Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
19.09.2020

19 вересня. Почнемо огляд народжених цього дня непересічних особистостей привітанням з ювілеєм письменниці, яку вважають найвідомішою за кордоном українською літераторкою. Не тільки художні, але й філософські роботи цієї авторки спричиняли скандали і ставали бестселерами. В Україні важко знайти того, хто ставився б до ювілярки нейтрально – її твори або піддають нищівній критиці, або захоплюються ними. (Зрозуміло, що я належу до останніх).

Далі в огляді:

  • композитор, засновник і перший директор Львівської консерваторії, нині – Львівська Національна  музична академія ім. Лисенка;
  • композитор, автор сучасних симфоній і опер;
  • поет, представник україномовної літератури Донеччини;
  • письменник і соціальний психолог, відомий несподіваними потрактуваннями сучасних суспільно-політичних процесів;
  • художник, провідною темою творчості якого є осмислення біблійних образів, і в першу чергу, образа Ісуса Христа;
  • музикант, співак, лідер рок-гурту «МЕРІ».

А також пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією. Серед них – етнічний росіянин, уродженець Росії, який добровольцем пішов захищати свою другу Батьківщині – від першої.


Починаємо:

ОКСАНА ЗАБУЖКО (1960) — письменниця, поетеса, есеїстка і публічна інтелектуалка. Найвідоміша за кордоном українська літераторка.

Оксана Забужко народилася у Луцьку, у шістдесятницькій родині з давніми історичними традиціями.

Батько письменниці, Стефан (Степан) Забужко (1926—1983) — педагог, літературний критик і перекладач (вперше переклав українською оповідання чеського композитора і письменника Іллі Гурніка), у сталінські часи був репресований і відбував заслання в Забайкальському краї. Мати, Надія Яківна Обжирко-Забужко (1926—2014) — вчителька української літератури, авторка популярних літературознавчих творів для школярів.  За словами письменниці, свою філологічну освіту вона отримала вдома.

Розпочаті у вересні 1965 р. репресії проти української інтелігенції змусили родину покинути Луцьк, і з 1968 року Забужки живуть у Києві.

Оксана Забужко закінчила філософський факультет та аспірантуру з естетики (1985) Київського університету імені Тараса Шевченка. Захистила кандидатську дисертацію на тему «Естетична природа лірики як роду мистецтва» (1987). Викладала естетику й історію культури в Київській державній консерваторії ім. П.Чайковського, з 1989 р. — старший науковий співробітник Інституту філософії НАН України.

1992 року викладала українську культуру в Університеті штату Пенсильванія як запрошений письменник. У 1994 отримала стипендію Фонду Фулбрайта і викладала українську літературу й культуру у Гарвардському та Піттсбурзькому університетах.

У 2001 році викладала літературну майстерність у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Писати вірші Забужко почала, за її словами, «з дописемного віку». Дебютувала з віршами в періодиці у 9 років, на 1973 р. у видавництві «Молодь» була запланована до друку її перша поетична збірка «Весняна акварель», передмову до якої написав Михайло Стельмах. Але в творчу біографію юної авторки знову втрутилися історичні події: під час репресій 1972 р. її батьки потрапили в «чорні списки», і «Весняну акварель», уже підготовлену до друку, було знято з виробництва. Тих своїх ранніх віршів Забужко ніколи потім не публікувала, а першу поетичну книжку, уже іншого змісту («Травневий іній»), змогла видати тільки в 1985 р.

Про свій ранній дебют вона згадує без ентузіазму і до вундеркіндів у літературі закликає ставитись обережно: «якщо я завдячую Радянській владі чимось добрим, то це тим, що вона вчасно поклала край моїй „літературній кар’єрі“ — на цілий брежнєвський період, — інакше я вельми швидко навчилась би, як приподоблятися дядям і тьотям з редакцій, і, либонь, так і не докопалась би до власного голосу, як воно зазвичай і відбувається з літературними „вундеркіндами“…».

Ключовими у творчості Оксани Забужко є теми національної ідентичності і гендеру. Перший роман Забужко – «Польові дослідження з українського сексу» вийшов у 1996 році і викликав бурхливі та суперечливі реакції критиків і читачів. Письмо Забужко — стилістично новаторське і інтелектуально провокативне — викликало нерозуміння з боку деяких вітчизняних критиків, незнайомих із здобутками світової критичної думки і фемінізму зокрема. У той же час читачі сприйняли роман дуже добре, він став першим бестселером незалежної України.

За соціологічним опитуванням агенції «Еліт-профі» 2006 року цей роман був визнаний «книжкою, що найбільше вплинула на українське суспільство за 15 років незалежності». Нині це найширше перекладений у світі твір нової української прози (15 мов), включений до багатьох обов’язкових списків та рейтингів сучасної східноєвропейської класики.

Фаховий філософ і культуролог, Оксана Забужко пише есеї і працює у жанрі нон-фікшн. Вона також звертається до української історії ХХ століття.

Її найвидатніший, за оцінками української та зарубіжної критики, роман, «Музей покинутих секретів» (2009), перекладений шістьма мовами, — це родинна сага, де присутні три ключові для української історії епохи — Друга Світова війна, 70-ті роки, ранні 2000-ні. Зокрема, авторка приділяє багато уваги добі УПА, демонізованій совєтською історіографією.

Важливою рисою письма Оксани Забужко є його зверненість до світу, націленість не лише на внутрішню аудиторію, доступність для західного читача. Письменниця також має надзвичайно виразний стиль, де «поетичний» та «інтелектуальний» голоси переплітаються і витворюють складну структуру.

Вихід книжки «Шевченків міф України» (1996) спричинив в Україні скандал. Консервативна публіка, що звикла ставитися до Шевченка як до ідола, палала гнівом. Такий собі письменник Сизоненко заявляв, що Шевченко — поет «простий», і «нічого тягнути його у вишукане та снобістське панство» «фрейдів, юнгів, шопенгауерів та шпенглерів». Одночасно московські євразійці критикували письменницю за нерозуміння «цивілізаційно-творчої ролі православ’я» і «російського месіанізму».

Скандал привернув увагу європейської преси. Газета Neue Zürcher Zeitung писала: «відкидання книжки Забужко українською критикою <…> показує, що українці ще дуже далекі від вироблення конструктивно-критичного ставлення до своїх національних міфів». Ця дискусія стала першим випадком в історії незалежної України, коли комуністи й радикальні націоналісти виступили спільним фронтом, об’єднані тим, що ріднило їх і з російськими євразійцями, — ненавистю до Заходу.

 

 

Найвідоміша книга Оксани Забужко у жанрі нон-фікшн — «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (2007).  (Додам від себе, що саме з цієї книжки почалося моє знайомство з доробком Забужко – враження було таке, наче з запилюженого міста потрапляєш у гори: спочатку кришталевим повітрям дихати аж боляче, втім, незабаром розумієш – як далеко видно крізь його прозорість).

У цьому безпрецендентному для України інтелектуальному бестселері, по-перше, українська культурна історія осмислена через Лесю Українку, жіночу постать, як «Іншого», з постколоніальної точки зору.

По-друге, Забужко пише про роль і свідомість української шляхти, яку, якщо скористатися образами самої Лесі Українки, можна назвати «великопанською» (на противагу «глибокохамській» совєтській) спільнотою.  Ця спільнота в різні часи включала братчиків Кирило-Мефодіївського братства, членів Громади, зокрема Олену Пчілкy — «матір українського націоналізму», мецената Євгена Чикаленка, саму Лесю Українку та багато інших, нині забутих або недооцінених визначних постатей. Оксана Забужко доводить, що чимало етичних та естетичних «кодів», вироблених шляхтою, стали неприступними сучасному читачеві.

По-третє, Оксана Забужко вважає лицарський («єретичний», гностичний) дискурс у Лесі Українки знаковим і таким, що вписує Україну у систему європейських міфологій.

Забужко не лишається осторонь політичних процесів.

Восени 2004 р. багато зробила для того, щоб привернути міжнародну увагу до президентських виборів в Україні. Напередодні Помаранчевого Майдану опублікувала у WSJ статтю Українська Солідарність, у якій передбачила масові протести у Києві, після чого в ЗМІ її стали називати «Помаранчевою Кассандрою».

28 листопада 2005 р. виступила на Перших Президентських слуханнях «Виклики, породжені свободою» з доповіддю Гуманітарна політика і державна незалежність. Доповідь викликала широкий суспільний резонанс, а також деякий вплив на політику тодішнього «помаранчевого» уряду. За наслідками слухань створено Громадську гуманітарну раду при Президентові України. Письменниці було запропоновано балотуватись у Верховну Раду України на виборах 2006 р. від Блоку «Наша Україна» (разом з братами Кличками, Вакарчуком і Русланою), але вона відмовилась — і звідтоді незмінно відмовляється від співпраці з будь-якими політичними партіями.

На президентських виборах 2019 року вперше висловила свою підтримку діючому політику – закликала підтримати Петра Порошенка.

З ім’ям Оксани Забужко пов’язаний вихід сучасної української літератури на міжнародну арену. Твори письменниці перекладені понад 20 мовами, окремими книжками виходили в Австрії, Болгарії, Італії, Ірані, Нідерландах, Німеччині, Польщі, Росії, Румунії, Сербії, США, Угорщині, Франції, Хорватії, Чехії, Швеції.

Поезії Забужко покладені на музику багатьма українськими та зарубіжними композиторами. З 2012 р. письменниця співпрацює з гуртом «Тельнюк: Сестри», п’ятий концертний альбом якого «Дорога зі скла: LIVE» створено головно на її вірші.

Забужко володарка багатьох українських і закордонних літературних премій і відзнак, зокрема:

2008 — Перша премія з літератури Союзу Українок Америки — за «Notre Dame d’Ukraine»

2008 — Гран-прі Всеукраїнського рейтингу «Книжка року-2008» — за «Notre Dame d’Ukraine»

2010 — 1 місце у Всеукраїнському рейтингу «Книжка року-2010» в номінації «Красне письменство» — за «Музей покинутих секретів»

2013 — Літературна премія Центральної та Східної Європи «Анґелус» (Польща) — за «Музей покинутих секретів»

Забужко видала поетичні збірки: Травневий іній (1985), Дириґент останньої свічки (1990), Автостоп (1994), Новий закон Архімеда (2000), Друга спроба. Вибране (2005), Вибрані вірші 1980—2013 (2013)

Прозові книги письменниці: роман «Польові дослідження з українського сексу» (1996), повість «Казка про калинову сопілку» (2000), «Сестро, сестро» (оповідання та повісті) (2003), «Книга Буття, глава четверта» (повісті) (2008), роман «Музей Покинутих Секретів» (2009), оповідання «Тут могла б бути ваша реклама» (2014)

Найбільш значущі роботи у жанрі нон-фікшн:

«Let my people go: 15 текстів про українську революцію» (2005), «Вибране листування на тлі доби. 1992—2002 (з Юрієм Шевельовим)» (2011), «Український палімпсест: Оксана Забужко у розмові з Ізою Хруслінською» (2014), «І знов я влізаю в танк…. Вибрані тексти 2012—2016: статті, есе, інтерв’ю, спогади»  (2016), збірка есеїв про знакові культурні особистості «Планета Полин» (2020).

Філософські праці: «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період» (1992), «Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу»  (1996), «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (2007).

Інтерв’ю з Забужко про книгу Notre Dame d’Ukraine: https://tyzhden.ua/Publication/2799

Більше дізнатися про Забужко: https://opinionua.com/2019/02/20/xto-taka-oksana-zabuzhko/

Хто ще – раптом ні, то дуже раджу підписатися на сторінку у ФБ:  Oksana Zabuzhko (Оксана Забужко)

 

Повернемося до більш ранніх часів і підемо за хронологією:

 

АНАТОЛЬ ВАХНЯНИН (1841-1908) — композитор, педагог і громадсько-політичний діяч.

Народився в місті Сеняві (нині – Польща) в родині о. Климента Вахнянина та його дружини Кароліни Файт — доньки чеського офіцера.

Вивчав теологію у Львівській духовній семінарії, займався літературною і музичною діяльністю.

1865 — організував перший Шевченківський концерт на західноукраїнських землях.

Деякий час викладав українську мову в гімназії у Перемишлі, згодом переїхав до Відня. Навчаючись на філософському факультеті Віденського університету, 1867 року організував студентське товариство «Січ» і став його першим головою. По завершенню університетських студій (1868) повернувся до Львова і продовжив педагогічну діяльність у Академічній гімназії.

Співорганізатор і перший голова товариства «Просвіта» (8 грудня 1868–1869). Тісно співпрацював з комісією з написання українських підручників для народних і середніх шкіл.

24 жовтня 1885 разом з Юліаном Романчуком організував народовську політичну організацію «Народна Рада», яка продовжила ідеї Головної Руської Ради. Разом з іншими лідерами народовців став ініціатором політики «нової ери», яка мала б сприяти унормуванню українсько-польських відносин у Галичині. 1894–1900 — двічі обирався депутатом Райхсрату (австрійського парламенту), у 1895—1901 роках був послом до Галицького сейму від Сокальського повіту.

1903 року заснував у Львові Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка (пізніше — Львівська консерваторія, зараз – Львівська Національна музична академія ім. М. Лисенка) та став його першим директором.

У доробку Вахнянина  опери «Купало», музика до драм Тараса Шевченка «Назар Стодоля», Федора Заревича «Бондарівна», хори і пісні.

Більше про Анатоля Вахнянина дізнатися можна тут:

https://moderato.in.ua/malenki-muzychni-istoriyi/svoyi-pro-svoyih-anatol-vahnyanin.html

 

ЄВГЕН СТАНКОВИЧ (1942) – композитор.

Народився у м. Свалява на Закарпатті в сім’ї вчителів. Після закінчення Ужгородського музичного училища вивчав композицію у Адама Солтиса у Львівській державній консерваторії імені Миколи Лисенка.

У Львові Станкович провчився півроку, після чого був призваний до лав армії. Відбувши військову службу, продовжує навчання в Київській консерваторії у класі Бориса Лятошинського, а з 1968 р. — Мирослава Скорика. Закінчивши у 1970 р. навчання в консерваторії, починає працювати музичним редактором у видавництві «Музична Україна».

Був головою правління (1990—1993), та головою (2004—2010) Спілки композиторів України. З 1988 — професор Національної музичної академії України, завідувач кафедри композиції. У 2017 році очолив оргкомітет Всеукраїнської відкритої музичної олімпіади «Голос Країни».

Євген Станкович є автором 6-ти симфоній та 12-ти камерних симфоній, опери, 5-ти балетів, інструментальних концертів, музики до кінофільмів тощо.

Послухати:

Камерна симфонія №3 для флейти та 12 струнних інструментів: https://www.youtube.com/watch?v=UF2mkue4AfQ

 

Відверто скажу, що наступний герой потрапив до огляду головно через те, що він уродженець і мешканець Донбасу, який репрезентує україномовну літературу регіону. Його вірші цілком пристойні, написані майстерно, не позбавлені спостережливості і глибині почуття. Втім, поетів подібного рівня чимало. Втім, для Донбасу, де значна частина літераторів пише на «общєпанаятном», його творчість є досить помітним явищем.

 

ЮРІЙ ДОЦЕНКО (1954) — поет.

Народився 19 вересня 1954 року в селі Малотараніці, що поблизу Краматорська на Донеччині, в сім’ї робітників. Після школи вступив до Донецького державного університету на українське відділення філологічного факультету. Після завершення навчання служив в армії на Далекому Сході, викладав рідну мову та літературу в школах Донеччини та Запоріжжя. З 1978 року — на журналістській роботі.

Перша збірка віршів «Літо чебрецеве» побачила світ у видавництві «Донбас» 1984 року. Від першої до другої збірки пролягла відстань у довгі і важкі десять років. Книжку «Дерев мотив глибинний» видало творче об’єднання «Лад» за сприяння відомого поета і прозаїка Петра Бондарчука.

Третю збірку «Золотий апостроф» випустив у 1998 році Український культурологічний центр м. Донецька.  Опісля вийшла у світ четверта книжка вибраних поезій «Осінні багаття».

П’ята збірка «Вереснева паморозь» побачила світ у 2007 р. знову ж таки в Українському культурологічному центрі.

Шоста збірка поезій «Переступний вік» вийшла друком у 2012 році.

Поетичні добірки Юрія Доценка друкувалися у багатьох колективних збірках  та всеукраїнських літературних газетах та журналах.

Доценко також автор багатьох віршів для дітей. Крім поетичної творчості та журналістики, займається ще й перекладом.

Поезія Юрія Доценка – спокійна, розважлива, поміркована, щемливо інтимна. Уже самі назви збірок його віршів говорять про це, з їхніх сторінок постає природа у всьому розмаїтті, але така, що, пройшовши через чутливе серце поета, стає живою і пульсуючою.

А ще виразно відчувається у поезії національна гідність. Українське слово, Україна –  для Доценка невід’ємні у своїй суті поняття.

Почитати вірші Доценка можна тут: http://webcache.googleusercontent.com/search?q=cache:sCCjPBQJzL0J:ukrlife.org/main/cxid/docenko.doc+&cd=1&hl=uk&ct=clnk&gl=ua

От для прикладу:

 

ЧОВЕН

Скресала річка – і льоди,

Мов аркуші, перевертала.

І знаки талої води

В промінні сонця проступали.

 

На течії повільний плин

Натужно човен повертався,

Від дна твердого відривався

І важко за водою плив.

 

Дзвенів обірваним ціпком,

Неначе тронкою, в тумані,

Немов незрячий на світанні

Шлях помацки шукав веслом.

 

Куди його потік приб’є,

Чи знайде берег сподівальний,

Чи збереже весло останнє:

Нехай одненьке, та – своє?..

 

Скресала річка – і льоди,

Мов аркуші, перевертала.

А човен плив поволі далі

По самі вінця – у воді…

 

Наступний герой огляду вирізняється несподіваними і оригінальними потрактуваннями суспільно-політичних процесів. Погоджуватися з ним чи ні – то справа кожного, але ознайомитися з його точкою зору не завадить.

 

ОЛЕГ ПОКАЛЬЧУК (1955) – письменник, соціальний психолог.

Народився у м. Луцьк в сім’ї краєзнавця та діалектолога Володимира Покальчука. Молодший брат письменника і перекладача Юрія Покальчука.

Закінчив біологічний і психологічний факультети Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Навчався в Московському літературному інституті ім. О. М. Горького, проходив стажування в Київському Інституті літератури імені Тараса Шевченка. Працював викладачем зарубіжної літератури в Луцькому педагогічному інституті. До вересня 2006 року працював головним спеціалістом прес-служби Кабінету Міністрів України.

Покальчук досить критично ставиться, якщо не сказати – песимістично ставиться до багатьох процесів, які можуть надихати багатьох. Осмислювати його підході та аргументи корисно для того, щоб не втрачати зв’язок з реальністю.

Варте уваги інтерв’ю з Покальчуком: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2852496-oleg-pokalcuk-socialnij-i-vijskovij-psiholog.html

Сторінка в фб: Oleh Pokalchuk

Статті Покальчука в «Дзеркалі тижня»: https://zn.ua/ukr/author/oleg__pokalchuk

В своїй книзі «Тремтячі еліти» Покальчук розмірковує з приводу того, що обставини сьогоднішнього життя в Україні її громадяни сприймають здебільшого як трагічні. У психології таке бачення ситуації зветься «катастрофізмом». І це вже ледь не визначальна риса національного характеру. Кожен, особливо за пляшкою, не від того щоб попліткувати про «трагедію української державності», прикидаючи, як «скоро все розвалиться». Більшість сучасних суспільних небезпек нечутні й невидимі для загалу. Наші державні діячі, що стали державними з волі випадку, бачать їх лише в силу обставин. Але замість того, щоб, як належить еліті, першими зустріти удари долі і гідно відповісти на них або з честю впасти, вони з острахом, заплющивши очі, пропускають кожну навалу повз себе. Так діти під час пожежі ховаються під стіл або в комірчину, де темно і тихо. Поки що. Звідки в можновладців така інфантильна поведінка, що копіює форму влади, але аж ніяк не її суть?

Юродивість української політики-прокляття з минулого? Україна – незавершений проект вікінгів? Боягузтво – це рушійна сила політичних самозванців? Історичні факти, гіпотези етнопсихології та соціальної психології… Покальчука розповідає в своїй книжці про підсвідомий вплив древніх архетипів на сьогоднішню поведінку суспільства, еліт і всю українську політику. Український народ ніяк не перетвориться на націю. Хто чи що стоїть на заваді? Тремтячі еліти. Це покоління імітаторів, що перебувають у стані підвищеної тривожності, переляку і страху. Бо на початку часів їхні політичні предки відзначалися не лише звитягою, а й підробками, вбивствами, насильством та обманом. Вибір за нами: або розплачуватися, або змінювати свою долю…

 

ВАСИЛЬ СЕМЕНЮК (1957) — художник і педагог.

Народився в селі Чорний Потік Івано-Франківської області. Закінчив Український поліграфічний інститут ім. І. Федорова у 1987 році.

Працює в галузі живопису, графіки, декоративно-прикладного мистецтва. Викладає у Львівській національній академії мистецтв, доцент.

Автор численних живописних композицій за мотивами творів В. Симоненка, Б.-І. Антонича, О. Ольжича та багатьох інших. Протягом декількох десятиліть працює над створенням графічних та живописних образів Ісуса Христа. Образ Христа є знаковим у творчості Василя Семенюка, про що свідчать живописні роботи на склі, кольорова графіка та лінорити.

Поживитися більше творів художника можна на його сторінці у ФБ: Василь Семенюк

 

ВІКТОР ВИННИК (1976) — музикант, співак, лідер рок-гурту «МЕРІ».

Обоє батьків — уродженці села Сможе Сколівського району Львівської області. З 1984 року родина жила у м Трускавець, тут Віктор закінчив  загальноосвітню і художні школи.

З 1993 до 1998 навчався на художньому факультеті Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника в Івано-Франківську. Займався народними танцями, а також був гітаристом у ВІА при Івано-Франківській державній медичній академії. По закінченні вишу кілька років працював вчителем креслення в сільській школі.

У 1996, будучи студентом, заснував гурт «МЕРІ». У 1998—2003 — як гітарист та автор пісень співпрацює з гуртом «НеМо».

У 2003 році Віктор Винник залишив гурт «НеМо», щоб повністю зосередитися на творчості власної групи «МЕРІ». Зараз цей авторський проект має назву «Віктор Винник і «МЕРІ».

За час свого існування група Віктора Винника «МЕРІ» видала п’ять студійних альбомів: «Мерідіани» (2007), «Війни в прямому ефірі» (2010), «Кулями любов…» (2014), «Я z України» (2016) та «Снайпери-Амури» (2020).

Віктор Винник є автором текстів і музики до всіх пісень групи «МЕРІ», за виключенням пісні «Колір чорний» (слова Степана Руданського) з альбому «Я z України», а також пісні «Біла ріка» (слова та музика написані у співавторстві з Остапом Канакою) з альбому «Кулями любов…».

На пісні Віктора Винника і групи «МЕРІ» з 1999 по 2018 рр. було відзнято 23 кліпи. Серед закордонних концертів Віктора Винника і «МЕРІ» були виступи у США (2007), Італії (2010), Польщі та Латвії (2013—2015), Великій Британії (2016) та інші.

Віктор Винник пише пісні для багатьох українських виконавців. Серед них: Андріана (зокрема, пісня «В нашому серці»), «Kozak System» (пісня «Така, як літо»), «TaRuta» (пісня «Любов і музика»), Ростислав Кушина (зокрема, пісня «Волонтер»), Олеся Киричук («Іменем кохання») та інші.

У 2017 році Віктор Винник видав свою дебютну книжку «90/60/90. Без імен». Вона є до певної міри автобіографічною, бо автор описує в ній цікаві історії свого шкільного і студентського життя, яке пройшло у 1990-ті роки.

У березні 2020 року відбувся реліз п’ятого альбому групи «МЕРІ» під назвою «Снайпери-Амури».

Віктор Винник не проводить жодних виступів у Росії. Пісні пише виключно українською мовою. З початком російсько-української війни на сході України Віктор почав писати більше пісень на суспільно-політичну тематику.

У 2014—2017 роках були написані кілька пісень, присвячені військовим, воїнам-добровольцям, волонтерам: «Падала зоря», «На шматки», «Good bye, Russia», «Наш кордон», «Про них».

У пісні «Я Z України», написаної ще у 2011 році, Віктор Винник підняв тему тотальної русифікації України. Пісня набула широкого розголосу у листопаді 2016 році після введення її в ротацію кількома загальноукраїнськими радіостанціями у день набуття чинності закону про квоти на українську музику в ефірі радіостанцій.

Навесні 2017 року Віктор Винник долучився до соціально-мистецького проекту «Пісні війни», де разом з ветераном АТО Богданом Ковальчиним виконав пісню «На схід» і взяв участь у зйомках кліпу на цю композицію.

Восени 2017 року Віктор зняв кліп на пісню «Про них», присвячену українським добровольцям, які воюють на сході України. Кліп знімали у селі Широкине, безпосередньо на позиціях української добровольчої армії (УДА). Всі герої кліпу — справжні бійці УДА і волонтери.

Інтерв’ю з Винником: https://zbruc.eu/node/84422

Послухати:

https://www.youtube.com/watch?v=1ZQEIBaCXno

https://www.youtube.com/watch?v=5rX6p0jPfK0

https://www.youtube.com/watch?v=K6QkbIdKkRw

 

ВАЛЕРІЙ ГОНЧАРОВ (1977) —  гімнаст, Чемпіон літньої Олімпіади-2004.

Народився у Харкові. Закінчив Харківський державний інститут фізичної культури, Національну юридичну академія України імені Ярослава Мудрого.

На Олімпіаді 2000 р. в Сіднеї здобув срібну медаль у складі збірної України.

На Олімпіаді 2004 р. в Афінах здобув золоту медаль у вправах на паралельних брусах.

2004 — на Чемпіонаті Європи отримав срібну нагороду у вправах на брусах.

2005 — на Чемпіонаті Європи став бронзовим призером у вправах на поперечині.

2005 — на Чемпіонаті світу отримав бронзову медаль у вправах на перекладині.

Єдиний український гімнаст, який виборов тричі поспіль нагороди Фіналу Кубка світу — золоту у вправах на поперечині (2004) та бронзові у вправах на брусах (2006, 2008).

 

ЮЛІЯ ДЖІМА (1990) —біатлоністка, Чемпіонка зимових Олімпійських ігор 2014 у Сочі.

Народилася у Харкові. Батько спортсменки Валентин Джіма – український біатлоніст, брав участь у зимовій Олімпіаді 1994 року в Ліллехаммері..

На зимових Олімпійських іграх 2014 в Сочі здобула «золото» в естафеті 4×6 км (разом із Валентиною Семеренко, Вітою Семеренко та Оленою Підгрушною).

2017 – чемпіонка Європи зі спринту.

Дворазова срібна і дворазова бронзова призерка чемпіонатів світу в естафеті, багаторазова переможниця та призерка етапів кубка світу з біатлону, п’ятиразова чемпіонка Європи, призерка Кубка Європи з біатлону.

 

Пом’янемо Захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією на Донбасі.

 

АНДРІЙ ОМЕЛЯНЮК (1990-2014)— солдат ЗСУ.

Народився в селі Дубове На Волині. Після закінчення школи тривалий час працював на заробітках по великих містах (Москві, Києві).

З початком російсько-української війни, перебуваючи вдома, отримав повістку до військкомату, і наступного дня був мобілізований. Проходив службу в 51-й механізованій бригаді, командиром батареї якої був його земляк Анатолій Шилік.

Загинув Андрій Омелянюк у бою під Старобешеве 21 серпня 2014 року. Кілька днів Андрій вважався як безвісти зниклий, оскільки його командир Анатолій Шилік загинув за кілька днів потому під Іловайськом і не встиг оформити документи загиблого бійця, а його тіло знаходилось у морзі міста Бердянська.

Гроші, які односельці збирали Андрію на бронежилет пішли на похорон.

Без Андрія залишились батьки.

 

АНДРІЙ АНДРЄЄВ (1967-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Мглин Брянської області, РФ. У 1990-х роках переїхав до України, проживав в місті Запоріжжя. Працював у КП «Запоріжелектротранс», водій трамваю.

Їздив на свою «малу Батьківщину», але після останньої поїздки повернувся пригніченим – жінці оповів, що більше туди не поїде, Росія стала йому чужою.

Захищати свою другу Батьківщину від першої пішов добровольцем – 22 серпня 2014-го. Солдат, номер обслуги 23-го окремого мотопіхотного батальйону «Хортиця» 93-ї ОМБр.

У вересні побував вдома і, незважаючи на проблеми із серцем, повернувся на передову.

Загинув 8 грудня 2014-го під вечір поблизу Маріуполя.

Лишилися дружина та двоє синів — старший син служив в 55-й артбригаді.

 

МИХАЙЛО ЯРОВИЙ (1977-2018) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Кіровоград (нині Кропивницький). Закінчив ВПТУ № 4 за спеціальність слюсаря-ремонтника 3-го розряду; пройшов строкову службу. Працював на заводі «Червона зірка», підприємстві «Креатив» та інших приватних підприємствах Кропивницького.

19 квітня 2018 року призваний на військову службу, після навчання в 169-му НЦ «Десна» 3 липня підписав контракт і прибув до 28-ї бригади. Солдат, гранатометник 2-го відділення 3-го взводу 9-ї роти 3-го механізованого батальйону.

13 серпня 2018 року загинув під вечір від множинних осколкових поранень внаслідок підриву на міні в районі міста Мар’їнка — під час переміщення на спостережному посту почув постріл і пішов перевірити.

Без Михайла лишилися мама, цивільна дружина і дитина.

 

МИХАЙЛО ДОБРОЛЄТА (1992-2017) – молодший сержант ЗСУ.

Народився в Павлограді. 2010 року закінчив Павлоградську школу № 8. У 6 класі врятував свою однокласницю, яка провалилася під кригу. Захоплювався музикою, любив подорожувати, займався спортом.

2012 року закінчив Дніпропетровський національний університет залізничного транспорту ім. академіка В. Лазаряна, отримав диплом бакалавра. Протягом року проходив строкову армійську службу у 194-му понтонно-мостовому загоні в Новомосковську. Працював на різних роботах. 1 червня 2013 року влаштувався на шахту «Самарська» «ДТЕК Павлоградвугілля», працював на поверхні, але через тиждень зазнав важкої травми — хлопцю відрізало по фаланзі на вказівному та середньому пальцях правої руки. Влітку 2015 року працював в Енергоуправлінні ДТЕК.

Під час російської збройної агресії проти України 23 червня 2016 року вступив на військову службу за контрактом. Молодший сержант, оператор 1-ї роти охорони батальйону охорони 55-ї окремої артилерійської бригади (раніше — 39-й окремий мотопіхотний батальйон «Дніпро-2»).

Виконував завдання в районі міста Авдіївка. Загинув 23 лютого 2017 року внаслідок обстрілу ротного опорного пункту, —дістав кульове поранення в шию (у сонну артерію), втратив багато крові і за півгодини помер.

Залишились мати, вітчим і молодший брат.

 

ЛЕОНІД ПОЛІНКЕВИЧ (1983-2014) – майор ЗСУ.

Народився у селищі Колки на Волині. Сім років ходив до музичної школи, грав на акордеоні. З дитинства любив техніку. Ще під час навчання у старших класах обрав професію військового, займався фізичною підготовкою на тренажерах, бігав, здобув призові місця на обласних змаганнях з бігу.

Вступив до Харківського інституту танкових військ. 2 вересня 2001 року склав присягу на вірність Українському народу. Після закінчення військового інституту у 2005 році молодший лейтенант Полінкевич був направлений для подальшого проходження служби на інженерну посаду у 51-шу механізовану бригаду, дислоковану у Володимирі-Волинському. Мав у підпорядкуванні кілька людей та чимало старої занедбаної техніки, яку власноруч ремонтував, купуючи запчастини та фарбу за власний кошт. В 24 роки одружився. У 29 отримав звання майора та став командиром 3-го механізованого батальйону.

Зі слів підлеглих, був добрим командиром, до нього тягнулись солдати. Підлеглі вважали свого командира справжнім патріотом, адже він вибрав шлях служби в армії, а не чиновника, хоча його батько був державним службовцем — головою селищної ради. Леонід Полінкевич добре знав англійську мову, півроку навчався на курсах перекладачів у Житомирі. Пройшов відбір на навчання у Харківській воєнно-дипломатичній академії.

Після прибуття у Волноваський район Леонід Полінкевич не повідомляв рідних про своє перебування, щоб їх не тривожити. 10-й блокпост в районі залізничної станції Велико-Анадоль був складним у багатьох відношеннях, і тому на ньому особисто перебував командир 3-ї батальйонно-тактичної групи майор Леонід Полінкевич.

Увечері напередодні трагедії Полінкевич об’їхав на командирському УАЗику блокпости і повернувся на 10-й. Майор планував ужити всі заходи безпеки та віддав наказ двом снайперам заступити у секрети. Інші накази він не встиг віддати: несподівано зі штабу бригади приїхало два старші за Полінкевича за званнями офіцери. Вони, аби не дратувати місцевих, наказали солдатам скласти всю зброю поміж наметами та накрити її плащ-накидками. Незабаром прийшли місцеві мешканці, з якими офіцери і солдати сіли навколо багаття. Майор був проти цих посиденьок, але вдіяти нічого не міг. Разом з водієм він пішов спати до УАЗу, що стояв при дорозі. Зі слів очевидців, хоча українські військовослужбовці пробували налагодити контакт із місцевим населенням, у село солдатів не пустили, і вони вимушені були ночувати просто неба.

Ближче до півночі місцеві мешканці, як по команді, звелись на ноги та пішли. Військові залишились самі та розійшлись по наметах.

Уранці між 4 та 6 годинами 22 травня 2014 року цей блок-пост був атакований проросійськими сепаратистами ДНР із загону Безлера, які під’їхали до позицій української армії під виглядом інкасаторських машин, та почали несподіваний масований обстріл із вогнепальної зброї, у тому числі з кулеметів, ПЗРК. Першими загинули майор Полінкевич з водієм — їх розстріляли сплячими прямо в УАЗі. У результаті обстрілу здетонував боєкомплект однієї із бойових машин, що призвело до збільшення людських втрат внаслідок вибуху.

Готовими до несподіванки виявились лише ті двоє снайперів, яких Полінкевич відправив у секрети. Вистрілявши весь боєкомплект, снайпери відійшли у «зеленку».

Без Леоніда залишились батьки, сестра, дружина та 5-річна донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада