Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
16.11.2020

15 листопада. Почнемо з ушанування пам’яті Героя Небесної Сотні, якого вбив снайпер під час спроб силового придушення народного протесту проти авторитарного проросійського режиму Януковича.

Далі в огляді:

  • видатний художник, представник «бойчукізму», який розділив долю свого вчителя Михайла Бойчука та інших представників заснованої ним мистецької школи – був розстріляний совєтами;
  • сучасна художниця, персонажів якої можна зустріти і в галереях, і в книжках, і на коробках цукерок.

Також пом’янемо захисників України, які 15 листопада могли б святкувати свій день народження, якби не російська збройна агресія, яку їм довелося зупиняти ціною свого життя.


Отже, починаємо:

 

СЕРГІЙ КЕМЬСКИЙ (1981-2014) — політолог, журналіст, громадський активіст, Герой Небесної Сотні.

Народився в Керчі. В школі Сергій  був типовим сином моряка, відмінником, займався спортом, любив ходити в гори. Для того, щоб продовжити навчання у Львові, самотужки підтягував українську. Після школи поступив на філософський факультет Львівського національного університету ім. Франка, диплом магістра політології отримав у 2005 році.

Закінчивши навчання у Львові, певний час жив у Києві. Трохи згодом повернувся в місто Коростень Житомирської області до своїх рідних, які переїхали сюди з Криму в період часу, коли Сергій вчився у Львові.

Разом з другом заснував Інститут політичних та економічних ризиків і перспектив, писав статті для «Української правди», газети «День» та інших видань. Перекладав з англійської, створив портал про Україну для англомовних користувачів. Заснував сайт, де юристи надавали безплатні онлайн-консультації громадянам. Також він був засновником та адміністратором онлайн-ресурсів «Кооперативний рух» та «Народний форум».

Сергій був анархістом за переконаннями. Виступав за пряму демократію, кооперативний рух, шукав найефективніші механізми взаємодопомоги, подолання міліцейського свавілля, контролю за політиками та боротьби з корупцією. Був засновником та адміністратором ресурсу «Кооперативний рух».

Був прихильником ненасильницького спротиву. Допомагав у створенні організацій взаємодопомоги у Коростені та на Майдані в Києві. На масовому київському мітингу 1 грудня 2013 року йшов у колоні лівих, профспілкових і правозахисних активістів з плакатом проти міліцейського насилля.

Про завдання Майдану як постійного інструменту прямої демократії та громадського контролю написав 19 грудня 2013 року в статті «Чуєш, Майдане?».

На Майдан приїздив часто, брав участь у створенні анархістської «Чорної сотні». Допомагав виносити поранених.

Сергій був вбитий снайпером пострілом у шию 20 лютого 2014 року на вулиці Інститутській у Києві.

 

 

ІВАН ПАДАЛКА (1894-1937) – художник та педагог доби Розстріляного відродження. Учень Опанаса Сластіона та Михайла Бойчука

Іван Падалка народився у селі Жорнокльови на Черкащині у хліборобський родині.

Любов до навчання Іванові прищепив батько, який сам любив читати історичні книжки. Початкову науку юнак здобув у церковно-парафіяльній школі, де займався мистецтвом. До художньо-промислової керамічної школи в Миргороді вступив завдяки отриманню стипендії, яку виклопотав для нього місцевий дворянин.

На формування мистецької майстерності Івана зробив свій вплив його вчитель Опанас Сластіон (1855—1933) — живописець, графік, етнограф і мистецтвознавець. Часто керівництво школи ставило його самого та його художні витвори за взірець усім учням.

Але зразковий студент став бунтівником і був виключений за свої погляди, а також за організацію учнівських виступів проти адміністрації й окремих викладачів. 1912 року учні школи, так звані гоголівці (від школи імені Миколи Гоголя), зорганізували демонстрацію, під час якої викрикували гасло: «Геть царя!».

Падалка поїхав у Полтаву, де півроку працював при Полтавському етнографічному музеї. Там виготовляв копії українських килимів для ткацької майстерні на Київщині, власником якої був Богдан Ханенко (1858—1917) –  колекціонер мистецтва, благодійник і меценат.

Заробіток дав змогу Іванові восени 1913 року вступити до Київського художнього училища, у якому одержав дві нагороди від ради цієї школи. У той сам час мистець займався графікою й почав оформляти дитячі книжечки.

Після закінчення училища Падалка записався до Української академії мистецтв, де став студентом майстерні Михайла Бойчука. Учився там на «відмінно» й багато працював – оформляв святкові колони до революційних свят, клуби, приміщення й аґітаційні пароплави та вагони.

Його успіхи були помічені і Падалка виконав замовлення Державного видавництва України на збірку «Казки» й разом із Тимофієм Бойчуком ілюстрував дитячу збірку «Барвінок». Після цього він потрапив до найактивнішої бригади малярів, які розписували стіни Луцьких військових казарм у Києві.

По закінченні Академії 1920 року Падалка став педагогом у Миргородському художньо-керамічному технікумі, а через два роки перейшов до Межигірського технікуму, де викладав той самий предмет.

Як відомого фахівця, його було скеровано до Харківського художньо-промислового інституту, де працював майже десять років (1925—1934). Два наступних роки Падалка був професором живопису в Київському художньому інституті.

Чудовий педагог, вихователь для своїх студентів і знаменитий художник, цей мистець створив велику кількість різних творів, оформив видання творів творів І. Франка, В. Вражливого, П. Барто, П. Вороніна, Ю. Смолича, М. Йогансена, С. Таранушенка, П. Усенка, Л. Квітко, І. Нечуя-Левицького, В. Короленка, І. Котляревського, О. Досвітнього, О. Соколовського й інших поетів і письменників.

«1930 року відбулася велика виставка радянського мистецтва в Стокгольмі, і майже всі експонати продано, у тім числі графічні твори Касіяна, Падалки, Довгаля, Налепинської-Бойчук і інших», — зазначено в газеті «Комуніст» за 19 травня 1930-го.

Втім, часи розкутого мистецького пошуку закінчувались, митців, які не вписувалися у рамки соцреалізму не піддавали утисками, а фізично знищували, висуваючи їм найфантастичніші звинувачення.

29 вересня 1936 Падалку заарештували енкаведисти. Згодом він виявився у тюрмі, де працівники спецслужби катували митця. 13 липня 1937 Військова Колегія Верховного Суду СССР засудила Івана Падалку до смертної кари – як «учасника націонал-фашистської терористичної організації, що ставив за мету відторгнення України від СССР та реставрацію капіталізму». Того ж дня художника убили в тюрмі НКВС СССР.

1 лютого 1958 року комуністи самі реабілітували убитого — Військова Колегія Верховного Суду СРСР визнає справу на Падалку сфальсифікованою працівниками органів НКВС. Проте рідні не отримали жодних компенсацій, а значна частина творів Падалки, як і інших «бойчукістів» назавжди була втрачена для мистецтва – бо «вороже мистецтво» нещадно знищувалося більшовицькими варварами.

 

ЄВГЕНІЯ ГАПЧИНСЬКА (1974) — художниця, ілюстраторка.

Народилася у Харкові в родині військового. У 5 років пішла до школи, а в 13 років стала студенткою Харківського художнього училища. Закінчила також Харківський художній інститут, у 1996—1997 рр навчалася в Нюрнберзькій художній академії (Німеччина). У 2000-му році переїхала до Києва.

Роботи Гапчинської неможливо сплутати з чиїмись – хіба що з підробками. Створивши впізнаваний типаж героїв – зворушливих інфантоподібних істот з великими головами – художниця експлуатує їх у всіх своїх роботах – від численних живописних полотен до оформлення коробок з цукерками чи засобами гігієни. Ці солодкаві істоти багатьом стали до смаку.

Євгенія має персональні галереї у Києві, Дніпрі та Одесі. Роботи Євгенії продаються чи не найдорожче серед сучасних українських художників.

Мисткиня іліюструє дитячі книжки, співпрацює з видавництвом «А-ба-ба-га-ла-ма-га», зокрема проілюструвала книжку Івана Малковича «Ліза та її сни».

2008 року Укрпошта увела в обіг марки «Знаки Зодіаку» авторства Євгенії Гапчинської.

2010 року книга «Піратські історії» видавництва «Розумна дитина», яку проілюструвала Євгенія Гапчинська, потрапила до каталогу найкращих дитячих книжок світу «White Ravens 2010», що видає Міжнародна мюнхенська дитяча бібліотека.

Роботи Гапчинської можна подивитися тут (для любителів солоденького): https://sverediuk.com.ua/galereya-yevgeniyi-gapchinskoyi/

 

Пом’янемо захисників України від російської збройної агресії:

 

ОЛЕКСАНДР ЧУМАЧЕНКО (1979-2015)— старший сержант ЗСУ.

Народився у м. Кривий Ріг на Дніпропетровщині. Працював у ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», машиніст бурильної установки бурової дільниці кар’єра № 3 з 2005 року.

Мобілізований у березні 2014-го, командир бойової машини — командир відділення, 25-та окрема повітрянодесантна бригада.

22 січня 2015-го загинув у бою з російсько-терористичними угрупуваннями поблизу Авдіївки, тоді ж полягли молодший сержант Микола Закарлюка, старші солдати Олексій Жадан, Микола Кучер та Андрій Стародуб, солдати Андрій Ткач й Олександр Черніков.

Без чоловіка лишилася дружина.

 

СЕРГІЙ ВОЗНЮК (1961-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в місті Кам’янка-Бузька, Львівська область. Закінчив СПТУ смт Добротвір за спеціальністю «електрозварювальник». Протягом 1981—1983 роках проходив строкову військову службу в лавах ЗС СРСР. Демобілізувавшись повернувся до Кам’янки-Бузької. З 1984 року працював на підприємстві, від 1985 року — у Радехівському районі, проживав у селі Новий Витків. Останнім часом працював у приватного підприємця і столяра.

13 серпня 2015 року мобілізований; молодший сержант, військовослужбовець 53-ї ОМБр, розвідник. Брав участь у боях на сході України. В серпні 2016 року приїхав додому у відпустку, але незабаром був відізваний назад — у зв’язку із загостренням ситуації на фронті.

27 серпня 2016-го загинув під час артилерійського обстрілу терористами поблизу міста Горлівка — Майорськ від осколкових поранень під час контролю лінії розмежування групою вояків ЗСУ (за іншими даними поблизу міста Мар‘їнка Донецької області).

Без Сергія лишилися батьки, дружина, двоє дітей та внуки.

 

ОЛЕКСАНДР ПОНОМАРЕНКО (1986-2014) — сержант ЗСУ.

Народився у с. Березова Лука на Полтавщині.

2007 року призваний на службу до лав ЗСУ. Залишився служити за контрактом, сержант. З 2011 року – командир відділення зв’язку, 33-й полігон — 169-й навчальний центр Сухопутних військ.

Загинув 4 грудня 2014 року поблизу села Орлово-Іванівка під час мінометного обстрілу отримавши поранення в голову несумісне з життям.

 

ВЛАДИСЛАВ ДОМЧЕНКО (1977-2015) — молодший сержант міліції.

Владислав був єдиним сином у родині. Закінчив школу в селі Стрілки Старосамбірського району на Львівщині. У Міжрегіональному вищому професійному училищі автомобільного транспорту та будівництва м. Львова здобув професію «Слюсар з ремонту автомобілів».

Після закінчення училища понад 17 років працював у різних охоронних структурах.

У часі війни — молодший сержант міліції, боєць батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Львів». Служив у батальйоні «Львів» з серпня 2014-го.

Загинув 13 лютого 2015-го під час виконання бойового завдання у Дебальцевому. Після артобстрілу вважався зниклим безвісти. У липні 2015-го ідентифікований серед загиблих.

Без чоловіка лишилась дружина.

 

ВІТАЛІЙ КАЛАКУН (1991-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Улянівка Миколаївської області.

Військовослужбовець за контрактом, навідник танка 1-го взводу 3-ї танкової роти 1-го танкового батальйону, 17-та окрема танкова бригада.

Згорів у танку під час прориву з оточення під Іловайськом. Танк Віталія йшов першим в колоні, яка виходила до села, був розстріляний російськими танками, загинув весь екіпаж — механік-водій Василь Милащенко, командир танка Віталій Король, навідник Віталій Калакун.

Вважався зникли безвісти. Остаточно ідентифікований за тестами ДНК та свідченнями бойових побратимів.

 

ЮРІЙ ОЛІЙНИК (1974-2018) — старшина ЗСУ.

Народився 1974 року у селі Іванівка (Кобеляцький район, Полтавська область). З 2006-го мешкав у місті Київ (Святошинський район, на вулиці Туполєва). Походить з багатодітної родини, ріс із трьома братами, батько рано помер. Закінчив Кобеляцьке ПТУ — за фахом тракториста-машиніста. Працював у Києво-Святошинському дорожньо-експлуатаційному управлінні трактористом; захоплювався полюванням.

У 2014—2015 роках служив за мобілізацією (доброволець третьої хвилі, мобілізований 4 вересня 2014), 12-й батальйон «Київ», спочатку служив у 2-ій роті, потім був командиром відділення 4-ї роти. В подальшому підписав контракт; старшина, снайпер 4-го мехбатальйону 72-ї бригади.

10 листопада 2018 року загинув під час рекогностування місцевості та проведення інженерної розвідки між спостережними постами на Світлодарському напрямі — поблизу смт Луганське, внаслідок спрацювання встановленого ворогом радіокерованого фугасу (за 700 метрів від позицій українських захисників). Тоді загинули двоє військовослужбовців — Юрій Олійник та старший сержант Роман Селіхов, ще двоє зазнали поранень.

Був розлучений, без Юрія лишилося двоє дітей — син 1996 р. н. і донька 1998 р. н., та двоє братів, один з яких — також учасник бойових дій.

 

АНДРІЙ ПОПОВ (1981-2016) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Біла Церква. Здобув професію електромонтажника, працював електромонтером з експлуатації електролічильників в ПАТ «Київобленерго».

12 серпня 2015 року мобілізований як доброволець; солдат 2-го взводу 2-ї роти, 122-й окремий аеромобільний батальйон 81-ї бригади.

 

26 червня 2016-го загинув близько опівночі у часі мінометного обстрілу ВОП терористами в районі промзони міста Авдіївка.

Без Андрія лишилися брат та маленький син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада