Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
01.07.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

2 липня.

Сьогодні найперше привітаємо з 25-річчям надзвичайну людину: медика-добровольця,  очільницю Медичного батальйону «Госпітальєри», народну депутатку від «Європейської солідарності», яка зараз разом з колегами по фракції обстоює в парламенті та за його межами інтереси України та права ветеранів-захисників України, – і це незважаючи на інвалідність, що прикувала її до візка.

Далі в огляді:

  • вчений-фізіолог, який отримав першу у світі електроенцефалограму;
  • народна поетка-аматорка;
  • видатний фізик, завдяки якому було припинено ланцюгову реакцію після аварії на Чорнобильській АЕС. Один з засновників Руху.
  • двоє вартих уваги митців, художниця з Сумщині та художник з Одеси;
  • засновник ансамблю A cappella Leopolis та Фестивалю давньої музики у Львові.

Також вшануємо пам’ять хлопців і чоловіків, які могли б святкувати сьогодні свій день народження, якби не російська агресія проти України, яку їм довелося зупиняти ціною власних життів.


Отже, починаємо огляд з привітання ювілярці:

ЯНА ЗІНКЕВИЧ (1995) — доброволець-медик. Командир Медичного батальйону «Госпітальєри». Народний депутат Україні від «Європейськї солдіарності»

За період активної фази АТО, починаючи з 2014 року, особисто витягла та врятувала більше двох сотень поранених українських солдатів з передової. Створила та нині й досі керує медичним батальйоном «Госпітальєри», що з часу створення врятував понад 2500 поранених українських воїнів та цивільних осіб з передової.

Яна народилася в місті Рівне. До війни готувалась до вступу в медичний університет. У 2017 році мрія здійснилася: Зінкевич вступила до Державної медичної академії Дніпра.

Коли почався Євромайдан, Яна разом з товаришами з рівненського осередку «Правого сектору» кілька разів їздили до Києва, а вдома проходили вишколи – вже тоді було зрозуміло, що Росія не подарує Україні такої самостійності. Вчилися окуопватися, робити пости, оборонятися і навіть стрибати з парашутом.

Коли почалася агресія Росії: було анексовано Крим, а Донбас стали захоплювати створені росіянами банди, почали створюватися добровольчі батальйони, і Яна виїхала на Донбас із першою групою.

Що масштабнішими ставали бої, то більш зрозумілим ставало, що медицини на фронті фактично немає  – ні у ЗСУ, ні У Національної гвардії, ні у добровольців.

«Оскільки я мала мінімальні знання, то сама почала формувати хоч якісь аптечки з того, чим допомагали небайдужі. Почала вчити людей надавати першу допомогу собі та побратимам, чогось довчатися самостійно з книг та відео. Усе – у межах можливостей. В одному з перших боїв, за Карлівку, я витягувала пораненого кілька кілометрів, і повернулася за ним, коли всі інші уже відходили. Це був початок липня. Після цього бою командир викликав до себе, вручив свій нагородний ніж і благословив мене на подальшу роботу, зробивши начмедом “Добровольчого українського корпусу”» – згадує Яна Зінкевич.

Яна чи не одразу зрозуміла, що, будучи бійцем, великої допомоги дати не зможе. Бійців було хоч і мало, але вони були, а от медиків не було. І під час одного з обстрілів зареклася: якщо виживе, то створить службу госпітальєрів.

Одного разу вона з побратимами ледь не потрапила у полон.

«Ми стояли в Степанівці, а поранених вивозили до Амвросієвки. Якоїсь миті закінчилися препарати, так що ми відправились у найближчий населений пункт. Спокійно під’їхали до блокпосту, а там “сепари”. Добре, що за кілька днів до цього з нашої машини зірвало прапор. Ми їм стали доводити, що ми свої, тобто їхня ж медична служба. Уся машина в крові, матраци в крові. Загалом, косили “на дурників” – якимось чудом нас пропустили. Знаю, що я без сумнівів підірвала б себе. І так, аби забрати побільше ворогів із собою. У мене завжди в кишені була граната. Добровольцям до полону потрапляти не можна, тим більше жінкам», – розповідала Яна.

Вона каже, що  була готова загинути чи бути пораненою на передовій, але не була готова отримати травму, повертаючись на базу. А саме це і сталося.

5 грудня 2015 року на трасі Дніпро-Донецьк автомобіль медбатальйону «Госпітальєри» з Яною Зінкевич на пасажирському сидінні та Максимом Корабльовим («Стрілком») за кермом через незадовільний стан авто та гуми винесло з траси, внаслідок чого воно 7 разів перекинулося. Під час ДТП Зінкевич дістала повний перелом хребта, переломи половини ребер та ключиці, ушкодження внутрішніх органів, гемопневмоторакс, контузію серця та легень… Медики потім казали, що вона не мала б вижити. Але, провівши декілька місяців у лікарні, вона змогла вижити, хоча і має тепер пожиттєву інвалідність і пересувається на інвалідному візку. Вже будучи прикутою до візка, Яна виносила і народила дитину, хоча шанси на те, що мама і немовля залишаться живими – були мізерні.

Яна зізнається: після травми та всього пережитого в неї залишилася десь одна десята здатності відчувати будь-які емоції, та, поза тим, озираючись назад, дівчина ні про що не шкодує.

«Опіати я приймати не хочу, хоч вони й прописані на кілька років. Знеболюючі майже не діяли одразу, ще в лікарнях. Цей біль ніколи не припиняється у всіх спинальників – із ним потрібно жити, із ним уже й помираєш… Із тим треба просто змиритися, прийняти як те, що не можна змінити. Але коли я озираюся на своє життя, коли бачу обличчя хлопців, яких урятував батальон, розумію: що я би все повторила знову», – каже госпітальєрка.

Після тривалого лікування і реабілітації, Зінкевич стала опікуватися питаннями реабілітації ветеранів АТО. Вона наголошує: лікувати ветеранів із посттравматичним синдромом можуть тільки психологи, які самі пройшли війну.

«Є така програма, такий принцип: рівний – рівному, тобто з пацієнтом і постраждалим ветераном працюють такі ж ветерани. І коли до них приходить, скажімо, цивільна дівчина – молода, здорова – і говорить, що от – я психолог, я можу з вами поспілкуватися. То з нею не будуть говорити, бо їй не довіряють, вона не входить у категорію “своїх”. “Свої” – це ветерани, це благодійники, меценати, волонтери, які допомагали. Решта людей, особливо в посттравматичний період, вважаються чужими» – стверджує Зінкевич.

Коли під час виборів 2019 року стала очевидною загроза російського реваншу, Яна вирішила продовжити свою боротьбу за вільну і незалежну Україну в  політиці, і для цього увійшла в команду партії «Європейська солідарність».

На виборах до парламенту в липні 2019-го року Яну було обрано народним депутатом. Вона очолила новостворену Тимчасову комісію з питань ветеранів у Верховній Раді. Також була обрана секретарем комітету з питань здоров’я нації, медичної допомоги та медичного страхування у Верховній Раді України IX скликання, голова підкомітету з питань військової медицини.

Сторінка в ФБ Яна Зінкевич

 

ВОЛОДИМИР ПРАВДИЧ-НЕМІНСЬКИЙ (1879-1952) — вчений фізіолог, нейрохімік. Отримав першу у світі поверхневу електроенцефалограму. Зазнав репресій.

Народився  у Києві в родині польсько-українського шляхетного роду. Спершу навчався у Казанському університеті, а згодом перейшов на навчання до Київського університету, де отримав диплом І ступеня з хімії на природничому відділенні фізико-математичного факультету.

З 1908 року Правдич-Немінський працює у лабораторії фізіології Київського університету асистентом, паралельно викладає фізіологію та хімію. У цій лабораторії протягом 1908-1914 років він виконав свої найзнаменитіші праці з дослідження електричної активності кори головного мозку собаки.

Перші виміри були зроблені лише 1912 року, бо до того потрібно було придбати, а потім розібратися зі складною апаратурою. Дослідження Немінського здійснювалося за допомогою струнного гальванометра, коливання якого записувалися на фотопапері, що рухався. Це дозволило вперше здійснити справжній запис електричних коливань у головному мозку жаби та собаки, який автор назвав “електроцереброграма”.

На момент цих експериментів все ще була не дуже ясною природа електричної активності мозку. Деякі дослідники розглядали їх як продукт взаємодії власне активності нервової тканини, а також руху крові по судинах, що омивають мозок та м’яз. У своїх статтях Немінський спростував ці ідеї, чітко довівши, що характер електричних хвиль мозку не пов’язаний зі змінами частоти пульсу дослідної тварини. Щоб довести, що записані потенціали мають саме нервову, а не м’язову природу, дослідник використав блокатор нервово-м’язової передачі кураре. Також він підтвердив, що електричні сигнали, записані через штучно зроблений отвір у черепі, ідентичні тим, що вдається зареєструвати з неушкодженої поверхні голови собаки. Таким чином, Немінський відкрив можливість використання вимірювання елекричної активності кори головного мозку не лише в наукових експериментах, але й у клінічній практиці для людини.

Немінський також виділив 7 типів хвиль, що спостерігаються на записаній електроцереброграмі, та назвав їх римськими цифрами – I, II, III, IV, V, VI і VII. Для кращої роботи струнного гальванометра ним був розроблений подвійний ключ-комутатор та апарат для виготовлення струн.

Наукові праці Немінського були опубліковані в німецьких журналах у 1912 та 1913 роках і швидко стали відомі в науковій фізіологічній спільноті. На жаль, як ми бачили вище, особисті фінансові труднощі, тяжкі умови війн та революцій перервали перспективну серію досліджень Правдича-Немінського. Лише 1925 року вийшла його наукова праця, яка узагальнювала весь досвід нейрофізіолога. Він і надалі намагався вивчати електричні явища, попри матеріальну скруту та політичний тиск.

У другій половині 1920-х років вийшли його наукові статті, присвячені іншому методу – електроміографії. Правдич-Немінський виявив, що електрична активність у скелетному м’язі присутня не одночасно по всьому м’язу, а по черзі: спочатку нервовий компонент, а далі м’язовий. За допомогою електроміографії він вивчив динаміку втомлюваності м’яза.

Тим часом у 1924 році маловідомий на той час німецький психіатр Ганс Бергер здійснив запис активності головного мозку людини. У статті, опублікованій 1929 року він назвав метод “електроенкефалографією”, а різні типи коливань, які принципово не відрізнялися від тих, що спостерігав Правдич-Немінський на собаці – грецькими літерами “альфа”, “бета”, “гама”, “дельта”, “тета”, “мю”. Цікаво, що Бергер знав про праці Правдича-Немінського та посилався на його роботи. Втім, чомусь він обрав шлях уведення нових термінів. Німецькі колеги довго не сприймали значення роботи Бергера, тому, ймовірно, в рівних умовах відбулася б конкуренція між термінами Правдича-Немінського та Бергера. Втім, це було неможливо. 22 квітня вийшла праця німця, а 5 листопада український професор уже був арештований.

Повернувшись до нормальних умов праці 1949 року, Правдич-Немінський намагався повернути свій пріоритет. Але, на жаль, його вже було нечутно за залізною завісою.

Після арешту у березні 1930 року вчений був висланий на заслання до Архангельську на три роки. До осені 1931 року працював там лікарем. Надалі був звільнений та знову став до наукової роботи.

З березня 1932 року став професором, а невдовзі завідувачем кафедри фізіології Вологодського ветеринарного інституту. Але 1933 року Правдича-Немінського було звільнено як «представника старої буржуазної інтелігенції» та через його «ідеологічну ворожість».

З 1 вересня на запрошення директора Соломона Гарелика був прийнятий на роботу завідувача кафедри фізіології й ендокринології нещодавно створеного В’ятського зооветеринарного інституту, де суттєво поповнив обладнання кафедри. Але невдовзі директор Вологодського ветеринарного інституту Михайло Попов написав донос на Правдича-Немінського до Наркомату сільського господарства СРСР, тому професора було вигнано з інституту.

У 1939—1940 працював завідувачем кафедри фізіології сільськогосподарських тварин Полтавської державної аграрної академії.

У 1940 році створив кафедру фізіології людини й тварин у складі біологічного факультету Петрозаводського державного університету, заклавши фундамент нейрофізіологічному напрямку роботи кафедри. З 1941 по 1944 роки Правдич-Немінський був завідувачем кафедри фізіології людини і тварин Саратовського університету.

У 1949 році призначений керівником лабораторії електроцеребрографії та загальної фізіології Академії медичних наук СРСР. Але здоров’я вченого було підірване і року він помер.

Крім головного революційного відкриття – електроцереброграми, тобто можливості реєструвати електричну активність головного мозку за допомогою електродів, розміщених на поверхні неушкодженого скальпу, вчений розробив декілька нових електрофізіологічних приладів, зокрема подвійний ключ-комутатор і апарат для приготування металічних струн до гальванометру Ейнтховена.

Окрім робіт з електроенцефалографії й електроміографії Правдич-Немінський вивчав біохімічний вплив іонів амонію на перебіг електричних явищ. Він показав, що поява іонів амонію у нервовій тканині супроводжує перебіг хвилі збудження по нерву. Також у своїх роботах за допомогою розробленого ним 1943 року методу мікрохімічного визначення аміаку фізіолог встановив концентрації амонію при різних функціональних станах організму тварини, зокрема при втомі. Також Правдич-Немінський вивчав токсичність розповсюджених у тогочасній медицині солей роданідів, застерігаючи лікарів від їх надмірного застосування.

Досліджував також механізми зсідання крові й особливості фагоцитозу в крові за різних умов. Для цього Правдич-Немінський розробив метод дослідження фагоцитозу in vitro.

Дізнатися більше про видатного науковця можна тут6 https://my.science.ua/pravdych-neminskyj-1879-1952-persha-eeg-ta-borotba-za-nejronauku/

 

Усі ми чули про самобутніх народних художників, наприклад, про ту ж Марію Приймаченко. Але подібне ж явище є в поезії. Одна з його представниць:

 

МАРФА БОНДАРЕНКО (1892-1970) — народна поетка.

Народилася в с. Орлова Балка (нині с. Петрове на  Кіровоградщині), в бідній селянській родині, з  дитинства працювала в наймах, освіти не отримала. Грамоти навчилася самотужки.

Вірші почала складати в дитинстві. Якось батько знайшов благенькі аркушики, списані дитячою рукою, і спалив їх, а юну авторку добряче побив. Відтоді тривалий час дівчина писала крадькома.

Від  1913 р. Бондаренко мешкала в Полтаві, де працювала на залізниці.

1934 р. перші вірші поетеси-аматорки з’явились у полтавській пресі. Марфа Бондаренко створила чимало віршів, які увійшли до альманахів, збірок «Степові квіти», «Добрий ранок», «Вінок полтавських квіток» та інших, а також тексти пісень, що їх  взяли до свого репертуару  місцеві виконавці.

Незважаючи на слабке здоров’я, Марфа Сидорівна брала активну участь у громадському житті. Збирала українські народні пісні, прислів’я, приказки.

1957 р. вийшла друком збірка її поезій «Життя наше золоте». Серед віршів чимало «ідеологічно правильних» – про комунізм, владу рад та дружбу з Росією. Але навіть їм притаманні щирість почуття і свіжість образів, що в найповнішій мірі розкриваються у віршах про рідну землю, красу природи і людські почуття.

Марфа Бондаренко також збирала українські народні пісні, прислів’я та приказки. Товаришувала з народними поетками Параскою Амбросій, Фросиною Карпенко, Христиною Литвиненко.

 

ОРЕСТ-СТЕПАН ВЛОХ (1934-2009) — видатний фізик, засновник і директор Інституту фізичної оптики, з робіт якого в СРСР почалося вивчення нелінійних параметричних оптичних ефектів. У 1986 році саме завдяки йому було зупинено ланцюгову реакцію на Чорнобильської АЕС. Громадсько-політичний діяч, один з засновників Руху.

Народився року у місті Винники Львівської обл., в селянській родині. З 1952 — студент, лаборант, ст. лаборант, аспірант, асистент, доцент, професор, зав. кафедрою нелінійної оптики Львівського державного університету ім. І. Франка.

З 1992 до 2009 року — директор Інституту фізичної оптики Міністерства освіти і науки України. З 2014 року Інститут фізичної оптики МОН України носить ім’я  Ореста Влоха.

Світовий авторитет вченого здобув відкриттям явища електрогірації в кристалах і низки нових оптичних ефектів. Його наукові праці і винаходи присвячені фізиці твердого тіла, оптичному матеріалознавству, параметричній кристалооптиці, структурним фазовим переходам в сегнетоелектриках і сегнетоеластиках, кристалам з неспівмірно модульованою структурою, оптичним методам запису і передавання інформації, поляриметрії, спектроскопії, радіоекології, історії фізики. Вони залишились вагомим вкладом у вітчизняну науку, в її утвердженні на світовому рівні.

У Львівському державному університеті ім. Івана Франка Влох заснував кафедру нелінійної оптики. З його ініціативи у Львові засновано науково-дослідний Інститут фізичної оптики Міністерства освіти і науки України, який він очолював до останніх днів.

Величезний внесок вчений зробив у в усунення наслідків Чорнобильської трагедії.

“Відразу після катастрофи там утворилося оплавлення урану, ніяк не можна було з ним ради дати, а там того урану 200 тон, міг статися вибух. Ми би з вами тоді тут не сиділи, якби 200 тон урану раптом вступили в ланцюгову реакцію… А я тоді довго читав в університеті ядерну фізику, був автором багатьох наукових статей. І мене закликали на таємну нараду вчених і військових в Москву… Я тоді запропонував припинити сипати на реактор свинець, щоб спинити ланцюгову реакцію. Свинець при тій температурі випаровується і отруює довкілля. А якщо сипати сполуки кадмію, то нейтрони, які утворюються при поділі урану, будуть схоплюватися кадмієм, а не іншим ядром урану, і ланцюгова реакція припиниться… І от почали сипати карбід кадмію, і таким чином загасили реакцію”, – розповідав Орест Влох.

Влох  був не лише видатним вченим. Він — один із засновників Львівської регіональної організації Народного Руху України за перебудову та перший голова цієї організації. За його керівництва Львівська організація Руху здобула повну перемогу на парламентських виборах до Верховної Ради Української РСР у 1990 р. в Львівській області.

Влох як один із засновників Руху та Народний депутат Верховної Ради України 1-го демократичного скликання, був організатором багатьох заходів, спрямованих на підняття національної свідомості українців в період 1988—1991 рр. У своїх виступах він відстоював необхідність відновлення історичної, культурної і духовної ідентичності українців.

 

Привітаємо з днем народження двох митців:

НАТАЛІЯ ВЕРГУН (1938) — художниця.

Народилася в місті Охтирка на Сумщині. Закінчила Харківське художнє училище та Ленінградський інститут живопису скульптури та архітектури ім. І. Рєпіна АМ СРСР (1968).

Художниця рано визначилась зі своєю головною темою, тому її пейзажі, натюрморти, сюжетні картини позначено ключовим словом «сільський». Наталя Вергун змалку пізнала реалії життя українського села і це надавало її роботам автентичної цінності. Тих, хто уявляв собі життя колгоспного села переважно за яскравими святами урожаю, картини художниці, які з’явились на виставках наприкінці 1960-х років, дивували надзвичайно простим і суворим побутом і непоказним виглядом селян, переважно жіноцтва.

Також впадала в очі незвична експресивність жорсткого рисунка часто незграбних постатей з великими руками, ногами і непомірно широкими спинами, а земляний колір нечітко промальованих обличь нагадував саме цей природний матеріал.

Картини хвилюють неспокоєм, який зачаївся у контрастах занадто глибоких тіней і сліпучого світла, ритмах рухів, знарядь праці, природних об’єктів. Навіть в них відчувається внутрішня дійова енергія, що нарівні з людськими образами одушевляє зображення кожної хати, жердин паркану, рослин…

Історична правда творів Вергун і повне психологічно-духовне ототожнювання себе зі своїми героями стали суттю філософії її творчості. А осмислення селянської праці, як біблійного «здобуття хліба насущного у поті лиця свого», споріднило цю велику тему творчості Наталі Вергун із селянською темою у світовому мистецтві. Може, тому один із знакових творів художниці «Вечеря хлібороба», що майже унаочнив рядки шевченківської поезії («сім’я вечеря коло хати»), поєднав у собі композиційно-живописні ремінісценції великих мрійників про майбутнє українського колгоспного села – художників-бойчукістів та «художника селянської теми» Вінсента ван Гога – безсмертну яблуневу символіку перших і постулат другого: «селян треба писати так, немов ти сам один із них, немов ти відчуваєш і думаєш так само, як вони».

Побачити картини Наталії Вергун можна тут: http://proslovo.com/person/44-123-vergun-natalya і тут: https://artchive.ru/artists/40788~Natal%27ja_Ivanovna_Vergun/works/558178~Urodilo_Iz_tsikla_Rodnaja_zemlja

 

ЛЕОНІД ВАНДЕНКО (1950) — художник.

Народився у селі Тракт, нині Гайворонського району Кіровоградської області. У 1976—1978 роках займався у студії образотворчого мистецтва в Одесі. Протягом 1978—1999 років — навчання і творчість у майстерні Заслуженого художника України В. Г. Власова.

З 2010 року — заступник директора Одеського художнього училища ім. М.Б Грекова, викладач спеціальних дисциплін.

Неодноразово брав участь в обласних, республіканських та міжнародних виставках. Для творів художника характерна насиченість і соковитість колориту, виразність і енергійність форм , які створюють життєствердний настрій.

Подивитися роботи художника можна тут: http://vandenko.com.ua/index.htm

 

РОМАН СТЕЛЬМАЩУК (1965-2015) — музикознавець, композитор, засновник ансамблю A cappella Leopolis та Фестивалю давньої музики у Львові.

Батько Романа Стельмащука був композитором. Роман навчався у Львівській державній консерваторії ім. М. Лисенка, яку закінчив як композитор (у класі . Мирослава Скорика та як музикознавець. В аспірантурі при Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського у Києві захистив кандидатську дисертацію на тему «Модерністичні тенденції у творчості українських композиторів Львова 20-х — 30-х рр. ХХ ст.: естетичні та стильові ознаки в контексті епохи».

2002 року заснував ансамбль «A cappella Leopolis», а наступного року – Фестиваль давньої музики у Львові.

Разом з ансамблем A cappella Leopolis Роман Стельмащук здійснював виконання та запис давньої української музики, зокрема анонімних партесних концертів, церковної музики грекокатолицької церкви XVII ст. (Микола Дилецький, Фома Шеверовський, Арсеній Цибульський, анонімні композитори).

Стельмащук також є автором оркестровок та аранжувань ряду творів українських композиторів: опери «На русалчин Великдень» Миколи Леонтовича, вокальних творів Василя Барвінського і Станіслава Людкевича.

Послухати A cappella Leopolis https://www.youtube.com/watch?v=z2YfJ44c0qg

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі проти російської збройної агресії. Як зазвичай,  почнемо з того, хто пішов захищати не тільки свою країну від ворога, але й свій рідний край від окупантів.

 

СЕРГІЙ ПЕРЕПЕЛИЦЯ (1977-2018) — сержант ЗСУ.

Народився в селі Званівка Донецької області. Закінчив Бахмутський індустріальний технікум. Працював ковалем на Донецькій залізниці, в липні 2016 року обраний депутатом Званівської сільради.

“Він був громадським діячем, великим патріотом України, ще до війни був активістом проукраїнського руху, завжди першим в усьому. Він дуже багато зробив для свого села, для об’єднання громади. У мене немає слів, щоб розповісти, яка це втрата для всіх нас”, – розповіла мешканка Званівки Галина Олійнікова.

30 січня 2017 року Сергій вступив на військову службу за контрактом, з березня 2017-го — сержант, головний сержант 2-ї штурмової роти 46-го ОБСП «Донбас-Україна». Воював на Світлодарській дузі, боронив Гладосове і Травневе (звідки родом його мати).

21 квітня 2018 року загинув вранці під час виїзду на бойове завдання внаслідок підриву машини ГАЗ-66 на міні поблизу села Травневе. Тоді  ж ще один боєць зазнав бойової травми.

 

В останню путь Сергія у Званівці проводжали на колінах.

Без батька лишилися дружина та  двоє дітей — доросла донька і син.

 

ЮРІЙ АМЕЛЬЧАКОВ (1975-2014) – старший лейтенант ЗСУ.

Народився у Житомирі.

У часі війни — старший лейтенант 30-ї ОМБр.

Увечері 30 липня 2014 група солдатів бригади на двох броньових машинах МТЛБ збилася з дороги та заїхала у розташування супротивника поміж с. Степанівка та Дмитрівка, Шахтарський район, Донецької області. Одна машина була знищена вогнем ворога, а інша захоплена, у полон потрапило троє захисників України. Під час обстрілу, за словами вцілілих військовослужбовців, загинули солдати Шанюк Петро та Лук’янчук Богдан.

Юрій Амельчаков дістав важкі поранення та зміг відповзти у поле, добу йому дзвонили хлопці з передової (зі взводу Юрія) та просили у командирів піти на пошуки. Але ні командир бригади, ні командир батальйону не дозволили. Через відсутність орієнтирів знайти його не вдалося, помер від поранень.

Останній дзвінок до Юрія був о 4-й годині ранку 31 липня. Він уже хрипів та ледь говорив.

Тіло загиблого вояка було випадково знайдено лише наприкінці 2014 р. та доставлено до моргу м. Шахтарськ. 23 грудня 2014 р. тіло було передано українській стороні, після чого почався майже 8-місячний процес ідентифікації.

Без Юрія залишилися син та донька.

 

АНАТОЛІЙ ХРОНЕНКО (1968-2014) — солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився у Миколаєві.

З початком російської агресії навесні 2014 року добровольцем зголосився до лав ЗСУ. Стрілець-помічник гранатометника, 3-й аеромобільно-десантний батальйон 79-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ ЗСУ. З літа 2014 року брав участь в АТО.

28 вересня 2014 року колона техніки українських військових, яка рухалась у напрямку старого терміналу Міжнародного аеропорту «Донецьк», потрапила під обстріл російсько-терористичних угрупувань зі сторони вулиці Путилівська Роща міста Донецьк. У ході бою бронетранспортер БТР-80, в середині якого перебував солдат Хроненко, був підбитий російським танком Т-72, унаслідок чого 2 військовослужбовців 79-ї аеромобільної бригади загинуло, в тому числі Анатолій Хроненко. З того часу, вважався зниклим безвісти. Ідентифікований завдяки експертизі ДНК.

По смерті залишилася мати.

 

ВІТАЛІЙ БАХУР (1989-2014) — десантник, старший лейтенант ЗСУ.

Народився в селі Зозулі на Львівщині. З дитинства мріяв про військову службу. Закінчив музичну школу по класу баяна, комп’ютерні курси. Після закінчення школи, у 2006 році, вступив до Львівської військової академії.

2010 року закінчив Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю «Бойове застосування та управління діями підрозділів наземної артилерії». По закінченні вишу у званні лейтенанта розпочав службу в Дніпропетровській десантній бригаді. В лютому 2012 року одружився.

Старший лейтенант, заступник командира батареї — інструктор з повітрянодесантної підготовки 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗСУ, смт Гвардійське, Дніпропетровська область.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України 25-та ОПДБр була залучена до АТО.

13 червня 2014 року десантники готувались до відправлення в зону проведення АТО. У ніч на 14 червня трьома військово-транспортними літаками Іл-76 МД з інтервалом у 10 хвилин вони вилетіли в Луганський аеропорт на ротацію особового складу. На борту також була військова техніка, спорядження та продовольство.

14 червня о 0:40 перший літак, під командуванням полковника Дмитра Мимрикова приземлився в аеропорту.

Другий Іл-76 МД під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, на борту якого перебували 9 членів екіпажу 25-ї мелітопольської бригади транспортної авіації та 40 військовослужбовців 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади, о 0:51, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, на висоті 700 метрів, був підбитий російськими терористами з ПЗРК. В результаті літак вибухнув у повітрі і врізався у землю поблизу аеропорту. 49 військовослужбовців, — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули.

Третій літак за наказом повернувся в Мелітополь.

 

АНДРІЙ БЄЛКІН (1977-2014) — підполковник ЗСУ, командир вертолітної ланки 16-ї окремої бригади армійської авіації.

Народився в місті Алушта в Криму. За національністю — росіянин. Мріяв стати льотчиком ще з дитинства, тому після закінчення школи вступив до Харківського інституту льотчиків ВПС України, де здобув спеціальність «Льотна експлуатація та бойове застосування літальних апаратів».

Служив у Бродах на Львівщині, в авіаційному полку. Проживав із сім’єю в селі Балки Рівненської області.

Налітав понад 1000 годин, з них 30 польотів по приладах, і 50 годин нальоту вночі. Починаючи з 2007 року проходив службу у складі українського миротворчого контингенту в Ліберії. 2012 року було чергове відрядження до Ліберії у складі 56-го окремого вертолітного загону 16-ї ротації ЗСУ.

Підполковник, командир вертолітної ланки вертолітної ескадрильї 16-ї окремої бригади армійської авіації 8-го армійського корпусу Сухопутних військ ЗСУ, м. Броди. Льотчик 1-го класу.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України з весни 2014 виконував завдання із доставлення вантажів та особового складу в зоні АТО. Вивозив поранених із зони бойових дій, перевозив на борту лікарів, медикаменти, харчі та зброю, постійно брав участь у порятунку колег-військових та цивільного населення.

Вже в перші дні протистояня у Слов’янську стало зрозуміло: Карачун для військових — це найважливіший стратегічний об’єкт. Це панівна висота в 167 метрів, з якої відкривається вид відразу на Слов’янськ і Краматорськ. Із неї проглядалися в’їзди і виїзди з обох міст. Із неї можна контролювати рух по одній з головних доріг області — траси Слов’янськ — Донецьк — Маріуполь. До того ж на вершині є телерадіопередавальний центр, що означає: уся територія навколо звідси легко прострілюється. Із самого початку АТО висоту зайняли українські війська. Але якщо терористи, які розмістилися біля підніжжя, мали можливість для маневру і користувалися перевагами «зеленки», то регулярні війська по суті залишалися блокованими на горі. Чи не єдина можливість доправити сюди підкріплення і продукти —  вертольоти. Це розуміли і терористи, постійно обстрілюючи бойові машини.

Одного дня Андрій повідомив дружині Надії: «Не хвилюйся, все буде добре. Злітаю на Карачун ще разок, це буде востаннє». Наврочив. Адже в авіаторів не прийнято називати майбутній політ  «останнім». Як у десантників — стрибок, у водіїв — рейс…

Того разу командир поставив цілком звичне завдання: доставити на точку спецапаратуру та військових і повернутися. Вертоліт швидко знайшов знайомий майданчик, торкнувся землі. Бійці, не гаючи ні хвилини, розвантажили спецвантаж. Запустили двигуни, пролунала звична доповідь: «63-й завдання виконав! Іду на зліт!» Та ледь колеса відірвалися від землі, як на гелікоптер хлинув шквал вогню. «Вертушка» вже була у повітрі, коли ворожа ракета, випущена з ПЗРК, наздогнала її і розсікла навпіл. Вибух, дим, полум’я…

Всі 9 осіб, які були на борту, загинули: командир екіпажу підполковник Андрій Бєлкін, борттехнік майор Руслан Мазунов, штурман капітан Дмитро Шингур; четверо співробітників СБУ — підполковник Володимир Шкіра, майор Ігор Горбенко, старший лейтенант Олександр Петрищук, старший прапорщик Марк Шпак та двоє спецпризначенців 3-го Кіровоградського полку старші солдати Олексій Волохов і Олександр Кондаков.

О 17:07 було зроблено доповідь керівництву АТО про зліт, а о 17:10 вже надійшла доповідь про падіння вертольота. За свідченнями очевидців, озброєна група терористів чекала на зліт вертольота. Бойовики пересувалася на двох легкових автівках та мікроавтобусі. Після пуску ракети з ПЗРК, вони втекли у напрямку найближчого населеного пункту Билбасівка, що поблизу Слов’янська.

Без Андрія залишилася мати, дружина та троє дітей.

 

ОЛЕКСІЙ ПУДОВ (1984-2017) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у місті Чугуєві на Харківщині.

Під час російської збройної агресії проти України з 2016 року проходив військову службу за контрактом в ЗСУ. Молодший сержант, командир гармати — командир відділення 1-го механізованого батальйону 92-ї ОМБр. Брав участь в антитерористичній операції на сході України.

28 квітня 2017 року російсько-терористичні угрупування обстріляли позиції українських військових в районі міста Красногорівка Мар’їнського району Донецької області з боку окупованого смт Старомихайлівка, застосувавши міномети калібру 120 мм та 82 мм, зенітні установки ЗУ-23-2, гранатомети та стрілецьку зброю. Внаслідок обстрілу загинув солдат Ігор Шапошник, ще четверо бійців дістали поранення. Молодший сержант Олексій Пудов внаслідок влучення міни (за іншими даними, — танкового снаряду) зазнав мінно-вибухової травми, — численних ушкоджень внутрішніх органів і травматичної ампутації ноги. Перебував у шпиталі в м. Дніпро у вкрай важкому стані, переніс кілька операцій. Помер 11 травня 2017 року.

Залишилися мати, сестра, цивільна дружина та маленька донька.

 

ОЛЕКСАНДР КАРМІЛЬЧИК (1981-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Раків на Івано-Франківщині.  У часі війни — командир відділення 93-ї ОМБр.

Загинув 14 квітня 2015-го поблизу селища Піски Ясинуватського району.

Без Олександра лишились мама, дружина та син.

 

ВІТАЛІЙ ФЕДИТНИК (1988-2015) — старший сержант ЗСУ.

Народився у селі Докучаєве на Кіровоградщині. Закінчив ПТУ, пройшов військову строкову службу. Проживав у Кіровограді, з 2010 року служив за контрактом, старший сержант, старший розвідник—командир відділення 3-го окремого полку спецпризначення.

16 лютого 2015 року забезпечував вихід української колони з пораненими та загиблими з-під Дебальцева. У колоні з підсилення був лише один БТР і БМП. В районі Новогригорівки бронетранспортер був підбитий під час переїзду залізничного полотна. Віталій загинув на полі бою. Разом з ним загинув капітан 3-го полку Юрій Бутусов і військовий кореспондент ТРК «Бриз» Дмитро Лабуткін.

Без Віталія лишились дружина та маленький син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада