Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
16.08.2020

17 серпня.  Дотепер найдавнішим героєм оглядів у нас був Самійло Величко, а зараз цей рекорд буде побито. Йтиметься про таких діячів, народжених цього дня:

  • нащадок засновника Запорізької Січі і запеклий ворог Богдана Хмельницького, небіж і прибічник Петра Могили, католик, який обдаровував землями православні монастирі, магнат Речі Посполитої, який сприяв українській колонізації і всебічному розвитку Лівобережжя;
  • співак, музикант, поет і письменник, лідер рок-гурту «Скрябін»;
  • скульптор, автор багатьох пам’ятників у Миколаєві.

А також пом’янемо захисників України, які могли б цього дня відзначати свій день народження, якби не російська збройна агресія, у боротьбі з якою вони віддали життя.


Почнемо із занурення в глибини часів:

ЯРЕМА ВИШНЕВЕЦЬКИЙ (1612-1651) – князь, державний діяч і один з найбагатших магнатів Речі Посполитої. Посприяв заселенню і розвитку Лівобережжя

Народився Ярема Вишневецький в м. Лубни (тепер – Полтавщина). Син київського каштеляна Михайла Вишневецького і молдованки, доньки господаря Молдови Раїни Вишневецької-Могилянки. Став сиротою в 7 років, виховував його дядько по батькові князь Костянтин Вишневецький. Навчався в колегіумі єзуїтів у Львові, де до нього навчався і Богдан Хмельницький. Потім вивчав військову справу в Нідерландах, Італії, Іспанії. У повсякденному житті послуговувався двома мовами – польською і українською.

Ярема Вишневецький володів величезними маєтностями в Україні. Є свідчення, що на Лівобережжі йому належало 56 міст і містечок з центром у м. Лубни. До «Вишневеччині» належали територія нинішніх Полтавської, частково Київської (Яготинський район), Черкаської і Чернігівської областей. Окрім того, князь утримував 12-20 тис. першокласного надвірного війська.

За 16 років існування «України-Вишневеччини» чисельність населення краю збільшилася в десятки разів. Деякі дослідники навіть наводять вражаючі цифри такого зростання: з 4,5 тис. до 230 тис. осіб. Залюднення своїх земель князь добився гнучкою податковою політикою: він пільги для новоприбулих поселян, заохочував ремесла.

Власне, колонізація цього краю українським населенням за часів Вишневецького створила бар’єр на шляху московської експансії на захід.

Відбивши в магната Адама Казановського спадкове місто Ромни, відібране в його батька, Ярема за 4 роки перетворив його в найбільший на Задніпров’ї торговельно-економічний центр. У місті почали розвиватися ковальство, ткацтво, вовництво, з’явився двір для приїжджих купців, роменські ювеліри стали відомими далеко за межами Вишневеччини. Жива торгівля велася як з «далеким зарубіжжям» (хліб, поташ і селітра йшли з тих країв у Західну Європу), так і з Московією. Причому торгова експансія з Вишневеччини була такою сильною, що її купці вели свої справи в самій Москві, всупереч наявній тоді забороні «литовським людям» торгувати в столиці Московщини.

Заохочуючи цехову систему, Єремія звільняв ремісників «від повинностей менших і частих», за виключенням ремонту греблі в разі її прориву і оборони міста від неприятеля. Частина цехової продукції йшла «на замок», за яку намісник князя мав платити цеховикам за твердими розцінками.

У 19 років Вишневецький перейшов з православ’я в католицизм. Разом з тим був прихильним до православного духовенства і вирізнявся віротерпимістю. Крім Михайлівського костьолу і бернардинського кляштору в Лубнах та трьох капличок у великих містах, більш ніщо не свідчило про «католицьку експансію». Натомість князь неодноразово обдаровував православні монастирі привілеями і землями. Ба більше: саме за його повелінням у містечку Срібному (на території нинішньої Чернігівської області) постало православне братство з церквою, школою, шпиталем і місцем для зборів. Вільно могли відправляти у Вишневеччині свої обряди і прихильники «аріанської єресі», переслідувані в усій Речі Посполитій. Лише завдяки покровительству Єремії ігумен Мгарського монастиря Калістрат зміг протистояти спробам католицьких патерів перетворити православні обителі на римо-католицькі (кляштори).

Для свого часу Ярема Вишневецький мав досить прогресивні погляди, що й зумовило його позицію у протистоянні двох православних митрополитів: Ісаєю Копинським — духівником його матері, і Петром Могилою — його двоюрідним дядьком.

Ісая прагнув уберегти Руську церкву Речі Посполитої від західних впливів, підпорядкувати її Московському патріархату. А Петро Могила мав намір створити самостійний Київський патріархат, посилав здібних учнів у Західну Європу, аби в підсумку підвищити освітній рівень православних, котрий помітно поступався рівню католиків.

Ярема виступив на боці свого дядька — допоміг йому відібрати від Ісаї Густинський і Мгарський монастирі. Сталося це в 1635 році. А через 2 роки спалахнуло повстання Павлюка-Острянина. Аналіз тогочасних документів, насамперед відписок московських прикордонних воєвод зі слів задніпровських ченців, свідчить, що повстання було інспіроване духовенством кола Ісаї Копинського, які лякали козаків, без того стурбованих питанням утисків їхніх вольностей урядом Речі Посполитої, нібито насильницьким покатоличенням України.

Втім, і про католиків у своїх Правобережних маєтностях князь не забував – його коштом збудували костел кармелітів босих у м. Вишнівець (нині – Тернопільська область), який було зруйновано під час Хмельниччини.

Як і усі представники знатних родів, Ярема був воєводою. Брав участь у Смоленській війні 1632—1634 років між Річчю Посполитою і Московським царством за володіння Смоленськом, яка завершилася поразкою московитів. Також брав участь у відбитті атаки Абази-паші у 1633 році – за невдачі у війні з поляками того незабаром стратили у Стамбулі.

Разом з тим, Вишневецький був настільки могутнім володарем, що дозволяв собі гостро дебатувати з королем Речі Посполитої.

Що ж до стосунків з козацтвом — вони були засадничо ворожими. Що й не дивно – який магнат терпів би козацькі повстання? Зокрема, князь захищав свої володіння від повстанців Павла Павлюка і Якова Острянина. Разом з тим, коли доводилося захищатися від зовнішнього ворога, то у війську князя Вишневецького були і козацьки корогви – приміром тому битва під Охматовим 1644 року, коли князь Ярема брав участь у перемозі над татарською ордою під проводом Тугай-бея під Охматовим.

Але вже незабаром козаки з тимчасових союзників знову стали запеклими ворогами: на початку повстання Богдана Хмельницького в 1648 році під тиском повсталих Вишневецький відступив зі своїх володінь на Лівобережжі. На Правобережній Україні князь чинив люті екзекуції, намагаючись придушити повстання. Втім, ця лютість була звичайною для тих часів – Ярема був не ліпший і не гірший за своїх супротивників.

1649 року Вишневецький очолив оборону Збаража від козацько-татарського війська. 1651 року був одним із керівників урядової армії Річі Посполитої в битві під Берестечком проти козацько-татарського війська.

Помер князь Вишневцький 20 серпня 1651 року – задовго до того, як Богдан Хмельницький заключив угоду горезвісну Переяславську угоду з Московським царем Алєксеєм. Помер він не в битві, а від хвороби, ймовірно – від дизентерії.

Син князя Вишневецького – Міхал Томаш Корибут-Вишневецький (1640—1673), був польським королем у 1669—1673 роках.

За совєтів діяльність Вишневецького оцінювалася вкрай негативно – визискувач селянства, кат народних повстанців, придушувач Хмельниччини.

В Незалежній Україні, постать князя почалась переоцінюватись. Маятник хитнувся в другий бік – український історик Юрій Рудницький написав книгу “Ієремія Вишневецький. Спроба реабілітації”, в якій дає позитивну оцінку цієї постаті.

Втім, як на мене, то варто було б відмовитися від крайнощів, і намагатися розглядати вчинки історичних осіб виходячи з тогочасного контексту, і розуміти їх наслідки у віддаленій перспективі. І з такої точки зору залюднення і розвиток українського Лівобережжя, до чого безпосередньо доклався Вишневецький, виявляються набагато кориснішими, ніж підсумок діяльності Хмельницького…

Дізнатися більше про Ярему Вишневецького:

https://www.istpravda.com.ua/articles/2010/10/18/566/

http://incognita.day.kyiv.ua/ukrayinskij-rozlam.html і продовження: http://incognita.day.kyiv.ua/ukrayinskij-rozlam-2.html

 

А тепер повертаємося у наші часи.

АНДРІЙ КУЗЬМЕНКО (1968-2014) на псевдо Кузьма  – співак, композитор, поет, письменник, шоумен, актор, лідер гурту «Скрябін».

Народився в місті Самбір Львівської області. В дитинстві мріяв стати водієм сміттєвозу, потім – лікарем-неврологом.

Перше музичне потрясіння, яке стало поштовхом до меломанії – пісня The Beatles «Lady Madonna», яку Андрій випадково почув, коли йому було 10 років: «Я не знав, що її виконують Бітли, я прочитав назву на конверті значно пізніше. Мене здивувало інше: наскільки простою здавалася музика й наскільки сильно вона «вставляла», – згадував Кузьма.

Музикою почав займатися з 8 класу, після того, як родина переїхала до Новояворівська. Ходив до музичної школи, грав на фортепіано. Служив в армії, закінчив стоматологічний факультет Львівського медінституту. Але стоматологія йому не подобалася, натомість, все більше захоплювався музикою, зокрема панком. Тут одкровенням був спочатку шотландський гурт The Exploited, потім легендарні «Брати Гадюкіни».

Наприкінці 80-х років Андрій Кузьменко разом із друзями створює гурт «Скрябін» з яким відтоді тісно пов’язує власну долю.

Впродовж тривалого часу Кузьма працював ведучим популярних телепрограм «Шанс» і «Шейканемо».  Проявив себе і як талановитий письменник: у 2006 році видав книгу-автобіографію «Я, «Побєда» і Берлін», яка згодом кілька разів перевидавалась.

Кузьма запам’ятався різним – енергійним, гострим на язик, часом провокативним, різким, епатажним – часом любив напустити на себе мачизму чи пограти роль Мефістофеля, але в душі він був романтиком – тонким і вразливим. Це видно по його кращих піснях: «Мам», «Люди як кораблі», «Квінти», «Радіо любов», «Старі фотографії», «Мовчати», «Місця щасливих людей».

Наприкінці січня 2014 року записав пісню, присвячену подіям Євромайдану, зауваживши, що він підтримує людей на Майдані, але не опозицію – до будь яких політиків ставився вкрай критично. Через гострі висловлювання Кузьми на адресу різноманітних представників влади, фанати Кузьми вважають, що загинув він не випадково, що аварія була влаштована навмисне.

Протягом 2014 року фінансово допомагав військовим та пораненим у зоні АТО на сході України, приходив до шпиталів, щоб підтримати вояків ще й морально.

Загинув 2 лютого 2015 року у автокатастрофі біля села Лозуватка Криворізького району Дніпропетровської області. Тоді відбулося зіткнення позашляховика Toyota Sequoia, за кермом якого перебував співак, і молоковоза ГАЗ-53. Від отриманих травм Андрій Кузьменко загинув на місці.

Загалом Кузьма записав 20 студійних альбомів, майже 70 кліпів, організував власне інтернет-радіо, автор кількох книжок та багатьох інших проєктів.

 

ВІКТОР МАКУШИН (1971) — скульптор.

Народився у у Миколаєві в родині скульпторів, заслужених художників України Інни та Юрія Макушиних.

З 1985 року вчився у Ленінградський середній художній школі ім. Б. В. Йогансона (зараз – Санкт-Петербурзький державний академічний художній ліцей ім. Б. В. Йогансона Російської академії мистецтв).

У 1990 році вступив до Ленінградського інституту живопису, скульптури й архітектури ім. І. Є. Репіна, факультет скульптури, майстерня професора С. А. Кубасова (з 1991 року — Санкт-Петербурзький державний академічний інститут живопису, скульптури та архітектури імені І. Ю. Рєпіна).

Закінчивши інститут, повернувся до Миколаєва, працює скульптором у творчій майстерні свого батька Юрія Макушина.

Автор багатьох пам’ятників і меморіальних дощок у Миколаєві й області, учасник всесоюзних, республіканських і міжнародних симпозіумів-пленерів зі скульптури та живопису.

З 1998 по 2006 — викладач Миколаївської філії Київського національного університету культури і мистецтв, кафедра декоративно-прикладного мистецтва.

Крім художнього, Віктор також має музичне обдарування – з 2002 року і він є солістом камерного оркестру старовинної і сучасної музики «ARS NOVA» Миколаївської обласної філармонії, грає на флейті.

 

Пом’янемо захисників України, що загинули :

ЮРІЙ КОСТЮЧЕНКО (1977-2014) — молодший сержант ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився в с. Займище на  Чернігівщині. Закінсив ПТУ, здобув спеціальність столяра-теслі. Працював у ПСП «Промінь», ВАТ «Обрій», що в Щорському районі (тепер – Сновський район).

Призваний за мобілізацією 20 червня 2014-го, з вересня перебував у зоні бойових дій, танкіст 1-ї окремої гвардійської танкової бригади, в/ч А1815.

Загинув в районі аеропорту Донецька — російськими терористами було підбито танк, який їхав в колоні приблизно за 2 кілометри від будівель Донецького аеропорту. Більше тижня до танка не могли підійти, щоб вивезти останки. Тоді ж полягли Станіслав Кривонос та Володимир Кунденко. Коли врешті змогли оглянути танк, екіпажу там не виявилося. Згодом українським військовикам вдалося домовитися з терористами про передачу тіла.

Без Юрія лишились мама, дві сестри, дружина

 

ОЛЕКСАНДР ЮХІМЧУК (1973-2015) — старший сержант ЗСУ.

Народився в с. Повчине на Житомирщині. На курсах ДТСААФ здобув професію водія, пройшов строкову службу в армії, лишився на строкову службу; проживав у місті Рівне.

З 2000 року працював водієм «швидкої» на Рівненській станції екстреної невідкладної допомоги.

Мобілізований у березні 2014 року, матері сказав: «Я не можу не піти!» Військовик ремонтної роти 30-ї ОМБр, водій. З весни 2014-го перебував у зоні бойових дій, стояв на блокпостах, ремонтував техніку. Приїхав додому у відпустку — на випускний до доньки Насті, був пригнічений побаченим, мамі оповів: «Якщо я ще раз туди піду, то вже не повернуся…»

24 січня 2015-го під час несення служби у Вуглегірську помер від гострої коронарної недостатності.

Залишилися мама, дружина та донька. Отримавши гробові за сина, мама роздала їх по шпиталях та сиротинцях.

 

АНАТОЛІЙ БЕЛОБУСОВ (1976-2016) – солдат ЗСУ.

Народився у  с. Вишевичі, Житомирська область.

В АТО – солдат, (13-й oкремий мотопіхотний батальйон, 58-ма окрема мотопіхотна бригада.

Загинув в бою з ДРГ терористів між населеними пунктами Верхньоторецьке — Новоселівка Друга Ясинуватського району. У тому ж бою полягли солдати Павло Брезгун, Роман Гавриленко та Олександр Шикера.

По смерті залишилися дружина, донька та син.

 

ДМИТРО ГЕОРГІЄВ (1977-2014) – каптан ЗСУ.

Народився у м. Миколаїв. З 1979 року проживав разом з мамою в селі Ягубець, а з 1987 року в місті Христинівка. З 1994 році закінчив школу,. В 1994—1996 проходив строкову службу, після чого продовжив її за контрактом.

Георгієв закінчив Одеський інститут сухопутних військ за спеціальністю «Бойове застосування». Отримав призначення до Ужгорода. За відносно короткий період Георгієву вдалося дослужився до посади заступника начальника штабу військової частини та здобути авторитет серед солдатів.

Брав участь у в АТО, героїчно загинув під час оборони аеропорту Луганська в ніч з 25 на 26 липня.

Залишилася дружина та двоє синів.

 

ВОЛОДИМИР ЯРОВИЙ (1975-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився к м. Кам’янське (тоді – Дніпродзержинськ) на  Дніпропетровщині. Мобілізований у травні 2014-го, молодший сержант, бухгалтер 39-го батальйону територіальної оборони ЗС України «Дніпро-2».

23 серпня підрозділу стало відомо, що в їхньому напрямі з Росії рухається мотоколона, проте отримали наказ окопатися.

24 серпня поблизу села Новодвірське в районі міста Моспине — смт Новий Світ (Старобешівський район) під час наступу російських збройних формувань при боях за Іловайськ був взятий у полон – разом із Володимиром Шевченком. Перший час бійці виходили на зв’язок, потім зв’язок обірвався. Були вбиті у полоні.

Їх знайшли й переправили до Дніпропетровська українські волонтери. Тіла загиблих були без голів і в зимовому одязі. Ідентифіковані за експертизою ДНК у серпні 2015 року.

 

ДЕНИС МИРЧУК (1995-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в с. Радівці Хмельницької області.  Навчався в Радовецькій середній школі, полюбляв змалечку риболовлю. Добре плавав, господарював з конем, прислужував у церкві. Після закінчення 9 класів поступив до Барського професійно-будівельного ліцею, муляр-монтажник залізобетонних конструкцій та елекрозварювальник ручного зварювання.

З вересня 2013-го служив за контрактом, навідник 80-ї окремої аеромобільної бригади. Здійснив 12 стрибків з парашутом.

До зони бойових дій прибув 8 квітня 2014-го, перший бій прийняв із спецпідрозділом «Альфа» 13 квітня під Луганськом. По тому десантна рота, в якій служив Денис, висунулась до околиць Словʼянська. Брав участь у відвойовуванні блок-постів та населених пунктів від незаконних збройних формувань. На тих позиціях поблизу Словʼянська перебували до 10 червня. 13 червня у складі бригади переведений до Луганського аеропорту; охороняли аеропорт і прилеглі території. Визволяв Георгіївку, здійснили рейд і дійшли до околиць Антрациту.

Загинув за дві години до 19-ліття – 16 серпня 2014 року – під час обстрілу терористами села Красне Краснодонського району Луганської області з РСЗВ «Град». Тоді ж загинули Тарас Кулєба, Ігор Добровольський, Артур Лі, Владислав Муравйов, Іван Пасевич, Назар Пеприк, Олег Тюріков, Олександр Філь, Денис Часовий.

Без Дениса лишилися батьки, брат й сестра, кохана дівчина.

 

ІЛЛЯ ШЕВЧЕНКО  (1994-2015) — солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився в м. Дніпро. По закінченню технікуму 2013 р. Ілля збирався підписати контракт з модельним агентством, бо займався спортом, не мав шкідливих звичок та мав підтягнуте тіло. У липні поїхав в військомат забрати приписний квиток, де зустрівся з майором, той в свою чергу умовив (зважаючи на добру спортивну фізичну форму Іллі) піти на контракт в армію.

Ілля підписав контракт на службу у ПДВ у 25ту бригаду, де 4 вересня 2013 р. вже дав присягу. З вересня 2013 по грудень 2013 йшла звичайна армійська підготовка, з січня 2014 року – взвод відправили до Києва, де вже відбувався Майдан, але поїзд не доїхав, і хлопці через ліси і поля повернулися в частину.

Доброволець з весни 2014-го. Механік, 25-та окрема повітряно-десантна бригада.

У лютому 2014 р. взвод відправляють в Шахтарськ, під Іловайськ в зону АТО , в кінці червня Ілля повертається в частину (пробувши в зоні АТО 4 місяці), місяць хлопці в частині приводили в порядок техніку. В кінці липня вони знову їдуть в зону АТО, через три місяці повертаються, в жовтні 2014 р.

Ілля починає будувати плани на найближчий рік 2015. Збирає гроші на весілля з нареченою, яке мало відбутися в вересні 2015 р., в цей же час збирає документи на вступ до Одеського військового училища (документи були зібрані і запит вже Ілля відправив в Одеське військове училище, нині ліцей).

Новий рік 2015 Ілля зустрічає з родиною та нареченою. А 14 січня 2015 року його знов відправляють у зону АТО…

20 січня вранці потрапив під мінометний обстріл російськими збройними формуваннями під час бойових дій в районі Донецького аеропорту разом із іще сімома десантниками. Зазнав тяжкого осколкового поранення в потилицю, 20 січня 2015-го помер у лікарні міста Красногорівки.

Без Іллі лишилися батьки, сестра і наречена.

 

ІВАН ЯКУШИН (1982-2014) – майор НГУ.

Народився у Євпаторії в Криму. Вступив до Харківського інституту внутрішніх військ. Проходив службу в Криму, наприкінці 2013 року перевівся до військової частини 3029 ВВ МВС України у Запоріжжі.

Під час Євромайдану виступав на стороні силовиків, перебував у Києві до наказу про вивід військ у місця постійної дислокації 20 лютого 2014 року.

Брав участь в АТО. 16 липня 2014 року, під час обстрілу бойовиками позицій Національної гвардії України поблизу населеного пункту Маринівка, Якушин отримав проникаюче осколкове поранення черевної порожнини, що призвело до великої втрати крові. Врятувати життя бійця в умовах польового шпиталю не видавалося можливим, тому було прийняте рішення передати його російським прикордонникам, що мали б доставити Івана Якушина та ще декількох бійців у лікарню міста Куйбишево (Ростовська область). Там він і помер 17 липня 2014 року.

Лишилася дружина та донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада