Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
18.10.2020

18 жовтня. Почнемо з ушанування пам’яті найстарішого Героя Небесної Сотні, 82-річного активіста Євромайдану, якого забили силовики під час спроб придушення народного протесту проти режиму Януковича.

Далі в огляді:

  • політик і державний діяч, «хрещений батько УНР», літературознавець, академік. Був знищений совєтами;
  • художник, майстер пейзажу.

А також пом’янемо захисників України, які могли б сьогодні святкувати день народження – якби їм не довелося ціною власного життя зупиняти збройну експансію «русского міра».


Починаємо:

 

ІВАН НАКОНЕЧНИЙ (1931-2014, Київ, Україна) — активіст Євромайдану. Найстарший загиблий Небесної сотні. У минулому – офіцер ВМС СРСР.

Народився на Київщині. Після війни три роки служив матросом на військовому кораблі в Севастополі. Тоді й вирішив пов’язати свою долю з військовою справою. Після відставки повернувся в рідне село під Києвом, з початку 80-х жив у столиці.

На Майдан вперше прийшов після розгону студентів і відтоді ходив туди щодня – і це – у 82 роки! На усі питання знайомих і вмовляння родичів  не ходити на Майдан, Наконечний відповідав, що давав військову присягу захищати свій народ. Мав посвідчення захисника Майдану номер 91587 від 08.01.2014 року.

18 лютого 2014 року під час протистояння на Інститутській отримав важку травму голови і шийного відділку хребта, коли захищав барикаду. «Удар був спереду, його били в обличчя, – розповідає племінник. – Його вдарив хтось із атакуючих. Я не знаю, хто це був – беркутівець, вевешник чи тітушка. Швидка привезла його до Інституту нейрохірургії, і професор, який робив йому операцію, припустив, що удар міг бути нанесений важким металевим предметом. Я зараз ініціюю міліцейське і прокурорське розслідування, аби точно встановити – чим ударили і як. Максимально знайти свідків, знайти бригаду «Швидкої допомоги», яка забрала його з Майдану, можливо, вони щось зможуть розповісти. У лікарні мені таких свідчень не дають».

Коли силовики штурмували барикаду, офіцер Наконечний кричав їм: «Ви ж бійці «Беркуту», правоохоронці, офіцери! Що ж ви творите? Хіба офіцер ламає черепа цивільним, хіба б’є лежачих, хіба добиває старих, добиває дітей, студентів, жінок?».

Його почули і – проломили черепа. Наконечний знав, на яку небезпеку наражає себе, тому заздалегідь поклав до кишені паспорт і аркуш паперу з контактами родичів…

Помер Іван Наконечний в одній із київських лікарень – важкі травми голови і шийного відділу хребта спричинили кому з якої він вже не вийшов.

В цій трагічний історії є ще одна гірка обставина. Син Івана Наконечного мешкає у Санкт-Петербурзі, на батьківщині своєї матері. Він був повідомлений про загибель батька, але відмовився його ховати або ж попрощатися з батьком. «У вас там багато бандерівців. Мені страшно туди їхати», — сказав син загиблого Героя Небесної Сотні…

 

Повернемося до минулих часів і згадаємо людину, яка також боролася за Україну і також була знищена.

 

СЕРГІЙ ЄФРЕМОВ (1876-1939) – політик і державний діяч, історик літератури, віце-президент ВУАН.

Народився у с. Пальчик (нині – Черкаська область) у родині потомственного священника. Один з предків, щоб отримати парафію, перекроїв своє прізвище Охріменко на російський манер – Єфремов, відтоді рід звався цим зросійщеним прізвищем.

Спочатку Сергій навчався в Київській духовній семінарії, згодом закінчив юридичний факультет Київського університету святого Володимира.

олітичну діяльність розпочав у студентські роки, ставши членом Загальної української безпартійної демократичної організації. Наприкінці 1904 року разом із  Грінченком, Левицьким, Матушевським та іншими створив Українську радикальну партію, яка в 1905 за його ініціативою об’єдналася з Українською демократичною партією, отримавши назву Українська демократично-радикальна партія.

У 1908 став одним із засновників і активним діячем Товариства українських поступовців. Співпрацював із багатьма українськими періодичними виданнями, де друкував статті публіцистичного й історико-літературного характеру.

Був одним з 82-х відомих літераторів і громадських діячів, що підписали опублікований у зв’язку зі «справою Бейліса» (1911) протест «До російського суспільства (з приводу кривавого наклепу на євреїв)». Загалом, Єфремов завжди виступав у своїй публіцистиці із рішучим засудженням ксенофобії й антисемітизму, зокрема, з приводу чого був розкритикований деякими відомими українськими діячами — зокрема Оленою Пчілкою, Міхновським, Донцовим.

Єфремов також гостро засуджував грубу й неоковирну українофобську, русифікаторську політику російської військової адміністрації на окупованих західноукраїнських землях, що здійснювалась в часи Першої світової війни.

За гострі публіцистичні виступи на захист української національної культури й політичних свобод у дореволюційний період його неодноразово заарештовувала російська влада.

У березні 1917 Єфремов увійшов до складу Української Центральної Ради, згодом був обраний заступником голови УЦР і членом Малої Ради. Після створення першого українського уряду — Генерального Секретаріату УЦР-УНР займав у ньому посаду Генерального секретаря міжнаціональних справ. Саме Сергій Єфремов запропонував і використав назву Українська Народна Республіка, тому вважається «хрещеним батьком» УНР.

З вересня 1917 очолював Українську партію соціалістів-федералістів.

Коли Київ узяли червоні війська під проводом Юрія Коцюбинського, Єфремов написав йому відкритого листа, який називався «Лист без конверта» (його наведено в роботі Єфремова «Під обухом. Більшовики в Києві»): «Твій батько зараз перевертається в труні!».

Єфремов гостро розкритикував Прихід Павла Скоропадського до влади у квітні 1918 р. Він сприйняв цю подію як узурпацію влади, відхід від здобутків революції, реванш дореволюційної реакції та прихід маріонеткової влади.

Зі встановленням совєтської влади в Україні Єфремов був змушений перейти на нелегальне становище й переховуватися. Восени 1919 на прохання Української академії наук Єфремова було амністовано.

Позбавлений можливості займатися активною політичною діяльністю, Єфремов проводив велику наукову й науково-організаційну роботу. Будучи віце-президентом (1922—1928) і головою Управи (1924—1928) Української Академії Наук, очолював низку наукових товариств і комісій, зокрема, Історико-літературне товариство при УАН та інші.

У жовтні 1921 брав участь у Першому Всеукраїнському Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію Української православної церкви.

Залишаючись непримиренним противником більшовицького режиму, Єфремов, на думку певних кіл української діаспори, в 1920—1928 створив і очолив діяльність таємних опозиційних організацій Братство української державності і Спілку визволення України (СВУ), які послідовно відстоювали ідею української державності. Однак відкриті з розпадом СРСР архівні дані засвідчили, що ці організації були вигадані ДПУ для легітимізації репресій над українською інтелігенцією.

Наприкінці 1928-го, відчуваючи, що влада розправиться з ним, Сергій Єфремов написав у щоденнику: «Каятись не буду, отже перспектива виявляється: мандрівочка, і мабуть неблизька, пахне».

І він не помилився. 21 липня 1929 в Києві Єфремова заарештували й звинуватили в організації та керівництві СВУ. У квітні 1930 засуджений до 10-річного ув’язнення з суворою ізоляцією.

Загинув 10 березня 1939 року, за три місяці до закінчення терміну покарання, у в’язниці ГУДБ у російському місті Володимир. Реабілітований 1989 року.

Єфремов був одним із найвидатніших представників неонародництва в українській літературі. Він вважав, що однією з провідних ідей в історії української літератури завжди була «визвольно-національна ідея».

В доробку Єфремов – монографічні нариси про видатних українських письменників: «Марко Вовчок» (1907), «Тарас Шевченко» (1914), «Співець боротьби і контрастів» (1913) (у виданні 1926 — «Іван Франко»), «Михайло Коцюбинський» (1922), «Іван Нечуй-Левицький», «Іван Карпенко-Карий» (1924), «Панас Мирний» (1928) та інші .

Одним з найвизначніших досягнень Єфремова стала праця в галузі наукового шевченкознавства і, зокрема, видання «Щоденника» і «Листування» Т. Г. Шевченка (1927—1928) — томів III і IV із запланованого зібрання творів Кобзаря, так і не завершеного внаслідок репресій. Історико-літературні погляди Єфремова найповніше представлені в його фундаментальній праці «Історія українського письменства» (1911).

Про знищення совєтами української інтелігенції, зокрема і Сергія Єфремова: https://www.radiosvoboda.org/a/proces-svu-nkvd-proty-intelihentsiji/30077646.html

 

МИХАЙЛО ФІҐОЛЬ (1927-1990) – художник і мистецтвознавець.

Народився у с. Крилос, Івано-Франківської області. 1961 року закінчив у Ленінграді факультет мистецтвознавства Інституту живопису, скульптури та архітектури імені Іллі Рєпіна. Від 1964 року викладав в Івано-Франківському педагогічному інституті (нині Прикарпатський національний університет), від 1991 — його професор. Завідував кафедрою образотворчого мистецтва.

1972 року в Ленінграді захистив кандидатську дисертацію «Українська сатирична графіка кінця 19 — початку 20 століття». 1998 року в Івано-Франківську в Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника захистив докторську дисертацію «Мистецтво Галича 12—14 століть (Історія. Типологія. Художні особливості)».

1998 року відкрив домашню картинну галерею, присвячену 1100-річчю Галича.

Пейзажний жанр посідає у художній спадщині Фіґоля головне місце. Також він працював у галузі тематичної картини, історичного живопису, портрета, а також у монументально-декоративних формах, захоплювався килимарством і графікою.

Пейзажі Фіґоля можна поділити на три групи: індустріальні, архітектурні та “чисті” пейзажі. Усі вони позначені закоханістю у рідне Прикарпаття. Втім, живописець натхненно пише прстори не лише Карпат, серед яких виріс, а й відкриває для себе пахощі чарівної Індії, яку спостерігав зблизька, створює цикл полотен про Австрію, Югославію, Румунію, Угорщину, Болгарію, Чехословаччину.

Приємне враження справляють портрети Фіґоля — це діячі культури, земляки-односельчани у барвистих національних строях, робітники. Кожен з героїв митця акумулює певний життєвий досвід. Михайло Фіґоль писав постійно і незмінно в традиційній манері.

Особливих успіхів досяг Фіґоль у царині монументально-декоративного мистецтва. Митець органічно зв’язує свої мозаїчні і темперні розписи з сучасною архітектурою, гармонійно вплітає їх в інтер’єри та екстер’єри громадських споруд.

Надзвичайно цікаве інтерв’ю з дружиною художника Тетяною Фіголь – про особистість митця, про його творчість і мистецтвознавчі дослідження, а також про звичаї офіційного мистецького життя совєтських часів:  https://zbruc.eu/node/80371

Дивитися твори художника: https://sverediuk.com.ua/mihaylo-figol-malyarstvo/

 

Пом’янемо захисників України, які віддали життя, щоб зупинити збройну російську агресію. І першим згадаємо військовика, загибель якого стало прологом до ще однієї трагедії…

 

ДМИТРО КРАСНОГРУДЬ (1978-2020) – командир розвідувального взводу 137-го окремого батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади морської піхоти.

Раніше служив у мотопіхотному батальйоні 93-ї ОМБр «Холодний Яр».

Брав участь у російсько-українській війні на Донбасі, був командиром розвідувального взводу 137-го окремого батальйону 35-ї бригади морської піхоти.

У 93-й бригаді Дмитро був командиром розвідки мотопіхотного батальйону. Брав участь у звільненні Мар’їнки та Авдіївки.

Влітку 2017 року він розробляв та брав участь в операції, коли було взято в полон російського військового Віктора Агєєва.

Загинув 13 липня 2020 року під час виконання бойових завдань у зоні проведення ООС у районі смт Зайцеве на Донеччині. Зазнав численних осколкових поранень внаслідок вибуху невідомого пристрою.

Група з дев’яти військових намагалась евакуювати його тіло, потрапила під обстріл – було поранено сержанта Ярослава Журавля. Група евакуації в білих касках з розпізнавальними знаками, отримавши підтвердження режиму “тиші”, не встигла дійти до тіла полеглого кілька метрів. В цей час окупанти відкрили вогонь на поразку зі стрілецької зброї.

Реакція нинішнього президента з’явилася лише через добу після того, як стало відомо про події. Раніше Посольство США в Україні засудило безперервну жорстоку агресію очолюваних Росією бойовиків.

Володимир Зеленський заявив, що тримає під особистим контролем ситуацію з убивством військового медика та пораненням бійців під час евакуації тіла загиблого військовослужбовця. При цьому він жодного разу не зауважив, що обстріл здійснили російські війська.

І поки Зеленський «тримав контроль» – Ярослав Журавель загинув у сірій зоні…

 

СТЕПАН КРИВОРУЧЕНКО (1969-2015) — капітан окремого загону спецпризначення «Азов» НГУ.

Народився у м. Сарни на Рівненщині. До початку російської інтервенції проживав у Криму. З перших днів окупації Криму активно протистояв загарбникам. З родиною перебрався до Борисполя.

У серпні 2014-го вступив до лав Нацгвардії, 19 грудня відправився до зони бойових дій. Воював у батальйоні «Азов».

5 лютого 2015-го загинув, потрапивши в засідку під час виконання бойового завдання поблизу села Широкине Волноваського району Донецької області.

 

ЮРІЙ АНДРІЄНКО (1993-2014) — солдат НГУ.

З дитинства з родиною мешкав у селі Велика Рибиця на Сумщині. Вступив на контрактне навчання — юридичний факультет Сумського національного аграрного університету. Полишив навчання, провчившись рік. Їздив на заробітки за кордон, працював водієм. Повернувшись, готувався вступити до Національної академії СБУ.

2013 року призваний на строкову службу, яку проходив у внутрішніх військах, технік на стрілецькому полігоні ВВ під Сімферополем.

Після окупації Криму російськими військами Юрій виїхав з півострова разом з військовослужбовцями, що лишилися вірними присязі і Українському народові.

Солдат 5-ї окремої Слобожанської бригади Національної гвардії України. Брав участь у «зачистках» Харкова від проросійських сепаратистів у березні— квітні 2014-го. По тому Слобожанську бригаду перекинули на Донбас, в район Слов’янська і Краматорська.

Загинув уночі проти 8 вересня на блокпосту поблизу гори Карачун — смт Ясногірка під час нападу ДРГ терористів. Тіло Юрія було знайдене всередині блокпосту з пораненнями, завданими автоматною чергою.

Лишилися батьки, молодша сестра.

 

В’ЯЧЕСЛАВ ХОРОШКОВСЬКИЙ (1971-2015) — старшина міліції МВС України.

Народився у с. Вознесенське на Черкащині.

Від початку бойових дій пішов добровольцем до лав Національної гвардії України. Старший інструктор, командир 1-го відділення 3-го взводу роти на бронеавтомобілях, Харківська окрема бригада оперативного призначення.

З 16 листопада 2014-го направлений у службове відрядження в зону бойових дій.

14 лютого 2015-го відбув у складі підрозділу для виконання бойового завдання до Дебальцевого. 18 лютого вранці рухався в складі групи автомобілем до постійного місця дислокації, потрапили в оточення терористів, були обстріляні, Хорошковський зазнав численних вогнепальних та осколкових поранень. Вважався зниклим безвісти, впізнаний серед загиблих.

Без В’ячеслава лишилися дружина і дві доньки.

 

ВАСИЛЬ БОГОНОСЮК (1980- 2019) —старший солдат ЗСУю

Народився в селі Раковець Івано-Франківської області. Закінчив 9 класів сільської школи, а згодом провчився ще 3 роки у вечірній школі. З 2001 року мешкав у селі Васильків на Тернопільщині.

Від 2015 року захищав країну від агресора, чотири рази підписував контракт, а з 23 січня 2018 року перебував у своєму новому підрозділі.

Загинув 20 лютого 2019 року у районі міста Мар’їнка, Донецької області, від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Залишились мати, чотири сестри, дружина та дві доньки.

 

ОЛЕКСІЙ КАПУСТЯН (1993—2019) — сержант ЗСУ.

Народився в місті Рівне. У шкільні роки переїхав з родиною до села Кринички. Навчався в Тучинській спеціальній ЗОШ-інтернаті. Строкову службу проходив у внутрішніх військах МВС в Маріуполі протягом 2012—2013 років. Закінчив училище та здобув будівельну спеціальність.

2014 року з початком війни добровольцем пішов на фронт — у складі 2-го батальйону територіальної оборони «Горинь». Брав участь у боях за Іловайськ. Надалі проходив службу у му окремому мотопіхотному батальйоні «Горинь» 30-ї бригади. З 2016-го — в 130-му окремому розвідувальному батальйоні.

Протягом 14 листопада 2018 року — 9 серпня 2019 року — у 24-й бригаді; на посаді головного сержанта 2-го взводу 1-ї роти. Брав увасть у боях на Світлодарській дузі, поблизу Мар’їнки.

8 листопада 2019-го підписав новий контракт — у 10-ій бригаді, щоби залишитися на передовій; сержант, командир відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки. Виконував завдання у Приазов’ї.

29 листопада 2019 року загинув під час обстрілу позиції поблизу села Водяне (Волноваський район) з напряму окупованої Ужівки — від кульового поранення грудної клітки в ділянку серця. Олексій був старшим на позиції; з початком ворожого кулеметного обстрілу відкрив вогонь у відповідь, але зазнав ураження кулею снайпера (влучила вище й лівіше від пластини бронежилету).

Без Олексія лишились мама, брат, сестра, дружина та трирічна донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада