Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
16.09.2020

16 вересня. Згадуємо таких непересічних особистостей, народжених цього дня:

  • дисидент, життя якого є втіленням громадянської стійкості, а смерть є одним з найвиразніших свідоцтв антилюдської сутності совєтів – за відмову публічно в «українському націоналізмі» покаятися його повільно і болісно вбивали у таборах та тюремних лікарнях;
  • сучасний композитор, автор ф’южн-проекту «Музика Української Землі»;
  • співачка, композиторка, письменниця і поетка;
  • Герой України, який провів блискучий танковий бій з російсько-терористичними військами під Дебальцево;
  • учасник АТО, громадський активіст, вбитий через боротьбу з корупцією.

А також пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією.  Серед них – двою уродженців Луганщини, що добровольцями пішли захищати свій рідний край,  закатований і розстріляний у полоні вояк, а також доброволець, який 5 років переводився із підрозділу до підрозділу – аби не йти на ротацію і залишатися на передовій…


Почнімо з вражаючої історії життя і боротьбі українця, для якого гідність і переконання були важливішими за власне життя.

 

ВАЛЕРІЙ МАРЧЕНКО (1947-1984) – дисидент-правозахисник, літературознавець і перекладач.

Народився в Києві. Онук (по матері) Михайла Івановича Марченка (1902-1983) — історика, автора численних праць з історії України доби середньовіччя, першого  за совєтських часів ректора Львівського університету.

Від народження мав прізвище свого батька — Умрилов. Батьки в подальшому розлучилися. Матір у другому шлюбі носила вже прізвище свого нового чоловіка — Смужаниця. В дорослому віці Валерій змінив своє прізвище і взяв прізвище діда (дівоче прізвище матері).

Навчався на філологічному факультеті Київського університету, одночасно вивчав тюркські мови у Бакинському університеті. З 1970 року — співробітник газети «Літературна Україна». За сумісництвом викладав українську мову та літературу в школі у Києві.

Марченко не був революціонером, не влаштовував теракти, не закликав до повалення совєтів.  Просто він думав і писав. А ще – він був українцем і любив Україну і свою мову. І тому виступав проти поглинання української культури російською, свідком чого він був. Цього вже було достатньо, щоб отримати вирок. Але Марченко до того ж хотів елементарної справедливості – виступав проти репресій української інтелігенції, намагався відстояти права ув’язненого товариша – Івана Світличного, якому медкомісія нарахувала п’ять пальців на руці – коли в нього було лише два…

Хіба система могла стерпіти такого нахабу? І вона не потерпіла.

Починалося все не з дисидентства. Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х Валерій Марченко активно працює як перекладач з азербайджанської, видає три книжки перекладів, кілька цікавих розвідок про спадщину Агатангела Кримського. В останніх уже помітне прагнення автора хоч по-езопівськи, але сказати про наболіле.

У 1968-му Валерій прочитав трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» і був вражений. Те, про що він думав, постало в ясній аргументації та системі. І у 1972 році настав час, коли він сам заговорив уже не натяками: пише статті «За параваном ідейності» та «Київський діалог».

Перша – це вбивча характеристика красного письменства, де тріумфують казенні гасла. Причому гострими літературно-критичними оцінками автор не обмежився, він говорив про підневільне становище України. Ішлося в статті й про «вилучені з обігу» книжки Володимира Винниченка, Миколи Хвильового, Михайла Грушевського, Дмитра Яворницького, про голод 1933 року…

Тема другої статті Марченка «Київський діалог» – драматичне становище української культури й мови в обставинах повзучої русифікації. Написана вона у формі розмови двох молодих киян – свідомого українця, який розкриває страшну картину нищення національної культури й мови від 1929 року і до початку 1970-х, та «малороса» Аліка, якого все влаштовує. Діалог цей і донині не втратив актуальності.

У червні 1973 року Валерія, який тоді працював у редакції «Літературної України», заарештували. Статті Марченка в матеріалах справи фігурували як «антирадянські документи». Йому інкримінували злочинну діяльність, спрямовану на «підрив і ослаблення радянської влади», власне, «антирадянську агітацію і пропаганду». Врешті отримав вирок 6 років колонії суворого режиму і 2 роки заслання.

Відбував покарання у пермському таборі для політв’язнів № 35. Там Марченко познайомився з українськими правозахисниками — Іваном Світличним, Семеном Глузманом та іншими. В ув’язненні написав ряд публіцистичних нарисів, в яких висвітлював умови існування в’язнів у радянських таборах, трагічні події 1940-50-х років у Західній Україні.

Тюремна «сага» Марченка 1974–1981 років найповніше відбита в його листах до матері (виданих за часів незалежності окремою книжкою). Звісно, він не писав матері всієї правди про табори. Його послання бадьорі й дотепні. Найчастіше розповідав про те, що вдавалося прочитати… Якось пожартував: у нас тут цілий «пен-клуб»! Бо й справді, в зоні Валерій зустрів справжніх друзів, дивовижне братство невільників совєтського режиму.

Мати постійно намагалася переслати Валерію, який страждав важким захворюванням нирок, необхідні ліки, але відповідь була завжди та сама: пересилати ліки ув’язненим заборонено. Про якусь медично допомогу в таборі не йшлося – навпаки, Валерія шантажували – обіцяли лікування і покращення умов, якщо він піде не «співробітництво».

Марченко не міг не розуміти, що розплачується здоров’ям, але незважаючи на тяжку хворобу, яка привела до інвалідності, Марченко відмовився писати заяву-каяття. А цього від нього дуже хотіли – бо системі мало було покарати неволею, треба було і морально зламати «націоналіста» і змусити його публічно таврувати націоналізм. Щоб змусити покаятися, Марченка у 1977 році навіть привезли до Києва в кегебістське СІЗО, підлікували і намагалися вплинути на нього через матір. А їй казали, що це єдиний шанс врятувати сина. На одному з побачень вона не витримала і сказала «Напиши каяття! Всі брешуть і ти збреши!» Для нього це був страшний удар. Але і він  ічого не змінив – ні глибокої любові Валерія до матері, ні його твердості. За півроку КДБ геть нічого не добилися і повернули Марченка до табору.

Попри хворобу та нелюдські умови табірного режиму, Марченко витримав свої «6+2». Є в цій історії дивовижна сторінка – заочне знайомство й листування з італійською студенткою Сандрою Фапп’яно, яка, отримавши від Міжнародної амністії адресу Валерія, почала писати до Казахстану, в селище Саралжин, де він відбував заслання. Три роки – від жовтня 1980-го до жовтня 1983-го – тривав їхній діалог. Дівчина мріяла, що Марченко, звільнившись, приїде в Італію на лікування. За ці роки листування переросло в заочне кохання – хоча закоханим не судилося навіть зустрітися…

Після звільнення Марченко жив у Києві. Довго не міг знайти роботу, згодом працював сторожем. Займався перекладами з англійської, писав публіцистичні статті — «Там, у Київських печерах», «Гулак». Активно займався правозахисною діяльністю, розсилав листи-протести із засудженням існуючої тоталітарної системи. Рішуче виступив проти інструкції Міністерства освіти УРСР «Про посилення вивчення російської мови у школах України», яку назвав «найсвіжішим Валуєвським указом».

Зрозуміло, що він був приречений на нове ув’язнення.

21 жовтня 1983 вже важко хворого Валерія Марченка заарештовують вдруге і 13-14 березня 1984 року судять. Справу розглядав Київський міський суд під головуванням заступника голови Київського міського суду Григорія Зубця. Винним себе Марченко не визнав. В останньому слові він сказав, що «держава мільйон разів завинила перед громадянами» та що він протестуватиме проти цього до кінця свого життя. Марченка визнали особливо небезпечним рецидивістом та засудили до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання.

Такий вирок означав для нього неминучу смерть. Про це знали напевне – перед судом з ініціативи КДБ Марченку організували консультацію з лікарем-урологом, який заявив, що в умовах табору Марченко загине. Так на нього хотіли вплинути і змусити скоритися. Але розрахунок не виправдався. Марченко не скорився і винним себе не визнав.

І тоді кати зробили все, щоб прискорити його смерть – його 52 ганяють по етапах – Харків, Мордовія, Челябінськ, Казань. Возили у «вагонзаках», де по 12 годин не видають води і не надають можливості вийти до туалету. Для людини з хворими нирками це означало продумане цілеспрямоване вбивство.

Дійсно – в таборі в Марченка відмовили нирки. Але замість тюремної лікарні його запроторили в камеру, де вдень піднімалися нари і ув’язнені не могли навіть сидіти. Коли Марченко одного разу втратив свідомість, навіть карні злочинці пригрозили голодуванням, якщо його не переведуть до лікарні. Врешті Марченка туди переводять – він увесь був напухлий і чорний…

Мати увесь час добивається належного лікування – і Марченка переводять у тюремну лікарню до Ленінграду. Тогочасне законодавство передбачало, що люди, з такою хворобою як у Марченка, звільнялися від відбуття покарання. Але для КДБ закони були неписані. Попри безкінечні клопотання матері, його так і не випустили.

Марченко помер 5 жовтня 1984 року у тюремній лікарні в Ленінграді. Мати Валерія довго не видавали тіло сина, але врешті вона цього добилася, щоб відвести додому і поховати у селі Гатному під Києвом – поруч із прахом діда Михайла.

У день похорону там товклося кілька десятків кадебістів, які намагалися зробити все, щоб цинкову труну пошвидше закопали в землю. Однак сталося те, що Євгенові Сверстюку видалося чудом: після того, як покійного відспівали в Покровській церкві, домовина з тілом іще кілька годин перебувала в храмі. І «тайняки» нічого не могли вдіяти.  Потому вже на кладовищі вони поводилися зовсім нахабно, підходили впритул до матері Валерія, відкрито її фотографували, усміхалися в лице…

Чого вони боялися? Промов? Антисовєтського мітингу? Але нічого такого не сталося. Лише Євген Сверстюк промовив «Блаженні гнані за правду!…

Про листування Марченка з італійською студенткою: https://www.istpravda.com.ua/reviews/2010/10/25/720/

Більше про Марченка і те, як його мати намагалася його врятувати: http://incognita.day.kyiv.ua/duplicate-of-grigorij-machtet.html

 

ІВАН ТАТАРЕНКО (1965) – композитор і виконавець.

Народився у Києві. Закінчив композиторський факультет Київської державної консерваторії ім. П. І. Чайковського та аспірантуру.

Працював викладачем Канівського державного училища культури (1991—1998). З 1998 — викладач, декан (2000-03 рр.) факультету музичного мистецтва Київської дитячої Академії мистецтв, з 1999 — старший викладач кафедри композиції Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського.

Учасник фестивалів «Київ Музик Фест» (1992, 1997-99, 2000-09), «Музичні прем’єри сезону» (Київ, 1995-96, 1998—2009), «Осінній джазовий марафон» (1997—1999), «Київ-Травень-Джаз» (2000), міжнародних форумів музики молодих (Київ — 1992, 1994, 1995, 1998). Як виконавець виступає з сольною програмою власних творів та імпровізацій.

Створив джазовий колектив «МузКлуб І. Тараненка» (1996), нова назва — IvanTaranenkoMUSCLUB (2017), з яким концертує як композитор і піаніст.

Твори композитора звучали в концертних залах Польщі, Німеччини, Росії, Туреччини, Угорщини, Франції, Австралії, Білорусі, Великої Британії, Ізраїлю, США та постійно виконуються в Україні.

Тараненко є засновником щорічного Міжнародного фестивалю академічної та сучасної музики «Фарботони» у м. Каневі, з червня 2003 р. — генеральний директор Міжнародного фестивалю-конкурсу академічної та сучасної музики «Фарботони».

Ініціатор та засновник (спільно із Є. Г. Савчуком та М. Г. Жулинським), головний режисер та арт-директор Шевченківського мистецького фестивалю «Чернеча Гора» до 200-річного ювілею з дня народження Тараса Шевченка (м. Канів, 2014 рік).

Впродовж 2014—2017 років, Іван Тараненко особливої уваги приділяє розвитку і творчій реалізації ф’южн-проекту «Музика Української Землі», який був започаткований композитором у 2000 році.

Виконавською одиницею проекту для творчо-експериментальних досліджень у ф’южновій стилістиці (поєднання джазу, фольку, року, академічної та електронної музики, різноманітних тембральних поєднань) та реалізації цілого проекту залучений IvanTaranenkoMUSCLUB, фольк-гурт «Многая лєта», різномаітні вокально-хорові, камерно-існтрументальні склади та оркестри…

Тараненко належить до митців, які цілком вільно почуваються у різних музичних сферах: інтелектуально-заглибленої серйозної музики, джазу, поп-музики. Для творчої манери характерна дивовижна відвертість, готовність поділитись потаємним.

Сайт композитора: https://ivantaranenko.com.ua/

Послухати твори Тараненка: https://www.youtube.com/watch?v=nOHu_8BB644

 

ОЛЕНА КАРПЕНКО (1981), співачка – сценічний псевдонім Solomia, композиторка і поетка.

Народилася у Києві. Навчалася на гуманітарному факультеті та на маґістерській програмі «Журналістика» у Могилянці, а також — на вокальному факультеті Національної музичної академії імені Чайковського.

Пише й виконує музику в багатьох стилях, зокрема: джаз, блюз, рок, етно, класика. Виступає з концертами в Україні та за кордоном.

У 2011 році на запрошення Головуючого Ради Європи Solomia дала сольний концерт у Страсбурзі на честь двадцятої річниці незалежності України.

У 2015 році авторською піснею «Оранта» Solomia завершувала об’єднаний показ українських дизайнерів на під час Нью-Йоркського тижня моди.

У 2016 році Олена Карпенко виступила з благодійним концертним туром у США. Всі кошти від концертів було передано на користь дітей, які втратили когось із батьків під час воєнних дій на Сході України.

Олена Карпенко видала поетичні збірки «Намисто» (2005) та «Діалоги з тишею» (2014), публіцистичну працю «Троянські коні телереклами. Мовні маніпуляції» (2007), та прозові книги «Підручник янгола» (2016), «Сонце не вміє світити наполовину» (2017); «Серце Європи» (2017); «Теплі історії про Київ» (2018) та інші.

У музичному доробку – три сольні авторські альбоми: «Solomia» (2007) – англійською та українською мовами; «Rondo» (2011) – англійською та українською мовами; «День народження» (2011) – пісні для дітей українською мовою.

Почитати вірші Карпенко: http://dotyk.in.ua/karpenko.html

Сторінка у ФБ, де можна послухати пісні співачки: Solomia

 

ВАСИЛЬ БОЖОК (1986) – старший лейтенант ЗСУ, нагороджений орденом Герой України за танковий бій під Дебальцево .

Народився в селі Студениця Коростишівського району на Житомирщині. Там навчався до третього класу. У 2002 році мати Галина Василівна Божок разом з дітьми Василем, Надією і Володимиром переїхала в с. Левків Житомирського району, тут Василь закінчив одинадцятий клас.

Випускник 2013 року Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, спеціальність «Управління діями підрозділів танкових військ».

Зараз Василь уже й згадати не береться, чому надумав стати військовим. Рішення прийшло само собою, наче повістка з майбутнього. Як зізнається він  сам, то був поклик душі, пояснити який словами неможливо.

Під час навчання йому найбільше подобалися практичні заняття з вогневої та тактичної підготовки, стрільби, польові виходи. Після вишу Василь Божок почав нести службу командиром танкового взводу у 92-й окремій механізованій бригаді.

Як розповідає Василь, колектив, можливо, через нечисленність виявився дружним. Його під крило наставника взяв начальник штабу бригади майор Нестеренко. Разом із комроти Олегом Баркатовим знайомив молодого лейтенанта з азами служби.

У середині березня 2014 року їхній взвод у складі бригади вийшов на охорону кордону в Харківській області, де на той час була надзвичайно тривожна ситуація: поблизу кордону скупчилися сотні одиниць російської військової техніки й тисячі солдатів. Тоді танкісти були готові до відсічі будь-яким провокаціям чи діям супротивника, але, на щастя, обійшлося. Там солдати дізналися, що незабаром бригаду перекинуть у зону АТО в сектор «А».

І на початку 2015 року лейтенант Божок був відряджений для виконання завдань у зону АТО. І вже незабаром йому довелося побачити пекло війни.

Екіпаж танка Т-674 – «Удав» (так його назвали танкісти), до якого входили командир танкового взводу лейтенант Василь Божок із позивним «Кулак», навідник-оператор молодший сержант Віталій Лиско та механік-водій старший солдат Артур Шахмандаров, отримали бойовий наказ на висування до селища Луганське. Там танкісти зайняли опорний пункт та взяли під охорону ділянку траси Артемівськ – Дебальцеве.

12 лютого танковий підрозділ отримав наказ висунутися до села Логвинове для допомоги військовикам 79-ї бригади при зачистці населеного пункту. Екіпаж танка вибивав терористів із займаних позицій. Після того отримали наказ замаскуватися в лісосмузі за селом.

При висуванні на позиції виявили 3 танки терористів, які рухалися від Вуглегірська. Лейтенант Василь Божок  якимось шостим чуттям відчув, що наступний бій буде важким і найменша помилка екіпажу може дорого коштувати. Офіцер помінявся місцями з навідником-оператором. «Спіймавши» танк у приціл, Божок здійснив перший постріл. Снаряд влучив, як то кажуть, в «яблучко». «Удав» плавно відходив назад, ведучи при цьому вогонь. Серед диму бойовики не побачили, звідки були постріли, і зосередили вогонь на раніше підбитому танку, який стояв по інший бік траси. Водночас бойова машина Василя Божка була прихована за двома підбитими БМП. Він вів нерівний бій із бойовиками, діючи за схемою «виїхав, вистрелив, сховався».

Третя «72-ка», наче мисливець у пошуках здобичі, виїхала з ґрунтової дороги на трасу та почала рухатися в бік схованого нашого танка. Переїжджаючи через місток вузенької річки, ворожий танк повернувся кормою до «Удава». Саме цього моменту і чекав Василь. Останній влучний постріл вдарив по двигуну. Бойова машина спалахнула; втративши керування, ворожий танк звалився із мосту у воду.

Побачивши, що боєкомплект майже весь витрачений та механізм заряджання вийшов із ладу, офіцер повернув машину у бік селища Луганське. По дорозі екіпаж підхопив собі на броню ще трьох бійців 79-ї бригади та продовжив рух до базового  табору…

Саме за цей бій Василю Божку Указом Президента України від 14 жовтня 2015 року  було присвоєно звання «Герой України» з врученням ордена «Золота Зірка».

– У момент бою я не думав про себе, свою безпеку, тим більш, про геройство – просто виконував бойову задачу. Я був морально і психологічно готовий до війни, бо ж усвідомлював усю відповідальність, яка покладається на кадрових військовослужбовців. Дуже у нагоді стали уміння з тактичної та вогневої підготовки, – розповідає Василь Божок. – Це заслуга всього екіпажу нашого «Удава», який діяв злагоджено та професійно. Коли я дізнався, що став Героєм України, то був здивований – не чекав на таку нагороду. Звичайно, було приємно. Але нагорода для мене – це просто чесно здобутий у бою трофей, у цьому немає нічого незвичайного. І я розділяю це високе визнання з боку держави зі своїм екіпажем, взводом, ротою, батальйоном, усією бригадою.

 

 

ВІТАЛІЙ ОЛЕШКО (1975-2018) — солдат резерву НГУ, підприємець, громадський активіст.

Народивсяу м. Артемівськ (нині – Бахмут) на Донеччині.  Закінчив Артемівську ЗОШ, 1992-го — Республіканське училище олімпійського резерву. З 1999 року мешкав у Бердянську. 3 2000 року є приватним підприємцем.

Брав активну участь в Помаранчевій революції. Під час Революції Гідності вів активну громадську діяльність. Був активним членом Самооборони Бердянська.

З травня 2014-го — доброволець, батальйону «Донбас». Перший бій прийняв на блокпосту біля міста Попасна у 2014 році. Блокпост зайняти не змогли, із 100 бійців четверо полягли та одинадцять отримали поранення. Із другої спроби через кілька днів терористів вибито з блокпосту. Штурмували Лисичанськ, 23 серпня опинилися в Іловайську.

30 серпня потрапив до полону терористів, де пробув півроку. В другій половині лютого 2015-го звільнений з полону.

Повернувшись додому у Бердянськ почав активну громадську діяльність, спрямовану на покращення життя у місті, припинення корупції, «кумівства», та намагався змусити місцеву владу працювати на громаду. З моменту виборів почалася активна фаза протистояння з місцевим олігархом та народним депутатом Олександром Пономарьовим, якій повністю підпорядкував всі ланки місцевої влади.

З кінця 2017 року був журналістом газети «Час справедливості». У ході своїх стрімів освітлював проблеми міста.

31 липня 2018 двоє невідомих застрелили Віталія Олешка перед входом до готелю «Атмосфера» у Бердянську.

Про хід розслідування: https://hromadske.ua/posts/rozsliduvannya-vbivstva-sarmata-rik-potomu

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російськими окупантами та їхніми поплічниками. Цей сумний перелік почну з уродженців Луганщини, які загинули, захищаючи свій рідний край.

 

АНДРІЙ РЕМЕНЮК (1986-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у смт Вергулівка на Луганщині, закінчив Слов’янське ПТУ № 56, спеціальність «провідник пасажирських поїздів». Протягом 2005—2006 років проходив строкову військову службу в лавах ЗСУ. Демобілізувавшись, до 2009 року працював провідником пасажирського потягу на Укрзалізниці. До 2011 року проходив службу в органах Державної кримінальної виконавчої служби України.

Мешкав у Луганську, після окупації міста з дружиною та сином переїхав до Дніпродзержинська, працював в Києві.

З вересня 2014 року — доброволець, служив у 30-й механізованій бригаді, від жовтня — стрілець-зенітник 90-го окремого аеромобільного батальйону.

Загинув 8 грудня 2014-го під час обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями селища Піски. Тоді ж загинули Микола Петрученко та Сергій Чоп.

Без Андрія залишились батьки, брат, сестра і дружина з дитиною.

11 грудня 2014-го Андрія провели в останню путь у Слов’янську, куди виїхали його рідні, рятуючись від терористів «лнр».

 

ЄВГЕН КОРОТА (1969-2015)— сержант ЗСУ.

Народився у м. Кіровськ (тепер – Голубівка) на Луганщині. У 2000-х з дружиною придбали будинок у селі Варівськ на Київщині і переїхали туди жити.

Коли російськи окупанти вдерлися на Донбас, добровольцем пішов захищати рідний край і Україну.  Служив водієм, 30-та ОМБр.

9 лютого 2015-го загинув — дві машини 30-ї бригади потрапили під обстріл поблизу села Логвинове — у верхній частині «дебальцівського виступу». Тоді ж загинув солдат Віталій Катішов.

Залишилася дружина і діти.

 

ОЛЕКСАНДР БЕРДЕС (1979-2015) – молодший сержант ЗСУ.

Народився 16 вересня 1979 року в місті Жашків Черкаської області. Навчався у ПТУ № 38. В 1997 році був призваний до ЗСУ. Після демобілізації працював на різних посадах у Жашкові.

21 серпня 2014 року був мобілізований та направлений в 30-у ОМБр (місто Новоград-Волинський, Житомирська область).

Зник безвісти 9 лютого 2015 року, коли дві машини 30-ї бригади попали під обстріл поблизу села Логвинове у верхній частині «дебальцівського виступу» на трасі між населеними пунктами Дебальцеве і Артемівськ (Донецька область). Олександр Бердес разом із п’ятьма товаришами по службі направлялися за боєприпасами до Слов’янська, але бойовики влаштували на дорозі засідку.

Згодом в інтернеті з’явилося відео, де було видно як бойовики знущаються над трьома полоненими українськими військовими. Рідні впізнали на цьому відео Олександра.

Разом з ним потрапили до полону військовослужбовці 30-ї ОМБР Василь Демчук та Павло Плацинський. Це відео було також оприлюднене російським телеканалом «Дождь».

Як з’ясувалося пізніше, 9 лютого 2015 року бойовики розстріляли пораненого Олександра Бердеса, Василя Демчука та Павла Плацинського. Тіла вбитих прикопали в лісосмузі неподалік села Логвинове, Артемівського району Донецької області. Згодом волонтери групи «Патріот» знайшли тіла бійців.

 

МИКОЛА НЕЖИВИЙ (1961-2019)  – доброволець «Айдару», сержант ЗСУ.

Народився у с. Перчунове на Кіровоградщині. Жив у Хмельницькому.

Військова служба Миколи почалася в 2014 році, – він продав свою власну автівку, купив спорядження і пішов добровольцем в батальйон “Айдар”. “Маша, хто, коли не я?!” – сказав дружині. Брав участь в боях за Донецький аеропорт.

23 квітня 2015 року підписав контракт з 93-у ОМБр, займав посаду навідника оператора кулеметного взводу. Неодноразово отримував поранення, контузії, але відсутнім на передовій залишався недовго, – практично завжди був в строю. Бої в районі Бутівки, Опитне, Водяне, Мар’їнка, Авдіївка. Потім Луганщина, – зокрема, Кримське.

З 29 липня 2016 року під час ротації 93 бригади, переводиться в 54-у  ОМБр старшим механіком-водієм. Його бойовий шлях пройшов і через позиції Зеніту, Спартака та Ромашки. Брав участь в боях на Світлодарській дузі.

Чергова ротація і чергове переведення – аби тільки лишатися на передовій: 14 липня 2017 року перевівся інструктором 46 окремого батальйону спеціального призначення “Донбас-Україна”, – сектор М, Чемерлик, маріупольський напрямок.

6 січня 2018 року, коли бригаду вивели з зони бойових дій, Микола звільняється з ЗСУ в званні сержанта для відновлення свого здоров’я. Під час лікування йому постійно телефонують з передової задля порад і настанов: як зробити правильний розрахунок по стрільбі, як правильно замінувати чи розмінувати територію, як ставити чи знімати розтяжки, як ремонтувати Беху, Дашку… Його не вистачало побратимам, він міг усе, він був досвідченим бійцем.

Через отриману велику кількість контузій та поранень лікарі дали воїну 3 групу інвалідності. Але змиритися з тим, що гинуть діти Микола не зміг. Не зважаючи на дану дружині обіцянку залишитися дома, він 2 лютого 2019 року підписує контракт з 93-ю ОМБр “Холодний Яр” оперативного командування Схід. Був найстаршим бійцем в бригаді.

Загинув від осколкового поранення 8 квітня 2019 року у спостережному пункті позицій “Спартак” в результаті бою внаслідок обстрілу з протитанкових ракетних комплексів поблизу Авдіївки.

Без Миколи залишилися дружина, донька і три внучки.

 

ІГОР ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ (1992-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у м. Самбір Львівської області у сім’ї військовослужбовця. Навчався у Дрогобицькому педуніверситеті.

В часі війни — молодший сержант, командир відділення 80-ї окремої аеромобільної бригади. На фронті з перших днів, воював за Слов’янськ, Луганський аеропорт.

Загинув під час обстрілу терористами села Красне Краснодонського району Луганської області з РСЗВ «Град». Тоді ж загинуло ще 9 захисників України.

 

ЯРОСЛАВ ОБИДЄННІКОВ (1980-2014) — старший сержант ЗСУ.

Народився у Дніпропетровську. Дитячі роки провів у Якутії (РРФСР), де його батьки працювали на будівництві ГЕС. Строкову службу проходив у десантних військах у місті Керч. Опанував професії столяра та будівельника, їздив заробляти до Криму. До мобілізації працював слюсарем-ремонтником ремонтно-механічного цеху Дніпропетровського локомотивного депо, проживав в селищі у передмісті Дніпропетровська.

Призваний 20 червня 2014 року, оператор-радіотелефоніст розвідувальної роти, 93-тя окрема механізована бригада.

Спочатку супроводжував колони військової техніки в зону бойових дій, потім виконував бойові завдання зі своєю розвідгрупою.

Загинув під Іловайськом під час прориву з оточення, на перехресті доріг з села Побєда до Новокатеринівки (Старобешівський район) поруч зі ставком. Востаннє його бачили, коли він керував вантаженням поранених на БРДМ.

Вважався зниклим безвісти, ідентифікований за експертизою ДНК.

Залишилися батьки, молодший брат.

 

ЄГОР КОЛДУНОВ (1985-2014) — солдат міліції України.

Народився у Дніпропетровську.

Рядовий міліції 2-го взводу 2-ї роти Добровольчого батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1».

Зник безвісти під час прориву колони з Іловайська на дорозі поміж селом Новокатеринівка та хутором Горбатенко.

3 вересня 2014-го тіло Єгора Колдунова разом з тілами 96 інших загиблих у Іловайському котлі було привезено до дніпропетровського моргу. 16 жовтня 2014 року тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі міста Дніпропетровська, як невпізнаний Герой. Перебував у списках зниклих безвісти. Був упізнаний за тестами ДНК.

 

АНТОН СІНЯГУБ (1993-2017) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у селі Тарасівка на Київщині. Закінчив політехнічний ліцей НТУУ «КПІ», здобув вищу економічну освіту в Кіровограді, по тому закінчив 3 курси юридичного відділення київського університету «Крок» у Києві.

2015 року добровольцем пішов на війну, займався ремонтом бойової техніки, виконував бойові завдання. У вересні 2015-го підписав контракт, воював у батальйоні «Айдар»; сержант, командир розвідувального відділення розвідвзводу, псевдо «Дейл».

24 жовтня 2017 року вранці під час виконання бойового завдання поблизу Новолуганського загинув внаслідок підриву на міні «ОЗМ».

Без сина лишилася мама.

 

СЕРГІЙ ХІВРИЧ (1971-2015) — старший сержант ЗСУ.

Навчався в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу, відслужив строкову службу, проживав у Івано-Франківську.

Призваний 19 березня 2014-го, спочатку служив у 5-му Прикарпатському батальйоні тероборони, згодом перевівся до 128-ї бригади; старший сержант, старший стрілець 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону.

Загинув 24 січня 2015-го поблизу села Нікішине в часі артилерійського та мінометного обстрілу опорного пункту ЗСУ російськими збройними формуваннями, після якого рушили 2 танки. Тоді вояки вийшли з бліндажу та зайняли бойові позиції, відбили атаку терористів, котрі з відстані 600—700 метрів почали обстріл із гранатометів, один снаряд розірвався під ногами Сергія, відірвало ноги, смерть настала миттєво. Усі троє загинули, але танки не пройшли, тоді ж поліг солдат Олександр Шевцов.

Без Сергія лишились батьки і сестра.

 

СЕРГІЙ ЄРОШ (1982-2914)— сержант ЗСУ.

Народився і жив у Дніпропетровську. Головний сержант роти, 25-а окрема повітрянодесантна бригада.

17 серпня 2014-го помер у ВМКЦ Північного регіону від поранень, яких зазнав під час обстрілу терористами з БМ-21 «Град» в ході пошуково-ударних дій (Вуглегірськ).

Лишилися дружина та мама.

 

СЕРГІЙ КАРБІВНИЧИЙ (1980-2014)— солдат ЗСУ.

Народився у м. Вознесенськ на Миколаївщині.

В АТО служив у 79-ій окремій аеромобільній бригаді, водій польової лазні.

Загинув вранці 23 липня під час обстрілу позицій українських військових з РСЗВ «Град» поблизу Амвросіївки, біля пункту пропуску Маринівка.

Залишилися дружина та донька.

 

АНАТОЛІЙ ШИЛІК (1976-2014) капітан ЗСУ.

Народився у Камінь-Каширському на Волині. Через тиждень після народження сина сім’я переїхала у Херсонську область, де Анатолій жив до 16 років. Закінчив Сумське вище артилерійне військове училище імені М. В. Фрунзе і був направлений для проходження подальшої служби у місто Ковель. Тут одружився, на світ з’явилася донька Тетяна, згодом і син Артем.

В 2005 році, маючи звання капітана ЗСУ, Анатолій Шилік був звільнений у «запас» у зв’язку з реформуванням військової частини та успішно реалізував себе, освоївши професію лакувальника.

З початком російської агресії добровольцем зголосився боронити Україну. У зоні бойових дій з весни 2014-го. Командир мінометної батареї, 51-ша ОМБр. Побував майже у всіх «гарячих» точках.

У ніч з 24 на 25 серпня 2014 року в під Докучаєвськом мінометна батарея капітана Шиліка зазнала важких втрат. 3-й батальйон 51-ї бригади опинився в оточенні в районі Березове — Оленівка під постійним артилерійським обстрілом російсько-терористичних військ. Більшість особового складу батареї перебувала на блокпосту 39-06 неподалік від Іловайська. Цей блокпост обстрілювався самохідно-артилерійськими гарматами «Нона». Від одного з пострілів загорівся тент на машині ГАЗ-66. Анатолій Шилік особисто кинувся його гасити. На допомогу капітану з укриттів вибігли й інші бійці. Коли вони всі були поруч з машиною, прилетіло ще кілька снарядів «Нони» і командир загинув разом з іншими військовослужбовцями[2].

Без Анатолія лишились дружина й двоє дітей.

 

ІВАН КУДЕНЬЧУК (1983-2014) — сержант ЗСУ.

Народився у м. Перещепине на Дніпропетровщині. В часі війни — командир відділення 502-го окремого батальйону радіоелектронної боротьби (Черкаське, Дніпропетровська область).

Загинув під час виходу з оточення під Іловайськом поблизу села Новокатеринівка (Старобешівський район) «зеленим коридором» на дорозі в районі села Новокатеринівка.

2 вересня 2014-го тіло Івана Куденьчука разом з тілами 87 інших загиблих у Іловайському котлі привезено до запорізького моргу. Тимчасово похований на цвинтарі міста Запоріжжя, як невпізнаний Герой.

Ідентифікований за експертизою ДНК серед похованих під Запоріжжям.

Без Івана залишилась дружина.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада