Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
16.03.2021

16 березня. В огляді народжених цього дня непересічних осіб:

  • мистецтвознавець, який зібрав в один колектив унікальних митців для розпису Володимирського собору у Києві;
  • видатний художник-імпресіоніст;
  • літераторка і громадська діячка з родини українських промисловців;
  • художник, один з  «одеських парижан»;
  • оунівец, політв’язень, письменник;
  • художник-графік доби відлиги;
  • сучасний літературознавець і автор гостросюжетних романів.

І, як завжди, вшануємо пам’ять захисників України, що загинули за цілісність і незалежність нашої держави у боротьбі з російсько-терористичною навалою. Серед них – розвідниця, яку вбили у начебто мирному місті Маріуполь, коли вона через вагітність припинила участь у бойових діях.


Починаємо.

 

АДРІЯН ПРАХОВ (1846-1916) — мистецтвознавець, археолог та художній критик, професор Київського Імператорського університету Св. Володимира.

1883 року Прахов почав керувати роботами з внутрішнього оздоблення щойно збудованого Володимирського собору. Саме він займався розробкою програми розпису, підбором кандидатур художників і наглядом за веденням робіт.

Керував групою художників (Віктор Васнецов, Михайло Врубель, Михайло Нестеров, Павло Свєдомський та Вільгельм Котарбінський), що здійснювала розпис Володимирського собору у в 1884–1896 роках. Був також автором проектів ряду деталей інтер’єру, зокрема бронзових вхідних дверей. Відомий археологічними дослідженнями пам’яток архітектури. Член Київського товариства охорони пам’ятників старовини та мистецтва.

Навчався у Санкт-Петербурзькому університеті, в Німеччині, вивчав мистецтво у Франції, Англії, Австрії та Італії. Викладав в університеті та Академії мистецтв.

У 1880–1882, 1886, 1887 роках досліджував оздоблення Софійського собору і фрески Кирилівської церкви в Києві, займався дослідженням Успенського собору в Володимир-Волинському і інших древніх храмів Волині.

Прахов є автором однієї з перших публікацій про мистецьку спадщину Тараса Шевченка.

У 1887–1897 роках викладав у Київському університеті.

Про історію нещасного кохання Михайла Врубеля до жінки Прахова Ємілії: http://uahistory.com/topics/famous_people/10375

 

Цього дня народився один з мох улюблених художників:

 

МИКОЛА БУРАЧЕК (1871-1942) — український живописець, письменник, мистецтвознавець.

Нардився в містечку Летичів (зараз Хмельницька область). Навчався в Кам’янець-Подільській чоловічій гімназії. 1888 року вступив до Київського університету, але як учасник студентських заворушень був виключений і висланий до Симбірської губернії. Після заслання повернувся в Кам’янець-Подільський, де став актором місцевої трупи російської драми, віддавши театральному мистецтву 17 років життя. У ці роки Бурачек не полишає занять живописом, бере участь в оформленні театральних постановок, пише пейзажні етюди, акварелі, роботи олією.

У 1905–1910 роках навчався у Краківській академії образотворчих мистецтв, у 1910–1912 роках — у Парижі. У Краківську академію Бурачек потрапив уже людиною зі сформованим світоглядом. Усі академічні завдання він виконував зразково, був одним з найкращих учнів. Окрім навчальних академічних робіт, художник писав багато етюдів, які давали йому засоби для існування. Як пейзажист Бурачек працював у пейзажній майстерні Яна Станіславського, якій палко любив українську природу і прищеплював це почуття своїм учням. Однак справжнє розуміння композиції, обачливість у доборі зображувальних засобів, серйозний підхід до техніки письма Миколі Бурачеку вихованець пейзажної майстерні Петербурзької академії мистецтв Рущиць.

Бурачек є один із засновників і викладачів (1917–1921) Української академії мистецтв. У 1918–1921 роках — викладач Київського інституту театрального мистецтва, від 1925 року — директор Харківського художнього технікуму, від 1927 року — професор Харківського художнього інституту.

Книжка про Бурачека: https://nebobookshop.com.ua/2009-mikola-burachek-portret-na-tli-epokhi

 

ХРИСТИНА АЛЧЕВСЬКА (1882-1931) — письменниця, драматургиня, прозаїк, поетеса та педагогиня. Вона належала до української родини Алчевських – купців і промисловців.

Народилася в Харкові і все життя прожила в цьому місті. Батько її — Олексій Кирилович — промисловец, громадський діяч, людина передових поглядів — брав участь в українських просвітницьких гуртках; мати — Христина Данилівна — була відомою діячкою народної освіти, організатором просвітницької праці серед селянства і робітників. Христя була наймолодшою в сім’ї, мала чотирьох братів і сестру.

Закінчивши 1902 року харківську Першу дівочу гімназію, Христина продовжує навчання на вчительських курсах у Сорбонні в Парижі. А вже за рік повертається додому й працює вчителькою французької мови в гімназії й одночасно — у недільній школі своєї матері, де, попри загальну заборону, читає учням українські книжки, та у видавничому комітеті Харківського товариства грамотності.

З 1902 року Христина почала друкуватися в періодичних виданнях, літературно-художніх альманахах. А 1905-го — надіслала до редакції київської газети «Боротьба» революційний марш, що починався словами «Гей, на бій, за нами встануть». Рукопис потрапив до жандармерії. До харківської квартири Алчевських прийшли з трусом. Однак нічого не знайшли.

1905 р. Христина Олексіївна працювала викладачем української та французької мов у середніх і вищих навчальних закладах Харкова. Тоді ж написала ряд художніх творів, спочатку російською, потім українською мовами, в яких відбилися настрої та сподівання демократичної інтелігенції, засуджувалися соціальна нерівність й національний гніт.

Її друзями за листуванням були Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Михайло Павлик, Василь Стефаник, Олександр Олесь.

За десять років, з 1907-го по 1917-й, вона опублікувала поетичних 11 збірок, серед них — «Туга за сонцем», «Сонце з-за хмар», «Пісня життя», «Вишневий цвіт», «Пісні серця і просторів», «Моєму краю», «Спомини», «Мандрівець». Остання, дванадцята, збірка вийшла 1922 року в Каліші (Польща).

1917-у не стає брата Івана, у 1920-у помирають мати і брат Григорій. Деякий час вона нічого не може писати. Але згодом публікує збірку «Clematis» (1922), а за кілька років з-під її пера виходить драматична поема «Луїза Мішель» – твір про паризьку комунарку, побудований на історичному матеріалі (недарма ж колись так ретельно вивчала архіви Паризької комуни). Цим твором Христя Алчевська розпочала у своїй творчості розробку революційно-історичної тематики.

Христина Алчевська залишила величезну рукописну спадщину (близько 4 тисяч творів). Проте багатьом її планам та починанням так і не судилося здійснитися. Самотня, майже без засобів до існування, вона померла 1931 року, маючи неповних 50 років.

Цікава бесіда про родину Алчевських, про різницю у національному світогляді матері Христини Данилівни та доньки – Христини Олексіївни, про український дух Харкова другої половини 19 століття: https://www.radiosvoboda.org/a/931745.html

 

ТЕОФІЛ ФРАЄРМАН (1883-1957) – художник, один з «одеських парижан».

Народився у Бердичеві у заможній єврейській родині. Навчався в Одеському художньому училищі у лідера Південноросійської школи Киріака Костанді. Продовжив навчання в майстернях відомих художників Мюнхена і Парижа. Згодом заснував власну майстерню, дружив з Анрі Матіссом Його роботи, підписані «Тео Фра», були виставлені в Осінньому салоні 1909 року і відразу були помічені колекціонерами.

Після чергової виставки в Осінньому салоні був обраний дійсним і постійним членом його журі. Брав участь також в Салоні незалежних і в інших паризьких виставках. Періодичні видання відзначали його роботи як одні з кращих, поміщали їх репродукції. У 1914-1917 рр. жив і працював в Лондоні.

У 1917 році, будучи знаним європейським художником, повернувся в Одесу до хворої матері. Брав активну участь в організації Товариства незалежних художників, яке тяжіло до європейського авангарду і було створене як альтернатива Товариству Південноросійських художників.

Фраєрман – організатор і керівник Одеського музею західного і східного мистецтва, в якому пропрацював майже 30 років. Професор, керівник кафедри живопису в Одеському художньому інституті. Професор кафедри графіки та малюнка Одеського інженерно-будівельного інституту. За 30 років викладання виростив цілу плеяду відомих художників.

Живописна манера митця змінювалася – спочатку він захоплювався символізмом і декоративізмом, у 20-і роки поділяв мистецьки принципи художників ОХСТУ (рос. Общество художников-станковистов), у 40-ї намагався працювати в обов’язковому тоді для усіх напрямку «Соцреалізму», але вже у 50-ї знову повернувся до своє вільної манери.

Митець періодично піддавався нападкам (аж до звільнення) за «формалізується», потім за «космополітизм», тому багато своїх робіт показував тільки близькі друзям.

У 1957 році в Києві і Одесі відбулися посмертні виставки живописної спадщини Фраермана. Безліч робіт художника загублені, як раннього періоду, залишені в Європі, так і відійшли у спадок до родичів дружини художника після її смерті.

 

БОГДАН КОГУТ (1921 2011) — письменник, політв’язень, член ОУН.

Наприкінці 30-х років був діячем підпілля ОУН, вояком УПА. Під час війни був арештований німцями. Тричі втікав з-під розстрілу.

1945-го року заарештований СМЕРШ-ем і 1947 року засуджений до смертної кари. Покарання замінено багатолітнім ув’язненням в таборах ГУЛАГу. 1956-го року звільнений з-під арешту з забороною проживання в Західній Україні. Не реабілітований.

Поселився в Миколаєві. Закінчив Одеський університет за спеціальністю «англійська філологія». Вільно володів англійською, німецькою, польською та іспанською мовами. Викладав англійську в середній школі м. Миколаєва.

Останні роки життя пан Богдан Когут мешкав у Львові, де провадив активну письменницьку роботу. У 70-літньому віці родина Когутів взяла на виховання двох хлопчиків.

Автор збірки «Трилогія» та публікацій у періодичних виданнях. Твори Богдана Когута — а це п’ять томів книг і зокрема трилогія «Під чорними вітрами», «Гіркий присмак волі» та «Оповіді каторжанки» про сибірський табір для українських жінок-політв’язнів. Основна тема — глибокий психологічний аналіз і опис подій тоталітарного минулого.

Богдан Когут, який замолоду став на прю із «чорними вітрами» тоталітаризму, не залишав поля бою і в зрілому віці, коли його зброєю стала власна пам’ять і літературний хист. Він писав: «Не вірте поетам: мертвий Герой ворога не може бити, поки той ворог живий. Це нині я так розумію і стверджую. Це я нині пишу з відстані півстоліття і з певним багажем прожитого нелегкого життя, здобутим через відкритий експеримент мерзенної ланки переслідувань, „пєрєдєлок“, таборів, нудкого трупного фетору і постійних — 99 із 100! — невдач; нині, коли я вже досвідчений, освічений і на схилі літ. Тепер я вже „мудрий“. Але тоді мені минуло лише 20 років! Хто з нас не був наївним у такому віці? Коли найфантастичніше марення здавалося нам досяжним, реальним? Чого ми тоді не могли? Ми все тоді „могли“! Навіть молох війни нам здавався дрібничкою. Я нині вже не вмію так мислити, як мислив у той час; я тоді не написав би так, як пишу тепер. Півстоліття!..».

Когуту пощастило побачити друком свої мемуари: 1995 року їх видам Інститут українознавства ім.. І.Крипєякевича НАН України, , а 1997 — Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України.

Почитати спогади Когута «Під чорними вітрилами» можна тут: http://www.ukrcenter.com/%D0%9B%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0/%D0%91%D0%BE%D0%B3%D0%B4%D0%B0%D0%BD-%D0%9A%D0%BE%D0%B3%D1%83%D1%82-/26026/%D0%9F%D1%96%D0%B4-%D1%87%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%BC%D0%B8-%D0%B2%D1%96%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%B8

 

ВОЛОДИМИР НЕНАДО (1935-1981) – художник-графік.

Народився в Красноярському краї (Росія).  1954 року закінчив Біробіджанське художньо-графічне училище, рік працював його викладачем. У 1962-у році закінчив графічний факультет Харківського художнього інституту, де також викладав. Визнання прийшло до нього вже після димломної роботи – циклу ліногравюр-іллюстрацій до роману Михайла Стельмаха “Кров людська – не водиця” (1962).

Мистецький шлях художника був коротким, близько двох десятиліть (1962) – від закінчення Харківського художнього інституту і до трагічної загибелі в автокатастрофі. Проте, вагомість його спадщини визнана і за  совєтських часів, і на зараз.

Формальні пошуки майстра, що стали підґрунтям виникнення основних його робіт, великою мірою були «підживлені» суспільною ситуацією доби «відлиги». Майстри, хоча й залишаючись в межах єдиного реалістичного методу, прагнули оновлення: лаконізму образотворчих засобів, умовності у відтворенні форми, відмови від описовості, що раніше набула статусу норми. Саме ці тенденції визначили поступ Володимира Ненадо у 60-х роках минулого століття.

На той час митець працює в техніці лінориту, що під впливом творчості граверів Латинської Америки набув значної популярності. Разом з тим, Ненадо наполегливо шукає свої способи роботи в матеріалі, випробовує різний характер лінії, опрацьовує варіативні прийоми організації площини аркушу. В ілюстраціях до книги Д. Ріда «10 днів, котрі приголомшили світ» (1963) моделює великими плямами, передає динаміку руху, глибину простору. В епічних гравюрах «Пісні» (1965) будує зображення на ритмічному сполученні різних планів, акцентує роль чітких, карбованих ліній.

Гіперболізуючи емоційну складову, він досягає, здається, максимальної сили художнього образу в композиціях «Скорбота», «Жертва», «Смерть матері», кожна з яких – «крик», психологічний надрив. Фахова зацікавленість автора прикладним мистецтвом обумовила використання прийомів плакату у станкових композиціях, коли лапідарність графічної форми наближає її до знаку, наділяє рисами символу.

Попри загальну ізоляцію радянського мистецтва від світового культурного процесу, В. Ненадо пощастило не тільки експонувати твори в багатьох країнах світу, а й здійснити декілька творчих подорожей. За участь у міжнародному форумі «33 бієнале у Венеції» (1966) він отримав відрядження до бази Академії мистецтв у Римі, 1969 року здійснив поїздку до В’єтнаму.

Враження очевидця реалій війни стали підґрунтям виникнення  серії офортів «В’єтнам» (1970–1971). Поміж аркушів виділяється твір «В’єтнамська мадонна», де пафосне звучання сюжету поєднано з м’яким ліризмом образів. Болюча тема материнства в жахливих обставинах суспільно-історичних трагедій, раніше втілена митцем у ліногравюрах серії «Африка – африканцям», у даній гравюрі розкрита іншими образотворчими засобами, однак з подібним експресивним напруженням. Постать спокійної, зосередженої жінки-воїна з немовлям на руках занурено у плетиво зігнутих залізничних колій – немов світ навколо вибухнув та перетворився  на хаос.

Не залишає поза увагою графік й історію власної країни, болючі її сторінки, у серіях «Велика Вітчизняна війна» (1973), «Сліди війни» (1976). Уникаючи документального викладу, притаманного мистецтву 1950-х рр., Ненадо пропонує метафоричне перетлумачення феномену війни, як особистої трагедії окремої людини та глобальної суспільної катастрофи.

 

СЕРГІЙ СИНЮК (1975) — прозаїк, поет, краєзнавець та журналіст.

Народився в місті Шумську Тернопільської області, закінчив Рівненського державного інституту культури (бібліотечний факультет), а в 2011 році — аспірантуру при Рівненському державному гуманітарному університеті. Працював у Шумському краєзнавчому музеї та центральній районній бібліотеці, згодом – завідував сектором зв’язків із громадськими організаціями, ЗМІ та з питань внутрішньої політики апарату Шумської РДА. З 2010 року — на журналістській та редакторській роботі.

Автор літературознавчих творів та гостросюжетних романів.

 

Пом’янемо наших захисників від російської агресії. І почнемо з розвідниці, підступно вбитої на підконтрольній Україні території – коли вона через вагтіність припинила участь у бойових діях.

АНАСТАСІЯ ГОРБАЧОВА (1983-2015) — командир розвідувальної групи Добровольчого Українського Корпусу, парамедик Медичний батальйон «Госпітальєри». Псевдо – «Ліса» – бо мала руде волосся а згодом стала носити на касці лисячий хвіст.

Народилася в місті Чернівці. Батько рано помер, багатодітна мама жила у злиднях, була змушена віддати дітей в інтернат, звідки їх забирала. Настя працювала санітаркою, продавцем на ринку, займалась біатлоном — закінчила Чернівецький військово-спортивний ліцей-інтернат. Доглядала важкохвору маму — померла в 2010-х. Проживала з сестрою, жили в селі поблизу Чернівців.

З початком російської агресії – стрілець-санінструктор розвідувальної роти, окрема тактична група Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». Брала участь в бойових діях під Донецьким аеропортом.

Пережила дві контузії — восени 2014-го накрило «градами» під Водяним, вдруге — взимку 2015 року під ДАПом — під час атаки на базу «ДУК», поламало ребра.

На фронті зустріла своє кохання, створила сім’ю, чекала на дитину. На перших місяцях вагітності ще ходила в розвідку на зайняту терористами територію.

6 серпня 2015-го загинула від вогнепального поранення з мисливської рушниці в серце у місті Маріуполь. Слідство розглядало 2 версії: нещасний випадок і вбивство.

На проросійських сторінках поширювалася зухвалі і цинічні дописи про те, що «народниє мстітєлі» помстилися за «народ Донбаса» і одним пострілом знешкодили двох «бандерівців» – саму «бандерівку» та її ненароджену дитину…

Згадує снайпер ДУК «Правий Сектор» Олена Білозерська:

«Незважаючи на вроджену хворобу серця, висока й худа Ліса відзначалася нежіночою витривалістю. З вантажем 25-30 кг спокійно ходила десятки кілометрів. Вона вміла ХОДИТИ – безцінна і взагалі найголовніша якість фронтового розвідника. Була спортсменкою, зокрема, займалася біатлоном, завдяки цьому вміла дуже швидко і влучно стріляти. Однак у снайпери не пішла – через бурхливий темперамент, стала стрільцем-парамедиком.

Ззаду на касці вона носила лисячий хвіст. Одного разу цей хвіст порятував кілька життів. Наша розвідгрупа пішла на вихід, а забрати їх звідти мали армійці з бехою, на яку, крім них, посадили також двох правосєків, одним з яких була Ліса. Водій бехи наплутав і з’явився у полі зору розвідників не там і не тоді, як було домовлено. Розвідники, ясна річ, прийняли наших армійців за “сепарів”, і командир групи мало не розніс цю беху з гранатомета. В останній момент, за долі секунди до пострілу, він побачив у одного з бійців на касці рудий хвіст…

Ліса пережила дві контузії. Перша – восени накрило “градами” на Водяному, друга – взимку під ДАП, під час атаки на нашу базу, коли мене викинуло вибухом і порвало зв’язки на нозі, їй поламало ребра і вдруге контузило.

У Насті була важка доля. Її батько рано помер, багатодітна мати жила у злиднях і змушена була віддати дітей у інтернат, звідки забирала їх на вихідні. Ставши дорослою, Настя працювала санітаркою, потім продавцем на ринку, останні роки ще й доглядала тяжко хвору матір. Незадовго до війни мама померла, Настя дуже тяжко пережила її смерть. Якби не це, розповідала вона, навряд чи пішла б воювати.

На фронті Ліса зустріла своє кохання, створила сім’ю, чекала дитину… На перших місяцях вагітності ще ходила у розвідку на зайняту супротивником територію. Вона була безбашенна абсолютно, взагалі нічого не боялася, не дбала і про власне здоров’я. Не раз казала, що помре молодою і це її не засмучує. Однак вірила, що переживе війну, не раз мріяла, як ми всі після війни зустрінемось у будиночку високо в Карпатах, у якому їй дозволяв зупинятися під час тривалих гірських прогулянок, якщо не помиляюся, колишній тренер…

А вийшло так, що не зустрінемось. Спочивай з миром, сестро»

Стаття-спогад про Анастасію Горбачову: https://chas.cv.ua/ukrnet/32051-nastya-zahvorla-vynoyu-yiy-bolla-ukrayina-pro-legendarnu-lisu-rozpovla-yiyi-rdna-sestra-lyudmila-gorbachova.html

 

ЮРІЙ ГОЛОПОЛОСОВ (1972-2014) — десантник, старший прапорщик ЗСУ.

Народився у місті П’ятихатки на Дніпропетровщині. Мати завідувала їдальнею у міській школі, батько працював на залізниці.

Після строкової служби залишився в армії, прослуживши понад 20 років. Спочатку служив за контрактом у П’ятихатській військовій частині, а після її розформування — в 25-ій десантній бригаді. Був старшиною роти. У грудні 2013 звільнився у зв’язку із виходом на пенсію за вислугою років. Ветеран ЗСУ. Мешкав у Новомосковську, планував працювати у сфері охорони.

З початком російської збройної агресії проти України 25 березня 2014 повернувся до своєї бригади за частковою мобілізацією.

Старший прапорщик, головний сержант — командир бойової машини 3-го взводу 7-ї роти 3-го повітряно-десантного батальйону 25-ї окремої Дніпропетровської повітрянодесантної бригади ВДВ.

Брав участь в АТО в районі Слов’янська та Лиману, під час бойових дій двічі був поранений.

19 червня почалась військова операція, метою якої було висування в глибину території, знищення укріплень бойовиків в районі смт Ямпіль та звільнення населених пунктів. З Красного Лиману вирушили підрозділи десантників, яким було поставлене завдання взяти штурмом укріплений блокпост «Марс» російсько-терористичних угруповань, провести «зачистку» в передмісті Ямполя, захопити та утримувати ключові точки, зокрема міст через Сіверський Донець.

На світанку сили зведеного штурмового загону десантників вийшли виконувати завдання за підтримки артилерії. Перший штурм був невдалим, — десантники потрапили у засідку. Було підірвано на керованому фугасі машину управління «Реостат», командир батареї дістав поранення у шию, двоє бійців загинули. У підбитому з гранатомету КамАЗі зенітників загинув начштабу дивізіону Андрій Клочко і ще один десантник. Було втрачено дві БМД-1.

Старший прапорщик Голополосов, прикривши собою молодого бійця, дістав поранення у голову, була розтрощена нога нижче коліна. Його евакуювали з поля бою до бригадних медиків, які стояли поблизу, але реанімаційні заходи не допомогли, помер на руках лікарів медроти[1]. Після півторагодинного бою довелось відступити. На допомогу вилетіла пара Су-25. Перегрупувавшись, поповнивши боєкомплект, десантники знову пішли на штурм. Спільними зусиллями, блокпост був взятий. У бою загинули шість бійців 25-ї бригади: капітан Андрій Клочко, старший прапорщик Юрій Голополосов, прапорщик Микола Люшенко, старший сержант Максим Коваль, молодший сержант Віталій Мосьпан і солдат медроти Андрій Литвиненко, а також двоє десантників 95-ї бригади капітан Олексій Крементар і старший солдат Олексій Шевченко.

Звільнення населених пунктів Лиманського району (на той час — Краснолиманський район) і взяття під контроль мосту дозволило перекрити останній шлях постачання зброї та боєприпасів до угруповання російського терориста Гіркіна («Стрєлка») у Слов’янськ.

Без Юрія залишилися молодший брат, дружина та син, студент Харківського юридичного університету.

 

ОЛЕКСІЙ ВОВЧЕНКО (1976-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в Дибинцях на Київщині.

Водій-номер обслуги 40-ї бригади тактичної авіації, у складі зведеного загону «Дика качка».

13 квітня 2015-го під час одного з обстрілів терористами українських позицій (опорний пункт «Зеніт») поблизу Авдіївки уламок снаряду 120-мм міни влучив у ящики з набоями в бліндажі. Від вибуху загинули Олександр Тищенко, Олексій Вовченко, Дмитро Гура, Василь Путаненко, Богдан Гончаренко.

Упізнаний за експертизою ДНК. В серпні 2015-го похований у Дибинцях.

Без Олексія лишилися мама, дружина, двоє синів.

 

ОЛЕКСАНДР МАЛЕНКО (1984-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Кривий Ріг. Вивчився на зварювальника. Працював на Центральному гірничо-збагачувальному комбінаті, а згодом — в охороні КП«Швидкісний трамвай».

Під час російської збройної агресії проти України вступив на військову службу за контрактом.

Солдат, стрілець-помічник гранатометника механізованого відділення механізованого взводу 1-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону «Хижак» 17-ї окремої танкової бригади.

Виконував завдання на території АТО. 24 березня 2017 року загинув від мінно-вибухової травми, вогнепального уламкового проникаючого поранення, в результаті обстрілу з гранатометів різних систем та мінометів калібру 82 мм, поблизу сіл Троїцьке та Новозванівка Попаснянського району Луганської області. Побратими винесли пораненого солдата з бойової позиції, але чисельні уламкові поранення були несумісні з життям.

Залишилась мати, яка нещодавно втратила чоловіка і старшого сина.

 

ВОЛОДИМИР ПОПОВИЧ (1989-2014) — молодший сержант Міністерства внутрішніх справ України.

Нардився у селі Монастирець на Львівщині. Був у сім’ї другою дитиною, опорою і надією для матері-вдови, яка нещодавно поховала чоловіка. По закінченні школи мав намір стати правоохоронцем і після кількох спроб врешті досягнув мети. У травні, почувши про формування підрозділу, записався у його ряди. Пройшов вишкіл і відправився разом з товаришами у зону проведення АТО.

Боєць батальйону «Львів» з травня 2014-го, доброволець.

Про обставини його загибелі розповів виконуючий обов’язки командира батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Львів» Зореслав Каїнський: «16 серпня недалеко від Лисичанська надійшла інформація про те, що там переховуються бойовики. Підрозділ, у якому перебував Володя, попав у засідку. Троє чоловік, у тому числі й Володя, були поранені, після чого були доставлені в лікарню. На жаль, наступного дня Володя помер. У нього були більш важкі поранення. Інші хлопці переправлені у Львів, у лікарнях їм також надається допомога».

 

СЕРГІЙ КРАВЧЕНКО (1975-2014) — військовий льотчик гвардії, капітан Національної гвардії України.

Народився в місті Олександрія на Одещині. Випускник Київського інституту військово-повітряних сил. Займався моделюванням, збирав моделі вертольотів.

Гвардії капітан, старший бортовий технік — інструктор екіпажу гелікоптера Мі-8МТ вертолітної ескадрильї військової частини 2269 Національної гвардії України, Гвардійська авіабаза НГУ, м. Олександрія.

З 12 по 28 квітня та з 21 травня 2014 року як старший бортовий авіаційний технік вертольота Мі-8МТ (борт «16») брав участь в АТО.

Загинув 29 травня 2014 року поблизу міста Слов’янськ Донецької області.

29 травня після розвантаження продуктів харчування на блокпост та проведення ротації особового складу, повертаючись з району гори Карачун, при наборі висоти був обстріляний з лісосмуги та підбитий терористами з ПЗРК гелікоптер Мі-8МТ (борт «16») Національної гвардії України.

Екіпаж до останньої миті намагався врятувати бойову машину і людей, які перебували на борту. Під час падіння вибухнули паливні баки. В результаті загинуло 12 чоловік: командир екіпажу полковник Сергій Бульдович, борт-технік капітан Сергій Кравченко, генерал-майор Сергій Кульчицький, ще троє військовослужбовців Національної гвардії та шість представників спецпідрозділу МВС України (колишній спецпідрозділ «Беркут»). Штурман екіпажу старший лейтенант Олександр Макеєнко залишився живим та у тяжкому стані був доправлений до лікарні у Харків..

Залишились мати, яка втратила єдиного сина, дружина та двоє синів, молодший народився у березні 2014 року.

 

МИХАЙЛО ЩЕРБАНЬ (1985-2014) — сержант ЗСУ.

Заступник командира бойової машини — навідник-оператор, 72-а ОМБр.

Народився на Київщині. Після закінчення школи працював в товаристві з обмеженою відповідальністю «Пилипчанське» різноробом на приватному підприємстві. Військову службу розпочинав в смт. Десна Чернігівської області командиром механізованої бригади. Далі служба проходила в Автономній республіці Крим сержантом у бригаді берегової охорони.

Михайло Іванович був мобілізований в першу хвилю мобілізації навесні 2014 року.

9 серпня 2014-го загинув під час виконання бойового завдання в зоні проведення бойових дій.

Удома лишився син.

 

МИКОЛА НІЧЕГА (1993-2016) – старший солдат НГУ.

Народився у м. Кривий Ріг. Закінчив Криворізький будівельний коледж. Боронити Україну від російських окупантів зголосився добровольцем.

В АТО служив у окремому загоні спецпризначення НГУ «Азов»,  розвідник-підривник.

Загинув 23 жовтня 2016 року під час розмінування міни МОН-50 в районі міста Мар’їнка (Донецька область).

Залишились батьки та старший брат.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада