Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
17.03.2021

18 березня. Згадуємо таких непересічних особистостей, народжених цього дня:

  • дисидентка, що багато років провела у таборах і на засланні, одна з моральних авторитетів шістдесятництва;
  • ще одна дисидентка, провідна фігура українського визвольного руху в Ніжинському педінституті;
  • письменник, якого іноді називають майстром еротичного жанру і містифікацій,
  • видатний шахіст, чемпіон світу;
  • сучасний філософ, який дослідив пригоди ідей;
  • опальний російський журналіст і письменник, популярний блогер, який жив в Україні і брав участь у спецоперації СБУ, що свого часу наробила чимало галасу.

 

Також пом’янемо наших захисників, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією.


Починаємо.

 

НАДІЯ СУРОВЦОВА (1896-1985) — громадська діячка, філолог і філософ, дисидентка. Її дім у 60-70-х роках був одним з духовних центрів шістдесятників.

Батько Надії – із дрібних поміщиків Полтавщини, за фахом адвокат, у роки реакції 1905-1907 безплатно захищав селян, рятував євреїв під час погромів. Мати — вчителька.

Сім’я переїхала в Умань. Тут Надія закінчила ґімназію. 1913-1917 навчалася в Петербурзі на Бестужевських жіночих курсах (що дорівнювали університету) на історико-філологічному факультеті. Ще в ґімназії під впливом батька, бабусь із Полтавщини, куди сім’я їздила на літо, і друзів С. „українізувалася“ і в Петербурзі входила до підпільних українських гуртків. Як представник групи Євгена Нероновича, яка виступала за поразку Росії в першій світовій війні, виїхала спочатку в Київ, потім в Умань.

З 1917 року навчається на історичному і юридичному факультетах Київського університету. 1918 навчається також у Консульській академії в Києві.

Після Української революції 1917 року Суровцева працює діловодкою в а Секретаріаті внутрішніх справ Центральної Ради, потім завідувачка загального відділу Міністерства закордонних справ. За Директорії в кінці 1918 призначена секретарем інформаційного бюро дипломатичної місії УНР, у складі якої працювала у Відні до 1920.

Роки віденської еміґрації (1919-1925) були доволі тяжкими. Однак Суровцева закінчила університетську освіту, дістала ступінь доктора філософії за працю „Богдан Хмельницький та ідея Української державности“.

Розчарування в українській еміґрації, діяльність у Комітеті допомоги жертвам голоду в Україні 1921-1922, контакти з представниками радянського посольства у Відні, участь у пацифістському русі, турне „Поїзд миру“ по США і Канаді в 1924 спричинили політичну еволюцію до прийняття радянської влади. 1924 Суровцева вступає до комуністичної партії Австрії.

На цей період припадає розквіт її літературно-публіцистичного й перекладацького таланту. Вона друкується в багатьох ґазетах і журналах, перекладає українською й німецькою мовами твори В.Короленка, В.Стефаника.

1925 Суровцева повертається в Україну і зразу ж пірнає в бурхливу діяльність: редактор пресбюро наркомату закордонних справ, редактор РАТАУ, цензор закордонної преси у Головліті, робота в академіка Д.Багалія, переклади, публіцистика й белетристика. Надія обертається у середовищі харківської богеми, веде доволі безхмарне й бурхливе життя. Але їй повністю не довіряють: слідкують, намагаються використати і шантажують. 1926 Харківське ДПУ пропонує Надії стати секретним співробітником. Вона відмовилася.

1927 року Суровцеву арештовують. Її знову умовляють – уже на Луб’янці — стати сексотом. Вона рішуче відмовляється. Врешті її засудили за звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі на 5 років позбавлення волі. Потім – заслання в Архангельську. Тут 1935 вона вийшла заміж за відомого російського есера Дмитра Олицького (знову заарештованого і розстріляного 1937). Саму Суровцеву арештовували ще двічі — 1936 і 1950.

Усього в ув’язненні та засланні провела 29 років. Повністю реабілітована 1957.

Суровцева повернулася в Умань, з труднощами – через суд – повернула собі батьківський будинок, половину якого продала, щоб облаштувати своє житло. Жила разом із сестрою чоловіка, теж есеркою, О.Олицькою. Випробування не зломили активну вдачу Суровцевої  – вона відновлює дружні зв’язки, налагоджує нові, працюючи в фондах краєзнавчого музею Умані, збирає матеріли про знаменитий парк у помісті Потоцьких — Софіївку.

Так поступово формується салон Суровцевої. Її відвідують архітектори й реставратори, археологи, художники й скульптори, практично всі київські „шістдесятники“, два тижні у неї жив Солженіцин і записував її спогади про табори. Це був дім, де можна було не лише поділитися думками, не лише передати самвидав, але й одержати пораду і навіть набути певного політичного досвіду. «Старенька Надія Суровцова була легендою, навіть коли в Умані під пресом КДБ сиділа, всі наші «шістдесятники» до неї, як на прощу, їздили…» – так схарактеризувала ті події Оксана Забужко.

Дім Суровцевої був під постійним наглядом і, напевно, прослуховувався. Популярність і авторитет Суровцевої, звісно ж, не могли подобатися совєтам.

І якщо до 1972 вона ще могла дещо публікувати, її ім’я згадувалося в деяких книгах, то з цього часу на її ім’я накладено табу. Розпочалися спроби її ізолювати (шантаж по телефону, залякування тих, хто до неї заходив, її оточили донощиками, плітками, підозрами), щоб зменшити доступ до неї людей і її духовний вплив на них.

Суровцева давно писала спогади, причому писала їх явно „в стіл“, не сподіваючись опублікувати, бо в політичному спектрі України вона була представницею повністю знищеної і в умовах 70-х дуже анахронічної течії, своєрідного міфу: вона вперто вважала себе українською націонал-комуністкою типу М.Хвильового. До дисидентів ставилася з симпатією, але не вірила, що можна їхніми методами боротися з жорстоким режимом.

Але з часом вона все більше схиляється до національного визвольного руху. В домі з’являються люди, які боролися зі зброєю в руках за незалежність України: — Галина Дідик (фактично ад’юютант ґенерала Р.Шухевича), Дарка Гусяк (зв’язкова Центрального проводу ОУН) та інші.

Бажання закрити салон Суровцевої і вилучити її спогади призвело до багаторазових трусів – у 1972, 1977, 1979, 1981, і не лише в Умані, але й у Києві та Львові. Таким чином салон перестав існувати. В останні роки її відвідувало все менше дисидентів, усе більше націоналістів.

Померла Суровцева 1985-го. З 1989 її ім’я почали згадувати відкрито. 1990 відбувся вечір пам’яті, який провела Михайлина Коцюбинська.

Більше про Надію Суровцеву: http://1576.ua/people/7101

Читати її спогади: http://chtyvo.org.ua/authors/Surovtsova_Nadiia/Spohady_vyd_1996/

 

18 березня народилася ще одна дисидентка, учасниця українського визвольного руху.

 

ЛЕСЯ (ОЛЕКСАНДРА) КОЦЮБА (1921-1987) — науковец-фольклорист, педагог.

Народилася в Запорізькій області, у 1939 році вступила до Запорізького університету на факультет української філології. Під час Другої світової війни працювала прибиральницею у дитячій бібліотеці у Дніпропетровську.

Після звільнення міста від німецької окупації відновила навчанні і в 1945 році закінчила університет. Викладала українську літературу в Дрогобицькому вчительському інституті, Чернігівському педінституті. Від 1956 року працювала старшим викладачем Ніжинського педінституту. 1964 року захистила дисертацію. Із квітня 1969-го Леся Коцюба — доцент за спеціальністю «Фольклористика».

За спогадами сучасників, її лекції ставали справжнім святом для студентів, їх відвідували не лише філологи. Організовувала цікаві зустрічі, поїздки, екскурсії, що надзвичайно цінували студенти і охоче брали участь у всіх починаннях Лесі Йосипівни.

Навколо Коцюби утворився осередок патріотів — україністів. Вони активно впливали на студентське життя, оновлення навчально-виховного процесу, залучали студентів до літературно-мистецького відродження. Виникали палкі дискусії, зокрема, на зустрічах з молодими київськими майстрами слова: М.Вінграновським, І.Драчем, Є.Гуцалом, Б.Олійником, Гр. Тютюнником, А.Шевченком. У жовтні 1965 декан філологічного факультету Аврахов запросив Бориса Антоненка-Давидовича представити студентам свій роман „За ширмою“. Коцюба відверто витлумачила образ матері, яка помирає за ширмою в деморалізованого сина-лікаря, як образ України.

Останньою краплею стала участь Коцюби у передачі з Києва за кордон трактату Івана Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?“, який відіграв величезну роль у формуванні світогляду української інтелігенції.

Одна з наймогутніших служб світу КДБ змогла прослідкувати ланцюг передачі до Лесі Йосипівни, її заарештували, відправили у Київ. Почалися допити, очні ставки… Але ця мужня жінка зуміла зробити те, чого не змогли зробити до того мужні чоловіки: вона сказала, що отримала цей трактат від уже покійного на той час професора П. М. Попова, свого наукового керівника і доброго наставника. І як не намагалися працівники відповідних органів зламати її, все ж змушені були відступити і на цьому ланцюг арештів перервався.

Леся Коцюба померла у 1986 році після інфаркту. Їй виповнилося 65.

Коцюба була піддана шантажу, в тому числі через родину, занедужала і померла на 66-му році життя. Похована в Ніжині. На той час Ніжинський педінститут став помітним осередком „вільнодумства й патріотизму“.

Більше про дисидентку почитати тут: http://secinfchounbk.blogspot.com/2016/10/blog-post_63.html

 

ЮРІЙ ВИННИЧУК (1952) — письменник, журналіст, редактор.

Народився Винничук в Станіславі (нині — м. Івано-Франківськ). Під час Другої світової війни його батько входив до загону мельниківця Андрія Яворенка. Згодом до цього ж загону приєднався й дідусь Юрія з материного боку Лук’ян Сапіга, якого мельниківці визволили з Кременецької в’язниці. Письменник має ім’я свого дядька Юрія Сапіги, члена молодіжної ОУН, якого 1941 року вбили.

Освіту здобув у Івано-Франківському педагогічному інституті, філологічний факультет (1969—1973 роки), учитель української мови й літератури. Після закінчення вишу почав працювати в газеті «Прикарпатська Правда». Водночас ним зацікавилося КДБ і 4 квітня 1974 року провело обшук у помешканні письменника, сподіваючись знайти антирадянські твори.

1974-го переїхав до Львова, де весь час ходив із валізою власних рукописних творів, через що отримав прізвисько «Юрко-чемодан». Працював вантажником, художником-оформлювачем, а згодом також займався фарцуванням та свого роду сутенерством, супроводжуючи повій, які йшли «на діло», щоб у такий спосіб вивчити їхній побут. У двадцятип’ятирічному віці проходив військову службу в армії, де працював у штабі. 1978 року написав поему «Арканум» та оповідання «Ги-ги-и», знову ж таки привернувши увагу працівників КДБ.

Не чужою для Винничука була і театральна царина. У 1987–1991 роках — він режисер Львівського естрадного театру «Не журись!», для якого писав сценарії вистав та пісенні тексти.

За рік до початку Євромайдану часопис «Український тиждень» замовив у Винничука невеличкий сатиричний текст і автор написав трагікомічну п’єсу на одну дію — «Останній Бункер» (2013), що розповідає про втечу Януковича та захоплення народом Межигір’я, його резиденції.

Писати Винничук почав іще студентом Івано-Франківського педінституту, на самому початку 1970-х, але перші книжкові публікації з’явилися лише двадцять років по тому.

Загалом вийшло дві поетичні збірки Винничука — «Відображення» (1990) та «Передчуття осені» (2010), — однак усі вірші автора написано до 1993 року.

У 1980 — 1990-х роках Винничук видав низку літературних містифікацій, серед яких переклад віршів давньоірландського поета Ріанґабара, акровірш «Пісня світова» Анни Любовичівни, щоденники Роксолани «Житіє гаремноє» тощо.

Перші надруковані прозові твори Винничука з’явилися на початку 90-х, зокрема, у 1990 році вийшла друком його перша збірка прози «Спалах» (1990), куди окрім іншого увійшли повісті «Місце для Дракона» (1990) та «Королевич-машкара» (1990). Наступна збірка прози автора під назвою «Вікна застиглого часу» вийшла лише через десять років у 2001 році.

У 1991 році з’являється перша повість для дорослих — кримінальний детектив «Діви ночі», у 1992 році також з’явилася повість-антиутопія «Ласкаво просимо в Щуроград», дія якої відбувається на фоні реалій тоталітарного совєтського режиму. Наступною повістю Винничука було «Житіє гаремноє», яке нібито базувалося на «справжніх» щоденниках Роксолани. Літературна містифікація вдалася!

Першим романом автора стала «Мальва Ланда». У 2005 вийшов романи «Весняні ігри в осінніх садах», а в 2010 — роман «Груші в тісті». Хоча сюжетно ці два твори й не мають нічого спільного, їх поєднує інше — те, що обидва містять автобіографічні елементи. У романі «Груші в тісті» Винничук також приділив особливу увагу богемному життю Львова у 1970–80-ті роки. У 2005 році за роман «Весняні ігри в осінніх садах» Винничук отримав свою першу літературну нагороду «Книга року Бі-Бі-Сі». 2012 року світ побачив роман «Танґо смерті», який приніс авторові другу літературну перемогу «Книгу року Бі-Бі-Сі».

2015 року вийшов роман «Аптекар», події якого відбуваються у Львові сімнадцятого століття та, зокрема, детально описує катівське ремесло. У вересні 2018 року під-час Форуму видавців 2018 було представлено продовження «Аптекаря» — роман «Сестри крові».

2016 року вийшов авантюрний роман «Цензор снів», який розповідає «про польоти над Атлантикою і казино, красивими жінками і шпигунами, погонями і ранами, зрадою та любощами». 2017 року світ побачив роман «Лютеція», який описує деякі моменти із життя Івана Вагилевича – українського поета і громадського діяча середини 19 століття.

2019 року була видана детективна повість під назвою «Нічний репортер», що розповідає про розслідування журналіста Марка Криловича у справі вбивства кандидата в президенти Львова у 1938 році.

Винничук також відомий як упорядник краєзнавчих книг «Легенди Львова» (1999), «Кнайпи Львова» (2000), «Таємниці львівської кави» (2001), а також численних збірок та антологій української літератури.

Зокрема, Винничук є упорядником антології української фантастики XIX століття «Огн́енний змій» (1989), збірки української літературної казки XIX століття «Срібна книга казок» (1993), збірки українських літературних казок «Зачароване місце» (2006) тощо.

Письменник творить у найрізноманітніших художніх жанрах (роман, антиутопія, оповідання, п’єса, поезія тощо), а також пише публіцистику, містифікації, бібліографічні і краєзнавчі книжки, займається художнім перекладом.

Винничук дотримується авантюрного або детективного сюжету та зазвичай додає елементи гротеску, бурлеску, фантасмагорії, пародії, гумору, іронії, сарказму, стьобу, еротизму та містифікацій. Винничука називали «батьком „чорного гумору“ в українській літературі».

 

 

АНАТОЛІЙ ДРАГОМИРЕЦЬКИЙ (1941) — поет, автор більше сотні популярних пісень.

Народився на Львівщині, закінчив філологічний факультет Ужгородського університету у 1965. Після навчання був направлений на Буковину вчителем німецької мови, в село Порубне. Після набуття популярності пісні «Очі волошкові» був запрошений журналістом у газету «Молодь України».

На вірші поета писали пісні багато відомих композиторів, їх виконували популярні співаки.

Послухати пісні на вірші Драгомирецького:

https://www.youtube.com/watch?v=nbZh2yn3UwM (у виконанні Анатолія Мокренка – про нього – в огляді за 22 січня)

https://www.youtube.com/watch?v=TBVpBVlpHRA

https://www.youtube.com/watch?v=Lwinu85xSS0

 

ВАСИЛЬ ІВАНЧУК (1969) — шахіст, чемпіон світу з бліцу та швидких шахів.

Віце-чемпіон світу за версією ФІДЕ 2002 року (у фіналі поступився також українцю – Олександру Пономарьову).

Чемпіон Європи 2004 року. Чемпіон світу з бліцу 2007 року. Чемпіон світу зі швидких шахів 2016 року. Триразовий переможець супертурніру в Лінаресі.

Чотириразовий переможець шахових олімпіад — 1988 та 1990 у складі збірної СРСР, 2004 та 2010 років у складі збірної України.

Найвищий рейтинг ФІДЕ мав на жовтень 2007 року – 2787 (друге місце). Найсильніший український шахіст усіх часів, який понад 20 років входив у десятку найкращих шахістів планети. На думку фахівців, один з «геніїв шахів».

Його рейтинг станом на березень 2020 року:

класичні шахи — 2678 (55-те місце у світі, 3-тє — в Україні)

Народився 1969 року в місті Копичинцях Тернопільської області.

У шахи хлопця в шестирічному віці навчив грати батько, юрист за освітою. Розвитку логіки сприяла мама, вчителька фізики. Першим тренером був Олег Калінін, з яким він почав займатися з 1979 року в Тернопільському шаховому клубі «Авангард».

З юних літ, живучи в невеликих містечках, де не було досвідчених тренерів, привчився до самостійної аналітичної роботи: «Я вчився на партіях Ботвинника, його методах підготовки, вивчав творчість і інших чемпіонів світу».

У 16-річному віці став першим на юніорському чемпіонаті СРСР і посів 3-є місце в українській першості.

Закінчив шаховий факультет Львівського інституту фізкультури.

На світовому шаховому обрії Василь Іванчук з’явився 1988-го, коли переконливо переміг на престижному турнірі в Нью-Йорку й потрапив у склад збірної СРСР, що стала восени того ж року переможцем Всесвітньої шахової олімпіади. Це була команда на чолі з шаховими супер-зірками, Каспаровим та Карповим… Відтоді Іванчук постійно перебував в еліті світових шахів, завжди був бажаним учасником будь-якого престижного турніру.

Упевнена перемога на іспанському супертурнірі в Лінаресі 1989 року, ще переконливіша ― у Лінаресі-1991, коли львівський гросмейстер пройшов без поразки усю дистанцію, обігравши дорогою обох великих «К». Рідкісне обдарування Іванчука дивувало навіть досвідчених фахівців. Дехто при цьому зауважив: постійна заглибленість у свої думки, у вирішення шахових проблем, якими Іванчук жив чи не щохвилини, створили йому ореол нестандартної особистості.

У силу різних обставин Іванчук згодом на кілька років втратив стабільність успіхів. В його зазвичай активній грі стало відчуватися якесь небажання продовжувати боротьбу. Часто, переконавшись, що позиція не віщує хороших перспектив, Василь погоджувався на нічию і йшов займатися іншою справою. Йому подобалося, зокрема, грати у шашки, рулетку, карти, більярд, вивчати екзотичні іноземні мови, наприклад, турецьку й китайську… Львів’янин, залишаючись у шаховій еліті, уже не був настільки небезпечним для суперників. Та все ж талант не закопаєш! Це підтверджують фантастичні комбінації Іванчука, які не раз визнавалися найкращими творчими досягненнями року.

Дехто вважав що Іванчук втратив свій шанс стати чемпіоном світу, коли він у січні 2002 року поступився іншому представнику України, Руслану Пономарьову, у фінальному поєдинку за шахову корону. Але, з іншого боку, саме такі поразки заставляють проаналізувати свої помилки, обрати вірний шлях до їх подолання і знову піти вгору. І 2009-го року Василь поділив перше-друге місце у своєму улюбленому Лінаресі, повторивши успіх двадцятирічної давності.

Класне інтерв’ю з Іванчуком – https://ua.tribuna.com/tribuna/blogs/editors/2643080.html

 

 

ВОЛОДИМИР ЄРМОЛЕНКО (1980) — філософ, есеїст, старший викладач Києво-Могилянської академії, автор та ведучий програми «Громадське.СВІТ».

У 2002 році закінчив НаУКМА, 2003 — Центрально-європейський університет (Будапешт). У 2011 році захистив докторську дисертацію в Школі вищих досліджень із суспільних наук (EHESS, Париж). Викладає у Києво-Могилянській академії.

Дебютна книжка Єрмоленка «Оповідач і філософ Вальтер Беньямін та його час» (2011) присвячена творчості німецького письменника та філософа, соціолога, теоретика історії, естетика, мистецтвознавця і літературного критика, одного з найоригінальніших європейських інтелектуалів першої половини XX століття.

У 2015 році була видана друга книжка — збірка філософських есеїв «Далекі близькі». У 2017 році у «Видавництві Старого Лева» вийшов перший роман Єрмоленка — «Ловець океану: Історія Одіссея».

У 2018 році у видавництві “Дух і Літера” вийшла книга “Плинні ідеології. Ідеї та політика в Європі ХІХ–ХХ століть” – це детальна та несподівана історія ідей. Книга про те, як концепти і метафори, народжені в епоху Французької революції, продовжували жити в тоталітарних ідеологіях ХХ століття, як образи проходження через смерть, святого злочинця, жертви-месії, оновлювальної катастрофи живлять історії ідей останніх двох століть, надихаючи ідеологічних союзників та антиподів.

 

Нечастий випадок, коли до огляду включено росіянина – з огляду на його помітну участь у суспільно-політичному житті України і той вплив, який він здійснює на інформпростір та український сегмент соцмереж своєю блогерскою активністю.

 

АРКАДІЙ БАБЧЕНКО (1977) — російський журналіст, письменник. З початком переслідувань журналістів у РФ переїхав до Праги, а згодом – до України.

У віці 18 років, 1995-го, був призваний в армію, проходив службу на Північному Кавказі, служив у військах зв’язку, брав участь у першій чеченській війні. Демобілізувався 1997-го року без поранень та нагород. Закінчив юридичний факультет Сучасного гуманітарного університету отримавши дипломом бакалавра юриспруденції з міжнародного права.

Після початку другої чеченської війни уклав контракт зі Збройними силами РФ і брав участь в «контртерористичній операції». Служив зв’язківцем, потім у піхоті, командиром розрахунку в гранатометному взводі. 2000 року демобілізувався в званні старшини гвардії.

Займався журналістикою, кілька років пропрацював таксистом, після чого влаштувався у видання «Новая газета» військовим кореспондентом, але через деякий час був звільнений. Як військовий кореспондент брав участь у війні в Південній Осетії 2008 року. З січня 2009 знову працює у виданні «Новая газета» як спеціальний кореспондент.

Один з перших описав сучасні російські війни в художньому стилі. Книги Бабченка перекладено 16-ма мовами і видано в 22 країнах світу.

У 2012 році під час президентської виборчої кампанії в Росії проти Аркадія Бабченка було порушено кримінальну справу за публікацію в соцмережах із закликом до опозиційних сил почати протестні акції та страйки «за чесні вибори».

2014-го Бабченко активно висвітлював події Революції гідності.

Критикує путінський режим, засуджує російську збройну агресію проти України. Через погрози був змушений покинути Росію і виїхав спочатку до Чехії, а з лютого 2017 жив у Києві, де зокрема вів програму «Prime: Бабченко» на телеканалі ATR. З серпня 2018 року був співведучим програми «Справа двох» на радіо «НВ».

29 травня 2018 року українські ЗМІ повідомили, що Аркадія було застрелено у власному будинку на Микільсько-Слобідській вулиці в Києві. Начальник відділу комунікації у Головному управлінні Нацполіції у місті Києві Оксана Блищик підтвердила смерть Бабченка у кареті швидкої від вогнепального поранення, пізніше в соцмережах було опубліковано фото та відеодокази. 30-го травня на прес-конференції СБУ було повідомлено про проведення операції із запобігання замаху на його життя. Бабченко також з’явився на брифінг. Операція тривала два місяці, сам Бабченко більше місяця співпрацював з СБУ, про що знало лише дуже обмежене коло його найближчих родичів.

Під час брифінгу глава СБУ Василь Грицак повідомив: «За отриманими СБУ даними, вбивство російського журналіста Аркадія Бабченко замовили саме російські спецслужби. Принаймні, такі дані є на сьогодні в СБУ». Також було оголошено, що СБУ вже затримала громадянина України «Г», який був завербований російськими спецслужбами для вчинення терактів та вбивства 30 осіб. За вбивство Бабченка організатори запропонували кілеру, колишньому учаснику АТО, 30 тисяч доларів США.

3 листопада 2019 року Бабченко підтвердив, що виїхав з України. Рішення пояснив результатами президентських виборів 2019 року. Відтоді послідовно критикує Зеленського як президента. Аркадій пояснив також, що він виїхав тимчасово, і що жити він планує саме в Україні. Виїзд назвав «тимчасовою евакуацією».

Якщо раптом хтось іще не знає, то ось сторінка Бабченка в ФБ:

 

Пом’янемо захисників України від російської агресії, які поклали життя, щоб зупинити ворога.

 

ОЛЕКСАНДР КОТЯШ (1992-2018) – старший сержант ЗСУ.

Народився у с. Залужжя на Рівненщині.

Служив інспектором у Луцькому прикордонному загоні. Брав участь в АТО.

Загинув 24 жовтня 2018 р. від кульового поранення в районі с. Калинове, Волноваський район, Донецька область.

Залишилися батьки та брати

 

ЄВГЕН АТЮКОВ (1992 – 2014) — солдат ЗСУ. Оператор-телефоніст, 28-ї ОМБр.

У 2013 році демобілізувався зі строкової служби. Восени 2014 року був мобілізований. Один із «кіборгів».

Загинув 8 листопада 2014-го у бою поблизу Донецького аеропорту — під час розвідки біля селища Невельське Ясинуватського району. Під час рейду на захоплену терористами територію розвідувальна група наштовхнулася на засаду, було прийнято рішення йти на прорив. В бою загинули Атюков та Андрій Шаповал, ще троє розвідників були поранені.

Похований в ідному селі Майори, Біляївський район, Одеська область.

Без сина лишилась мама.

 

АНДРІЙ БОГУШ (1977-2014) — водій-електрик 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар» Збройних сил України.

Народився в Чернігові. Закінчив профтехучилище за фахом «столяр-краснодеревщик». Працював на виробництві меблів, очолював меблеве підприємство. Брав активну участь у Революції Гідності. Добровольцем пішов служити у батальйон «Айдар».

Водій-електрик 2-ї роти «Захід» 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар».

5 вересня 2014 року група «Термінатора» і група «Грізлі», що повернулася з Стукалової Балки, сіли у вантажівку, яка їхала у бік міста Щастя.

У машині було 12 осіб першої групи та одинадцять бійців другої. Після повороту на Цвітні піски, через 1-1,5 км вони під’їхали до блокпосту, поблизу села Весела Гора (Слов’яносербський район), на якому майорів український прапор. Олександр Скиба («Термінатор»), як командир групи, вийшов з машини і підійшов до постового. На питання постового: «Хто такі?» відповів: «Ми — Айдар». Постовий вигукнув «Айдар!» і одночасно весь блокпост відкрив вогонь по машині українських вояків. Після чого поранених українських вояків добивали пострілами.

Українські вояки потрапила в засідку вже після оголошення перемир’я.

 

ДМИТРО ГУРА (1988-2015) — солдат ЗСУ.

Закінчив Узинську ЗОШ № 1, 2006 року — Білоцерківський професійний ліцей № 15, здобув професію слюсаря з ремонту автомобілів. Пройшов строкову службу у навчальному центрі «Десна».

Під час війни мобілізований 1 серпня 2014-го, з 5 листопада перебував у зоні бойових дій під Донецьком, у складі зведеного загону «Дика качка» Повітряних сил ЗСУ, відряджений з 40-ї бригади тактичної авіації, номер обслуги.

13 квітня 2015-го під час одного з обстрілів терористами українських позицій (опорний пункт «Зеніт») поблизу Авдіївки уламок снаряду 120-мм міни влучив у ящики з набоями в бліндажі. Від вибуху загинули Олександр Тищенко, Олексій Вовченко, Дмитро Гура, Василь Путаненко, Богдан Гончаренко.

Упізнаний за експертизою ДНК. 12 серпня 2015 року похований на Новому міському кладовищі міста Узин Київської області.

Без Дмитра лишилися мама, сестра, брат.

 

ОЛЕГ ДОГА (1981-2014)  — солдат резерву Батальйону імені Кульчицького.

Народився на Миколаївщині. Мешкав у селі Гребля Київської області.

Загинув 28 серпня в районі міста Дебальцеве Донецької області. Колона підрозділів Національної гвардії та ЗСУ, що рухалась на допомогу силам АТО за маршрутом Дебальцеве — Комісаровка, потрапила у засідку.

«Син пішов на війну добровольцем на початку квітня прямо з Майдану. Як ми його не зупиняли, навіть на коліна ставали перед ним, аби не йшов, а він не послухав нас… Казав: “Хто, як не я захистить вас та мою донечку від російського агресора”. Кожного дня ми переписувалися з ним есемесками. Аби нас не засмучувати, про війну він не писав ані слова. Казав, що в нього все добре, а кожного вечора присилав повідомлення: “Спокійної ночі вам, папа й мама”. Я їх всі до одної зберігаю, і не знаю чи видалю колись з телефону. Останню ж есемеску від сина отримав за півтори години до його загибелі. Як і завжди, про погане в ній не йшлося, хоча він вже їхав визволяти своїх товаришів з полону. Я ж тоді йому написав, що ловлю рибу, і щоб він беріг себе. “Ось закінчиться війна, підемо на рибалку разом”, – таку відповідь я отримав від нього востаннє…» – розповів батько загиблого героя.

 

ЮРІЙ КРАВЧЕНКО (1964 – 2014) — старший солдат ЗСУ.

Уродженець Полтави. Закінчив середню школу, пройшов строкову службу в лавах РА. Проживав у селі Голубівка, Дніпропетровська область.

Снайпер 93-ї ОМБр.

Загинув 21 липня 2014-го під час виконання бойового завдання поблизу с. Піски, Донецька область — від вогнепальних поранень.

Залишились — дружина та троє дітей.

 

ЮРІЙ МІЗУНСЬКИЙ (1988 – 2014) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Чернівці. У мирний час працював на приватному підприємстві, де зварював арматурні сітки для будівництва.

В АТО служив на посаді гранатометника,  3-й батальйон окремої тактичної групи 80-ї окремої аеромобільної бригади, місто Чернівці.

Загинув  17 червня 2014 року у бою з терористами в районі селища Металіст на околицях Луганська. Терористи атакували із засідки колону військових.

Залишилися батьки.

 

ОЛЕКСІЙ СКОВОРОДІН (1975 – 2014) — капітан ЗСУ.

Народився в місті Славута Хмельницької області. Вступив до Київського коледжу зв’язку. З 2-го курсу призваний на строкову службу. Навчання продовжив у Київському військовому інституті управління і зв’язку, «системи та комплекси військового зв’язку», інженер електрозв’язку; по закінченні отримав призначення у Славутську 97-му Гвардійську дивізію, проходив службу до 2004 року. 1997 року одружився. Проживав у місті Вишневе Київської області.

Мобілізований у квітні 2014-го, капітан, помічник начальника зв’язку 24-ї ОМБр.

Перебуваючи в зоні АТО, неодноразово брав безпосередню участь в наданні першої медичної допомоги пораненим товаришам, постійно в складі мобільної групи зв’язківців знаходився на так званому «передку», де забезпечував надійний, безперервний і якісний зв’язок своїм безпосереднім командирам в різних умовах обстановки, яка змінювалася щохвилини.

26 серпня 2014 р. під час евакуації поранених з поля бою Олексій отримав поранення несумісне з життям. Він їхав рятувати людей, а загинув сам.

Залишились дружина та двоє синів

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада