військову службу. Працював у ПрАТ «Кобеляцький завод продтоварів „Мрія“».

У зв’язку з російською збройною агресією проти України призваний за частковою мобілізацією в серпні 2014 року. Старший солдат, номер обслуги — заступник командира механізованого взводу 17-ї окремої танкової бригади, м. Кривий Ріг.

17 березня 2015 року, під час пішого патрулювання на західній околиці селища Станиця Луганська Станично-Луганського району Луганської області, наряд українських військових підірвався на міні. В результаті вибуху старший сержант Бабенко загинув на місці.

Залишилася дружина та двоє синів.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада