Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
20.03.2021

19 березня.  Знову починаємо зі згадки про Героя Небесної Сотні. Віддавати данину пошани загиблим майданівцям – це природна потреба кожної людини, для якої слова «Україна» та «свобода» – не порожній звук. А за «зеленої» влади, що прагне замулити пам’ять про Революцію Гідності, це ще й суспільно важливий чин.

Далі в огляді:

  • засновник Української Автокефальної Православної Церкви, який за самостійництво спочатку зазнав утисків від царату, а згодом був розстріляний совєтами.
  • видатний художник-графік, книжковий ілюстратор;
  • знаний поет, який належав до «неокласиків». Навіть схилившись перед владою совєтів, він залишився і порядною людиною, і справжнім митцем, тому без нього годі й уявити українську літературу 20 століття;
  • майже невідомий, але вартий згадки письменник, який, зокрема, жорстко висміював зрусифікованих обивателів;
  • один з творців перших промислових і персональних комп’ютерів;
  • редактор однієї з найпопулярніших газет в підсовєтській Україні;
  • музикант, лідер фолк-рок гурту «Мандри».

Також пом’янемо народжених 19 березня захисників України, що загинули у боротьбі з росісько-терористичною навалою.


Починаємо.

 

ОЛЕКСАНДР БАЛЮК (1974-2014) — учасник, захисник Євромайдану.

Народився і жив у маленькому селі Пилиповичі Новоград-Волинського району Житомирської області. Виріс в інтелігентній сім’ї: тато – інженер, мама – економіст.

Був одружений, у шлюбі народилася донька Кристина.

До Майдану Олександр працював у Москві на будівництві. 30 грудня 2013 сильно обгорів в результаті спалаху проводки. Повернувся на батьківщину і місяць лікувався. А після одужання вирішив відправитися на Майдан.

Стояв на охороні барикади біля Консерваторії по вулиці Городецького, 1. Входив до сотні «Самооборони Євромайдану».

20 лютого отримав вогнепальне поранення грудної клiтини з пошкодженням внутрiшнiх органiв. Зi слiв очевидцiв, будучи тяжко пораненим, намагався врятувати життя iншого пораненого на вулиці Інститутській.

Але врятувати Героя не вдалось…Того ж дня він приєднався до Небесної сотні…

Рідні більше тижня не могли знайти Олександра. Тільки 28 лютого вони впізнали його тіло в морзі на Оранжерейній…

Поховали Олександра Балюка 1 березня в його рідному селі Пилиповичі

 

Продовжимо, повернувшись до більш ранніх часвів. Трагічна доля наступного героя огляду демонструє, що і російська, і постала на її місці совєтська імперії однакво ставилися до перспектив самостійної організації духовного життя українців. Тільки методі совєтів виявилися набагато жорсткішими…

 

ВАСИЛЬ ЛИПКІВСЬКИЙ, (1864-1937)  Митрополит Київський і всієї України Василь – засновник Української Автокефальної Православної Церкви, церковний реформатор, проповідник. Розстріляни

Його діяльнісь і її історичний контекст на диво докладно і послідовно викладені в Український Вікіпедії. Тому наведемо лише основні відомості

Василь Липківський закінчив Київську духовну академію, 1891 року висвячений на священика, 1903 року отримав сан протоієрея. Того ж року шкільна рада при Священному Синоді призначила його на посаду директора нововідкритої Київської церковно-вчительської школи — закладу, що готував кадри для церковнопарафіяльних шкіл.

Але він недовго затримася на цій посаді. Вже тоді Липківський розумів несумісність таких понять, як українські православні з одного боку, і російська церква — з іншого. Він розцінював РПЦ як один з інструментів у руках вищих чиновників Російської імперії, завданням якого було виховувати лояльне ставлення народів імперії, і українців зокрема, до метрополії. Критично ставився він і до церковно-слов’янської мови богослужіння на теренах України, тож у 1905 році його усунули з викладацької роботи, звинувативши в «ліберальних поглядах» та «українофільстві».

З початком демократичної революції 1905—1907 рр. отець Василь включився в український культурно-релігійний рух. 1905 року його обрали головою з’їзду духовенства Київської єпархії, який ухвалив запровадити українську мову в богослужіння.

Із закінченням революції настав період реакції, до 1917 року Липківський жив під постійним наглядом поліції. Також тоді майбутній митрополит усвідомив необхідність реформувати церкву, передусім — звільнити її від функцій органу державної влади.

З початком Української революції 1917  року отець Василь став одним із лідерів руху за утворення Української автокефальної православної церкви. Українське духовенство та віруючих надихав досвід Грузинської православної церкви, яка 1917 року відновила свій автокефальний статус.

У травні 1919 року, у супроводі хору під керуванням Миколи Леонтовича, отець Василь відслужив першу літургію українською мовою у збудованому гетьманом Іваном Мазепою на Печерську в Києві Микільському соборі.

У жовтні 1921 Всеукраїнський Церковний Собор затвердив автокефалію української православної церкви і обрав Василя Липківського її митрополитом. Крім того, Собор визнав примусовий перехід Київської церкви під зверхність Московського патріархату 1686 року аморальним та неканонічним актом. Сакральною мовою Церкви була визнана українська.

У ставленні УАПЦ до влади совєтів визначальною виявилась сформована ще у 1917–1918 рр. позиція митрополита Василя про аполітичність церкви, про її відокремлення від держави. Першоієрарх УАПЦ вважав, що попри те, що у всьому світі у відносинах церкви і держави панує принцип «союзу», цей шлях є згубним для церкви, руйнує її.

Уряд Радянської України, з одного боку, проголосивши декрет про відокремлення церкви від держави, зобов’язався не втручатися у внутрішньоцерковне життя, а з іншого, виконуючи рішення травневого пленуму ЦК РКП(б) 1921 року, фактично оголосив тотальний наступ на релігійні організації.

Органи ДПУ доклали величезних зусиль до розколу православ’я в Україні, але позиції УАПЦ вдалося послабити лише тимчасово. Палкі проповіді митрополита Василя відновили вплив на вірян. Тоді совєти восени 1925 року почали репресії проти керівництва церкви.

Митрополит Василь фактично опинився під домашнім арештом: йому заборонили виїжджати за межі Києва. Згодом чекісти двічі його арештовували, і після другого арешту за обвинуваченням в антирадянській діяльності він три місяці провів у в’язниці у Харкові. Коли після звільнення Липківський повернувся до Києва, кияни влаштували йому, за висловом Сергія Єфремова, справжню царську зустріч: ходили чутки, що для тієї зустрічі були розкуплені всі квіти на базарах і в крамницях міста.

Зрештою, зусилля «органів» не минули марно. Після підготовчої роботи 25-30 жовтня 1926 року пройшли Великі Покровські збори Всеукраїнської Православної Церковної Ради УАПЦ, що прийняли резолюцію, якої давно чекали совєти. Резолюцією були засуджені «нелояльні», «нетактовні», «антирадянського змісту» вчинки Президії ВПЦР, Голови Президії ВПЦР Василя Потієнка, заступника Голови архієпископа Харківського Олександра (Ярещенка), митрополита Василя (Липківського). Збори, на вимогу совєтів, прийняли рішення про чистоту персонального складу священнослужителів УАПЦ, а також обрали новий склад Президії ВПЦР.

1927 року було скликано Другий Всеукраїнський церковний собор, який проходив під контролем чекістів, що висунули делегатам ультиматум: або вони обирають іншого митрополита, або Собор буде розігнаний, а Липківський — засланий до Наримського краю. Ультиматум було виконано.

Після цього удару Липківський прожив ще 10 років — усіма забутий, у злиднях, під постійним наглядом, із періодичним арештами.

Процес нищення української церкви було завершено у 1930 році: 29-30 січня нашвидкуруч зібрані єпископи та близько 40 священиків оголосили себе надзвичайним собором, де, під тиском влади, прийняли ухвалу про розпуск автокефальної церкви. Терор проти духовенства на місцях довершив руйнівну справу: десятки священиків і тисячі вірних загинули у в’язницях НКВС і концтаборах.

Не міг оминути процес остаточного знищення УАПЦ і першого її митрополита. У 1934  комуністи виселили Василя Липківського за місто — у хатку в Олександрівській слобідці.

У вересні 1937 року він отримав від отця Петра (Маєвського), який увесь цей час матеріально підтримував Липківського, запрошення очолити Українську церкву в Канаді і дав на це згоду. Але вже 22 жовтня 1937 року 73-літнього отця Василя вчергове заарештували. Наприкінці жовтня йому було пред’явлене стандартне на той час обвинувачення: був керівником антирадянської організації українських церковників, яка ставила за мету відторгнення України від СРСР.

Вироком особливої трійки при Київському управлінні НКВС від 20 листопада 1937 року отця Василя було засуджено до розстрілу. 27 листопада 1937 року вирок було виконано.

У 1997 році Собор УАПЦ канонізував Василя Липківського та інших церковних мучеників 20-30хх років ХХ ст., а 27 листопада нині є днем їхньої пам’яті.

Матеріал з цитатами з промов і праць Митрополита Василя: https://m.day.kyiv.ua/uk/article/podrobyci-istoriya-i-ya/aktualni-dumky-vasylya-lypkivskogo

Сайт, присвячений Липківському: http://lypkivskyivasyl.in.ua/

 

ОХРІМ СУДОМОРА (1889–1965?) — художник і графік. Родом він з Борисполя (Київської область).

Цей надзвичайно талановитий художник, якого називали «українським Бердслiєм», фактично невідомий загалу. У відкритих джерелах немає навіть його фотографій. Так сталося, бо у 1949 році Судомору було заарештовано, звинувачено у формалізмі та буржуазній стилізації, засуджено на 25 років. Ніби-то через малюнок Йосипа Сталіна, на якому руки “вождя” були у крові.

Вчився він в іконописній майстерні Києво-Печерської Лаври у класі Івана Їжакевича і в Київській художній школі. З 1913 працював у книжковій графіці (головно ілюстрував дитячі книжки) для київських (пізніше віденських і празьких) видавництв; оформлював журнал «Сяйво» і численні дитячі казки (серед інших «Війна грибів з жуками»). З 1924 працював у харківських і київських видавництвах як книжковий графік.

1941-о року художник опинився в окупованому Харкові. 1943 переїхав до Львова, ілюстрував журнал «Малі Друзі» і дитячі казки. 1945 — 48 працював у Харківському обласному книжково-газетному видавництві, згодом у Сільгоспвидаві УРСР та «Радянській Школі» тощо. Судомору критиковано за ухил у формалізм та буржуазну стилізацію.

Xудожника засудили на 25 років. Є версія, що сталося це через те, що він намалював Сталіна з закривавленими руками.

За одною з версій художника було розстріляно 13 жовтня 1968 року співробітниками НКВД в місці відбуття ув’язнення. Проте, за інформацією онука Олега Охрим Іванович був амністований після смерті Сталіна і з 1955 року проживав з дружиною, сином Юрієм та дочкою Катериною в Київ за адресою пров. Воздвиженський, помер в 1965 році і похований на Печерському Звіринецькому кладовищі.

Дивитися ілюстрації Судомори: http://uartlib.org/exclusive/ohrim-sudomora-ukrayinskyj-berdsli/

http://uartlib.org/allbooks/dityachi-knigi/viyna-gribiv-z-zhukami-ilyustratsiyi-ohrima-sudomori/

 

 

Наступний фігурант нашого огляду, як і деякі його брати по перу, схилився перед владою совєтів. Але сила його таланту та особистості все ж дозволила йому лишитися справжнім поетом і зберегти людське обличчя.

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ (1895-1964) — видатний поет, перекладач, публіцист, мовознавець, літературознавець.

Народився в Києві. Батько майбутнього поета – етнограф, громадський діяч, економіст і публіцист – Тадей Рильський (про нього – в огляді за 2 січня). Мати, Меланія Федорівна, була простою селянкою.

1902 року помер батько й родина переїхала з Києва до Романівки. Максим спершу навчався в домашніх умовах, потім в приватній гімназії в Києві.

Змалку познайомився з композитором Миколою Лисенком, етнографом, дослідником і збирачем українських народних дум та пісень Дмитром Ревуцьким, актором і режисером Панасом Саксаганським, етнографом та фольклористом Олександром Русовим, які справили на нього великий вплив. Деякий час він жив і виховувався в родинах Миколи Лисенка та Олександра Русова.

Після закінчення приватної гімназії Науменка гімназії навчався на медичному факультеті Київського імператорського університету Святого Володимира, потім на історико-філологічному факультеті Народного університету в Києві, заснованому за гетьмана Павла Скоропадського, але через події революції і визвольних змагань жодного з них не закінчив. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою.

Якийсь час проживав у  Сквирі, вчителював у селах Сквирського повіту, викладав у київській залізничній школі, на «робітничому факультеті» Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти.

Писати Рильський почав рано. Перший його вірш надруковано 1907 року, перша юнацька збірка поезій «На білих островах» вийшла 1910 року. Першою вже зрілою, що засвідчила появу видатного поета, була збірка «Під осінніми зорями» (1918).

У 1920-х роках Рильський належав до мистецького угруповання «неокласиків», переслідуваного офіційною критикою за декадентство і відірваність від сучасних потреб соціалістичного життя. Протягом двадцятих років  вийшло десять книжок поезій, серед яких «Синя далечінь», «Поеми», «Крізь бурю і сніг», «Тринадцята весна»), «Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги», та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема 1927 року — переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш».

Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні події й протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи у відвертій формі (наприклад, у вірші «На світі є співучий Лянґедок») чи у вигляді іронічних «відступів» (як у «Чумаках» чи в поемі «Сашко») виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді

Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті 1931 року закінчилося арештом органами НКВС, після чого він майже рік просидів у Лук’янівській тюрмі.

1932 року творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) він проголошує активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору й був зарахований до числа офіційних радянських поетів. Його товариші-неокласики — Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Микола Зеров — за кілька років були репресовані й знищені радянською владою.

Під час Другої світової війни перебував у евакуації спочатку в Уфі, а потім у Москві. Член ВКП(б) з 1943 року.

Творчість Рильського поділилась на два річища — офіційне та ліричне, в останньому йому вдавалося створити незалежні від політики, суто мистецькі твори, які пережили поета. Одначе це не заважало совєтським органам «профілактично» його шпетити. Зокрема, на початку жовтня 1947 року газета «Радянська Україна» друкує статтю «Про націоналістичні помилки М. Рильського», де його звинувачують у «буржуазному об’єктивізмі, відсутності більшовицької партійності і забутті істини, що змістом радянської ідеології і культури була більшовицька ідейність… він не оволодів основами марксистсько-ленінського світогляду… не позбувся впливу буржуазно-націоналістичної ідеології».

За совєтів Рильський написав 35 книжок поезій, найкращі серед яких — «Знак терезів» (1932), «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір», «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь», «Зимові записи» (1964); чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів зі слов’янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства та літературознавства. 1943 року його обрано академіком Академії наук УРСР.

Попри звання, премії, а отже, і виконання замовлень влади («Пісня про Сталіна», скажімо, була написана на офіційне замовлення від Комітету у справах мистецтв УРСР), за тоталітарних часів Максим Тадейович зумів зберегти в собі людську порядність. Наприклад коли перекладач Григорій Кочур звільнився з таборів, Рильський позичив йому 80 тис. рублів, щоб він купив собі будинок в Ірпені. Як згадувала вдова видатного поета Євгена Плужника, єдиний, хто з друзів-літераторів носив заарештованому в тюрму передачі, був Рильський.

Крім «офіційної» поезії поет творив і глибоко патріотичну, яку декламував тільки з пам’яті окремим близьким і не довіряв паперу та забрав із собою в могилу.

Читати вірші Рильского: https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=13 , http://poetyka.uazone.net/rylsky/

 

 

На відміну від згаданих вище діячів, цей письменник майже невідомий загалу. Через співпрацю з німцями – короткий час він працював у газеті «Нова Україна» в окупованому Харкові –на його ім’я совєтами було накладене табу. Але зараз є можливість познаймитися і з його біографією, і головне – з його творами.

АРКАДІЙ ЛЮБЧЕНКО (1899-1945) — письменник, редактор.

Народився Старий Животів (нині село Новоживотів) На Вінниччині. Закінчив церковнопарафіальну школу, потім гімназію. Протягом 1921—1922 років служив у Червоній армії.

З 1923 року перебуває у Харкові де займається літературною діяльністю: стає членом літературного об’єднання «Гарту», одним із фундаторів ВАПЛІТЕ, членом Пролітфронту, друкується у журналах «Червоний шлях», «Життя й революція», «Вапліте».

У 1933 році разом із Миколою Хвильовим мандрував селами України і бачив голодних людей. Як пережив А. Любченко 30-ті роки, про це маємо лише уривчасті спомини. Працював у редакціях, продовжував писати, пробував навіть догодити новій кон’юнктурі, але друком виходило мало що.

У час війни працював у харківській газеті «Нова Україна», але швидко з’ясувалося, як писав видатний мовознавець Юрій Шерех-Шевельов, що «це була більше німецька газета, ніж українська». Цей період знайшов відображення у «Щоденнику» Любченка (виданий лише на Заході) — гіркому свідченні втрачених ілюзій, помилок, розбитих надій.

Юрій Шевельов, який саме почав співпрацювати з «Новою Україною», описує в спогадах епізод першого – заочного знайомства з Любченком:

«Ми не мали журналістского досвіду і дали їй статті якийсь неймовірно нудний заголовк, щось на зразок «Стан української мови в Радянській Україні». Але стаття з’явился під іншою назвою «Уярмлена мова». Цю лекцію журналістського сприту дав нам Аркадій Любченко».

На тому участь Любченка в газеті і завершилась, він захворів, а потім подався до Львова. Тут був арештований гестапівцями; з в’язниці вийшов тяжко хворим. Помер у Німеччині, в містечку Бад-Кіссінгені 25 лютого 1945 р.

Дебютну збірку «Буремна путь» склали різноманітні твори. Людяне, пройняте авторським співчуттям до героя оповідання «Зяма», лірична розповідь про волелюбного борця-невільника Гайдара («Гайдар»), епізод пореволюційного побуту, в якому знайшла виявлення полярність світогляду двох найближчих людей — батька й дочки («З темного передпокою»).

Уже 1926 р. такий авторитетний поцінувач, як Микола Хвильовий писав: «Це, мабуть, єдиний у нас художник, що його можна назвати новелістом. Це вибагливий, вишуканий мініатюрист, що, очевидно, буде продовжувати Коцюбинського в його європейських імпресіоністичних новелах».

Художню зрілість молодого прозаїка переконливо засвідчила тонка настроєва новела «Via dolorosa» («Скорботний шлях»). Твір побудований як спогад героя у поетичному обрамленні. Цим обрамленням став короткий епізод зустрічі в спустілому осінньому парку. Несподівана зустріч двох молодих людей, які колись по-дитячому були закохані одне в одного, збурила спомини й болючі почування, висвітлила не лише складну долю й особисту душевну драму, в різний час пережиту кожним із них, але — в підтексті — й грандіозні історичні зміни, суспільний переворот, здійснений у країні.

Якщо «Via dolorosa» можна розглядати в річищі романтичної, лірико-імпресіоністичної новелістики 20-х, то повість «Образа» (1927) стає в ряд соціально-критичної, сатиричної ваплітянської прози.  Дрібнодушність новоявлених совєтських бюрократів, сіреньких обивателів, інтереси яких зосереджені на власному просуванні в канцелярській ієрархії та підсиджуванні колег, Любченко малює з безжальним сарказмом.

Широта «інтелігентної» натури ряду самозакоханих персонажів блискуче розкривається через їхнє ставлення до українізації. «Я, понімаєш, перестаю почувати себе чоловіком, мене позбавляють достоїнства чоловіка, мене чуть-чуть не беруть за вухо, як приготовішку, — жаліється канцелярист Мішель. — Чорт зна! Та хіба ж я для того в університеті вчився? […] Я ж сам чернігівський, у мене ж прадіди — козаки. І я не заперечую, я согласен признати мову. Но, помилуйте, не в такій же мірі, не в такому ж вигляді!». А «Кобзар» — це я понімаю, але якийсь путаний галицько-польський діалект, видуманий якимсь фантазьором, — ні, це вже знаєте […] В сельських районах — будь ласка. А в городі — тут уже пардон».

Саркастичий блиск цієї трохи задовгої цитати не потребує коментарів. Хіба що — натяку про її виняткову злободенність.

Про Любченка більше: http://1576.ua/people/4656

А за цим посиланням можна знайти посилання на твори Любченка https://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=4656

 

СОЛОМОН (СЕМЕН) ПОГРЕБИНСЬКИЙ (1924-2017) — вчений та інженер-кібернетік, розробник вітчизняних ЕОМ; головний конструктор обчислювальних машин «Дніпро», «МИР», «Промінь», перших суперкомп’ютерів ЕС-2016 та ЕС-2701, численних розробок для Міністерства оборони СРСР, Центру управління польотами «Зоряного містечка», та інших. Автор кількасот статей та книг з питань конструювання обчислювальної техніки.

Народився в Києві. Школу закінчив 20 червня 1941 року, а вже 22 червня добровольцем пішов у воєнкомат. Був направлений до трудового батальйону на Кіровоградщину, за тим евакуйований в Ташкент, де за кілька місяців склав іспити за перший курс Одеського кораблебудівельного інституту. Навесні 1942 року був призваний до армії, закінчив курси молодших командирів кулеметних підрозділів у Кушці, і з осені 1942 року — на передовій як заступник командира кулеметного взводу (старший сержант). Має чотири поранення; останнє, важке — взимку 1945 року в Німеччині.

Після одужання став студентом КПІ, звідки в 1949 році потрапив до лабораторії обчислювальної техніки під керівництвом С. О. Лебедєва, де брав участь у створенні першої в Європі обчислювальної машини (комп’ютера) МЕСМ, а також обчислювальних машин «Київ» та БЕСМ. З тих пір і до пенсії працював у Інституті кібернетики АН УРСР (нині Інститут кібернетики імені В. М. Глушкова НАН України). Разом з академіком В. М. Глушковим розробив ідею і був головним конструктором першого у світі професійного міні-комп’ютера «МІР» («Машина Інженерних Розрахунків»), та трьох наступних моделей серії «МІР» — єдиних в історії радянської кібернетики обчислювальних машин персонального класу, котрі отримали визнання на Заході (США, Франція, Фінляндія). Після розгрому української та інших національних шкіл комп’ютерного конструювання (з «подачі» голови КДБ Ю. Андропова та московської школи кібернетиків) був головним конструктором ряду машин серій ЄС та СМ ЕОМ, а також численних розробок спеціалізованих промислових комп’ютерних комплексів. З 1986 року головний науковий співробітник АН УРСР в Інституті кібернетики.

З 1995 року на пенсії. З 1996 року жив в Ізраїлі, в Хайфі, де брав участь у розробці промислових систем комп’ютерного розпізнавання облич.

 

Переходимо ближче до наших часів і привітаємо з 90-річним ювілеєм найвідомішу з-поміж сьогоднішніх іменинників:

ЛІНА КОСТЕНКО (1930) – визначна поетка, живий класик, моральний орієнтир для багатьох патріотів.

Народилась у родині вчителів. У 1936 році родина перебралась із Ржищева до Києва. Ліна навчалася у школі № 100, що містилася в робітничому селищі на Трухановому острові, де на той час жила родина. Школу було спалено 1943 року разом із усім селищем. Цьому присвячено вірш «Я виросла у Київській Венеції».

Після закінчення середньої школи № 123 на Куренівці навчалася в Київському педагогічному інституті, а згодом — у Московському літературному інституті імені О. М. Горького.

Була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на межі 1950—1960-х років. Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а збірка «Мандрівки серця» (1961) не лише закріпила успіх, а й засвідчила творчу зрілість Костенко, поставила її ім’я поміж визначних майстрів української поезії.

На початку 1960-х Ліна Костенко брала участь у літературних вечорах київського Клубу творчої молоді. Починаючи з 1961, її піддавали критиці за «аполітичність», був знятий із плану знімання фільм за сценарієм Л. Костенко «Дорогою вітрів».

8 квітня 1963 року на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології А. Скаба заявив: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до викривлення і затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко». Це був сигнал до погрому покоління шістдесятників.

1963 — зняли з друку книжку віршів Л. Костенко «Зоряний інтеґрал», книжку «Княжа гора» зняли з верстки.

У ці роки вірші Костенко публікували журнали в Чехословаччині, газети в Польщі, і лише зрідка — в Україні. Її вірші ходили в «самвидаві».

1965 року Костенко підписала лист-протест проти арештів української інтелігенції. Була присутня на суді над М. Осадчим і М. Зваричевською у Львові. Під час суду над братами Горинями кинула їм квіти. Разом із І. Драчем звернулася до редакції журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін») і до львівських письменників з пропозицією виступити на захист заарештованих. Усе це не вплинуло на перебіг судів, але мало величезне моральне значення.

Травень 1966 — у Спілці письменників України, де таврували «націоналістичних відщепенців», частина молоді влаштувала овацію Костенко, яка відстоювала свої позиції і захищала І. Світличного, О. Заливаху, М. Косіва і Б. Гориня.

1968 — написала листи на захист В. Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті «Літературна Україна». Після цього ім’я Костенко в радянській пресі довгі роки не згадувалося. Вона працювала «в шухляду».

1973 — потрапила до «чорних списків», складених секретарем ЦК КПУ із ідеології В. Маланчуком. Лише 1977 року, після відходу В. Маланчука, вийшла збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а 1979-го, за спеціальною постановою Президії СПУ, — історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років. За нього поетеса 1987 року була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.

Перу Л. Костенко також належать збірки поезій «Неповторність» (1980) і «Сад нетанучих скульптур» (1987), збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987).

2010 року вийшов перший роман Костенко — «Записки українського самашедшого». Роман викликав великий ажіотаж і тимчасову його нестачу в книгарнях, що привело до появи піратських передруків.

У романі описується період президентства Леоніда Кучми та Помаранчева революція. Головний герой роману, 35-річний програміст за освітою, який, проте займається обслуговуванням комп’ютерів, а не програмуванням. Познайомився зі своєю майбутньою дружиною ще під час Революції на граніті. Його батько — відомий перекладач, шістдесятник, що має нову молоду дружину та дуже інтровертованого сина, який фігурує під прізвиськом Тінейджер. Дружина головного героя — філолог, дослідник Гоголя. Син навчається в школі й товаришує з сусідом Борькою, сином «нового українця».

Головний герой веде так звані «Записки», занотовуючи всі катастрофи, замахи, вбивства (наприклад, цинічне вбивство польською поліцією українця Сергія Кудрі) і скандали, про які дізнається з новин. Таким чином він намагається дати вихід своїм емоціям у скорумпованій атмосфері режиму Кучми і не скотитися до повного цинізму. Паралельно в записках знаходять своє відображення часом проблематичні стосунки головного героя зі своєю дружиною. Загальний іронічний, песимістичний, скептичний, часом знущальний тон записок під кінець кардинально міняється, коли герой переживає емоційно напружені події Помаранчевої революції.

 

Починаючи від назви, книга насичена ремінісценціями й прямими цитатами з Гоголя, а також з «Майстра і Маргарити» Булгакова.

 

Анотація

У видавничій анотації сказано:

«Роман написано від імені 35-річного комп’ютерного програміста, який на тлі особистої драми прискіпливо, глибоко й болісно сканує усі вивихи нашого глобалізованого часу.

У світі надмірної (дез)інформації і тотального відчуження він — заручник світових абсурдів — прагне подолати комунікативну прірву між чоловіком і жінкою, між родиною і професією, між Україною і світом.

За жанровою стилістикою «Записки українського самашедшого» — насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики.

У лютому 2011 року вийшла поетична збірка Ліни Костенко «Річка Геракліта», куди ввійшли раніше написані вірші та 50 нових поезій, а через рік, у 2012 році, у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га» вийшла поетична збірка «Триста поезій. Вибране».

Через який вірш цензура «зарубала» її збірку «Зоряний інтеграл», за що дала ляпаса директору філармонії, як Президент Ющенко вмовляв її відчинити йому двері і впустити до себе і багато цікавого про Костенко: https://www.pravda.com.ua/articles/2018/12/10/7200729/

Неперевершено! Ступка читає вірш Костенко «Крила»: https://www.youtube.com/watch?v=kkHMxXsnE5k

Чудово: «BRUTTO» – пісня «Вечірнє сонце»: https://www.youtube.com/watch?v=DKNWS2eKD4U&list=PL5uHOVbk5R9yjNI22uaNw9OUVoKXQTOYG

 

Ще одна цікава постать – газетний редактор совєтських застійних часів, який в тих умовах примудрявся робити живу і цікаву газету.

 

ВОЛОДИМИР БОДЕНЧУК (1955-2006) —  багатолітній головний редактор газети «Молодь України», засновник газети «Український футбол».

Народився  в селі Сухівці Рівненського району Рівненської області в сім’ї вчителів.

В школі Володимир захоплювався футболом та відзначався літературним хистом. 1977 року закінчив факультет журналістики Львівського університету. З того ж року в редакції газети «Молодь України» (кореспондент, завідувач відділу, редактор щотижневого додатку «Студентський гарт», відповідальний секретар, заступник головного редактора). 1987 року призначений головним редактором видання, під його керівництвом «молодіжка» виходила накладом до 900 тисяч примірників.

В ті часи молодіжні газети могли дозволити собі бути більш розкутими і живими, ніж «доросла» офіційна партійна преса, – аби була на те воля редакторів. І у Володимира  Боденчука така воля була. Звісно, про свободу слова не йшлося, але атмосфера певного вільнодумства в редакції існувала.

«Ну, яка була колись свобода слова? Якось Леонід Макарович Кравчук у ті часи на всеукраїнській нараді редакторів «пробрав» мене за «ідеологічну» помилку дуже елегантно: «Недавно я розмовляв iз редактором «Молоді України» — це дуже розумна людина, але навіщо він це надрукував…» Після наради до мене підходили колеги: «Не сумуй, старий! Цитували Маркса, Леніна, Горбачова, але ні про кого не казали, що такий розумний». Я після того прагнув порозумітися з другим секретарем ЦК партії Кравчуком, але він відмахнувся: «Чого ти причепився? Написали мені таке». А вже через рік філософські праці Миколи Бердяєва, за цитату з яких постраждала газета, почали видавати. Отак керували пресою» – згодом згадував Боденчук.

За порушеня питань, пов’язаних з українсько мовою, газету теж шпетили: «Пригадую, ми надрукували матеріал про те, що в комсомольських організаціях Чернігова не почуєш української мови — «Десь там, на околицях». Звичайно, була розмова в ЦК. Викликали на килим навіть Петра Симоненка, який «відав» ідеологією в комсомолі. І, до речі, тримався під час тієї «розборки» досить гідно. Однак «чортів» дали тоді вдосталь»

За часів незалежності Боденчук був одним з фундаторів і головою правління Гільдії головних редакторів (керівників) ЗМІ України. Об’єднання мало на меті зміцнення професійної солідарності в захисті прав журналістських колективів, поширення досвіду творчої, комерційної та підприємницької діяльності журналістських колективів. Але зі смертю Боженчука Гільдія фактично припинила діяльність.

 

І – наш сучасник:

 

СЕРГІЙ ФОМЕНКО, творче прізвисько «Фома». (1972). Співак, гітарист, композитор і автор пісень. Фронтмен та лід-вокаліст українського фолк-рок-гурту «Мандри».

У підлітковому віці навчився грати на баяні та гітарі, співав, писав пісні та оповідання. Мандрував автостопом по великих містах України, Білорусі, східної Балтики та Росії. Після кількарічних мандрів повернувся до Києва. Працював двірником, гардеробником, працівником сцени у театрі, ведучим радіопрограм.

Коли навчався у школі був російськомовним, але з 23 років свідомо перейшов на українську.

Взимку 1990–го Фома вперше з’явився на сцені київського рок-фестивалю «Йолки-палки»-90, зі своїм першим гуртом «День помирає рано». Завдяки цій творчій формації Фома стає відомим у музичному андеграунді Києва.

А вже 1997 Фома (гітара, вокал), Олександр Коханівський (бас) та Олег Воробйов (перкусія) створюють гурт «Мандри», звучання якого було переважно акустичним.

1998 р. виходить перший відеокліп на пісню «Романсеро про ніжну королеву» (режисер Антон Трофімов), який швидко піднявся на почесні сходинки музичних відео-чартів України. У грудні 1998 р. виходить перший CD — сингл гурту «Мандри». А у лютому 1999 р. на телеканалі «1+1» відбулась прем’єра другого відеокліпа на пісню «Картата сорочка».

Гурт концертує по різних європейських країнах, знімає кліпи. 2001 р. компанією “Creon Music” у Франції було видано компакт диск — збірку «Український рок», до якого увійшли кілька пісень гурту «Мандри».

Восени 2004 р. музиканти гурту стають активними учасниками Помаранчевої революції (пісня «Не спи, моя рідна земля» без перестанку лунає на столичному Майдані). Фома був також учасником Євромайдану.

Сергій Фоменко активно підтримує різноманітні благодійні проекти в Україні, виступає на благодійних концертах.

Інтерв’ю з Фомою за грудень 2013 року – про участь у Євромайдані і інші важливі речі. Фома там висловлює чимало дискусійних тез, зокрема стосовно законодавчого регулювання мовного пиитання, але – що є, то є: https://life.pravda.com.ua/society/2013/12/12/145447/

Згодом Фома дещо усвідомив і підтримав прийняття мовного закону:

“Це дуже-дуже важливий закон, який, на мій погляд, консолідує наше суспільство і робить його безпечнішим, тому що закон не обмежує права людей спілкуватись своїми мовами, етнічними мовами в побуті, в сім’ї і так далі. Цей закон лише захищає мову нашої країни і ставить її на державний статус. Це дуже важливо, тому що, крім того, що українська мова є просто красивою, прекрасною, одною з найкрасивіших мов світу, вона ідентифікує нас, тому що коли ми їздимо за кордон, то чуємо, що іспанці говорять іспанською мовою, французи говорять французькою мовою, поляки говорять польською мовою, росіяни – російською, німці – німецькою, італійці -італійською, а ми, українці, маємо говорити українською мовою. І це є абсолютно нормальне, здорове рішення. Дуже радує те, що нарешті, після стількох років незалежності ми підійшли впритул до цього питання. І я закликаю всіх, від кого це залежить, зробити мудрий, державницький крок і нарешті закінчити ці політичні ігри, які закінчуються війнами, конфліктами і кровопролиттям”.

«Мандри»: пісня «Не спи, моя рідна земля» https://www.youtube.com/watch?v=J5VHiHFxR_w

І ще гарна пісня: https://www.youtube.com/watch?v=Q_MXCOl0mMU

 

Пом’янемо наших захисників від російської агресії.

 

СЕРГІЙ КЛИМЧУК (1969 – 2014) — старший сержант ЗСУ.

Родом з Волині. Здобув дві вищі освіти — 1994-го у Волинському державному університеті імені Лесі Українки, вчитель української мови та літератури, 1998-го — інститут післядипломної освіти, юрист. Входив до складу Волинського козацького стрілецького братства.

Працював юристом, Волинський обласний центр з надання безоплатної правової допомоги. Активний учасник Євромайдану, 4-та козацька сотня.

Під час російсько-української війни –  старший водій, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар». Перед «Айдаром» було поставлено завдання перекрити шлях терористам до Луганська, аби не здійснювалося постачання зброї та техніки.

Загинув 17 серпня 2014 року: того дня дві роти «Айдара» розміщувалися у Новосвітлівці та Хрящуватому. Сергій переносив поранених побратимів в укриття під мінометним обстрілом, загинув від осколкового поранення в голову.

Без Сергія лишились дружина, донька, сестра.

24 серпня 2014-го похований у селі Гаразджа, Луцький район.

 

ВІТАЛІЙ ІЛЬЇН (1991-2014) — сержант ЗСУ.

Народився в селі Панфилівка Запорізької області.

Віталій добре малював, захоплювався важкою музикою та бджолярством. Здобув професію будівельника в Бердянському технічному ліцеї. Пройшов строкову службу в лавах ЗСУ; служив за контрактом з 2013 року. Сержант, командир бойової машини — командир відділення 93-ї бригади. З травня 2014-го перебував у зоні бойових дій; на початку липня побував удома в короткотерміновій відпустці.

Загинув внаслідок обстрілу українських військ поблизу Іловайська під час виходу з оточення на дорозі поміж селом Новокатеринівка та хутором Горбатенко.

3 вересня 2014-го тіло Ільїна разом з тілами 96 інших загиблих привезено до дніпропетровського моргу.

Упізнаний бойовими товаришами та родичами.

Без Віталія лишились батьки, старший брат.

 

ОЛЕКСАНДР ПАСІЧНИК (1982-2014) — сержант ЗСУ.

Народився у Чорному Острові, Хмельницька область.

Пройшов строкову в елітній частині Збройних сил – Окремому полку Президента України, згодом став до лав «Беркута», звільнившись кілька років тому – до Євромайдану.

Рідні пригадують, як Олександр, батько двох дітей, яких він безмежно любив, місця собі не знаходив, коли почалась АТО, – і, нарешті, пішов добровольцем до лав 8-го полку спеціального призначення Головного управління розвідки Міноборони.

«Він рвався туди, – згадує дід героя. – Я бачив у його очах приреченість… Сашко відчував, що вже не повернеться, але така його доля. Казав перед від’їздом: „Хай діти знають, що батько їхній був героєм”…».

Того дня, 25 серпня, був не його бій. Сталося так, що молодший за віком військовослужбовець зчинив істерику, якій поклав край сержант Пасічник коротким: «Я піду…». Тож Олександр замість товариша сів на броню бойової машини, що прикривала розвідувальну групу, яка висувалась у район Саур-могили. Бойове завдання було успішно виконане, але бронемашина потрапила під ворожий артилерійський вогонь, і злива осколків обірвала життя Олександра, так понівечивши тіло, що на нього потім не наважилася глянути рідна мати. «Хай я пам’ятатиму його таким, яким він поїхав із дому», – сказала вона. Поховали Олександра в закритій труні.

Лишилися батьки, дід, дружина, двоє діточок.

 

АНАТОЛІЙ СОРОЧИНСЬКИЙ (1989 – 2019) — солдат ЗСУ.

Народився року у місті Львів, там і жив.

З 2015 року воював у складі батальйону «Айдар». Наприкінці 2017-го підписав контракт з 24-ю бригадою; солдат, стрілець-снайпер 3-го взводу 8-ї роти 3-го батальйону.

22 червня 2019 року під вечір загинув внаслідок підриву на протипіхотній міні під час перевірки місцевості в зоні відповідальності спостережного посту «Бандера» поблизу Оленівки (Волноваський район). Помер від множинних осколкових поранень зі зброєю у руках. Потужний вогонь ворога унеможливив евакуацію його тіла. Була задіяна пошукова група з 7 чоловік. Після досягнення домовленості з трерористами щодо припинення вогню, уранці 24 червня тіло загиблого було евакуйовано із небезпечної зони волонтерами (місія «Евакуація 200»).

Без Анатолія лишилися мама і сестра.

 

ОЛЕГ МУСІЄНКО (1971-2015) – солдат ЗСУ. Гранатометник, 81-а окрема аеромобільна бригада (90-й окремий аеромобільний батальйон).

Народився і жив у Києві.

19 січня 2015-го загинув у бою з російськими збройними формуваннями за Донецький аеропорт, 1-й пост нового терміналу — почався штурм терористів з обстрілом з мінометів, танки рознесли стіну терміналу, бійці займали кругову оборону.

Без батька лишилась донька.

 

 

ІГОР КОЦЯР (1994-2014) – військовослужбовець НГУ.

Народився у м. Кривий Ріг. Під час навчання у Дніпропетровській спеціалізованій школі з поглибленим вивченням туристично-краєзнавчих дисциплін №119 Ігор захоплювався спортивним туризмом, виборював призи на конкурсах краєзнавців. 2013 р. закінчив ПТУ, де вивчився на столяра. Восени того ж року був призваний на строкову військову службу, яку проходив у криворізькій окремій спеціальній моторизованій бригаді міліції внутрішніх військ МВС.

Під час подій Революції Гідності взимку 2013 – 2014 рр. виконував завдання з охорони громадського порядку на вулицях столиці, діставши при цьому поранення.

Вже як військовослужбовець Національної гвардії України, у складі підрозділу понад місяць брав участь у антитерористичній операції на Донбасі. 23 липня, під час боїв за визволення Лисичанська, дістав смертельних поранень. Бійці птрапили у засідку на мосту. Разом з Ігорем загинув полковник П. Сніцар та генерал-майор О. Радієвський.

Мати Ігора розповідала: «Розумію, що він герой, що він захищав Батьківщину. Але нам так його не вистачає. Нема сил… Пам’ятаю, як я просила його не йти. А він казав: мам, я не хочу, щоб тут була війна. Він дуже хотів визволителем прийти. Казав, мамо, ми обов’язково переможемо…»

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада