Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
18.07.2020

19 липня.

Почнемо з вшанування пам’яті учасника Революції Гідності, вбитого снайперами під час силових спроб придушення протесту проти проросійского режиму Януковича.

Далі в огляді:

  • педагог, міністр освіти в останньому уряді гетьмана Скоропадського. Усе життя боровся за українізацію освіти. Підготував значну частину словника, відомого тепер як Солвник Гринченка;
  • прем’єр-міністр УНР. Мав ліві погляди, залишився у підсовєтській України, був репресований і страчений;
  • художниця, шістдесятниця, учасниця Київського клубу творчої молоді. Створила живописний цикл про Карпати, разом з Аллою Горською працювала в галузі монументального мистецтва;
  • дисидент, політв’язень, член-засновник Української Гельсінської Групи;
  • театральний режисер, художній керівник-директор Київського драматичного театру на Подолі;
  • нинішній мер Києва, видатний боксер.

А також пом’янемо захисників України, які могли б цього дня святкувати день народження, якби не російська агресія, яку їм довелося зупиняти ціню свого життя.


Отже, згадаємо одного з учасників Революції Гідності, який загинув у боротьбі за демократичне майбутнє України.

 

ІГОР ПЕХЕНЬКО (1970-2014) — учасник Євромайдану. Боєць Небесної Сотні.

Народився у Києві. Закінчив музичну школу. Служив на Уралі у внутрішніх військах. Мати Ігоря — заслужений працівник освіти, працює в дошкільному закладі. З 2000 p. мешкав у Вишгороді.

Ігор захоплювався книгами, спортом. Працював у театрі, зоопарку та цирку в Києві. Серед його захоплень була й археологія.  Він  кілька  років  їздив  в  експедиції  разом  з  науковцями  Інституту археології Національної академії наук України. Працював під Бахчисараєм у Криму.  Досліджував  життя  скіфів  на розкопках  у  Херсонській  області.

Ігор брав участь у Євромайдані з перших днів. 30 листопада був сильно побитий. Проти  Ігоря  тоді  порушили  кримінальну справу. Згодом її закрили. Ігор довго лікувався після побиття і 17 лютого знову перебував в центрі подій.

Востаннє  мати Ігоря  говорила  з  ним  по телефону  18  лютого.  «Він  подзвонив мені. Сказав, що в друзів. Хоча сам був на  Майдані.  Просив  не  нервуватися. 19 лютого я дзвонила, він не відповідав. 20­го теж. Я місця собі не знаходила.  Дзвонила  знайомим,  ніхто  нічого не  знав.  Тільки  22  лютого  мені  зателефонували друзі Ігоря і сказали, що упізнали його тіло в морзі на Оранжерейній»,  —  згадує  ті  страшні  дні мати героя Небесної сотні.

«У  нього  тричі  стріляли:  у  руку, груди  і  живіт.  Він  був  синій,  коли  ми його ховали. Тоді ж знайшли дірку під лівим вухом. То був контрольний постріл. Але його не зафіксували в лікарській експертизі. Прикривали міліцію. Написали,  що  він  отримав  три  поранення», — говорить Надія Степанівна. Жінка дивується жорстокості, з якою добивали  сина,  стріляючи  в  голову. «Я  скам’яніла,  не  могла  навіть плакати», — каже вона.

 

Повернемося до більш ранніх часів.

ВОЛОДИМИР НАУМЕНКО (1852-1919) — педагог, філолог, громадський діяч, міністр освіти і останньому уряді гетьмана Скоропадського.

Народився в Новгороді-Сіверському на Черкащині в родині директора гімназії. З 1861 року й до смерті жив у Києві. Закінчив слов’яно-російське відділення історико-філологічного факультету Київського університету і одразу почав роботу у гімназії.

Життя Науменка було тісно пов’язане з українським національним рухом. На початку 1870-х він став членом київської «Старої громади», а 1876 року увійшов до складу так званої групи дванадцяти — тих членів «Старої громади», які після видання Емського указу прийняли рішення перенести свою діяльність за кордон. Науменко редагував матеріали перед їхнім відправленням за кордон до Михайла Драгоманова, який займався питаннями друку цих матеріалів у женевській друкарні.

З початку 1900-х років Науменко фактично очолював «Стару громаду». У 1906—1910 роках Науменко був активним членом київської «Просвіти».

1902 року придбав на своє ім’я ділянку землі, на якій знаходилася могила Тараса Шевченка, і взяв на себе всі клопоти з упорядкування і догляду за нею.

У 1893–1906 роках Науменко працював на посаді головного редактора журналу «Киевская старина», в цей час цей щомісячник з суто науково-популярного видання перетворюється на орган українофільства, на сторінках якого розгортається боротьба за вільний розвиток української літератури, з’являються статті, що характеризують політичну ситуацію в Східній Україні (Наддніпрянщині), Галичині, Буковині. У журналі публікувалися статті, в яких відстоювалося право українського народу на власну мову, а наприкінці 1890-х років журнал став учасником дискусії про самостійність української мови та літератури й про їхнє місце серед інших слов’янських мов.

В результаті активних зусиль Науменка 1898 року журнал отримав дозвіл на публікацію художніх творів українською мовою та створення української друкарні; а ще через два роки було відкрито книгарню «Київської старовини».

Володимир Науменко багато років працював гімназійним вчителем. 1886 року за свою педагогічну діяльність отримав чин статського радника та орден Святого Станіслава II ступеня.

Він увійшов в історію української педагогіки не лише як блискучий вчитель-практик, але й як методист-новатор і теоретик. Майже щороку від різних земських управ йому надходили запрошення очолити літні вчительські курси і він не відмовлявся.

Науменко виступав за скасування Емського указу 1876 року про заборону використання української мови в школах. 1881 року він підготував для сенатора Половцева пам’ятну записку про необхідність повернення української мови в школу, однак в умовах реакції, що розгорнулася в Російській імперії після замаху на царя, про це не могло бути й мови.

1905 року Володимир Науменко відкрив власну приватну гімназію, яка вважалася однією з найкращих у місті. 1912 року вона стала базовою при Товаристві сприяння середній освіті. Свого часу в ній навчався Максим Рильський, який згодом високо оцінював діяльність її директора.

Займався Науменко і філологічними штудіями. 1888 року він підготував до друку свій «Опыт грамматики малорусского языка», проте цензура не пропустила цю працю. Науменкові довелося трохи схитрувати, і 1889 року вона таки була опублікована в Києві під назвою «Обзор фонетических особенностей малорусской речи». 1917 року він видав невелику монографію «Загальні принципи українського правопису». Працював також у Правописній комісії Міністерства освіти УНР, що її очолював Іван Огієнко. Результатом роботи комісії були «Найголовніші правила українського правопису», опубліковані 1918 року.

Ще на початку 1880-х років Науменко спільно з іншими членами «Старої громади» взявся за збір матеріалів для словника живої української мови. В кінці десятиліття Науменко та Тимченко почали редагування зібраних матеріалів. Тривалий час основну роботу над словником безоплатно здійснював Науменко, та перевантаженість справами редакції «Киевской стариньі» та гімназії змусила його шукати собі помічника. Окрім того стало відомо, що існує можливість подати Словник в Академію наук на здобуття премії Миколи Костомарова, тож справу слід було прискорити. Було створено комісію, яка почала переговори з Борисом Грінченком. Борис Грінченко погодився довершити працю Науменка, Тимченка та інших громадівців за умови відповідної оплати та публікації словника тільки під одним своїм іменем. Стара Громада виділяла на оплату праці Грінченка 100 рублів на місяць та не погоджувалася з тим, що спільна праця буде підписана виключно іменем Грінченка. Євген Чикаленко писав у своїх спогадах:

«На заголовку Словника мало не розбилися наші переговори… Грінченко напосідав на тому, що він сам зредагує всі літери, аби на заголовку стояло тільки одне його прізвище. Нам хотілося, щоб на словнику стояло і ім’я Науменка, бо він поклав на нього багато праці, і справедливість вимагає моральної заплати за ту безкорисну роботу протягом багатьох років».

Лише за особистого наполягання Володимира Науменка, який буз зацікавлений найперше у виході словника, а не у своєму прізвищі на обкладинці, договір з Грінченком таки було укладено, й словник вийшов у світ в 1907—1909 роках під іменем Грінченка. Щоправда, у передмові до словника Грінченко коротко описав історію його створення та згадав про внесок Науменка, Тимченка та інших.

В останні роки життя Науменко публікував багато матеріалів з історії української літератури, що мали ввійти до збірки під назвою «Пропілеї». Перший неповний варіант збірки було опубліковано ще за життя.

Помітну роль відіграв Науменко у часи Перших визвольних змагань.

Коли у Києві була сформована Українська Центральна Рада, Науменка було обрано заступником її голови та покладено на нього обов’язки голови до повернення із заслання Михайла Грушевського, що був заочно обраний головою Центральної Ради. Проте, з поверненням Грушевського, Науменко здав повноваження та відмовився увійти до складу Центральної Ради, оскільки, за власними заявами, політика, а тим більше революційна діяльність, його ніколи не приваблювали.

Улітку 1918 року міністр освіти Василенко пропонує гетьману Скоропадському запросити Науменка на роботу до Ради міністрів. 30 липня 1918 року Науменка було призначено членом Ради міністра народної освіти та мистецтва. У листопаді він прийняв пропозицію обійняти посаду міністра освіти. На цій посаді йому вдалося пропрацювати всього місяць, та за цей час він, зокрема, брав активну участь в формуванні керівництва новоствореної Всеукраїнської академії наук. Саме підпис Науменка стоїть під наказом про призначення В. Вернадського її президентом.

Після встановлення влади Директорії УНР Науменко повернувся до науково-педагогічної роботи.

6 лютого 1919 року Київ був захоплений більшовиками. 7 липня Науменко був заарештований ЧК, допитаний слідчим Вітлицьким, засуджений та розстріляний вже наступного дня за звинуваченням у контрреволюційній діяльності. Довідавшись про арешт Науменка, 9 липня свій протест надіслали перший президент УАН академік Володимир Вернадський та секретар-академік Агатнгел  Кримський, але вирок було вже виконано. Науменка розстріляв комендант ВУЧК Терехов.

За совєтів Науменка востаннє згадувалося у спогадах Софії Русової та Людмили Міщенко, які вийшли друком у 1929 році. Після того Науменко був викреслений з усіх радянських енциклопедій та підручників, його праці не перевидавалися, ім’я не згадувалося.

Розстріл Науменка був одним з найбільш кричущих злочинів київської «чрєзвичайки». Це був один з небагатьох людей, які мали абсолютно виняткову репутацію й були відомі всьому Києву, одне з небагатьох імен, яке вимовлялося не інакше, як з великою повагою.

Доля родини нез’ясована, припускають, що дружину і дітей також було репресовано.

 

Наступний герой огляду  мало того, що був лівих поглядів, так ще й мав ілюзії щодо більшовиків. За що і поплатився життям.

ВОЛОДИМИР ЧЕХІВСЬКИЙ (1876-1937), політичний і громадський діяч, прем’єр-міністр УНР. Один із засновників УАПЦ.

Народився в селі Горохуватка наКиївщині у родині священика. Закінчив Київську духовну академію (1900) зі ступенем кандидата богослов’я. Потім склав при університеті іспит на вчителя гімназії. Під час навчання в академії входив (з 1897) до складу студентського гуртка українських соціал-демократів-«драгоманівців».

З 1904 — помічник інспектора Київської духовної семінарії. Організував у закладі український гурток. Через це був переведений з попередженням за українофільські погляди до Черкаського духовного училища.

В 1902–1904 — член Революційної української партії, потім, до кінця січня 1919, був членом Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). За участь у революційній діяльності 1906 висланий до Вологди, але в 1907 повернувся в Київ. У 1908–1917 жив у Одесі, де викладав, перебував під гласним наглядом поліції. Брав активну участь у діяльності Української громади і товариства «Просвіта».

Після Лютневої революції 1917 став редактором газети «Українське слово», що виходила в Одесі, очолив Одеський комітет УСДРП і був членом Української ради від Одеси. У листопаді 1917 був обраний членом Всеросійських установчих зборів (за списком українських соціал-демократів, від Одеси). На початку 1918 був обраний членом ЦК УСДРП. З квітня 1918 — директор департаменту віросповідань з правами міністра в уряді УНР.

Під час правління гетьмана Павла Скоропадського продовжував працювати в міністерстві віросповідань, займався партійною роботою в УСДРП, був членом Національного союзу, який перебував в опозиції до Скоропадського. Під час повстання проти гетьманського режиму в грудні 1918 очолив Український революційний комітет.

З 26 грудня 1918 по 11 лютого 1919 — голова Ради міністрів і міністр закордонних справ УНР. Під час його прем’єрства відбулися ключові державотворчі події:

-22 січня 1919, був проголошений універсал про об’єднання УНР і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) в соборну (єдину) Україну (так званий «Акт Злуки» — «Акт з’єднання»).

-1 січня 1919 уряд УНР схвалив закони про державну мову України (українську) і про автокефалію Української православної церкви, затверджені потім Директорією.

Чехівський  дотримувався лівих політичних поглядів, виступав за компроміс з більшовиками, був противником угоди з Антантою — у цих питаннях його позиція була близька до точки зору Володимира Винниченка.

Зрив спроби домовитися з більшовиками, успішний наступ Червоної армії та прагнення керівництва УНР домовитися про спільні дії з французами призвели до того, що в лютому 1919 уряд Чехівського пішов у відставку.

Чехівський залишився в України після її окупації Червоною армією, в 1920 був одним з лідерів Української Комуністичної партії (незалежних). Разом з тим послідовно виступав за незалежність української церкви. У жовтні 1921 брав участь у Першому Всеукраїнському Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію Української автокефальної православної церкви. Був радником митрополита Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) Василя Липківського і благовісників («проповідником») в УАПЦ. Був одним з головних ідеологів української церковної автокефалії, прихильником християнського соціалізму.

В підсовєтській Україні Чехівський працював в історико-філологічному відділенні Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), викладав у вишах.

29 липня 1929 заарештований у справі «Спілки визволення України» (у цій справі проходили відомі представники української інтелігенції). 19 квітня 1930 засуджений до розстрілу, заміненого 10-річним ув’язненням. Відбував покарання у Хабаровському і Ярославському політізоляторі, з 1933 — в Соловецькому таборі особливого призначення, в 1936 додатково засуджений до трьох років позбавлення волі. Розстріляний 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох у Карелії – разом з сотнями українських політиків та діячів науки і культури.

 

ГАЛИНА ЗУБЧЕНКО (1929-2000, Київ) — художниця, шістдесятниця, одна з засновників Клубу творчої молоді Києва.

Народилася в Києві в родині науковців. На перший погляд життя сім’ї було благополучним. Втім, сталінські репресії прокотилися і по цій родині: одного діда Галини, священика Андрія Скрипчинського було заарештовано, а другого – Аксентія Зубченка, господаря-землероба – розкуркулено.

Батько Галини – Олександр Зубченко, був високоосвіченою людиною, гарно малював, вчився деякий час у Василя Кричевського, був прихильником бойчукістів. Добрим приятелем родини Зубченків був художник-бойчукіст Охрім Кравченко. До війни він часто навідувався до них, навчав Галину малюванню. Як згадує сама художниця: «Він вчив мене мислити узагальнено, але я тоді ще не розуміла цього. Мене цікавила натура, вона ще довго сиділа в мені.

1954 року Галина вступила до Київського державного художнього інституту, де навчалася в майстерні відомого живописця професора Олексія Шовкуненка. Незабаром почала виїздити на канікули до Карпат, і побачене там захопило її творчу уяву.  Любов до цього краю вона пронесла через все своє життя, створивши згодом великий малярський цикл «Українські Карпати».

Почалося з того, що темою дипломної роботи обрала «Гуцульське весілля».  Відтак їй слід було побувати не на одному такому священнодійстві, щоб відчути, а потім відтворити його на полотні. «Гуцульське весілля» велика монументальна картина, одна з центральних у творчості художниці. Кілька десятків етюдів, замальовок, портретів і краєвидів все це творчо трансформувалося в душі Галини і лягло на полотно.

Композиція картини розгортається по діагоналі: дорогою, що спускається вниз, іде весільний поїзд. На передньому плані величаво ступають молоді князь і княгиня. Їхні обличчя шляхетні, зосереджені на дійстві, що відбувається. Майже всі учасники весільної церемонії (окрім військового і скрипаля) вбрані у народні строї. Позаду молодят ідуть хрещені батьки, за ними дружби та дружки із заквітчаним весільним гільцем. Далі музики й гості. Праворуч молода дівчина, яка з сумом проводжає свою нездійснену мрію. Ліву частішу картини займає ретельно і з любов’ю виписаний краєвид. І образи людей, і природа все вміло об’єднане колористично й підпорядковане цілісному враженню від картини. Цей твір засвідчує вагомі досягнення Галини Зубченко у стилі реалістичного письма.

Але картина не дійшла до глядача в авторському першозадумі. Будучи національно спрямованою, дипломна робота Зубченко зазнала багатьох несправедливих утисків з боку державної комісії, яка давала допуск студентам на захист своїх робіт. Тон критиці завдав сам директор художнього інституту Пащенко, котрий докладав усіх зусиль, щоб захист «Гуцульского весілля» зірвався. І хоча Олексій Шовкуненко, керівник Галини Зубченко, як тільки міг захищав картину, її все ж довелося не раз переробляти.

Було змінено саму композицію. Зокрема, весільна процесія мала спускатися з крутішої гори («наче з неба») по квітучій зелені, а не йти по дорозі; постаті мали бути більш розгорнуті на площині картини. Галину змусили також включити до композиції постать військового, дівчині праворуч замінити гуцульський головний убір на наддніпрянський вінок, вуса у чоловіка мусили б бути, на їх погляд, закрученими догори, а не опущеними донизу, так само і чоловіча суто гуцульська зачіска була замінена простою стриженою потилицею.

Галина Зубченко казала, що порівняно з тим, як вона задумувала, «весілля вийшло бідним». Вона навіть хотіла її переробити, але згодом вирішила залишити як є – як свідчення часу. Втім, картина, навіть у тому варіанті, що дійшов до нас, справляє глибоке враження.

Впродовж кількох наступних років (1959-64) Галина знову приїздить в Карпати і продовжує свою галерею гуцульских образів. Мисткиню приваблює виразність етнографічних типів. Для неї очі людини — мірило всіх: цінностей. Маючи тонко розвинену інтуїцію, художниця проникає у внутрішній світ людини. Саме через очі вона віднаходить ту глибину, яку потім відтворює у своїх портретних образах.

Пейзажі цього періоду найчастіше багатопланові, з глибокою перспективою та м’якою хвилястою лінією обрію, окресленою силуетами гір. Художниця тонко віднаходить співвідношення холодної темної зелені смерек, теплого золота листя і глибокої синяви неба, що створює своєрідний карпатський колорит. У картині відтворено старий гуцульський звичай побажання щастя сусідам у перший сніговий день, капи традиційно віншують: «Хай до вас прийде добро, як ми до вас по першому снігу!».

У ці ж роки Галина Зубченко веде активний пошук національної форми своєї творчості, і починає перехід від реалістичного до декоративного стилю. Вона прагне оволодіти вільнішою, ближчою до народної, манерою письма. Для цього вивчає твори народного мистецтва, прагне збагнути витоки кольорової гами гуцульських коців (килимів) і вишники, усвідомлюючи, що всі ці співвідношення кольорів взяті людьми з навколишньої природи.

Лише 1985 року, після великої перерви, мисткиня знову повертається до рідних Карпат і з болем сприймає зміни, що відбулися в цьому величному краї: змінюється психологія людей, з повсякденного побуту зникає традиційний одяг, все рідше трапляються давні дерев’яні хати. Лише гори залишилися незмінно прекрасними. Тому й пише художниця їх з особливим трепетом і любов’ю. Її картини «Останній промінь» та «Хутір Рогатинюків» — не просто документально відтворені краєвиди, а монументально-епічні полотна, узагальнені образи Карпат.

Втім, у житті художниці були не лише Карпати.

В 1961 році створюється Клуб творчої молоді під керівництвом Леся Танюка. Дізнавшись про цю подію, Галина разом із своїми друзями художниками-однодумцями Аллою Горською, Надією Світличною, Віктором Зарецьким, Галиною Севрук, Людмилою Семикіною вступає до Клубу.

Цей гурт створює у ньому образотворчу секцію, очолену Веніаміном Кушніром. «Ми принесли до Клубу українську мову, спрямували діяльність молодих мистців у національне русло, поставивши одним із його основних завдань відновлення українського народного мистецтва», згадує Галина Зубченко.

Другом і учителем молоді став Іван Гончар. В його хатньому музеї виховувалося ціле покоління національно свідомих мистців. Галина згадує, що вони з друзями годинами розглядали предмети з його колекції, зразки народного вбрання, кераміки, робити замальовки, які згодом сприяли творенню національно спрямованих художніх робіт. «Вперше потрапила до Івана Гончара десь наприкінці 50-х років. Враження від музею і від його власника надзвичайне. Це була оаза українства. Пізніше я вже сама водила до Гончарівні тих, хто цього заслуговував: чимало художників пройшло через „горнило“ його школи. Ознайомлення з унікальною збіркою народних скарбів допомагало нам творити своє індивідуальне професійне мистецтво на засадах традиційної народної культури».

В 1964 Алла Горська в співавторстві з Опанасом Заливахою, Галиною Севрук, Людмилою Семикіною та Галиною Зубченко створили у вестибюлі Червого корпусу Київського національного університету вітраж «Шевченко. Мати». Створена після цього комісія кваліфікувала його як ідейно ворожий, тому вітраж був знищений адміністрацією університету.

Невдовзі Галина Зубченко, як працівник Академії архітектури, отримала замовлення прикрасити середню школу № 5 у Донецьку. До роботи над ескізами приєдналася Алла Горська. Обсяг роботи був великий: фасадна центральна композиція займала більше 130 кв.м, а вісім бічних — від 10 до 15 м² кожна. Працюючи над ескізами, автори консультувалися з Григорієм Синицею, який потім приєднався до проекту і став його керівником. Над проектом в Донецьку, крім Григорія Синиці і Галини Зубченко, працювали Алла Горська, Віктор Зарецький, Олександр Коровай, Геннадій Марченко, Надія Світлична, Василь Парахін.

З 1965 року Галина Зубченко Член Спілки художників України. В 1967 році вийшла заміж за живописця Григорія Пришедько, разом із ним протягом 10 років працювала над монументальним оформленням споруд в Маріуполі і в Києві (зокрема, інститутів Академії наук України). Після його смерті продовжувала працювати в монументальному мистецтві.

Протягом 80-90-х років було художниця створила багато полотен на християнську тематику. Окремий цікавий цикл робіт художниці — цикл Кримських акварелей, створених протягом 97-99-х років.

Спогади про художницю та час шістдесятників можна почитати тут: https://boryviter.etnoua.info/novyny/spohady-pro-halynu-zubchenko/

 

 

МИКОЛА МАТУСЕВИЧ (1946) – дисидент, політв’язень, член-засновник Української Гельсінкської групи (УГГ).

Народився в селі Матюші на Київщині. Навчався на історичному факультеті Київського держуніверситету, звідки 1973 року був виключений з 4-го курсу за «неуспішність» — насправді за «неблагонадійність», за симпатії до репресованої української інтеліґенції. Працював редактором у видавництві медичної літератури.

А неблагонадійність полягала у том, що Микола належав до кола українських дисидентів. Коли 70-го року кагебісти вбили художницю-шістдесятницю Аллу Горську (а в тому, що це ули саме кагебісти, сумнівів не виникало), Микола сказав собі: “З шістдесятниками треба познайомитися”. Так і вийшло.

Із Мирославом Мариновичем (ще один із членів-засновників Української Гельсінської групи) він  познайомилися в його однокурсниці зі Львівської політехніки. «Мирослав – рафінований інтелігент. Довелося його трохи підтягнути. За півроку до ув’язнення в букіністичному магазині натрапив на брошуру “Психологія допиту”. Дав йому: “Вчи, бо ми йдемо в тюрму”» – згадує Микола Матусевич.

У середині 70-ї роки репресії проти української інтелігенції загострилися. Черговою хвилею стали обшуки членів УГГ: у Миколи Руденка «знайшли» 40 доларів США, у Олеся Бердника — порнографічні листівки, у Олекси Тихого — стару німецьку ґвинтівку. На знак протесту члени УГГ Руденко, Бердник, Маринович й Матусевич оголосили голодівку. Після арешту Миколи Руденка і Олекси Тихого Матусевич підписав листа до урядів країн-учасниць Гельсінкської угоди на їх захист із проханням сприяти їхньому звільненню. У березні-квітні його викликали на допити у справі Руденка і Тихого.

23 квітня 1977 року Матусевич був заарештований разом з Мирославом Мариновичем за звинуваченням в «антирадянській агітації і пропаганді» та «хуліґанстві». Вирок — 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. З 3 червня 1978 відбував покарання в таборі Пермської області.

Зазнавали переслідувань у зв’язку з ув’язненням Матусевича не лише його дружина, Ольга Гейко-Матусевич, яку побили і привселюдно ганьбили, але й його сестра Таміла.  У цеху, де вона працювала, були влаштовані збори, які ганьбили її за те, що не відмежувалася від антирадянських дій брата. Промовці навіть казали, що їй не можна довіряти роботи інженера.

У неволі Матусевич підписував листи та звернення, брав участь у голодуваннях протесту в дні політв’язня і прав людини, у страйках на знак протесту проти порушень прав в’язнів тощо, за що неодноразово був покараний позбавленням побачень, а також 9 разів карцером і ПКТ (приміщення камерного типу) — загалом на 10 місяців. Найдовше його голодування тривало 30 днів.

У жовтні 1979 мати Матусевича звернулася «до всіх людей доброї волі» з закликом захистити її сина. 5 лютого 1980 співробітник КДБ сказав, що їй нададуть побачення з сином, якщо вона погодиться «вплинути» на нього і змусити публічно покаятися. Звісно, ні про яке каяття не йшлося.

5 листопада 1980 року Матусевича засудили ще на 3 роки тюремного ув’язнення, які він провів у в’язниці м. Чистополя (Татарська АРСР). Заслання Матусевич відбував у с. Кіра Читинської області. Будучи «помилуваним» у 1988, відмовився виїхати з місця заслання, домагаючись реабілітації. КДБ влаштовував провокації, аж до замахів на життя Матусевича.

З початку 1989 року Матусевич жив в м. Васильків Київської області, працював будівельником. Його звали в різні партії, та він відказав, що народився безпартійним і безпартійним вмре. Також Матусевич був категорично проти того, щоб дисиденти, колишні політв’язні йшли працювати в органи державної влади.

Бажання надавати людям підтримку у боротьбі з системою, розуміння необхідності поширення знань про права людини, наприкінці 90-х привело колишнього політв’язня на Радіо Свобода. Зокрема, Микола Матусевич став співавтором програми Сергія Набоки «Права людини. Українські реалії».

В останні роки живе у Василькові.

Надзвичайно цікава розповідь Матусевича:

https://rozmova.wordpress.com/2018/08/19/mykola-matusevych/

Публіцистична реакція Матусевича на результати першого туру президентських виборів минулого року: https://www.umoloda.kiev.ua/number/3445/180/132276/

 

ВІТАЛІЙ МАЛАХОВ (1954) – театральний режисер, художній керівник-директор Київського драматичного театру на Подолі.

Народився у Львові. Розпочав свою творчу біографію 1977 року на українському телебаченні. З 1979 року очолив Київський державний театр естради, в якому здійснив постановки вистав: «Я — Київ», «Ніч чудес», «Зоря та смерть Пабло Неруди», «Шахрай мимоволі» та інші.

З 1985 по 1987 рр. працював із своєю трупою на базі Київського Молодіжного театру, а з серпня 1987 року під його орудою трупа театру створила свій театр — Київський драматичний театр на Подолі.

З 1987 року — художній керівник-директор Київського академічного драматичного театру на Подолі, у його доробку понад 60 вистав. Трупа Малахова неодноразово презентувала театральне мистецтво України за кордонами нашої держави: у США, Великій Британії, Італії, Мексиці, Коста-Риці, Фінляндії, Німеччині, Греції, Туреччині та у інших країнах.

Віталій Малахов — лауреат фестивалю «Київська Пектораль — 98», як найкращий режисер року за виставу «В степах України» Корнійчука, лауреат фестивалю «Київська пектораль-2003» за виставу «Дядя Ваня» Чехова. За виставу «Моє століття» М. Лоранс у 2005 році Віталій Малахов став лауреатом «Київської пекторалі» за найкращу виставу року.

У 2006 році театрові на Подолі під керівництвом Малахова за видатні досягнення у розвитку українського драматичного мистецтва надано статус академічного.

Інтерв’ю про театр на Подолі: https://glavcom.ua/kyiv/publications/vitaliy-malahov-u-mene-nemaje-maniji-velichi-ale-skandal-zrobiv-teatr-na-podoli-naypopulyarnishim-u-kijevi-471065.html

Про творче кредо: https://mind.ua/style/20193946-rezhiser-vitalij-malahov-suchasnij-teatr-mae-ne-prosto-perekazuvati-syuzheti-a-demonstruvati-svoe-sta

 

Наступного сьогоднішнього іменинника і представляти особливо не треба – його і так знає більшість українців.

ВІТАЛІЙ КЛИЧКО  (1971) – боксер, політик, громадський діяч, меценат,  З червня 2014 року — Київський міський голова.

Народився в селищі Біловодську в Киргизстані в родині військовослужбовця, нащадка збіднілого козацького роду, вихідця з Київщини. Його прадід та інші родичі по лінії батькового батька постраждали під час репресій проти сільського населення України в 1920—30 рр., частина родини загинула під час Голодомору[10], а прадід і його родина по лінії батькової матері були розстріляні під час Голокосту в 1940-х роках.

У 1980—1985 мешкав у містечку Мімонь (ЧССР), де служив його батько  – військовий льотчик Центральної групи військ Радянської Армії. 1985 року родина перебралася до України.

Закінчив Переяслав-Хмельницький педагогічний інститут (1995 рік), аспірантуру Національного університету фізичного виховання і спорту України, захистив кандидатську дисертацію «Бокс: теорія та методика спортивного відбору». Закінчив також Національну академія державного управління при Президентові України, ступінь магістра за спеціальністю «Управління суспільним розвитком» (січень 2011 року).

Шестиразовий чемпіон світу з кікбоксингу. Багаторазовий чемпіон світу з боксу у важкій ваговій категорії за версіями WBO, WBC, The Ring. Загалом добув перемогу в 15 боях за титул чемпіона світу у важкій вазі. Єдиний боксер, якому вручили пояс «Вічного» чемпіона світу у важкій вазі за версією WBC. 11 червня 2018 року першим з громадян України включений до Міжнародної зали боксерської слави.

Віталій Кличко давно брав участь у суспільно-політичному житті України.

Пазом із братом Володимиром під час Помаранчевої революції активно підтримували кандидата в Президенти Віктора Ющенка.

Після завершення спортивної кар’єри Віталій Кличко розпочав політичну кар’єру. У березні 2006 року Віталій Кличко одночасно балотувався до Верховної Ради та Київради як очільник Блоку «Пора — ПРП», а також змагався за посаду мера Києва. Переможними для Віталія стали вибори у Київраду, тоді як на виборах мера Віталій Кличко зайняв друге місце, поступившись Леоніду Черновецькому, а на парламентських виборах 2006 року Блок «Пора — ПРП» не подолав 3 % бар’єру.

На позачергових виборах Київського мера 25 травня 2008 року знову переміг Черновецький — 37,72 % голосів, Олександр Турчинов — 19,13 %, Віталій Кличко на третьому місці — 17,97 %.

У квітні 2010 року очолив партію «УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка».

На парламентських виборах 2012 року Віталій Кличко очолив список партії УДАР. Очолювана ним партія посіла третє місце, отримавши 13,96 %, і здобула 34 місця у Верховній Раді VII скликання за партійними списками та 6 місць у мажоритарних округах. Кличко тоді очолив парламентськую фракцію «УДАР».

Ще до початку масових акцій протесту, що призвели до Революції Гідності, Кличко виступив із закликом вийти 24 листопада на акцію на підтримку підписання Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом. Між тим ця акція розпочалася раніше — 21 листопада, цього дня зі сцени Майдану В. Кличко висловив впевненість в тому, що «в наших силах змусити Януковича, змусити уряд […] підписати угоду про асоціацію».

Надалі Кличко докладав зусиль до мирного врегулювання конфлікту — разом з Тягнибоком та Яценюком брав участь у переговорах з Януковичем щодо мирного врегулювання кризи, в тому числі й під час кривавих подій 18—20 лютого, а також закликав до мирного характеру протестів і демонстрантів. Зокрема Кличко особисто перебував в центрі подій в ході протистояння 1 грудня, під час штурму 11 грудня, протистояння на Грушевського, виступав зі сцени Майдану в ніч з 18 на 19 лютого із закликом до силовиків припинити насилля.

18 грудня зі сцени Майдану заявив, що єдиним виходом з кризи є дострокові вибори і викликав Януковича «на ринг», сказавши, що це його персональний ворог. Також Кличко закликав канцлера Німеччини Анґелу Меркель ввести санкції проти Януковича та його оточення.

Напередодні позачергових виборів президента України Кличко розглядався як один із фаворитів виборів, однак вирішив не брати участі в перегонах, мотивуючи це доцільністю висунення єдиного кандидата від демократичних сил, і припустивши, що найвищу підтримку серед таких кандидатів має Петро Порошенко. За даними соціологічних досліджень, після втечі Януковича саме Порошенко мав найвищий рейтинг підтримки серед українців.

25 травня 2014 року був обраний мером Києва, набравши 56,7 % голосів виборців і невдовзі, згідно Закону про столицю призначений Головою Київської міської держадміністрації.

28 серпня 2015 року Віталій Кличко вступив до партії «Блок Петра Порошенка Солідарність».

Восени того ж року Кличко знову взяв участь у виборах мера Києва і 16 листопада переміг у другому турі Борислава Березу, набравши 65,5 % голосів.

За Кличка Київ став першим містом в Україні, який впровадив відкритий бюджет міста. За два роки було збільшено видатки на освіту на 53 %, медицину — на 34 %, соцзахист і соцзабезпечення — на 75 %, транспорт та дорожнє господарство — на 117 %, фізичну культуру та спорт — на 110 %. На будівництво в соціальній сфері в 2016 року було витрачено майже 2 мільярди грн — було побудовано 7 дитсадків та 2 нових школи. Більше, ніж в три рази було збільшено видатки на програму «Здоров’я киян». За ці кошти у 2016 році було безкоштовно прооперовано тисячу киян з гострим інфарктом міокарда. У 2016 році було оновлено рекордні 200 кілометрів доріг.

Підбиваючи підсумки роботи столичної влади за 2017 р. Кличко заявив, що за рік було відремантовано 302 км доріг, 20 мостів і шляхопроводів. За два роки було закуплено 100 нових автобусів, 17 тролейбусів і 47 трамваїв.

Після приходу до влади 2019 року Зеленського, керівник Офісу президента Андрій Богдан, за словами Кличка, став давати йому вказівки, з ким треба узгоджувати дії, а саме – з Ткаченком та Вавришем.

4 вересня 2019 року Кабінет міністрів України прийняв рішення про звільнення Кличка з посади голови Київської міської адміністрації (яке суперечить Закону про столицю, згідно якого на цю посаду призначається обраний містянами міський голова). Також проти Кличка було відкрито кримінальну справу  за зловживання владою. Втім, з часом зелена влада відступилася від задуму провести переможний «бліцкриг» проти Кличка і збирається прийти до влади у столиці в результаті місцевих вборів….

 

Пом’янемо захисників України від російської агресії:

РОМАН ЛАГНО (1977-2015) – старший солдат резерву НГУ.

Народився в селі Волиця на Львівщині. Після строкової армійської служби працював слюсарем контрольно-вимірювальних приладів і автоматики (КВПіА) на газокомпресорній станції Сокальського проммайданчика Волинськогоуправління магістральних газопроводів (ЛВУМГ) Управління магістральних газопроводів філії «Львівтрансгаз» ПАТ «Укртрансгаз». Був капітаном волейбольної команди «Львівтрансгазу».

З перших днів Революції Гідності перебував на київському Майдані, — десятник 10-ї Сокальської сотні Самооборони Майдану. 18 лютого 2014 в протистоянні з беркутівцями й тітушками дістав поранення в область лівого ока. На щастя, око і зір лікарям вдалося врятувати.

Після Майдану у квітні 2014 пішов добровольцем в ряди сформованого резервного батальйону Національної гвардії, підписав контракт. З серпня 2014 брав участь в АТОю

Старший солдат резерву, старший кулеметник 3-го відділення 2-го взводу оперативного призначення 2-ї роти оперативного призначення 1-го батальйону оперативного призначення імені Кульчицького.

9 січня 2015 під час виконання бойового завдання з патрулювання території в районі пішохідного переходу через річку Сіверський Донець на околиці селища Станиця Луганська, по вулиці 5-та Лінія, підрозділ батальйону НГУ потрапив у засідку, влаштовану російсько-терористичним збройним формуванням. Під час двогодинного бою атаку вдалося відбити, — на допомогу прийшли інші підрозділи НГУ та МВС і бронетехніка ЗСУ, — але в ході бою загинуло двоє і ще 14 бійців дістали поранень. Старший солдат Лагно, прикриваючи вогнем відхід побратимів, дістав тяжкі вогнепальні поранення, що несумісні з життям. У тому ж бою загинув підполковник Роман Фурик.

Залишились батьки, брат, сестра та син.

 

ВАДИМ ПАШКОВСЬКИЙ (1992-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в с. Явне на Житомирщині.

Мобілізований весною 2014-го, солдат, гранатометник, 30-а окрема механізована бригада.

Загинув під час обстрілу з «Градів» і танків КП бригади в районі села Степанівка (Шахтарський район). Тоді ж полягли Даніл Кіріллов, Сергій Майборода, Іван Олійник, зник безвісти Роман Веремійчук.

Без сина лишились батьки.

 

МИХАЙЛО ВОЛОЩУК (1980-2014) — підполковник МВС, вояк Добровольчого корпусу «Правого Сектору».

Народився у м. Вільнянськ Запорізької області.  0 років працював у пенітенціарній системі, служив у підрозділі «Циклон», був начальником Вольнянського СІЗО, з 2011 року на пенсії за вислугою років.

Був членом Самооборони Запоріжжя з перших днів її створення в лютому 2014, в зону бойових дій пішов служити в складі добровольчого батальйону «Дніпро-1», боєць ДУК.

Вдень 12 серпня автобус групи бійців ДУК потрапив у засідку на блокпосту під Донецьком на об’їзній трасі поблизу селища залізничної станції Мандрикине. Врятуватися вдалося тільки трьом бійцям, які потрапили в полон. Серед них був командир групи Марлен Місіратов «Татарин» і два брати Мартинових Олег та Андрій. Разом з Михайлом Волощуком тоді ж загинули Величко Володимир, Зозуля Анатолій, Малолітній Олександр, Мартинов Олександр, Мірошніченко Микола, Пальгуєв Олександр, Петрушов Олександр, Смолінський Леонід, Суховий Сергій.

Терористами тіло передане не було, у списках полонених прізвище не фігурувало, вважається зниклим безвісти. Імовірно, похований на Краснопільському цвинтарі, місто Дніпро.

Без Михайла лишилась дружина.

 

ОЛЕКСАНДР РОМАНЕНКО (1960-2014) — боєць батальйону оперативного призначення «Донбас» НГУ.

Народився в смт. Стара Синява, Хмельницька область. Навчався у одному із хмельницьких ПТУ за спеціальністю “електрик”. У грудні 1978 р. призваний на строкову військову службу до лав Збройних Сил СРСР.

Обіймав посаду механіка-водія ракетного транспортера МАЗ-543 в одному з військових училищ у м. Казань Татарської РСР РРФСР, пізніше, у січні 1980-го, направлений для проходження служби до складу Обмеженого контингенту радянських військ у Демократичній Республіці Афганістан.

Після звільнення в запас у січні 1981 р. повернувся на батьківщину, у червні 1985-го з відзнакою закінчив Кам’янець-Подільський радгосп-технікум (Хмельницька область) за фахом “електрифікація народного господарства”. У 1985 – 1987 рр. заочно навчався у київській Українській сільськогосподарській академії, працював інженером-електриком, медичним техніком у Старосинявській районній лікарні.

1987 р. за власним бажанням знов був призваний до лав ЗС СРСР, закінчив школу прапорщиків Прикарпатського військового округу, згодом знову служив в Афганістані –  заступник командира розвідувальної групи 459-ї окремої роти спецпризначення ГРУ Генерального штабу ЗС СРСР (військова частина польова пошта 44633, м. Кабул). Неодноразово брав участь у бойових операціях, нагороджений орденом Червоної Зірки та медаллю “За відвагу”. Одним із його однополчан був Юрій Олефіренко.

З 1989 р., після виведення частини до СРСР, служив у Туркестанському військовому окрузі (м. Самарканд Узбекської РСР). Здійснив 42 парашутні стрибки, на змаганнях з бігу виборов звання чемпіона округу з легкої атлетики. Брав участь у зйомках художнього фільму “Афганський злам”. У травні 1992 р. звільнився у запас.

Повернувся на батьківщину, працював начальником охорони фірми “Інком” та ТОВ “Вега”, пізніше – директором будинку-інтернату для людей похилого віку.  2010 р. обраний Старосинявським селищним головою. Брав активну участь у громадському русі ветеранів-“афганців”.

Після подій Революції Гідності навесні 2014 р., ще на початку анексії Росією Кримського півострова, Олександр Трохимович, попри свої вік та посаду, одразу ж відреагував на загрозу незалежності і територіальній цілісності України – зібрав «тривожну валізу» і звернувся до військового комісаріату – але його відмовилися призвати до війська через вікові обмеження, що діяли на той час. Коли син-студент поділився з ним прагненням стати до армійських лав, він зупинив його, заперечивши: мовляв, тобі ще рано, ти вчися – а я воюватиму, бо вмію це робити… А потім – оформив відпустку й поїхав…

Він записався до добровольчого батальйону територіальної оборони “Донбас”. 23 травня брав участь у запеклому бою з терористами угруповання “Восток” у с. Карлівці Мар’їнського району Донеччини. Після включення підрозділу до складу Національної гвардії України уклав контракт про проходження служби у військовому резерві НГУ, обійнявши посаду старшини роти резервного батальйону спеціального призначення НГУ “Донбас”. Після проходження підготовки у червні 2014 знов повернувся в АТО, брав участь у визволенні від терористів населених пунктів Донецької і Луганської областей, зокрема, Артемівська, Лисичанська, Попасної, Курахового, Іловайська.

Як згадують побратими, він завжди носив на своєму “камуфляжі” свою “афганську” нагороду – орден Червоної Зірки, але цей своєрідний оберег не захистив його від кулі снайпера…

Загинув в боях за Іловайськ 19 серпня 2014 року — зазнав кульове поранення в серце (снайпера) на виліт.

 

МАКСИМ ВЕРБОВИЙ (1991-2014)— старший солдат ЗСУ.

Народився в с. Олексіївка Кіровоградської області. Навчався у Кіровоградському технікумі механізації, 2010 року призваний на військову службу до лав ЗСУ. 2011-го був демобілізований, продовжив службу по контракту.

У часі війни — розвідник-кулеметник, Кіровоградський 3-й окремий полк спеціального призначення. Загинув 15 липня в часі мінометного обстрілу під містом Ізварине, тоді загинуло іще 8 бійців.

 

ДМИТРО ДАНІЛОМ (1984-2014) – старший солдат резерву, 2-й батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас».

Народився в Черкасах.

Боронити Україну пішов добровольцем.

Ранком 29-го серпня 2014 р., під час виходу так званим «еленим коридором» з Іловайського котла, їхав у кабіні вантажної машини ЗІЛ у складі автоколони батальйону «Донбас» по дорозі з с. Многопілля до с. Червоносільське. У правий бік машини влучив снаряд з протитанкового ракетного комплексу «Фагот», ще один снаряд потрапив у двигун вантажівки. Загинув разом з ще чотирма бійцями.

АНДРІЙ ЯРЕШКО (1964-2016) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився в місті Полтава, де одружився й проживав.

У часі війни — старший лейтенант, командир взводу, виконуючий обов’язки командира 1-ї роти, 16-го ОМпБ «Полтава»; пішов у батальйон під час першої хвилі мобілізації. Супроводжував вантажі та набої в зону бойових дій, під ДАП, Дебальцеве, чергував на блокпостах, зводив укріплення зі своїми бійцями. Звільнився, але через три місяці знову повернувся на фронт.

5 березня 2016 року зазнав важкого уламкового поранення у голову — під час мінометного обстрілу в промзоні Авдіївки, російські терористи протягом 5 годин обстрілювали українські позиції із 120-мм мінометів з боку Ясинуватої; міна розірвалася за 5 метрів від Андрія. Він помер від поранень у реанімобілі.

Без Андрія лишилися дружина та донька.

 

ВОЛОДИМИР ТОЛКІН (1985-2014)— старший солдат ЗСУ.

Народився у Дніпропетровську.

Гранатометник, 93-ОМБр.

Загинув 1 серпня 2014 року під час виконання завдання в зоні проведення бойових дій. Військовики дістали наказ із боєм пробити блоки терористів у місті Авдіївка неподалік Донецька. Військові розмістилися у штабі, за кілька годин бойовики дізналися про їхнє місце розташування й атакували із застосуванням мінометів і стрілецької зброї. Один з перших снарядів вибухнув просто під ногами Володимира.

Вдома залишилися батьки, дружина та 3-річна донька.

 

ВІТАЛІЙ ЛОТОЦЬКИЙ (1979-2015)  – старший сержант ЗСУ.

Народився у м. Тернопіль. У листопаді 1997 року призваний у ЗСУ, демобілізований у травні 1999 року. Присвоєно звання старший сержант.

В АТО був поранений на блокпосту «Балу» під Дебальцевим 16 лютого, помер 17 лютого 2015. На початку березня упізнаний серед загиблих.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада