Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
17.07.2020

18 липня.

Почнемо з вшанування пам’яті Героя Небесної Сотні, який був на Євромайдані з перших днів і загинув у найстрашніші дні лютого, коли режим Януковича вдався до спроб силового придушення протесту: тобто масових вбивств.

Далі в огляді:

  • художник-довгожитель, майстер пейзажу, який добився відновлення пейзажної майстерні при художній академії в Києві;
  • режисер, який зняв низку знаменитих фільмів, зокрема «Криниця для спраглих», «Білий птах з чорною ознакою», «Молитва за гетьмана Мазепу». За совєтів його фільми отримували престижні призи і… відправлялися на полиці;
  • режисер документальних фільмів, зокрема 9-серійного телефільму «Війна. Український рахунок», що перевернув свідомість багатьох глядачів;
  • режисер-аніматор, якого називають «пластиліновим генієм»;
  • письменниця, колумністка, ініціаторка премії «Книга року Бі-Бі-Сі»;
  • драматургиня, громадська активістка, феміністка;
  • перекладач світових наукових і науково-популярних бестселерів.

А також пом’янемо народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією.


Отже, почнемо з людини, яка заплатила життям, заради того, щоб Україна знову не перетворилася на російську колоніюз авторитарним режимом.

АНДРІЙ КОРЧАК (1964-2014)  – Герой Небесної Сотні, активіст Євромайдану.

Народився в м. Борислав на Львівщині. Походить з родини політв’язнів, його дідусь священник теж був репресований совєтами.

Згодом сім’я жила у Стрию.  Андрій мав вищу освіту, але праця будівельника давала більшій заробіток.

Андрій Корчак був на Майдані з перших днів, з 30 листопада 2013 року, лише на короткий час їздив додому. На Майдані він був десятником третього десятку Стрийської третьої сотні.

За словами сестри, Андрій мав намір стояти на Майдані до кінця. Так і вийшло – був там до кінця життя. В день смерті старший брат Юрій розмовляв по телефону з братом в обід, а ввечері він отримав дзвінок від волонтера Медичної сотні, який повідомив про загибель Андрія.

Корчак загинув 18 лютого під час сутичок на вулиці Інститутській. Члени ОЗГ «Беркут» нанесли Андрію важкі травми голови. Помер того ж дня у київській лікарні № 17.

Зі слів бойових побратимів: «Із одного боку наступали тітушки, які кидали каміння. А з іншого боку — „Беркут“, який кидав гранати. Беркутівці розділили їх, вони вже не трималися разом, а стояли по кілька чоловік. Не мали чим оборонятися, не мали навіть щитів. У них були каски і якісь палки.

Коли наступило тимчасове перемир’я, протягом двох годин Андрій з товаришами будував барикади, укріплював їх. Хлопці з його десятки пригадують, що щити йшли на побудову барикади. Але їх не вистачало, щоб зробити щось пристойне — то не був справжній захист. Вони не розраховували, що „Беркут“ почне наступати. Сили були зовсім нерівні. Зі Стрийської сотні там тоді перебувало 24 людини. Беркутівці почали атакувати саме туди, де їх стояло найменше».

Ніхто не бачив, як загинув Андрій Корчак. Кажуть, що його побили беркутівці і тітушки, а вже потім під ноги кинули гранату. Він отримав черепно-мозкову травму. Можливо, його життя можна було врятувати, однак у той час усі карети швидкої допомоги були переповнені пораненими. До лікарні Андрія привіз небайдужий чоловік машиною, але було запізно, реанімувати Андрія не вдалося.

Без Андрія залишилися старенька мати, молодша сестра і старший брат.

 

Повернемося тепер до більш ранніх часів. Згадаємо художника, що попри значну кількість творів, писаних на потребу «партії та уряду», залишається в історії мистецтва як видатний живописець і талановитий педагог, що допоміг реалізуватися багатьом художникам.

ВАСИЛЬ ЗАБАШТА (1918-2016) —  живописець, професор Київського художнього інституту.

Народився на хуторі Бабенків — нині Харківської області . Був восьмим сином і одинадцятою дитиною в родині нащадка чумаків Івана та його дружини Ганни з хліборобської родини.

У 12 років Василь почав заняття в ізостудії, написав із фотографії портрет свого дядька.  Після сільської семирічки 20-річний Забашта став учнем Харківського художнього училища. Але восени 1939-го другокурсника Забашту мобілізували та відправили радистом на війну з Фінляндією. У першому ж бою хлопець, що ніколи не тримав зброї, був поранений. Далі – кома, півтора роки мороку.

У травні 1941-го повернувся додому. З початком війни усіх синів і трьох зятів батьки провели на фронт. Василь пішов добровольцем.

Василь воював на Південно-Західному фронті (1941-1942), отримав важке поранення, був у госпіталі на Уралі. Потім воював командиром бронетранспортера у складі 10 гвардійського танкового Уральського (згодом Уральсько-Львівського) Добровольчого корпусу 4 танкової армії. Пройшов Орловсько-Курську дугу і все пекло війни до Берліна і Праги. Відзначився: 21 липня 1944 гвардії старшина Забашта провів розвідку боєм під містечком Глиняни, знищив вогневу точку, захоплено штабного офіцера.

День Перемоги не означав повернення додому. У серпні 1945 року Забашта отримав десятиденну відпустку додому. Побачився з хворим батьком, дізнався як німці розстріляли маму, що убито старшого та молодшого брата, трьох зятів. Пізніше згадував: «Немає великої радості ні від перемоги, ні від нагород. Душа спустошена…»

За цю коротку відпустку встиг скласти два іспити, з живопису і композиції, до Харківського художнього інституту. Після повернення в частину отримав повідомлення про зарахування на другий курс живописного факультету. У січні 1947 року Забашта був на перегляді робіт студентів Київського художнього інституту і зважився продовжити навчання живопису у Києві. У Карпа Трохименка, керівника історико-батальної майстерні.

Тематичні полотна вадили, хотілося творити пейзажі, але… совєти після революції заборонили майстерні пейзажів, як ідейно шкідливі «буржуазні відрижки», та й загалом цей жанр не вважався чимось гідним.

На пленерах розмірковував, кого народу він син, чому розмовляє мовою чужинців, чому руйнуються пам’ятки української історії, чому заборонено пейзажі? Чому ? Потім були знайомства з вченим – біологом дисидентом Миколою Шарлеманем, бібліографом Григорієм Колядою, мистецтвознавцем Степаном Таранушенком, Іваном Гончаром. Як казав сам художник: «Став українцем не за паспортом, а за покликом пращурів», «… я зрозумів роль пейзажу. Пейзаж – це зримий образ Батьківщини, який пробуджує у людей родовий «ген», виховує патріотичні почуття». Тоді родина перейшла на рідну мову.

Василь Іванович почав боротьбу за відродження пейзажної майстерні. Двадцять років оббивав пороги радянських чиновників, поки не домігся свого.

Понад п’ятдесят років творчого життя Забашти пов’язане з Київським художнім інститутом (Українською академією образотворчих мистецтв і архітектури). Його пензлю належить більше 900 робіт. В 1972—1978 роках займав посаду декана живописного, графічного та скульптурного факультетів. З 1993 року керує навчально-творчою майстернею пейзажного живопису, яка була відроджена завдяки його багаторічним зусиллям.

Забашта – майстер історіко-тематичної картини, портрета та пейзажу. Помітне місце в його мистецькому доробку займають полотна й історико-символічного характеру. Розпочавши свою творчість щойно після Другої світової війни із ретельного світлотіньового моделювання пластичної форми, яке особливо знадобилося йому для реалістичного образотворення сюжетів у затемнених інтер’єрах, а згодом – і до експресіоністичного відтворення середовища – середовища, напоєного світлом, повітрям і грою рефлексів. Його висвітлена, очищена палітра барв з початку 70-х років сяє повнотою сонця. Численні серії краєвидів 1980-1990 рр., виконані в Седневі, Криму, Качанівці, Дешках – це почуттєве, дуже виразне, часто швидке, розкуте малярство.

Разом з тим, Забашта – не лише мистець «бачення» і почуття, а й роздуму, психологічного аналізу, заглиблення. Майстер не забуває постімпресіоністичного досвіду: за живої, світлої кольорової палітри – обов’язковість серйозної класичної композиції. У портретах, історико-тематичних та творах образно-символічного виміру автор сягає глибинної сутності людини, явища, події.

Дивитися твори Забашти: https://sverediuk.com.ua/charivnist-ukrayini-v-tvorah-vasilya-zabashti/

 

Наступний герой огляду – особистість майже легендарна. Він створив низку знакових фільмів, які, здавалося, були просто неможливими в ті часи, коли він творив.

ЮРІЙ ІЛЛЄНКО (1936-2010) – кінооператор, кінорежисер, та сценарист. Серед найвідоміших фільмів Іллєнка «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», та «Легенда про княгиню Ольгу». Один із представників хвилі «українського поетичного кіно».

Народився в Черкасах. Під час війни опинився з мамою й двома братами в Сибіру, де молодший брат помер від виснаження. Повернення до спустошеної України 1944 було недовгим. У Черкасах не знайшлось достатньо дітлахів і вчителів, щоб відкрити другий клас, довелось знову вчитися в першому, російськомовному. 1946 батько, демобілізований з фронту інженер-будівельник, завербувався на шкідливе виробництво скловати в Москву, щоб дати дітям освіту. Родина жила в бараці. Мати захворіла на туберкульоз. Юрій закінчив школу на робітничій околиці Москви і вступив у престижний Всесоюзний державний інститут кінематографії на операторський факультет, як і старший брат Вадим.

1960 зняв дипломну роботу «Прощавайте, голуби» (перший в історії інституту повнометражний фільм) і отримав нагороди на світових кінофестивалях в Празі і Локарно — за найкращу операторську роботу.

Незабаром отримав запрошення зі студії ім. О. Довженка зняти фільм «Тіні забутих предків» режисера Сергія Параджанова. Фільм став не лише лауреатом понад сотні міжнародних кінофестивалів, але й актом відродження українського духу, збудником української ідеї.

Дебют Юрія Іллєнка у режисурі — «Криниця для спраглих» за сценарієм Івана Драча про винищення українського села, був заборонений постановою ЦК КП України. Наступний фільм «Вечір на Івана Купала» — алегорична історія України, був знятий з екрану рішенням міністра культури СРСР Романова і покладений на полицю на 18 років. Фільм реабілітовано в 1988-му.

1971 на XXIV з’їзді комуністичної партії України вустами першого секретаря Львівського обкому КПУ тов. Добрика було заборонено наступний, третій фільм «Білий птах з чорною ознакою», як «найбільш шкідливий фільм, що колись було зроблено в Україні, особливо шкідливий для молоді». У фільмі вперше в історії було виведено як головного героя вояка УПА. Рятуючи себе, Петро Шелест, перший секретар ЦК КПУ, бо саме він дозволив показати фільм з’їздові, посилає «Білого птаха» на Московський міжнародний кінофестиваль. Фільм тріумфально виборює Гран Прі фестивалю, завдяки півгодинній овації шести тисяч глядачів кремлівського палацу з’їздів, де проходив кінофестиваль. За якийсь час П. Шелеста знімають за націоналістичний ухил, а фільм опиняється в опалі на довгі роки, аж до кінця ери Щербицького. «Білого птаха» можна було побачити в Токіо, Монреалі, Нью-Йорку, Парижі, Тегерані, лише не в Україні.

Наступний фільм «Мріяти і жити» за сценарієм Івана Миколайчука і Юрія Іллєнка, було 42 рази зупинено у виробництві на різних стадіях: під час режисерської розробки, в підготовчий період, під час знімання (18 разів), в монтажному періоді і, звичайно, при процедурі здачі керівним органам. А треба було пройти 12 інстанцій — від худради об’єднання до ЦК КПРС. Для режисера епопея перманентних заборон закінчилась першим інфарктом на худраді студії Довженка.

На XXV з’їзді КПУ тов. Щербицький з гордістю доповів делегатам: — «Имею честь доложить делегатам съезда, что с так называемым „поэтическим кино Украины“ наконец покончено». Одним з представників поетичного кіно був і Юрій Іллєнко. Після такої заяви Іллєнко перебирається до Москви і починає на Мосфільмі на експериментальній студії Григорія Чухрая фільм про Катерину Білокур «Очі землі». Новопризначений міністр кіно України Василь Большак вимагає переводу постановки на студію Довженка і через місяць ліквідовує проект на вимогу ЦК КПУ.

У різні роки були заборонені майже всі проекти Іллєнка на стадії сценарію. Серед них було заборонено для постановки трилогію про Київську Русь — «Князь Ігор», «Володимир Красне Сонечко», «Ярослав Мудрий». Заборонено екранізацію «Лісової пісні» Лесі Українки (постановка якої була здійснена двадцять років потому). Заборонено до постановки два сценарії за Шевченком — «Великий льох» і «Варнак». Нарешті секретар ЦК з ідеології Маланчук, відомий українофоб, заборонив перший варіант сценарію про Мазепу зі словами: «Якщо Іллєнко не хоче, щоб з ним трапилось те, що трапилось з Мазепою після Полтави, то хай закопає свій сценарій в себе на городі!» Був заборонений навіть сценарій фільму для дітей, комедії (за жанровими ознаками) про ліквідацію бандитами Запорізької Січі. Всього Юрій Іллєнко написав 42 сценарії, але лише сім з них стали фільмами.

За часів Незалежності Юрій Іллєнко створив незалежну кіностудію «Фест-Земля», на якій зняв перший в Україні фільм не на державні кошти. В основу фільму покладено зеківські оповідання Сергія Параджанова «Лебедине озеро. Зона». Це фільм було запрошено на Каннський кінофестиваль, де він виборов два призи: Приз ФІПРЕССІ — міжнародної федерації кінопреси і Приз «Ескор» — незалежної молодої кінокритики. В українському прокаті фільм не показувався. Пізніше російська телекомпанія ОРТ придбала його з ексклюзивними правами щодо показу і навіки поклала на полицю.

Наступні десять років Юрій Іллєнко був безробітний як кінематографіст. Написав за цей час свій найкращий сценарій про друге пришестя Христа «Агн», монографію «Парадигма кіно» — перший в Україні підручник з кінорежисури. Зробив три персональні виставки своїх живописних і графічних творів.

А згодом зняв проект «Молитва за гетьмана Мазепу», до якого йшов близько третини свого життя. Фільм для показу в Росії заборонив міністр культури РФ Михайло Швидкой. В Україні фільм також було знято з кінопоказів, заборонено для показу по ТВ, не випущено на відео. Не продано за кордон, хоча було багато пропозицій, що перекривали видатки на фільм у десятки разів. Після цього Юрій Іллєнко зробив заяву для преси: «Я йду з кіно, бо з цією бандитською владою не хочу мати справи».

Пристрасті навколо «Молитви…» вирували не на жарт. Особливо одностайною у критиці «Молитви…» виявилася — о, диво! — російська преса. Так, паризька «Русская мысль» переконувала своїх читачів: «Не ходите на порнофильмы!». Проти «Молитви…» також стали висувати політичні звинувачення. Якийсь добродій В.Перебийніс на інтернет-сторінці тижневика світового українства «Український форум» натякає на те, що фільм — це масонська змова з метою «спаплюжити все українське».

Фільм дійсно не для широкого загалу. В ньому активно використана естетика сюрреалізму. Іллєнко свідомо будує кадр, декорації, антураж, костюми персонажів у такий спосіб, щоб позбавити глядача найменшої можливости повірити в історичність моменту. Схоже, що Іллєнко поставив собі завдання деконструювати, знищити звичні міфи, культи, які стали обов’язковими для українців у підході до видатних діячів історії. Можливо, тому з таким обуренням і почуттям зраджености сприйняли «Молитву…» українські традиціоналісти і ті, хто вимагає від кіно (цілком у дусі совєтських часів) бути знаряддям виховання іншої «нової людини», яка називається «справжній українець».

Професор кафедри української історії ім. М.Грушевського в Гарварді Роман Шпорлюк так cхарактеризував стрічку: «На мою думку, фільм цікавий і захопливий. «Молитва…» є значним досягненням світового рівня. Від фільму не слід сподіватися історичної достовірності. Він не ілюстрація до підручника з історії. Навіть дитина знає, що Петро І не міг, наприклад, розмовляти із Мазепою за обіднім столом у розпалі Полтавської битви. «Молитва…» – це продукт творчої уяви, це рефлексії над певними постійними темами та закономірностями української історії, такої, якою ми її сприймаємо, зокрема над проблемою національної солідарності та відданості справі. Тут варто пригадати критичні слова Мазепи, коли він із сумом, хоч і без особливого здивування, перераховує полки, що не з’явилися на поле бою чи перейшли на бік ворога. У ще драматичнішій формі та ж ідея лунає у монолозі Карла ХІІ, коли він каже, що він – король шведів, а не найманців без національної тотожності (алюзія на поведінку українців).

Я б не журився тим, чи матиме цей фільм комерційний успіх. Тут слід пригадати, що перше виконання однієї з найпопулярніших опер всіх часів «Кармен» у Парижі виявилося повним фіаско, а її композитор Жорж Бізе помер, так і не дізнавшись, що його опера не була аж такою поганою. Доказом успіху цього фільму (і я тут погоджуюся із думкою автора музики Вірка Балея, висловленою у вступному слові перед показом) є те, що він не лишає глядача байдужим. Фільм провокує, запалює, злить, викликає бажання додивитися до кінця. І якщо авторові вдається домогтися, щоб глядач дивився його твір протягом майже трьох годин, навіть якщо в кінці йому скажуть, що фільм жахливий, він уже переміг».

Свій непростий шлях в кінематографі режисер описав в автобіографічному романі-спогаді: «Юрка Іллєнка. Доповідна Апостолові Петру. Автопортрет альтер его (в трьох книгах)», що був виданий 2008 року.

Почитати інтерв’ю з дружиною режисера Людмилою Єфіменко: https://www.umoloda.kiev.ua/number/2819/164/98211/

 

Ще один видатний режисер, але вже не художнього, а документального напрямку:

СЕРГІЙ БУКОВСЬКИЙ (1960) — кінорежисер, актор, автор багатьох документальних фільмів.

Народився в Башкирії. Того ж року його батьки — кінорежисер Анатолій Буковський та актриса Ніна Антонова переїздять до Києва. Навчався режисурі на кінофакультеті Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого.

Понад десять років працював на Українській студії хронікально-документальних фільмів. У 1995–1998 роки очолював відділ телевізійних та документальних фільмів компанії «Internews Network Ukraine».

Сергій Буковський зняв близько півсотні документальних та ігрових кіно- та телефільмів, багато яких стали помітними подіями у суспільному житті.

Зокрема це стрічки “Назви своє ім’я” (2006) – про історію Голокосту в Україні, “Живі” (2008) – про Голодомор.  До 20-ліття відновлення Незалежності режисер зняв фільм “Україна. Точка відліку” (2011) – про події 1989-1991 років, які призвели до набуття державності українським народом.

Найвідомішою роботою Буковського є документальний 9-серійний телефільм «Війна. Український рахунок» (2003), за яку йому було присуджено — Національна премія України імені Тараса Шевченка.

Дізнатися про новий фільм Буковського, присвячений видатному композитору сучасності «В. Сильвестров» (2020) можна тут: https://detector.media/kritika/article/175839/2020-03-25-reliktove-viprominennya-avangardu-novii-film-bukovskogo-pro-silvestrova/

Інтерв’ю з режисером-документалістом:  https://ms.detector.media/tip-intervyu/post/20010/2017-11-13-sergii-bukovskii-golovna-problema-dokumentalnogo-kino-tse-stosunki-z-geroyami/

Матеріал, який складається з прямої мови Буковьского: https://zbruc.eu/node/45421. Ось кілька цитат:

«..найвищий пілотаж режисури – коли її не видно: глядач дивиться фільм, сприймає його емоційно і лише потім розуміє, як це зроблено. Кіно – це складно, але я за талановиту простоту, за точну виразність. Талановито – це коли щось складне кажеш дуже просто.»

«Люди, які починають знімати документальне кіно, часто думають, що камера не бреше апріорі… Однак брехня полягає в іншому. Якщо, розповідаючи про події на Майдані, ми покажемо в кадрі п’ятьох безхатьків, не дамо загального плану з верхньої точки і скажемо «так виглядає Революція гідності», та ще й доповнимо це коментарем Дмитра Кисельова, люди подивляться й повірять. А потім ми їх називатимемо ватниками».

«Я прийшов у кіно за часів перебудови, коли інтерв’ю вважалося в документалістиці поганим тоном. Історію треба було розповідати візуально, без «голів, що говорять», без закадрового тексту з поясненнями. Однак часом, коли немає хроніки, архівів, а є лише спогади, без «голови, що говорить» історію не розкажеш. Але інтерв’ю можна зробити небанальним.»

 

І знову режисер! Цього разу – анімаційних фільмів.

СТЕПАН КОВАЛЬ (1965) – режисер, аніматор, якого називають «пластиліновим генієм».

Народився в Новомосковську Дніпропетровської області, закінчив факультет архітектури київської Академії мистецтв. та театральний інститут ім. Карпенка-Карого (режисер анімаційного кіно).

З 2006 року — головний режисер студії «Новаторфільм». Більшість робіт Коваля створені в пластиліновий техниці. Так сталося не від хорошого життя – у 90-і роки не було грошей на папір, фарби, а пластилін можна було використовувати багато разів. Вимушене застосування пластиліну перетворилося на творчий метод, в якому Коваль досяг довершеної виразності.

Степан Коваль – один з найтитулованіших режисерів, його роботи з року в рік отримують нагороди на престижних європейських і світових фестивалях анімаційного кіно.

Найвідомішими роботами є мультфільм  «Йшов трамвай № 9» (2002), серіал «Моя країна — Україна» (2010-2014), за яку режисер отримав Шевченківську премію, а також кліп «Щедрик» до пісні Олега Скрипки.

Дивитися мультфільм шов трамвай №9: https://www.youtube.com/watch?v=qUKa_NnFQHA

Старе, але все одно дуже цікаве інтерв’ю з аніматором: http://www.kinokolo.ua/interviews/15/

 

Режисери закінчилися, починаються письменниці.

СВІТЛАНА ПІРКАЛО (1976) –  письменниця, журналістка, багаторічна ведуча української служби Бі-Бі-Сі, перекладачка. Ініціаторка книжкової премії «Книга року Бі-Бі-Сі», яка з 2012 року проходить у партнерстві з ЄБРР.

Народилася у селі Тахтоулове Полтавської області. Закінчила філологічний факультет Національного університету імені Шевченка у 1998 році. Спеціальність — «Філолог. Викладач української мови та літератури».  Працює в Лондоні.

Видала два крупних прозових твори: «Зелена Маргарита» та «Не думай про червоне».

Працювала колумністом у різних виданнях, зокрема «Газеті по-українськи», журналі «Главред».

 

НАТАЛІЯ БЛОК (1980) — драматургиня.

Народилася в Херсоні, закінчила Херсонське училище культури за спеціальністю «керівник театрального колективу» у 2000 році. Працювала журналісткою. Згодом почала займатися громадською діяльністю.

У своїй творчій діяльності Наталія Блок підіймає проблеми гендерної нерівності. Живе і працює в Херсоні, розлучена, виховує трьох дітей. Разом із Мариною Усмановою заснувала феміністичну організацію «Інша». Віступає зі гендерну рівність і права ЛГБТ.

Створила п’єси «А чи є жінки», «Щастя в дітях», «Чалдфрі», «Емо тру», «М’ясо», «Зона», «Г. Херсон», «Вулиця деабристів» та інші.

Ражу почитати інтерв’ю з Наталією Блок: https://m.day.kyiv.ua/uk/article/kultura/ce-yak-vyhid-iz-matryci-spochatku-strashno-potim-duzhe-komfortno

Ось кілька цитат:

«Треба писати про те, що тебе хвилює, і це буде чесно, не придумувати щось зі стелі. Жити, як ти хочеш, і прагнути свободи — тема, важлива для мене. Свобода і неможливість свободи. «Вулиця декабристів» — важка, хоч і має багато гумору. Сміх до сліз, але завжди постає питання на обговореннях: як вийти з цієї ситуації насильства над жінкою? Бо часто ситуація у голові, а не зовні. Героїні знищують наприкінці своїх чоловіків-кривдників, але потім сідають і починають за ними сумувати, і ми розуміємо, що вони знайдуть таких самих. Є в мене моноп’єса «По колу», її люблять брати на читки — героїня потерпає від авторитарної матері, але коли в неї самої народжується дитина, вона починає поводитися з нею точнісінько так само»

« Поставили п’єсу «Розширення вен, або Навіщо нам потрібен фемінізм». Там про 16-річну дівчину, яку зґвалтували, й ніхто її не чує. Так, у Львові після вистави один чоловік сказав, що цю тему не можна підіймати, не можна про це говорити зі сцени. Насильство, аборти… Тільки мама дочці на вушко. Але ми не можемо дурити глядача й себе, удаючи, що все добре і ми вдома на вушко розповімо комусь»…

 

ТАРАС ЦИМБАЛ (1983) — соціолог, перекладач наукової літератури.

Народився в м. Кролевець на Сумщині. Закінчив факультет соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Кандидат соціологічних наук. Стажувався у провідних вишах за кордоном.

Викладає курси історії соціології, соціальної антропології та соціологічних теорій глобалізації в альма матер. Пропагує написання студентами статей у Вікіпедії замість рефератів.

Тарас Цимбал активно працює як перекладач наукової і науково-популярної літератури, завдяки йому українською стали доступні десятки світових бестселерів нон-фікшн, зокрема:

Вільям Радимен «Плуг, мор і нафта: Як людство здобуло контроль над кліматом», Карел Беркгоф «Жнива розпачу: Життя і смерть в Україні під нацистською владою», Кон Норман «Привід для геноциду: Міф про всесвітню змову євреїв і «Протоколи сіонських мудреців», Джаред Даймонд «Зброя, мікроби і харч: Витоки нерівностей між народами», Кристоф Ґальфар «Всесвіт на долоні. Подорож крізь простір, час та за їхні межі», Річард Докінз «Ілюзія Бога»

Усі книжки в перекладах цимбала: https://book-ye.com.ua/interpreter/taras-tsimbal/

 

Пом’янемо захисників України, що загинули в боротьбі з російською агресією.

 

ДМИТРО ДЕМУРЕНКО (1994-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Старомлинівка, Донецької області, мешкав у смт Велика Новосілка, закінчив місцевий професійний ліцей.

З 2014 року на фронті, служив за контрактом — кулеметник 9-ї роти 1-го батальйону 93-ї бригади; молодший сержант, заступник командира бойової машини — навідник-оператор.

Серпнем 2014 року зазнав поранення та потрапив у полон при прориві з Іловайсь­кого котла. Звільнений 21 вересня 2014-го з іще з 27 бійцями. Лікувався у шпиталі, повернувся на фронт. Перебуваючи у відпустці вступив на заочну форму навчання факультету післядипломної освіти — у Харківському національну університеті Повітряних сил імені Кожедуба.

6 серпня 2016-го загинув поблизу села Кримське (Новоайдарський район) внаслідок підриву на фугасі під час виконання бойового завдання — бійці проводили рекогносцировку переднього краю. Від вибуху «Мультик» і «Бармен» загинули на місці, «Тарік» помер у машині «швидкої», ще один боєць зазнав поранення.

Без Дмитра лишилися батьки, четверо молодших братів, кохана дівчина.

 

ДМИТРО КЛИМЕНКО (1980-2016) – солдат ЗСУ.

Народився у с. Кам’янка на Херсонщини.

В АТО – командир бойової машини — командир відділення (54-та ОМБр), позивний «Санич».

Загинув у бою на Світлодарській дузі (Донецька область), відбиваючи атаки проросійських терористів. Разом з Дмитром загинули солдати Андрій Байбуз, Василь Панасенко, Роман Радівілов, Сергій Степаненко, Андрій Широков, молодший сержант Володимир Андрешків та лейтенант Микита Яровий.

По смерті залишилися мати, брат, сестра і донька.

 

ЮРЫЙ ГРОМОВИЧ (1983—2019) — солдат ЗСУ.

Народився у Харкові. Ще в дитинстві мріяв стати військовим. Закінчив Українську інженерно-педагогічну академію. Працював на заводах — зокрема токарем на заводі ФЕД.

У часі війни — солдат, в 2014—2015 роках проходив службу за мобілізацією (третя хвиля). Воював побіля Трьохізбенки та Щастя.

29 березня 2019 року вступив на військову службу за контрактом; стрілець-помічник гранатометника механізованого батальйону 92-ї бригади.

15 жовтня 2019-го загинув від кулі снайпера — вистрілили тоді, коли боєць глянув у бійницю. Перший постріл потрапив у залізний щит, другий — у нього. Сталося це час обстрілу позиції поблизу Авдіївки; куля влучила у шию та вийшла через грудну клітку. Був вчасно евакуйований — вже за кілька хвилин перебував у санітарній машині, але поранення виявилось несумісним з життям.

Без Юрія лишилися батько, мама, дві сестри, дружина та син.

 

СЕРГІЙ ОСТАПЧУК (1970-2018) — сержант ЗСУ.

Навчався у хмельницькій ЗОШ №22, потім у ПТУ №8, де отримав професію слюсаря. Служив у ракетній дивізії міста Хмельницького. Після проходження строкової служби працював слюсарем ремонтної бригади – в Антонінському ремонтно-транспортному підприємстві. 2008 року прийнятий на посаду столяра та електромонтера у міську поліклініку №2, з 2013-го працював слюсарем комунального підприємства «Електротранс».

У 2015 році мобілізований в ряди ЗСУ, згодом вирішив продовжити службу на контракті від 2016-го – сержант, механік-водій (БМП) 72-ї бригади.

24 червня 2018 року зазнав поранення під час інженерних робіт з облаштування спостережного поста поблизу смт. Луганське – із настанням темряви противник вів прицільний вогонь з АГС та великокаліберних кулеметів від Лозового. Сергій чергував на блокпосту зі своїм побратимом, коли під час чергової атаки противника перед ними розірвалася міна; обох бійців одразу відвезли до лікарні.

25 червня 2018-го помер від вогнепально-осколкового поранення у реанімаційному відділенні лікарні Бахмута.

Без Сергія лишилися батьки і двоє братів.

 

АНДРІЙ КРИЛОВ (1977-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в с. Новомиколаївка Дніпропетровська область

В часі війни — механік-водій бойової машини піхоти 93-ї окремої механізованої бригади.

4 липня 2014 року загинув під час нічної танкової атаки бойовиків на блокпост № 10, біля села Новоселівка Перша, на повороті на Уманське, у Ясинуватському районі Донецької області. Бійці 93-ї бригади зайняли оборону і прийняли бій. Внаслідок терористичного нападу загинули 7 захисників — молодший сержант Олексій Заїка, старші солдати Андрій Крилов, Руслан Рущак, Олександр Савенков, Дмитро Чабанов та Дмитро Шевченко, ще 6 дістали поранень.

 

ОЛЕКСІЙ ЗАТИЛЮК (1990-2014) – солдат резерву НГУ, доброволець батальйону «Донбас».

Народився в райцентрі Леніне у Криму. 1997-го разом із родиною переїхав до Харкова. По закінченні Харківської школи № 45 вступив на хімічний факультет Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Навчався малюванню у школі мистецтв, захоплювався хімією та астрономією, брав участь у багатьох форумах та турнірах, зокрема, міжнародних, студентом тренував шкільну команду з хімії. Також захоплювався подорожами та рольовими іграми за мотивами творів у стилі фентезі. Після першого курсу перервав навчання в університеті за власним бажанням.

Працював дизайнером на одному з харківських поліграфічних підприємств, займався музикою, малюванням. 2010 року, як член громадської організації «Зелений Фронт», брав участь у захисті харківського парку ім. М. Горького від незаконного знищення зелених насаджень.

Від початку січня 2014 брав участь у подіях Революції Гідності на столичному Євромайдані, як волонтер «IT-намету», з лютого долучився до діяльності харківського Євромайдану, приєднався до громадського формування «Громадська самооборона» Київського району Харкова, неодноразово брав участь у патрулюванні та охороні порядку під час масових заходів, зокрема, під час виборів Президента України у травні 2014-го.

Після анексії Росією рідного Кримського півострова та розгортання бойових дій на Донбасі вирішив йти на фронт і уклав контракт на військову службу, на початку червня 2014. Призначений командиром відділення 2-го батальйону спеціального призначення «Донбас» Національної гвардії України. Пройшовши підготовку, вирушив у Донецьку область, ніс службу на базі батальйону в Кураховому, біля Курахівської ТЕС. 23 серпня прибув до Іловайська на підкріплення.

29 серпня 2014-го під час відходу з Іловайська російсько-терористичні війська почали розстріл українських сил в «зеленому коридорі». «Газель» автоколони батальйону «Донбас» по дорозі з села Многопілля до Червоносільського зазнала прямого влучання. Під час обстрілу колони з кулеметів Олексій Затилюк дістав смертельне поранення.

Залишились мати, молодша сестра та вітчим.

 

ОЛЕКСАНДР БУВАЙЛО (1986-2014) — старший сержант ЗСУ.

Народився в селі Товста на Сумщині. Навчався у Сумському професійному училищі № 2 за фахом оператора верстатів з програмним книгодрукуванням, з липня 2005 — в Сумській автошколі.

Був одним із будівельників Донецького міжнародного аеропорту.

15 жовтня 2010 року підписав контракт зі Збройними силами України, служив у 9-й артилерійській батареї 27-го Сумського реактивного артилерійського полку, старший сержант, старший технік. У зв’язку з російською збройною агресією проти України 9 липня 2014 року відряджений до АТО.

3 вересня 2014-го загинув під час обстрілу базового табору 27-го полку поблизу с. Побєда з території Російської Федерації із РСЗВ БМ-30 «Смерч». З того часу вважався зниклим безвісти. Ідентифікований 6 серпня 2018 року за ДНК знайдених решток тіла.

Без Олександра лишились мати, двоє братів, дружина та двоє дітей.

 

АНАТОЛІЙ БАКАЛ (1972-2015) — сержант ЗСУ.

Народився в с. Свистунове Дніпропетровської області.

Головний сержант роти, 40-й окремий мотопіхотний батальйон — 17-та окрема танкова бригада.

Брав участь у боях за Іловайськ, вийшов з оточення. 28 січня 2015-го загинув під час мінометного обстрілу терористами позицій підрозділу під Дебальцевим.

Без Анатолія лишилися батьки, брати.

 

ОЛЕГ СТОРОЖЕНКО (1985-2015)— мічман Військово-морських сил ЗСУ.

Народився у місті Новоград-Волинський. Переїхав з родиною до м. Бобринець на Кіровоградщину, де закінчив школу. З квітня 2004 по жовтень 2005 проходив строкову військову службу у м. Київ, 101-ша окрема бригада охорони Генштабу.

З 1 лютого 2006 по червень 2008 служив за контрактом у 36-ій окремій бригаді берегової оборони ВМС ЗС України, с. Перевальне, АР Крим — на посадах навідника-оператора БМП-2, командира бойової машини, командира розвідувального відділення розвідувального взводу розвідувальної роти.

З червня 2008 — розвідник команди спеціальних операцій 801-го окремого загону боротьби з підводними диверсійними силами та засобами, в/ч А0702, м. Севастополь. В серпні 2013 призначений на посаду техніка команди спеціальних операцій.

З 2010 брав участь у морських навчаннях за програмами НАТО. Водолаз 3 класу. Володів англійською мовою. У 2013—2014 роках брав участь в національному контингенті по боротьбі з піратством в районі Африканського Рогу (Сомалійський півострів) в операціях «Океанський щит» й «Аталанта». Нагороджений двома медалями.

Після окупації Криму російськими військами у березні 2014 року виїхав із Севастополя до Одеси, де продовжив служити Україні на посаді техніка команди спеціальних операцій 801-го загону.

З 16 січня 2015 брав участь в АТО на півдні Донецької області.

Загинув 2 березня 2015 в секторі «М» (Маріуполь), в результаті бойового зіткнення з диверсійно-розвідувальною групою противника між селами Павлопіль і Пищевик. Разом з Олегом від пострілу з підствольного гранатомету загинув старший сержант Олександр Стрелюк. Розвідгрупа отримала завдання перевірити блокпост, і коли заїхала до села Пищевик, о 12:40 зіштовхнулася з російськими терористами. В автівці було шестеро бійців, один загинув на місці, другий помер дорогою до лікарні, ще двоє були поранені, один з них — важко.

Залишились мати, сестра і вагітна дружина Анастасія, народився син[4].

 

КОСТЯНТИН БЕГМА (1983-2014)— рядовий патрульної служби міліції особливого призначення України.

Народився у м. Кривий Ріг. 2006 року закінчив Криворізький технічний університет. За кілька років одружився, виховували з дружиною донечку. 8 липня 2014 року, коли дружина перебувала на п’ятому місяці вагітності, Костянтин, склавши присягу на вірність українському народу, став рядовим батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Шахтарськ» ГУ МВС України в Дніпропетровській області.

«Я не можу сидіти вдома і спостерігати, як інші гинуть за свій народ, за свою землю», — сказав він рідним і добровольцем пішов в армію, незважаючи на умовляння рідних.

30 липня 2014 року разом з іншими працівниками полку «Шахтарськ» Костянтин був відряджений до м. Слов’янська Донецької області для несення служби з охорони громадського порядку в районі проведення антитерористичної операції. 15 серпня він привітав донечку з її дворіччям, а вже 16 серпня 2014 року його не стало. Рядовий міліції Костянтин Бегма та троє бійців розвідувальної групи — Олександр Бричук, Олександр Гришан та Сергій Кравець вийшли на розвідку на території м. Красногорівка Донецької області.

Несподівано вони потрапили у засідку та були обстріляні з міномета. Костянтин отримав травми, не сумісні з життям, — обширне поранення тулуба з численними ушкодженнями внутрішніх органів та кісток тазу. Його товариш Олександр Бричук загинув від поранення голови. Двоє товаришів залишилися живими і в подальшому розповіли побратимам про героїчну смерть Костянтина та Олександра.

Без Костянтина залишилися батьки, дружина, донька і син, який народився після його смерті.

 

ВЛАДИСЛАВ АЛЕКСЕЙЧУК (1977-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився і жив у місті Умань. Був активним громадським діячем, засновником мистецького проекту «Підвал Шекспіра». Мобілізований 21 серпня 2014 року.

Зник безвісти 20 січня 2015 р. під час бою з російськими збройними формуваннями в районі аеропорту Донецька під час прориву для евакуації поранених. Через місяць тіло Владислава Алексейчука вдалося вивезти із ДАП разом з тілами Дмитра Ґудзика, Олексія Марченка, Петра Савчука та Миколи Самака. Впізнаний за експертизою ДНК.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада