Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
16.05.2021

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

17 травня.

Сьогодні в огляді:

  • фотограф, автор документальних світлин про розкуркулення та Голодомор на Донеччині;
  • видатний поет, який пройшов складну еволюцію від комсомольського ентузіазму до глибоких, позачасових роздумів над екзистенційними темами;
  • філософ, поет і дисидент, один з визначних діячів руху шістдесятників.

Привітаємо з днем народження корінного донеччанина  який добровольцем пішов боронити свій рідний край від російських окупантів, майже рік був у полоні «днр» і після звільнення повернувся до свого бойового підрозділу.

А також вшануємо пам’ять тих захисників України, які загинули у боротьбі з російською збройною агресією.


Отже, починаємо в хронологічному порядку:

 

МАРКО ЗАЛІЗНЯК (1893-1982) — фотохудожник та краєзнавець з Донеччини, відомий як автор документальних світлин про життя українського села, зокрема у часи колективізації та Голодомору.

Народився в селі Сергіївка Бахмутського повіту Катеринославської губернії, нині Покровський район Донецької області у селянській родині. Закінчив двокласну школу.

У 12-річному віці Марко прочитав у газеті оголошення: «Хто хоче заробити 100 карбованців на місяць, займись фотографією». Після цього за наколядовані під час різдвяних свят 4 карбованці замовив з магазину Вернера у Харкові свій перший фотоапарат. Перші спроби фотографування виявились невдалими, але скоро він навчився і з апаратом з того часу не розлучався.

З початком Першої світової війни Залізняк був призваний до армії. На фронті багато фотографував однополчан. Але у 1915-му бою був тяжко поранений і під час переїзду до Москви на лікування загубив речовий мішок зі знаряддям, зробленими на передовій негативами та першим фотоапаратом.

У шпиталі познайомився з княгинею Варварою Миколаївною Трубецькою, яка працювала там сестрою милосердя. Вона запросила солдата до свого маєтку під Москвою, де Залізняк доліковувався та фотографував родину Трубецьких.

Після лікування продовжив службу. У № 41 журналу Огонёк за 1916 рік уперше опубліковано знімок фронтового кореспондента Залізняка. Революція 1917 року застала його у Румунії. На Батьківщину повертався важко: пішки пройшов Бессарабію, верхи на конях доїхав до П’ятихаток, а потім на дахах вагонів додому. У рідне село Сергіївку повернувся наприкінці березня 1918 року.

У грудні 1919 року Залізняк був мобілізований до лав Червоної армії, де служив секретарем мобілізаційного відділу повітового військкомату до 1923-го. По завершенні служби оселився з родиною на хуторі Романівка.

Навесні 1929 року у Дніпропетровську Марко Залізняк познайомився з видатним українським істориком та етнографом Дмитром Яворницьким. Академік високо оцінив його світлини, листувався з ним, запрошував до себе в гості всю його сім’ю. У 1931—1932 рр. Марко працював фотографом в археологічній експедиції, що проходила під керівництвом Яворницького на узбережжі Дніпра та території ДніпроГЕС. На прохання вченого протягом десяти років збирав для нього етнографічні матеріали. У листі до Залізняка від 25 листопада 1930 Яворницький писав:

«Це є живі картини з живого життя українського народу, дорогий матеріал для науки етнографії. Йдіть і далі по тому ж шляху: знімайте характерні типи людей, їх житла, одежу, хазяйські приладдя, худобу — все, що коло чоловіка й для чоловіка. Записуйте народні пісні, казки, прислів’я, загадки, окремі виразні слова, лайки, вуличні прізвища — в усьому цьому виявляється душа, серце, розум, бажання живого чоловіка»

Після повернення з експедиції до рідного села Залізняк отримував запрошення працювати фотографом у НКВС, завербуватися на криголам «Сєдов», але на ці пропозиції не погодився. Щоби врятувати велику родину від голоду, в селищі Гришине обміняв свої нагороди з Першої світової на два пуди хліба та вивіз рідних з Романівки. Влаштувався у травні 1932 на будівництво динасового заводу, що на той час розпочиналось у Гришиному — там видавали хлібні картки. Працював «модельником», слюсарем, створив докладний фотолітопис будівництва заводу.

У 1933 році Залізняк повернувся знов на хутір Романівка. Працював у колгоспі ім. Дем’яна Бідного в селі Удачне змивачем молока, бджолярем колгоспної пасіки. Напочатку 1930-х рр. в Удачному та довкола діялося те саме, що по всій радянській Україні: колективізація , розкуркулення, відбирання хліба, виселення до Сибіру. Залізняк методично фіксував усе, що відбувалося на його очах. Через «незручні» знімки його неодноразово викликали на допити.

У 1934-му в результаті конфлікту з головою сільської ради (той вимагав колгоспного меду для особистих потреб) Залізняк був засуджений за розорення та крадіжку колгоспної пасіки на п’ять років з виселенням у табори. Для родини, що залишилась без господаря, настали чорні дні. Дітей годували супом з картопляного лушпиння. На зароблені в колгоспі 600 трудоднів нічого не дали, тому що батько був засуджений. Залязняк подав апеляцію, справа тяглася майже рік, але в результаті звинувачення з Марка Микитовича зняли, а голову колгоспу та сільського голову було заарештовано та засуджено на чотири роки.

Під час німецької окупації 1941-1943 рр.. Залізняк перебував удома. Після приходу Червоної армії у 50-річному його призвали на фронт. Воював за Ленінград та у Карелії, де був поранений. У Ленінграді знаходився на лікуванні, а після видужання завідував у місті двома овочесховищами. Навесні 1945 року організовував городно-підсобне господарство шпиталю на 7-ми гектарах, розташоване в 75 км від Ленінграду. Згодом знов повернувся на хутір Романівка, де спочатку працював конюхом і візником

Вийшовши на пенсію у 1954-му, Марко Залізняк займався виноградарством, бджолярством, садівництвом. Був завідувачем пересувною бібліотекою, зустрічався з краєзнавцями, навчав фотомистецтву школярів та студентів. Останні роки жив удвох із сином Андрієм, професійним фотографом.

Навіть у похилому віці Залізняк продовжував знімати епізоди сільського життя з великою майстерністю та захопленням.

Відзняті ним матеріали лягли в основу документальних фільмів «Миті нашого життя», «Симфонія Донбасу», «Старий і новий Дніпро», «Голодомор» та інших.

Стаття про Залізняка з його світлинами: https://hromadske.radio/podcasts/persona/litopys-khkh-stolittia-istoriia-donbas-koho-fotohrafa-marka-zalizniaka

Дивитися світлини Залізняка, які свідчать про Голодомор на Донеччині (щоб побачити підписи – треба клікнути на фото): https://holodomormuseum.org.ua/archive/holodomor-na-donnechyni-foto-marka-zalizniaka/

 

ЛЕОНІД ПЕРВОМАЙСЬКИЙ (1908-1973) — письменник і поет.

Справжнє ім’я Ілля Шльомович Гуревич. Народився у місті Костянтиноград Полтавської губернії (нині місто Красноград Харківської області) в родині ремісника-палітурника. У 1920–1922 роках навчався в семирічній трудовій школі. П тому працював на Карлівському цукровому заводі, бібліотекарем у Зачепилівському районному будинку селянина, там же завідував хатою-читальнею. 1924 року вступив до комсомолу. 1925 року переїхав до міста Лубни, працював у робітничому клубі, секретарем редакції в газеті «Червона Лубенщина», в окружкомах КП(б)У та ЛКСМУ. Тоді вступив до Лубенської філії Спілки селянських письменників «Плуг». Вже наступного 1926 року перебрався до Харкова, працював у редакції дитячого журналу «Червоні квіти». Належав до літературного об’єднання «Молодняк».

Дебютом у літературі можна вважати прозовий ескіз «А над полем постріл…», надрукований 1924 року в газеті «Червоний юнак» (Полтава). Перша збірка оповідань Первомайського «Комса» вийшла 1926 року, перша збірка віршів «Терпкі яблука» — 1929 року. Перша його п’єса «Коммольці» побачила сцену 1930 року. За два роки — з 1926 по 1928 рік — вийшло шість окремих видань оповідань і повістей Первомайського.

У 1937-му під впливом подій – масових репресій і переслідувань українства – поет впав у глибоку меланхолію, намагався звести рахунки з життям. Промахнувся повз серце, прострелив легеню.

Під час Німецько-совєтської війни Первомайський не раз вирізнявся особливою хоробрістю, був нагороджений орденом Червоної Зірки та орденом Вітчизняної війни I ступеня, яким сам “посмертно нагородив” одного з героїв свого роману “Дикий мед” – рядового Шрайбмана. Так Первомайський розділив свій бойовий орден з усіма недооціненими та оббріханими (“євреї воюють у Ташкенті”), які віддали на передових позиціях фронтів свою кров за спільну перемогу.

Збірки віршів Первомайського «День народження» і «Земля» 1944 року відзначено Державною премією СРСР другого ступеня. Філософський роман про героїку і будні війни «Дикий мед» було екранізовано.

Леонід Первомайський виступав також як літературний критик і публіцист. Втім, поза власною творчістю, найбільше він уславився як перекладач. Завдяки його праці українською мовою побачили світ твори Франсуа Війона, Шандора Петефі, Юліуса Фучика, Нізамі Гянджеві, Михайла Лермонтова, Володимира Маяковського, Генріха Гайне, балади слов’янських та інших народів світу.

За дві віршовані збірники 1943 року Леонідові Первомайському вручили Сталінську премію. Щоправда, всього лише другого ступеня. Як і Віктору Некрасову та Павлові Антокольському, удостоєним заохочення такого самого калібру, вона допомогла Первомайському зміцніти перед новими випробуваннями.

Однак через цю премію легко переступали, якщо треба було провчити лауреата, що відхилявся від лінії партії.

У 49-му і до Леоніда Первомайського підібрався зі своїми обвинувальними оцінками Любомир Дмитерко – записний критик, якого як собаку з ланцюжка спускали на все недогідне. Варто було Первомайському провести пунктирну лінію від “прометеїзму” Тараса Шевченка через “ширше розуміння” Івана Франка до “вселюдськості” Лесі Українки, як Дмитерко обурився: “Тут Первомайський дає закінчену теорію космополітизму. Виходить, що Шевченко зі своєю непримиренністю до ворогів і любов’ю до свого народу був обмеженим; Іван Франко, улюбленцем якого нібито був Гейне (і це зараз образливо для пам’яті Франка – любити такого “безрідного космополіта”, як Гейне!), розширив “світорозуміння”, а Леся Українка вивела українську літературу до “вселюдської людяності”. Це закінчений космополітизм… Первомайський розвинув гнилі, космополітичні теорії, скотившись в болото буржуазного гуманізму”.

Пильно спостерігав за Леонідом Первомайським і депутат Верховної Ради УРСР Андрій Малишко. На дорогах війни вони часом перетиналися, бувало, разом потрапляли під обстріл, здавалося б, благородство військового братства ніколи не зведе їх у протистоянні. Але ні, і тому є чимало підтверджень.

А одного разу затверджували правління Спілки письменників України. Висунули Первомайського. Лише Малишко проти, про причини – як про саме собою зрозуміле: “У нас уже є один єврей – Полянкер”. Добре, Микола Бажан обстав: “Первомайський – український поет. Які тут можуть бути норми і відсотки?!”

За життя Первомайського вийшли друком десятки його прозових і поетичних книжок.

Короткий розбір різних етапів творчості Первомайського і приклади його віршів: http://slovoprosvity.org/2012/09/18/leonid-pervomays-kyy-1908-1973-z-velykoho-b/

Ще читати вірші: https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=241

Іронічні вірші та епіграми Первомайського: http://www.ukrcenter.com/%D0%9B%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0/%D0%9B%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B4-%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B2%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9/25778-1/%D0%94%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D0%9F%D0%B5%D0%B3%D0%B0%D1%81-%D0%B7%D0%B1%D1%96%D1%80%D0%BA%D0%B0-%D0%B2%D1%96%D1%80%D1%88%D1%96%D0%B2

Варте уваги дослідження про долю, творчість, подвійну українсько-єврейську самоідентифікацію та стосунки з совєтською системою поета Первомайського: http://judaicaukrainica.ukma.edu.ua/ckfinder/userfiles/pdf/JU_317-405.pdf

 

ВАСИЛЬ ЛІСОВЙ (1937-2012) — філософ, громадський діяч, дисидент, політв’язень. Організатор самвидаву в 1960-х роках.

Народився в селі Старі Безрадичі на Київщині в селянській родині. Батько загинув на війні. Закінчив історико-філософський факультет Київського університету, викладав філософію в Тернопільському медичному інституті.

У 1966–1969 рр. навчався в аспірантурі Київського університету за спеціальністю логіка, викладав у цьому університеті. З 1969 — співробітник Інституту філософії АН УРСР. У 1971 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Логіко-філософське дослідження побутової мови».

Самвидав розповсюджував з 1961 року. З 1966, паралельно з науковою роботою, організовував його виготовлення, зберігання та розповсюдження серед аспірантів і в студентському середовищі. Лісовий — автор самвидавної статті «Лист виборця Антона Коваля». Виступив із відритим листом на захист заарештованих шістдесятників і на знак солідарності побажав бути засудженим разом з ними.

Хвиля арештів інтеліґенції 1972 підштовхнула Лісового до відкритого протесту. Разом з Євгеном Пронюком видав № 6 самвидавського журналу «Український вісник», відновленого ними з метою дати громадськості інформацію про заарештованих і відвести від них звинувачення у виданні попередніх випусків.

Київський обласний суд 6 грудня 1973 засудив його до 7 років позбавлення волі в таборах суворого режиму та 3 років заслання. «Посправниками» Лісового були Євген Пронюк та Василь Овсієнко.

Звільнений був у липні 1983. 1989 — реабілітований, відновлений у званні кандидата філософських наук і на роботі в Інституті філософії НАН України.

Викладав філософію в київських університетах, брав участь у виробленні програм та ідеології багатьох політичних і громадських організацій, готував навчальну літературу, уклав (у співавторстві з Олегом Проценком) антології «Консерватизм», «Націоналізм», «Лібералізм», перекладав філософську літературу з англійської та німецької мов. Автор книжок «Культура — ідеологія — політика» (1997), «У багатоголоссі політичних дискусій» (2007).

У своїй книзі спогадів Василь Лісовий змальовує широку історичну панораму – життя на селі та у повоєнному Києві, атмосфери в Київському університеті, Тернопільському медінституті, стану справ у Інституті філософії, діяльності дисидентського руху, методів дії КДБ, порядків у таборах, спротиву політв’язнів, життя у пізньому «совку»…  І все це дається не просто к побутописання, а як відрефлексовані високоосвіченою людиною прикмети часу.   Дуже раджу почитати спогади Лісового. Придбати книжку можна тут: https://smoloskyp.com.ua/product/lisovyj-vasyl-spogady-poeziyi/

 

Наступний герой нашого огляду – корінний донеччанин, який пішов добровольцем пішов боронити свій рідний край від російських окупантів, служив в батальйоні «Донбас». На відміну від деяких жителів України, які повторюють одну з кремлівських тез «нє всьо так адназначна», він твердо знає, хто агресор, і певен, що війна не скінчиться, допоки в Росії не поміняється влада. Пройшовши реабілітацію після полону, знову повернувся в ЗСУ.

 

АНДРІЙ СКАЧКОВ (1990)— сержант (станом на квітень 2019) ЗСУ. Пробув у полоні проросійських бойовиків «ДНР» майже рік.

Я родом з Донецька, – розповідає Андрій. – Працював на СТО. За подіями на Майдані стежив, але не їздив жодного разу. Те, що робив Янукович, мені не подобалося. У Донецьку ми особливо добре знали, як він себе вів, як забирався бізнес, як ставилися до людей. Моя дружина та її сім’я цього не розуміли. Вони в один момент стали за “русскій мір”. І нічого пояснити не міг. Тому ми розлучилися. Я дуже сумую за дочкою. Ми давно не бачилися … Відразу після розлучення я і почав шукати можливість піти воювати. Про батальйон “Донбас” на той час багато чув. Ось туди і записався. І відразу потрапив на навчання. Так як я строкову службу проходив, зброя в руках вмів тримати, всьому вчився швидко. На початку липня ми увійшли в зону АТО. Перший бій був в Попасній. З першого разу звільнити місто не вийшло. При штурмі у нас було кілька поранених. Через кілька днів ми зробили другий штурм. Він був успішним. Так почалася для мене війна. На початку серпня ми підійшли до Іловайськ. Незабаром туди заїхав наш взвод. І через кілька днів прийшла інформація, що у хлопців закінчився боєкомплект, що вони знаходяться в оточенні. Їм потрібна була підмога. Командир перед строєм сказав, що потрібні п’ять чоловік, і хто готовий ризикнути. Я вийшов.

У Іловайськ ми заїхали в ніч з 19 на 20 серпня. А вже на наступний день до нас приєднався практично весь батальйон. Ми займали школу на пагорбі. У день прапора нам влаштували просто таки канонаду. Обстрілювали потужно. Підбили всю техніку. І дах у нас загорілася. А в підвалі ми ховали місцевих жителів. Їх було не дуже багато, чоловік п’ятнадцять. Але вік був самий різний – і 80-річна бабуся, і немовля. Двоє людей похилого віку не захотіли ховатися в школі, сказали: ми в сараї пересидимо. І в їх сарай прилетів снаряд … Коли відбили вагоноремонтну станцію, я перемістився туди.

– Надія, що за нами приїдуть, була у кожного з нас, – продовжує Андрій – Як це буде, хто? Наші командири вели переговори з російськими про те, щоб вони дозволили забрати поранених. І ті в результаті дозволили проїхати КАМАЗу за пораненими. Загиблих відразу не віддали, їх забрали вже пізніше. Ми кого змогли, зібрали на брезент. Вони так і лежали … Ми поранених завантажили у вантажівку. Їх було 50 чоловік. А в цей час з іншого боку під’їхали дві БМП з російськими солдатами, які нас оточили і повели до своїх позицій. По дорозі нас обшукували. Я ще психував. Як житель Донецька не розраховував, що мене в живих залишать. Думав, там і ляжу. Обшукують мене, я пирхнув, а мені з таким московським акцентом: “А че це ти такий рєзкий?” “А чого мне радоваться?” – відповідаю. І чую шепіт: “Він по-російськи розмовляє” …

30 серпня 2014 року 109 вояків батальйону “Донбас” потрапили у полон. Росіяни передали їх місцевим колаборантам і ті відвезли полонених в будівлю СБУ Донецька. Там вже задавали безліч питань: хто, звідки, чому… “Донбасівці” сиділи всі разом, але окремо від бійців ЗСУ. Через півроку до них все ж підселили полонених «кіборгів» з донецького аеропорту.

– Коли приїжджали журналісти і нас знімали, давали телефон, щоб можна було зателефонувати рідним. Я тут же набирав маму, – розповідає Андрій. – Вона разом із батьком живе в Краматорську, куди після початку війни довелося переїхати.

У полоні Андрій був рівно рік без одного дня. До 20 квітня 2015 року він перебував у будівлі СБУ Донецька.

Один раз за ці півроку мене вивозили в Росію, – розповідає Андрій. – Везли в машині, наручниках через Ізварине. Допитували мене в кабінеті міста Донецька Ростовської області, де допитували Савченко. Досі не розумію, навіщо мене туди возили. Вони самі розповіли мені набагато більше, ніж я знав. У них була вся інформація. Все знімали, документували, але журналістів не було. Я включив неадеквата, якого тричі контузило і від якого не доб’єшся ніякої інформації, тому що я сам нічого не знаю. Казав: “Нам в батальйоні нічого не розповідали. Знаю свого командира, та й то – лише позивний”. Вони тут же відкривають базу даних. “Говори свій позивний”. – Сем. Мені тут же почали читати: Скачков Андрій Олегович, ідентифікаційний код, де проживав, коли прийшов в батальйон. І такі дані у них були на всіх: Семенченко, який зовсім не Семенченко, на Філіна … Коли мене повернули в “днр”, сказали: тобі світить розстріл або довічне. І після цього мене перевели в слідчий ізолятор Донецька. Спочатку я сидів сам. Потім до мене підселили дурника, який чотири рази лежав в дурдомі. Він сам себе оббрехав, сказав, що служив в “Азові”. Там я пробув до липня 2015 року. Після чого мене поставили перед воротами: вільний. Невже правда вільний, – подумалося. Ворота відкриваються, а там машина і три людини з автоматами. Вони перевезли мене і ще п’ятьох хлопців, з якими я сидів в СБУ Донецька, в Луганськ. Ми зустрічалися тільки на обіді. Після чого нас розводили по камерах. І раз у три дні міняли камеру. Я не знаю, де саме ми перебували – вікон не було. 23 серпня мене знову перевезли до Донецька.

Андрій став останнім “донбасівців”, якого звільнили – обміняли на двох затриманих біля Маріуполя бойовиків.

– Мої друзі, які були в полоні і які повернулися додому, ходили по всіх інстанціях, розповідаючи, хто ще залишився, – продовжує Андрій Скачков. – На День прапора один з бійців батальйону виступав перед президентом: “Звільніть Сема, або ми все відмовимося від нагород”. 24 серпня розклеювали плакати із закликами врятувати мене. Плюс це питання винесли на обговорення під час зустрічі Порошенка з Меркель і Оланд. Завдяки всім цим діям я і вийшов на свободу. 27 серпня в приміщенні СБУ я побачив Володимира Рубана. Нас перевезли на нульовий блокпост в районі Мар’їнки. Там ми пересіли вже в машину Рубана. Потім в Краматорську був довгий допит українських есбеушників, які повинні були з’ясувати, чи не завербували мене – я тільки за такі розмови. Тільки опівночі, побачивши батьків, я зрозумів – свобода!

До Андрія, кульгаючи, підійшов молодший брат. Тільки тоді він дізнався, що той у складі 93-ї бригади воює, був в донецькому аеропорту, отримав поранення в руку і ногу.  Вже на наступний день після звільнення з полону Андрій приїхав до Києва, щоб вшанувати пам’ять всіх загиблих в Іловайську.

Також наступний день після звільнення Андрій вирішив повернутися у батальйон «Донбас», але його не пускали, доки не пройшов реабілітацію. Продовжує службу і його молодший брат.

 

Пом’янемо загиблих захисників Україні від російської агресії. І почнемо з льотчика, який загинув за рідну Луганщину.

 

ІГОР СКОЧКОВ (1977-2014) – військовий льотчик, пілот 3-го класу, гвардії капітан Повітряних Сил ЗСУ.

Народився на Луганщині, в селі Благівка (на той час Свердловського району, нині — Ровеньківська міська рада). 1998 року закінчив Харківський інститут військово-повітряних сил, відтоді служив в авіаційній частині А3840 у м. Мелітополь на посаді штурмана корабля, штурмана авіаційного загону авіаційної ескадрильї 25-ї авіабригади. У жовтні 2009 року звільнився в запас, у жовтні 2011 повернувся в бригаду на посаду штурмана авіаційного загону авіаційної ескадрильї.

З 14 грудня 2012 — штурман авіаційної ескадрильї 25-ї бригади транспортної авіації Повітряних Сил ЗС України, в/ч А3840, м. Мелітополь. Пілот 3-го класу.

З початком російської збройної агресії проти України з березня 2014 року літав у Луганський та Донецький аеропорти, штурман літака Іл-76МД.

14 червня 2014 екіпаж військово-транспортного літака Іл-76МД (бортовий номер 76777) Повітряних Сил ЗСУ, під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, виконував бойовий політ в Луганський аеропорт. На борту літака перебували 9 членів екіпажу та 40 військовослужбовців дніпропетровської 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, які летіли на ротацію. На борту також були військова техніка, спорядження та продовольство.

Близько 01:00, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, на висоті 700 метрів, борт був підбитий російськими терористами з ПЗРК «Ігла». Літак вибухнув і врізався у землю поблизу території аеропорту. 49 військовослужбовців, — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули.

У той день до Луганського аеропорту вилетіли три літаки Іл-76МД. Перший літак під командуванням полковника Дмитра Мимрикова сів о 0:40. За 10 хвилин збили другий літак. Третій отримав наказ повертатися.

Без Ігоря залишилися батьки, брат і сестра, дружина та двоє дітей.

 

ІГОР ГЕЙСУН (1978-2014) — старший лейтенант міліції, військовослужбовець Національної гвардії України.

Народився в Деражні на Хмельниччині. Зростав у багатодітній родині, де окрім старшого Ігоря було ще два братика і сестричка. Сім’я рано втратила матір. Ігор закінчив Деражнянський професійний аграрний ліцей за спеціальністю «тракторист-машиніст», також мав спеціальності водія, електрогазозварювальника, майстра сільгоспвиробництва. Пройшов строкову військову службу в Сімферопольській окремій бригаді Внутрішніх військ МВС України. Працював лісорубом, охоронцем.

З 2007 року служив у правоохоронних органах, у підрозділі міліції швидкого реагування «Беркут» Хмельницької області. Заочно закінчив Національну академію внутрішніх справ, здобувши юридичну освіту. Працював оперативником карного розшуку Деражнянського райвідділку міліції. Звільнився у званні старшого лейтенанта. Останні роки проживав із сім’єю в селі Новостроївка Деражнянського району. В Ігора була мрія — виростити великий сад на 2—3 га землі…

Революція Гідності не залишила Ігора Гейсуна байдужим. Колишній «беркутовець» у січні 2014 року вирушив до Києва, де приєднався до 3-ї сотні Самооборони Майдану. Учасник протистоянь 18-21 лютого.

З початком російської збройної агресії проти України, в березні 2014-го Ігор Гайсун записався добровольцем в 1-й батальйон резервістів, сформований з учасників Майдану, підписав контракт на військову службу в Національній гвардії України. 5 квітня разом з іншими резервістами прийняв присягу та був направлений на Схід командиром 3-го відділення у званні сержанта, спершу до Павлограду, а потім на бойове чергування до району Ізюм — Слов’янськ.

Після місяця служби на сході Ігор відпросився у короткострокову відпустку, побував удома. Повертаючись через Дніпропетровськ до Слов’янська, зник безвісти. Останній зв’язок із ним був 9 травня, коли він зателефонував командирові. Встиг сказати, що машина, якою він їхав до Слов’янська, потрапила у засідку. В трубці було чутно постріли, і зв’язок обірвався. Того ж дня у Краматорську з банківської картки Ігоря було знято всі гроші — 4000 гривень. Рідні три місяці розшукували Ігора, зверталися до Нацгвардії, міліції, СБУ, «Пошукової ініціативи Майдану». Після численних запитів, наприкінці червня стало відомо, що Ігор Гейсун загинув і похований 11 травня під Словʼянськом. Його тіло, у придорожній канаві, знайшов випадковий перехожий. Воно у кількох місцях було наскрізь пробито кулями, — стріляли у голову, серце й живіт, — а військовий квиток терористи засунули до рота.

Після визволення Слов’янська від російських бойовиків тіло розстріляного українського офіцера із трьома вогнепальними пораненнями та слідами знущань виявили в одному з безіменних поховань. Обставини смерті досі невідомі. Судово-медична експертиза встановила датою смерті 11 травня 2014 року.

1 вересня 2014 року тіло Ігора перепоховали в селі Новостроївка Деражнянського району, поряд з могилкою його померлого 4-річного сина. Залишились батько, дружина та донька.

Батько загиблого Володимир Гейсун розповів, що військова частина 3066, де проходив контрактну службу Ігор, відмовилась від нього, тобто виключила його зі списків, як такого, що пройшов підготовчі збори, що означає невизнання Ігоря Гейсуна як військового і як учасника АТО. Крім того, був прихований факт смерті бійця командиром військової частини 3066 Романом Леоновичем та комбатом 1-го резервного батальйону Олексієм Пальвальом. В неофіційних розмовах Пальваль заявляв, що Ігор Гейсун може бути дезертиром (не повернувся з відпустки), або втік до «Правого сектора» і там загинув. Один з односельців Ігора, теж учасник АТО, розповсюджував плітки, що бачив Ігора на боці сепаратистів, хоча сам він потрапив у зону АТО 30 травня, коли Ігора вже не було в живих. Побратим Гейсуна Сергій Дашевський повідомляв батькові, що Ігоря розстріляли в машині на блок-посту у Словʼянську. Ще один з його побратимів Сашко Гнатюк розповів, що він чув по телефону останні слова Ігоря, який кричав: «Хлопці, рятуйте! Машину обстріляли!» Він просив захисту у хлопців, бо на таке ж прохання йому командир відповів: «Може за тобою БТРа вислати?» Добре ім’я Ігора Гейсуна, майданівця, який одним з перших став на захист України і добровольцем пішов в АТО, його рідні відстоювали у суді: сільському голові і військовослужбовцю, які говорили, що чоловік був сепаратистом, доведеться сплатити штрафи.

 

ДМИТРО ТЕРНОВИЙ (1969-2015)  — полковник, Міністерство внутрішніх справ України.

Народився и жив у Чернігові. Працював у Державній податковій службі України, міліції. З травня 2012 року — заступник начальника відділу внутрішньої безпеки в Чернігівській області Департаменту внутрішньої безпеки. З 2014-го — начальник відділу внутрішньої безпеки на Донецькій залізниці, департамент внутрішньої безпеки МВС України.

10 лютого 2015-го вдень біля села Логвинове у частині «дебальцівського виступу» на трасі між Дебальцевим і Артемівськом група офіцерів МВС, котрі їхали на двох автомобілях, підірвалася на фугасі, після того терористи влаштували засідку. Терновий від вибуху загинув, решта офіцерів зазнали поранень, у засідку тоді потрапили офіцери МВС на чолі з керівником міліції Львівської області Дмитром Загарією та командиром спецбатальйону «Львів» Ігорем Вольським. Офіцери кілька годин тримали оборону та зуміли з боєм прорватися назустріч підоспілій підмозі — бійці спецбатальйону «Львів» та підрозділ Нацгвардії провели 3 бойових рейди для порятунку, з третьої спроби група із 8 бійців батальйону «Львів» на чолі з командиром роти — за підтримки ЗСУ — деблокували офіцерів. Тоді ж загинув в. о. начальника Дебальцівського міського управління внутрішніх справ полковник міліції Євген Юханов.

Вдома лишилися дружина та донька.

 

ПЕТРО ВАСИЛИХА (1992-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Дрогомишль Львівської області. Вчився на монтажника гіпсокартонних конструкцій, але кинув навчання і пішов працювати, працювати, щоб забезпечити сім’ю . Працював на будовах району.

В АТО – номер обслуги, 24-та окрема механізована бригада.

Загинув 11 липня 2014 року в районі села Зеленопілля Луганської області, коли український блок-пост був обстріляний з «Градів» – це був перший, але не останній ракетний обстріл з території Російської Федерації.

Без Петра лишилися батьки, два брати.

 

АРКАДІЙ ЧУХНОВ (1975-2015) — солдат ЗСУ.

Народився, жив та працював у Кам’янці-Подільському.

6 лютого 2015-го мобілізований. Водій 15-го окремого мотопіхотного батальйону.

3 травня 2015-го на закладеному фугасі біля села Катеринівка Попаснянського району на ґрунтовій дорозі підірвалася БРДМ-2, Аркадій знаходився за кермом. Загинули двоє військових — Юрій Гіль та Аркадій Чухнов, ще троє зазнали поранень й були госпіталізовані.

Без Аркадія лишились батьки та син.

 

ЮРІЙ ЯМЩИКОВ (1991-2015) — солдат ЗСУ.

Народився 1991 року в місті Павлоград Дніпропетровської області (за іншими даними — в Луганську). Мешкав у підміському селищі Бельбес, навчався в павлоградській школі, по тому закінчив Тернівський професійний гірничий ліцей, здобувши спеціальність машиніста; працював підземним електрослюсарем на шахті.

16 лютого 2015 року мобілізований; солдат, заступник командира бойової машини—навідник 3-го батальйону, 93-тя ОМБр.

30 жовтня 2015-го проросійські терористи з гранатометів та стрілецької зброї обстріляли позиції українських військ поблизу селища Піски Ясинуватського району. Двоє бійців зазнали поранень; Юрія у важкому стані везли до шпиталю, помер в дорозі.

Юрій був круглим сиротою, лишилася сестра, бабуся й дядько.

 

ПЕТРО БОЙКО (1970-2015) — сержант ЗСУ.

Народився в с. Москалівка, Хмельницька область.

Служив у десантних військах, мав досвід бойових дій. В АТО пішов добровольцем. Командир відділення розвідки 128-ї гірсько-піхотної бригади.

6 січня 2015-го загинув у бою від кулі снайпера поблизу села Нікішине.

Без сина лишились батьки.

 

ВАСИЛЬ ОСТАПЧУК (1977-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Ганнусине на Хмельниччині, 1978-го  родина переїхала на Херсонщину — в село Балтазарівка. Після проходження строкової служби працював в Балтазарівці слюсарем на фермі. Через певний час переїхав у село Долинське того ж району — батьки повернулися додому, в місто Полонне, Василь жив у сестри.

 

В АТО зголосився добровольцем, від зими 2015 року воював у Добровольчому Українському Корпусі «Правий сектор», згодом перевівся до ЗСУ. Солдат, головний сержант—командир відділення 13-го окремого мотопіхотного батальйону.

3 серпня 2015-го зазнав поранення поблизу міста Артемівськ під час артилерійського обстрілу терористами взводного опорного пункту касетною міною. Внаслідок вибуху Василю відірвало ногу, також зазнав численних поранень в області таза. Остапчук встиг по рації повідомити про свої поранення. Медики боролися за життя захисника до останнього, однак Василь загинув від втрати крові.

Лишилися батьки, дружина, двоє дітей.

 

АНТОН МАКАРЕНКО (1990-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селищі Калита на Київщині.

Під час війни — командир відділення 330-го центрального вузла фельд’єгерсько-поштового зв’язку ГШ ЗСУ.

9 лютого 2015 року вояки їхали на вантажівці ЗІЛ та штабному УАЗі з надписом «Укроп» від міста Артемівськ до Дебальцевого та потрапили під обстріл поблизу села Логвинове — у верхній частині «дебальцівського виступу». Дещо пізніше автівки було знайдено, а про військовиків не було відомостей. Довгий час Антон Макаренко був у списках зниклих. Ідентифікований за ДНК, перепохований у рідному селі.

 

ДМИТРО СЕВОСТЬЯНЧИК (1991-2014) — лейтенант ЗСУ.

Один з 4 кращих випускників академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного 2014 року. Командир взводу звукометричної розвідки, 55-та окрема артилерійська бригада. Загинув при виході з Іловайського котла.

Народився в селищі Покровське на Дніпропетровщині.

Вчився у Покровському ліцеї. Через математичний склад розуму пріоритетними у вивченні для Дмитра стали точні науки. Навчання в ліцеї поєднував із опануванням основ музики в дитячій музичній школі. Ще підлітком вирішив стати військовим. Вступив до Донецького військового ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Згодом — вступ до Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного на факультет ракетних військ та артилерії.

З перших навчальних днів, склавши військову присягу, пройшовши курс молодого бійця і вже перебуваючи у статусі курсанта, Дмитро продемонстрував потенціал, згодом прийнявши обов’язки командира відділення навчальної групи факультету ракетних військ і артилерії. Дмитро був відмінником навчання, брав участь у конференціях, спортивних змаганнях.

У червні 2014 року закінчив академію з відзнакою, здобувши кваліфікацію професіонала електромеханіки і офіцера військового управління тактичного рівня. Із випуском отримав лейтенантські погони, а також одну з чотирьох золотих медалей, якими нагородили випускників академії 2014 року.

22 червня 2014 року молоді офіцери-випускники відправились у військові частини приймати посади. Дмитро був скерований до 55-ї окремої артилерійської бригади, де зайнявся ремонтом техніки. Згодом офіцер разом з бойовими товаришами був направлений у зону бойових дій, де був призначений командиром взводу батареї звукометричної розвідки 41-го дивізіону артилерійської розвідки.

Останнім місцем дислокації батареї був блокпост 39-06 поблизу с. Многопілля Донецької області. Кінець серпня став новим етапом українсько-російської війни — зі сторони кордону насувалися російські танки і підрозділи російської армія оточили українських військовиків.

За повідомленням очевидця, вранці 29 серпня Дмитро на військовій техніці рухався в колоні так званим «гуманітарним коридором», який піддався нещадному обстрілу противника, та зазнав осколкового поранення, несумісного з життям.

 

ВАЛЕНТИН ЧУРІКОВ (1991-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у селі Вирішальне на Полтавщині. Виріс у багатодітній родині, коли Валентин пішов у 1-й клас, батько загинув. Закінчив Червонозаводське ПТУ № 27, по тому півроку працював. Пройшов строкову службу в лавах ЗСУ, рік служив за контрактом, по демобілізації працював на різних підприємствах. 2014 року зустрів своє кохання, побралися.

14 лютого 2015 року мобілізований; молодший сержант, командир відділення 3-го взводу 3-ї аеромобільної роти 122-го окремого аеромобільного батальйону, 81-ша окрема аеромобільна бригада.

Ніс службу в смт Новгородське поблизу Горлівки. Побував вдома у відпустці, саме коли народився син.

Помер у військовому шпиталі Харкова 7 квітня 2016 року від осколкового поранення в голову.

Без Валентина лишилися мама, два брати, чотири сестри, дружина та маленький син.

 

АРТЕМ РОМАНОВ (1978-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у Дніпропетровську. Вивчився на електрика, працював експедитором на Центральному аптечному складі.

Захоплювався військовою реконструкцією, проводив пошуки, займався ідентифікацією загиблих під час Другої світової війни солдатів. Був активним вболівальником ФК «Дніпро». На волонтерських засадах допомагав Дніпропетровському національному історичному музею ім. Д.І. Яворницького.

Брав активну участь у подіях Революції гідності — у складі 19-ї сотні Самооборони Майдану. Мобілізований до лав ЗСУ у серпні 2014 року. Солдат-гранатометник 2-ї штурмової «афганської» роти 24-го окремого штурмового батальйону ЗСУ «Айдар».

4 липня 2015-го зазнав важких поранень під час проведення планового нарощування мінно-вибухових загороджень (підрив на міні) біля 29-го блокпосту на трасі «Бахмутка» поблизу села Донецький. При спробі евакуації важкопораненого солдата Романа Цапа під час повторного вибуху загинули сержант Дмитро Демковський, молодший сержант Іван Смоляр, солдат Дмитро Ковшар. Артем помер від поранень у шпиталі.

Без сина лишилась мама.

 

ЮРІЙ ЛЯПІН (1995-2014)— солдат ЗСУ.

Народився в селі Капустинці на Київщині.

Добровольцем пішов боронити цілісність України. Навідник гармати, 95-та окрема аеромобільна бригада.

У складі штурмової групи зі знищення бойовиків 19 липня 2014-го загинув у бою під Лисичанськом — біля його позиції розірвалася граната. Його кинувся рятувати житомирянин Артур Пушанко — по обох поцілив снайпер.

Удома лишилися батько та старший брат.

 

ОЛЕКСАНДР ПОПОВ (1976-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився в с. Мартинівська, Хмельницька область.  Був єдиним сином у батьків. Вчився у духовній семінарії в Польщі, але на останньому курсі, коли приїхав на канікули додому, зустрів своє кохання, тож ксьондзом не став, одружився. Їздив на заробітки до Москви.

Призваний за мобілізацією 30 липня, стрілець, 128-ма окрема гірсько-піхотна бригада.

15 вересня 2014-го загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Сизе Станично-Луганського району.

Без Олександра лишилися дружина і дві доньки

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада