Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
13.05.2021

14 травня.

Давно не траплялося дня, настільки багатого на дні народження непересічних людей! І сфері діяльності, і масштаби особистостей та їхнього суспільно-політичного та мистецького доробку дуже різні, але, як на мене, усі варті згадки – так чи інакше:

  • письменник, майстер експресіоністичної новели, який був в лавах партії Франка і обирався до райхсрату Австро-Угорщини, а в пізніші часи, довідавшись про Голодомор на підрадянській Україні, відмовився від пенсії, яку йому задля пропаганди призначили совєти;
  • діяч УПА, який командував операцією зі знищення нацистського генерала Віктора Лютце, який присягався Гітлеру покінчити з українським підпіллям;
  • провідна діячка ОУН, голова Антибільшовистського блоку народів, яка повернулася в Україну після 47 років вимушеної еміграції і ставши народною депутаткою намагалася добитися визнання ОУН та УПА воюючою стороною у Другій світовій війні;
  • кримський журналіст, засуджений окупантами за те, що не визнавав Крим російським;
  • видатний карикатурист, на рахунку якого понад 300 міжнародних нагород;
  • скульптор, ректор Львівської Академії мистецтв;
  • видатний поет, який понад 40 років вчителює у селі і пише вірші з використанням елементів мов і говірок Закарпаття;
  • чи не найцікавіший публіцист сучасності;
  • лідер найвідомішого рок-гурту Україну, який використав свою популярність, здобуту музичною творчістю, для просування в політиці.

А також в огляді – полеглі герої російсько-української війни…


Отже, починаємо цей довгий огляд  підемо за хронологією:

ВАСИЛЬ СТЕФАНИК (1871-1936) — письменник, майстер експресіоністичної новели. Політик, депутат Австрійського парламенту від Королівства Галичини та Володимирії.

Народився в селі Русів на Станіславщині (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім’ї заможного селянина. Батько отримав у спадок 18 морґів поля, на початку XX ст. мав уже 180. Був працьовитим, але мав авторитарний характер – на освіту сина грошей не шкодував, але й долю його спланував сам.

Навчався Василь у польських гімназіях у Коломиї та Дрогобичі. Там зазнав чимало принижень, бо навчання проводилося німецькою та польською мовами, українська була під забороною.\

1883 році на першому курсі гімназії в Коломиї Стефаник познайомився з активною учасницею жіночого руху в Галичині Анною Павлик. Від неї дізнався про українську літературу й боротьбу українців за свої права. Разом із Стефаником навчався у гімназії і майбутній письменник-сатирик Лесь Мартович, а згодом сюди ж вступив Іван Семанюк — відомий у літературі як Марко Черемшина. Разом з іншими гімназистами-українцями Василь брав участь у таємних гуртках молоді, працював у культурно-освітньому русі на селі.

Через участь у «Покутській трійці» — таємному творчому об’єднанні митців-земляків, до складу якої входили також Лесь Мартович та Марко Черемшина, Стефаник 1890 року був виключений з Коломийської гімназії. Освіту продовжив у Дрогобицькій. Тут майбутній письменник знову поринув у громадсько-культурну роботу — вже як член селянської «Українсько-руської радикальної партії», заснованої у 1890 році І. Франком та М. Павликом. Особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв’язки.

1892 року Стефаник вступив на медичний факультет Ягеллонського Університету в Кракові. Однак, за визнанням письменника, з тією медициною «вийшло діло без пуття». Він поринає у літературне і громадське життя Кракова.

У Кракові, який був на той час центром польського модернізму, знайомиться з новітніми європейськими мистецькими течіями, що позначилося на формуванні Стефаника як митця: він розпочав свій шлях із модерністського жанру поезій у прозі. У Кракові ним були написані новели «Камінний хрест», «Вечірня година», «Дорога», «Палій» та інші твори.

Стефаник-студент бере активну участь у громадському житті рідного Покуття, розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист, друкує в органах радикальної партії низку статей. Виступає на селянських мітингах, викриває антинародний характер державних інституцій, за що в 1895 році його заарештовують. Попри те, Стефаник і далі продовжує політичну діяльність, зокрема, 1897 року віддає багато сил передвиборній боротьбі в Галичині, агітуючи за «мужицького посла» І. Франка, стає свідком жорстоких репресій над непокірними селянами, сам зазнає переслідувань. Стефаник поступово втрачає зацікавлення медициною.

Перша збірка новел — «Синя книжечка», яка вийшла в світ у 1899 році в Чернівцях, принесла Стефаникові визнання, була зустрінута захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім Івана Франка, були Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська. Автор «Синьої книжечки» звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства.

У 1900 р. вийшла друга збірка Стефаника — «Камінний хрест», яку також було сприйнято як визначну літературну подію. Для другої збірки Стефаника характерне посилення громадянського пафосу (завдяки таким творам, як «Камінний хрест», «Засідання», «Лист», «Підпис»). У другій збірці головне місце займає тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — одинока старість, трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах.

Видавши в самому кінці 1900 року третю збірку новел «Дорога», датовану наступним роком, Стефаник залишив навчання в університеті і виїхав із Кракова. На той час стосунки з батьком, який зовсім відмовився утримувати сина, дуже ускладнилися. Літературна робота дуже виснажувала, а заробітки з неї були мізерними. Протягом трьох років письменник жив у друзів, намагався писати, але написане не задовольняло, й він його знищував.

Попри життєві труднощі, Стефаник не забував про місію громадянина-українця: засновує читальні «Просвіти», як член Радикальної партії, агітує на виборах, виголошує промови на вічах. Важливою віхою у житті В. Стефаника була подорож 1903 року до Полтави на відкриття пам’ятника Іванові Котляревському. Крім Полтави, відвідав також Київ, Житомир та Канів, зустрівся з Миколою Лисенком, Лесею Українкою, Оленою Пчілкою, Михайлом Коцюбинським, Христиною Алчевською, Михайлом Старицьким, Панасом Мирним, Борисом Грінченком, Володимиром Самійленком, Гнатом Хоткевичем, та іншими, вони привітали його як одного з видатних діячів української літератури.

Втім, на довгий час Стефаник перестає писати. 1904 року одружився з дочкою священика, посла Галицького сейму Кирила Гаморака. Оселився у с. Стецева поблизу Русова на господарстві тестя, займався сільським господарством. Активізує громадську діяльність: як кандидат у посли (депутати) австрійського парламенту, 1908 виступає в населених пунктах округу і виграє вибори.

Уся його громадсько-культурна діяльність була спрямована на піднесення самосвідомості народу західноукраїнських земель, відчуття кровної спорідненості з усім українським народом. 26 травня 1908 року виступає в райхсраті проти свавілля цензури в Галичині, захищає Мирослава Січинського. У віденському парламенті В. Стефаник підтримував волелюбні прагнення народів, що входили до складу Австро-Угорщини. Зокрема він виступив проти анексії австрійським урядом Боснії та Герцеговини. До 1918 — посол (депутат) від Радикальної партії, виступав у всіляких справах оборонцем селян, був призначений цісарем Францом Йозефом І довічним членом Палати панів (нім. Herrenhaus) Райхсрату.

Важким для письменника став 1914 рік: почалася Перша світова війна; це збіглося з особистою трагедією: у лютому 1914 р. померла дружина, залишивши його з трьома малими синами. Більше Стефаник не одружувався.

Попри це, громадську активність не припинив. Після довгої перерви 1916 року знову повернувся до літературної праці – другий період своєї творчості  триватиме до 1933.

Стефаник покладав великі сподівання на розбудову української державності. Після розпаду Російської імперії гаряче вітав утворення УНР. 17 листопада 1917 року, виступаючи на велелюдному вічі в Снятині, він заявив, що в Наддніпрянщині «в найбільшій величі встає новий світ; звідти йде до нас світло для нашого розвою». Він очолював урядову делегацію (65 осіб) ЗУНР, яка приїжджала у січні 1919 року до Києва у зв’язку з проголошенням Акту Злуки обох частин України в єдину соборну державу.

Під час приїзду встановив зв’язки з діячами науки й культури, які посприяли виданню його творів: з 1919 року книжки Стефаника видаються в Харкові та Києві. Після громадянської війни і поразки визвольних змагань письменник болісно переживав крах своїх сподівань. Відрадою були звістки з Харкова, Канади, де публікувалися його твори, з Праги, де вони перекладалися чеською мовою. Письменник пильно стежив за подіями в підрадянській Україні, брав участь у громадському житті: очолював місцеву «Просвіту», кооперативну спілку «Сільський господар». У 1926—1927 рр. громадськість Львова, Києва відзначає 30-річчя літературної діяльності Стефаника.

Розуміючи великі заслуги Стефаника і його новаторські здобутки, радянський уряд з пропагандивною метою призначив йому в 1928 р. персональну пенсію, а в 1931 р. у Харкові відзначив 60-ліття з дня його народження. Проте Стефаник у 1933 році відмовився від персональної пенсії, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції.

Дізнавшись про цю ситуацію, митрополит Андрей Шептицький призначив письменникові пенсію від Української греко-католицької церкви. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків письменник вийшов на майдан і роздав милостиню жебракам з проханням помолитися за убієнних голодом українців. Останні роки життя письменник тяжко хворів. 7 грудня 1936 року помер, похований у рідному селі.

Стефаник був новатором у літературі, творцем і неперевершеним майстром дуже стислої, драматичної за змістом і глибоко ліричної за звучанням соціально-психологічної новели. Стефаник започаткував в українській літературі експресіонізм, цей стиль передбачає зображення внутрішнього через зовнішнє, зацікавлення глибинними психологічними процесами. Черпаючи тематичний матеріал з добре знаного йому села, Стефаник не бачив суті своєї творчості в описах селянського побуту чи порушенні соціальних питань. Для нього головним в показі «мужицької розпуки» були не побутові й не політичні, а універсальні аспекти людського життя.

Звідси цілком новий в українській літературі жанр малої новели, вільний від народницької ідеалізації села, характеристичний зведенням до мінімуму описовості («образ без рамки», за словами самого Стефаника), крайнім лаконізмом розповіді, драматизм якої посилений перевагою діалогу і монологу над розповіддю.

Цю унікальну особливість таланту письменника зауважив ще Франко: «Та хіба ж Стефаник малює саму нужду селянську?… Ні, ті трагедії й драми, які малює Стефаник , мають не багато спільного з економічною нуждою; се трагедії душі, конфлікти та драми, що можуть mutatis mutandis повторитися в душі кожного чоловіка, і власне в тім лежить їх велика суґестивна сила, їх потрясаючий вплив на душу читача».

Читати новели Стефаника: https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=11

 

ОЛЕКСА ШУМ (1919(?)-1944) на псевдо «Вовчак» – діяч УПА, шеф штабу ВО «Турів». Керівник військової операції з ліквідації генерала Вермахту Віктора Лютце.

Народився у селі Шайно (нині с. Журавлине), на Волині. Ще в юному віці вступив до Організації українських націоналістів. Був ув’язнений поляками і перебував у польській тюрмі. Після звільнення у 1939-1940 рр. пройшов старшинський вишкіл ОУН. Серед української молоді Ковельщини провадив підпільну організаційну роботу, спрямовану на підготовку збройної боротьби проти окупантів України.

За дорученням проводу ОУН на початку березня 1943 року організував перехід до лав УПА всієї української міліції Ковеля. При відході з міста під керівництвом Олекси звільнили всіх в’язнів тюрми, а також невільників із табору полонених. Усі, хто за ним пішов на Скулинські хутори 28 березня 1943-го, склали першу на Ковельщині сотню УПА «Стохід». Її командиром призначили наймолодшого, але найдосвідченішого «Вовчака».

Сотня під командуванням «Вовчака» здійснила кілька переможних боїв проти німецьких окупантів і банд НКВС. Однією з найвидатніших військових операцій, здійснених за безпосереднього керівництва Олекси Шума, був замах на німецького генерала Віктора Лютце, того самого, котрого після гітлерівської партійної чистки у червні 1934-го, Гітлер особисто призначив керувати 400-тисячною «партійною армією». Шеф нацистських штурмових загонів Лютце присягнув особисто фюрерові, що виїде на Волинь і швидко розправиться з українським рухом опору, який докучав регулярній німецької армії й адміністрації на терені.

На початку травня 194го за даними розвідки УПА у штабі ВО «Турів» стало відомо, що на терени з інспекційною поїздкою за посиленої панцерній охорони має з’явитися нацистський генерал. Проведення військової операції провід УПА доручив «Вовчаку». 15 травня 1943 року спецзагін УПА «Помста Полісся» під командуванням Олексія Шума влаштував засідку на шляху Ковель-Брест, неподалік від села Кортеліси. У результаті короткого, але запеклого бою шефа німецьких штурмовиків генерала Лютце ліквідовано разом із його штабом.

Цікавим є факт, що на території Рейху всі газети, що вийшли з траурним повідомленням про смерть генерала, сором’язливо приховали причину смерті відомого нацистського «стратега». Зокрема, «Берлінер Ілюстрайте Цайтунґ» повідомила, що генерал Лютце начебто загинув в автомобільній катастрофі на східному фронті.

У совєтській історіографії обтічно зазначалося, що генерала Лютце ліквідували «українські партизани», і хоча жодних партизанів, крім УПА, на той час на тих теренах і близько не було  – до Карпатського рейду Ковпака лишалося ще кілька місяців.

Командир «Вовчак» також керував триденним боєм із німцями та польською допоміжною поліцією під селом Радовичі Ковельського району 8-10 вересня 1943-го. Це був один з найбільших відомих боїв УПА з німцями й їхніми посіпаками на Волині. Тоді німці підтягнули туди свої найкращі сили з добре укріпленого залізничного вузла Ковель. У тому бою брали участь дев’ять сотень УПА, понад 1 тис. повстанців, а з німецького боку — близько 2 тис. гітлерівців, котрих вогнем підтримував бронепотяг. У бою з групою «Вовчака» німці втратили 208 убитих і багато поранених, пошкодили й бронепотяг. Німецька поразка під селом Радовичі не на жарт сполохала німецьку адміністрацію міста Ковель, в якому запровадили особливий стан.

З наближенням фронту у березні 1944-го головним завданням відділів УПА було перейти без втрат лінію фронту та діяти в запіллі Червоної армії. «Вовчак» одержав завдання підготувати перехід фронту відділами УПА в південній частині ВО. Під час цієї акції хоробрий командир наткнувся на потужну колону німецьких мотоциклістів розвідки 16-ї танкової дивізії СС, яка стояла в ті часи на добре укріплених позиціях, очікуючи штурму Червоної армії. Після короткої перестрілки німці відступили, але в цьому бою був важко поранений «Вовчак».

Смерть Шума настала 20 березня 1944 року с. Луковичі Іваничівського району, це була велика втратою для повстанського руху на Волині.

Бойові побратими поховали свого командира в селі Жашковичі, Іваничівськго райоу, Волинської області – тихо, вночі, без військових почестей, бо навколо було багато німецьких військ. Весь цей час за могилою доглядали патріоти, завдяки яким тепер відоме місце поховання Олекси Шума-«Вовчака».

 

ЯРОСЛАВА СТЕЦЬКО (1920-2003) – уроджена Ганна Йосипівна Музика. Політична діячка, співорганізатор Червоного Хреста УПА, жіночої мережі і юнацтва ОУН, Антибільшовицького блоку народів (АБН). Голова ОУН(б) (1991—2001). Перший лідер партії Конгрес Український Націоналістів (1992-2003). Депутат Верховної Ради України другого, третього і четвертого скликань.

Закінчила Теребовлянську українську гімназію. Членкиня ОУН з 1938 р. У 1939 року закінчила навчання у гуманітарному ліцеї і стала вчителювати. 1941 року почала навчання на будівельному факультеті Львівської політехніки.

1943 року ув’язнена німцями у м. Львові. 1944 року за вказівкою Проводу ОУН виїжджає за кордон. 1945 року бере участь у звільненні з-під більшовицького арешту на території Чехії пораненого Ярослава Стецька – видатного діяча ОУН.

У Мюнхені Ярослава завершує технічні та мовні студії в Правничому інституті (німецька та французька мови) и 1946 року одружується з Ярославом Стецьком. На той час він був  членом бюро Проводу ОУН, до якого належали ще Степан Бандера й генерал Роман Шухевич. У 1946 році Ярослав Стецько очолив Антибільшовицький блок народів (АБН), президентом якого був до кінця свого життя – до 1986 року.  Ярослава Стецько стає вірною соратницею чоловіка і після його смерті очолює АБН.

З 1968 року – Ярослава Стецько – керівник сектора зовнішньої політики Проводу ОУНр. Була президентом Антибільшовицького блоку народів (АБН), президентом АБН, головним редактором ABN-Correspondence (з 1948), квартальника «Ukrainian Review» та різних видань АБН, організатором конференцій АБН й учасником міжнародних антикомуністичних конгресів, співорганізатором Європейської Ради Свободи.

Після вимушеної еміграції Ярослава Стецько вперше приїхала в Україну до відзначення 30 червня 1991 року 50-річчя «Акту проголошення відновлення незалежності України», яке відбулося у Львові. Таким чином вона протягом 47 років не була на батьківщині. У тому ж році Ярослава Стецько переїхала на Україну на постійне місце проживання.

Тут Ярослава Стецько своїм першим завданням поставила собі створення на основі ОУН (б) політичної партії. 18 жовтня 1992 ця партія була створена і отримала назву «Конгрес українських націоналістів» (КУН). Ярославу Стецько обрали головою. На цій посаді вона перебувала до своєї смерті. 27 березня 1994 КУН брав участь в перших парламентських виборах в Україні після здобуття незалежності 24 серпня 1991 року. Партія провела в парламент 5 депутатів, однак сама Ярослава Стецько у виборах взяти участі не змогла, через те, що виданого їй в 1991 паспорти почесного громадянина не було достатньо для реєстрації в якості кандидата в депутати.

На початку 1997 проходили довибори до Верховної Ради України по Надвірнянському виборчого округу (Івано-Франківська область). Отримавши на той час повноцінний український паспорт, Ярослава Стецько взяла в них в них участь і набрала 86,6% голосів виборців. 2 березня 1997 вона склала присягу народного депутата України.

В кінці 1997 був створений блок партій «Національний фронт», до складу якого увійшли Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія та КУН. 18 грудня 1997 Ярослава Стецько зареєструвалася кандидатом від цього блоку в багатомандатному виборчому окрузі (№ 2 за партійним списком). Проте 26 січня 1998 вона зареєструвалася як кандидат від «Національного фронту» по одномандатному округу № 89 (Івано-Франківська область). Від цього округу вона і була обрана до Верховної Ради 56,36% голосів.

Будучи найстаршим за віком депутатом Верховної Ради, Ярослава Стецько 14 травня 1998 відкривала перше засідання новообраного парламенту.

На парламентських виборах 31 березня 2002 Ярослава Стецько виступала під номером 11 виборчого списку «Нашої України» і в третій раз була обрана депутатом Верховної ради України. 14 травня 2002 вона знову приводила до присяги депутатів українського парламенту.

В цій каденції вона подала проект Закону про визнання Організації Українських Націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА) воюючою стороною у Другій світовій війні. Але він так і не був включений до розгляду…

Ярослава Йосипівна згадувала, що коли вона була підлітком, в підпіллі, питала у своїх ватажків, що робити, якщо загубиться зв’язок. І їй відповідали – “будувати Україну навколо себе”. Саме цю настанову вона пронесла через усе життя і стверджувала, що є рамки, які потрібно наповнювати українським змістом, щоб народ не зі зброєю в руках, а демократичним шляхом домагався більшої самостійності. На її думку, важливо було, щоб українці почали відчувати себе господарями на своїй землі, а всі нацменшин, які населяють нашу країну, повинні бути також задіяні у розбудову держави, яку ми все ще могли втратити.

12 березня 2003 року померла у Мюнхенській лікарні. Похована на Байковому кладовищі у Києві.

Можна сказати, що Ярославі Стецько поталанило. Дожити до української незалежності («Дотянутися», – так казала вона) і відійти у світлу вічність, не ставши свідком нової війни, на якій українцям знову доводиться проливати кров і віддавати життя за незалежність батьківщини. «Нехай забудеться моє ім’я, але нехай у вічності й поступі залишиться Україна», – сказала якось Слава Стецько. Її ім’я, допоки житиме Україна, ніколи не забудеться.

Цікава стаття про вдачу і долю Ярослави Стецько: http://ukrnationalism.com/publications/1301-yaroslav-ta-yaroslava-dolia-i-kokhannia-holovnoi-ukrainskoi-natsionalistky.html

Захоплива розповідь Євгена Марчука про те, як і на основі чого він, кегебіст, і непохитна націоналістка Ярослава Стецько порозумілися в умовах незалежної України: https://m.day.kyiv.ua/uk/article/polityka/slava-stecko-patriot-realist

 

МИКОЛА СЕМЕНА (1950) — журналіст, кореспондент «Крим.Реалії» (проект Радіо Свобода в Україні) в Криму. Засуджений окупаційною владою Криму до 2,5 років за звинуваченням у публічних закликах до порушення територіальної цілісності РФ у вересні 2017 року. Під тиском міжнародної спільноти вирок було скасовано, і 18 лютого 2020 року Семена виїхав на материкову Україну.

Микола Семена народився на Черніговщині. Після армії поступив до Київського національного університету ім. Шевченка, який закінчив за спеціальністю «журналістика». Працював спочатку у Запорізькій області.  З 1983 року – в Криму, редактор газети «Труженик» у Судаку. 1987—1989 — заступник редактора судакської газети «Путь Ільїча», 1989—1991 — редактор сімферопольської газети «Ленінець».

З 1989 року мешкав у Сімферополі. З 1992 по 1993 — заступник головного редактора газети «Кримська світлиця». З 1993 до 1996 року — власний кореспондент на півдні України газети «Известия». З 1996 року — корівник південного бюро газети «Україна і світ сьогодні», власний кореспондент у Криму «Дзеркала тижня», Директор Кримського відділення Міжнародного фонду «Відродження» (1996—1999). Приблизно в цей же період він почав співпрацювати з всеукраїнською газетою «День», в якій у результаті пропрацював наступні 20 років.

Творча діяльність Миколи Семени не обмежувалася журналістикою — у 2010 року було видано його книгу «Мустафа Джемілєв — людина, яка перемогла сталінізм».

На момент окупації Криму Росією Микола Семена працював кореспондентом проекту «Крим.Реалії» Радіо Свобода в Україні. Він став одним із небагатьох незалежних кримських журналістів, який вирішив залишитися на півострові і продовжувати висвітлювати події на окупованій території для українських ЗМІ.

У квітні 2016 року у квартирі Миколи Семени в Криму був проведений обшук. Пізніше в ФСБ заявили, що стосовно журналіста порушено справу за його публікації про цивільну блокаду півострова. У вересні 2017 року підконтрольний Кремлю Залізничний районний суд Сімферополя засудив Миколу Семену до 2,5 років умовно з випробувальним терміном у 3 роки і забороною займатися публічною діяльністю.

Міністерство закордонних справ України, Державний департамент США, Європейський Союз і низка міжнародних організацій засудили винесений Семені вирок. Врешті Семена отримав постанову про дострокове припинення випробувального терміну і зняття з нього судимості. Дозвіл окупаційної влади на виїзд з Криму Семена отримав тільки в лютому 2020 року, після чого виїхав до Києва.

  • Планів повертатися на окуповану територію у мене немає. Я виїхав на територію материкової України на невизначений час. Поки частина України – це окупована територія, я не можу вважати її своєю домівкою. Моя сім’я вважає так само. І я думаю, якщо це (анексія – ред.) триватиме дуже довго, то нам доведеться поміняти місце проживання, – зазначив Семена.

 

ЮРІЙ КОСОБУКІН (1950-2013) — художник-карикатурист.

Народився на Далекому Сході. Шкільні роки минули у Волгограді, поступив до Харківського  авіаційного інституту. По закінченні переїхав до Києва і працював в ОКБ Антонова. На той час вже чимало малював для самодіяльних газет.

У 1976 — перша публікація в пресі (газета «Комсомольська правда»). Згодом друкувався в багатьох газетах і журналах в країні і за кордоном («Робітнича газета», «Киевские Ведомости» та ін.). Був постійним карикатуристом журналу «Перець». Довгий час художник співпрацював із виданням «Сьогодні».

Здобув понад 300 міжнародних нагород, серед яких — більш як 90 гран-прі та перших премій.

Останні роки Юрій Кособукін дуже хворів і помер на 63-му році життя, залишивши дружину і двох дітей.

Стаття-спогад про Юрія Кособукіна: https://dt.ua/CULTURE/mayster-kosobukin-usmishka-u-vichnist.html

 

ВОЛОДИМИР ОДРЕХІВСЬКИЙ (1955)— скульптор, педагог та мистецтвознавець. Ректор Львівської академії мистецтв.

Його родина походить з Лемківщини: батько – Василь Одрехівський, різьбяр-скульптор, заслужений діяч мистецтв України; мати – Марія Байко, учасниця відомого в минулому співочого тріо, народна артистка України, професор Львівської музичної академії.

Володимир закінчив Львівський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва (тепер Академія мистецтв), почав працював там викладачем. Згодом закінчив аспірантуру в Ленінградському Вищому художньо-промисловому училищі ім. В. Мухіної.

У 1992 році стажувався в Паризькій академії мистецтв. Заняття в академії, праця в майстерні, прогулянки Парижем…  Перебуваючи на демонстрації моделей одягу П’єра Бельмена, молодий скульптор був представлений друзями П’єру Кардену. І коли тому випала нагода побачити деякі з понад сорока виконаних у Франції в теракоті та дереві творів Одрехівського, він запросив львівського художника виставити свої роботи у його престижному залі на Шанз-Елізе.

-Пластика – це дуже своєрідне мистецтво, – розмірковує Одрехівський, – це мистецтво гри форм у просторі. Власне у ХХ столітті відбулася велика революція у розумінні пластики в скульптурі. Великий відхід від літературності (описовості), від вузькості у розумінні скульптури. Вихід на нові форми зробив революцію у пластиці. Я схиляюся перед великими майстрами пластики ХХ століття – Олександром Архипенком, Арістидом Майолем, Деспіо, Бранкуссі, Генрі Муром. Але ці пошуки повинні мати внутрішній вектор, незалежно, чи ти робиш реалістичну річ, чи якусь абстракцію. Спочатку я працював у ділянці реалістичної пластики з певною стилізацією, пізніше прийшов період узагальнення скульптури, де людські постаті трансформуються в якісь умовні форми. Тепер значною мірою пробую використати форми об’ємні й увігнуті, навіть відсутність форм, зберігаючи якісь силуети людської постаті.

Сайт скульптора, де можна подивитися його роботи: http://www.odre.com.ua/uk

 

ПЕТРО МІДЯНКА (1959), псевдонім Ропет Камідян – поет, педагог.

Народився с. Широкий Луг на Закарпатті. Закінчив філологічний факультет Ужгородського державного університету. Один із найяскравіших представників українського постмодерного дискурсу.

Його поетична мова – одна з найскладніших у сучасній українській поезії, адже насичена архаїзмами, а також елементами мов і говірок, поширених на Закарпатті і зокрема у рідному селі поета – Широкий Луг, де автор живе і працює учителем у школі.

Щоб не тільки відчути настрій поезій і вловити мелодію віршів, а й достеменно зрозуміти смисл, часто доводиться шукати значення слів. І стануться у пригоді русинсокьо-українськи словники. Наприклад збірка, за яку Мідянка отримав Шевченківську премію, називається «Луйтра в небо» – тобто, драбина в небо…

Цього року побачила світ чергова книжка Мідянки – «Вірші з поду»

Інтерв’ю з поетом: https://www.radiosvoboda.org/a/24509825.html

Стаття про його творчість: https://zakarpattya.net.ua/News/91570-Petro-Midianka-%E2%80%93-leksykohraf-tsentralnoievropeiskoi-mahii

І ще стаття – вже про незвичне життя модерного поета в селі: https://project.liga.net/projects/midyanka/

Читати вірші:

 

Наступний іменинник є, на мою думку, чи не найцікавішим публіцистом сучасності. Це не означає, що він завжди має рацію чи його прогнози завжди справджуються. Але рівень аргументації та вміння бачити неочевидні зв’язки між явищами роблять його виступи та дописи вартими уваги тих, хто хоче скласти власне уявлення про суспільні і зовнішньополітичні процеси.

 

ВІТАЛІЙ ПОРТНИКОВ (1967) — публіцист, письменник і журналіст. Оглядач Радіо «Свобода» і постійний автор аналітичних статей на політичну та історичну тематику.

Почав друкуватися в 1983 році в латвійській газеті, навчаючись у восьмому класі[2][3].

За його власним твердженням, не маючи можливості через обмеження для євреїв вступити в Київський університет, у 1985 році переїхав з Києва до Дніпропетровська та вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету, де провчився три курси, після чого перевівся на факультет журналістики Московського університету, який закінчив у 1990 році]. У 1992 році закінчив аспірантуру кафедри періодичної преси МДУ.

З 1988 по 1992 рік співпрацював з київською газетою «Молодь України», один із перших радянських парламентських кореспондентів.

З 1989 року — оглядач заснованої в цей-таки час «Независимой газеты» (Москва), спеціалізувався на висвітленні проблем союзних республік і пострадянського простору, зокрема українсько-російських взаємин і становлення української державності. Залишив видання в 1995 році разом із групою журналістів, незгодних з передачею газети у власність структур, близьких до Бориса Березовського.

З 1990 року співпрацює з радіо «Свобода» як кореспондент української служби радіостанції в Москві і є ведучим низки програм російської служби.

З 1994 року регулярно публікується в газеті «Дзеркало тижня» (Київ), де вів рубрику «Щоденники» (матеріали цієї рубрики зібрані в книжці «Богородиця у синагозі»). Публікувався також у виданнях «Русский телеграф», «Ведомости», «Время MN» (Москва), «День», «Корреспондент», «Деловая неделя» (Київ), «Бізнес і Балтія», «Телеграф» (Рига), «Эстония», «Postimees» (Таллінн), «Polityka», «Gazeta Wyborcza» (Варшава), «Белгазета» (Мінськ).

Пише також на теми, пов’язані з єврейством і Близьким Сходом: ще в радянський час співпрацював з журналом «Советиш геймланд» і газетою «Биробиджанер штерн», які виходили на їдиш. Веде постійні рубрики у газеті «Вести» (Тель-Авів) та газеті «Еврейские новости» (Мсква).

З червня 2006 по жовтень 2007 року шеф-редактор української щоденної газети «Газета 24» (у вересні-жовтні 2007 року — поєднував також з посадою головного редактора газети).

Вів також публіцистичні й інформаційно-аналітичні програми на кількох українських телеканалах, зокрема, «Вікна у світ» і «Вікна-тижневик» на СТБ, «День сьомий» на ICTV, «VIP» на К-1. З 2009 по 2011 рік вів програму «Правда Віталія Портникова» на телеканалі ТВі. У травні 2010 року став головним редактором ТВі. З листопада 2013 веде програми на телеканалі Еспресо ТБ.

У 2013 році взяв активну участь в Євромайдані в Києві. Стоїть на патріотичних позиціях.

Колонки Портнікова:

https://www.radiosvoboda.org/author/%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B9-%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%B2/kompo

Сторінка в ФБ Віталій Портніков

 

Йдемо далі. Ім’я цього іменинника відоме якщо не всім, то більшості українців. І, як на мене, краще б він був знаменитий лише своєю творчістю. Бо його політичні амбіції виглядають вельми неоднозначно. На мою особисту і, звісно ж, вкрай суб’єктивну думку, його партія, яка буквально вигулькнула нізвідки напередодні парламентських виборів 2019 року, стала проектом по відбиранню голосів у єдиної дієздатної проукраїнської політичної сили. Подальша нерішуча позиція новоствореної партії та надто абстракті заяви її лідера лише затверджують в цій думці. Втім, що б там не було, а творчість цього діяча вже стала невід’ємною складовою сучасної української культури.

 

СВЯТОСЛАВ ВАКАРЧУК (1975) — лідер рок-гурту «Океан Ельзи»,  політик, народний депутат, засновник  партії «Голос».

Здобув всеукраїнське та міжнародне визнання як музикант, вокаліст, лідер рок-гурту «Океан Ельзи», композитор. народний депутат України 6-го скликання (від 2007 до 2008) та 9-го, поточного, скликання. Кандидат фізико-математичних наук (2009).

Народився в Мукачевому у сім’ї відомого львівського науковця-фізика Івана Вакарчука. Дитячі роки провів у Львові.

У 1991–1996 роках навчався на фізичному факультеті Львівського університету імені Івана Франка (спеціалізація — теоретична фізика). Друга вища освіта — економіст-міжнародник. 1996 року вступив до аспірантури кафедри теоретичної фізики того ж університету.

Влітку-восени 1994 року приєднався до арт-рок-гурту «Клан тиші». З 12 жовтня 1994 гурт взяв назву «Океан Ельзи». Святослав Вакарчук став вокалістом, автором більшості текстів і музики та незмінним лідером гурту.

Після закінчення університету Вакарчук міг продовжувати навчання за кордоном, але зосередився на музичній кар’єрі. У квітні 1998 року гурт переїхав до Києва, де записав дебютну платівку «Там, де нас нема».

У вересні 2004 року з гурту пішли басист Юрій Хусточка і клавішник Дмитро Шуров, які створили рок-гурт «Esthetic Education», а також гітарист Павло Гудімов, який створив рок-гурт «Гудімов». Залишився лише ударник Денис Глінін.

Альбом «Ґлорія» (2005) був записаний уже новим складом «Океану Ельзи».

4 листопада 2008 року в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка відбувся концерт-презентація нового музичного проекту Святослава Вакарчука «Вночі». На концерті було представлено 11 композицій, які увійшли до однойменного альбому.

Влітку 2009 року Святослав Вакарчук захистив дисертацію на звання кандидата фізико-математичних наук в Інституті фізики конденсованих систем НАН України. Тема роботи: «Суперсиметрія електрона в магнітному полі». Праця над дисертацією тривала багато років, але через постійну зайнятість завершити її вдалося лише 2009 року. Раніше один з альбомів «Океану Ельзи» було названо «Суперсиметрія», а одна з пісень альбому має назву «Susy», що є абревіатурою від supersymmetry.

Наприкінці 2011 року він презентував новий музичний проект «Брюссель», в якому представив пісні, що не вписуються до концепції гурту «Океан Ельзи». Весною 2016 року гурт «Океан Ельзи» випустив альбом «Без меж» і розпочав світовий тур, який завершився у Львові.

Популярність, здобуту музичною творчістю, Вакарчук успішно використав для того, щоб увійти в політику. Нею він цікавився давно.

На президентських виборах 1999 Вакарчук взяв участь у промотурі на підтримку Леоніда Кучми. Батько Вакарчука (один із засновників Народного Руху України) був тоді довіреною особою Кучми. .

На виборах 2004 року Вакарчук активно підтримував на той момент опозиційного лідера Віктора Ющенка, був активним учасником Помаранчевої революції, виступав на концертах на підтримку Ющенка на Майдані Незалежності.

2007 року він взяв участь у позачергових виборах до Верховної Ради України 15-м номером у списку пропрезидентського блоку «Наша Україна — Народна самооборона». Був членом Комітету ВРУ з питань свободи слова та інформації. Не подав жодного законопроекту, подав 2 поправки, одна з яких була врахована. 11 вересня 2008 року добровільно склав депутатські повноваження.

Другий похід в політику Вакарчук здійснив 2019 року. 16 травня на Старокиївській горі він презентував свою політичну партію «Голос». Очолив список партії на парламентських виборах. Також він назвав п’ять ключових пунктів програми: «Перше — інтереси громадян України понад усе, екзистенційний вибір України — Європа, один закон для всіх, вільна економіка без олігархів, влада підзвітна громадянам України».

«Голос» отримав 5.82 % голосів і, відповідно, 17 депутатів за списками, ще троє депутатів від партії перемогли на одномандатних округах. Лідером фракції «Голос» став відомий журналіст Сергій Рахманін.

Висловлювання Вакарчука щодо ключових питань іноді бувають, м’яко сказати, непродуманими. Наприклад, 23 травня 2014 року він закликав провести референдум щодо федералізації та мовного питання, але через 5 років відмовився від цієї ідеї, адже «виносити питання національної безпеки на референдум в часи, коли противник веде проти нас не лише гарячу війну, а й інформаційну — небезпечно й безвідповідально».

Досить дивно виглядала і презентована нам у 2015 році пісня «Не твоя війна». Хоча Вакарчук розтлумачував, що у пісній йдеться про внутрішню війну кожного, але контекст, в якому з’явилася ця пісня – тобто реальна війна з російськими окупантами на Донбасі – надав цьому твору зовсім іншого значення…

 

Пом’янемо захисників України, для яких війна з агресором не стала «не їхньою». І почнемо з уродженців Донбасу, які боронили від «русского міра» не лише Україну як таку, а й безпосередньо свій рідний край.

 

АНТОН МІЛЬКО (1988-2014) — старший лейтенант ЗСУ, командир танкового взводу 30-ої ОМБр

Народився у місті Первомайськ на Луганщині (зараз – на окупованій території).

У 2009 році закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю «Бойове застосування та управління діями танкових підрозділів».  Служив у Новограді-Волинському, тут одружився. Хотів забрати сюди батьків.

Він був одним із тих, хто першим вирушив на захист Батьківщини. Спочатку стояли біля Криму, далі – рідна Луганщина.

– Він рвався сюди нестримно. Хоч як ми намагалися застерегти – не слухав. Був не з тих, хто відсиджується вдома. Віджартовувався: немає часу чекати, бо ще війна без мене закінчиться… – оповідає батько Ігор Мілько. – Він любив рідний край, і не хотів, щоб його топтали чужинці.

16 серпня Антон загинув у бою поблизу Лутугиного – усього за 50 км від рідного дома. Під час раптового обстрілу осколок влучив у серце.

19 серпня похований в Новограді-Волинському. Залишилися батьки, які після загибелі сина виїхали в Україну, дружина та маленька донька.

 

ОЛЕКСАНДР ГОРОБИНСЬКИЙ (1993-2014) — солдат-кулеметник, учасник війни на Сході України.

14 травня 1993 року народився в селі Індустріальне (Півнево) Кремінського району Луганської області в багатодітній родині.

Восени 2013 року був призваний до Збройних сил України. Служив із задоволенням, бо з дитинства мріяв стати військовим. 27 січня 2014 року уклав контракт на три роки. Із самого початку брав участь в АТО у складі 93-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 29 серпня 2014 р. під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором», який російська армія перетворила на коридор смерті.

 

ВІКТОР КЕСЛЕР (1973-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в Узбецькій РСР. 1985 року родина переїздить на батьківщину матері — до міста Борзна.

Закінчив Конотопське ПТУ № 4, здобув професію столяра. 1991 року призваний на строкову службу, служив у танкових військах. Демобілізувавшись, працював за спеціальністю — столяром. 2006 року оселився в селі Курінь на Чернігівщині. Працював на будівництві в Києві.

Мобілізований у лютому 2015 року, пройшов підготовку в 169-му Навчальному центрі «Десна», по тому вирушив у зону бойових дій. Старшина, командир танку, 30-та ОМБр.

12 червня 2015 опівдні під час артилерійського обстрілу терористами опорного пункту ЗСУ поблизу Луганського загинули двоє танкістів — Віктор Кеслер та Олексій Дуб, поранено навідника Романа Олейнікова.

Без чоловіка лишилася дружина.

 

ЄГОР ЗАМЕТА (1989-2016) — солдат ЗСУ, навідник (34-й окремий мотопіхотний батальйон, 57-ма окрема мотопіхотна бригада).

Родом з міста Кривий Ріг До мобілізації працював зварювальником. Призваний за мобілізацією 10 липня 2015 року.

5 вересня 2015 року був тяжко поранений снайпером на блокпосту поблизу смт Зайцеве під Горлівкою (Донецька область) – куля пошкодила усі органи черевної порожнини. Місяць перебував у Харківському шпиталі, 6 жовтня літаком був доставлений у Київський військовий шпиталь у важкому стані, переніс понад 12 операцій. Рідні шукали можливості лікування за кордоном, але декілька клінік, дізнавшись діагноз відмовили. Погодилася допомогти німецька клініка Шаріте – там за рахунок благодійного фонду Єгор лікувався з 17 листопада. Кілька місяців йшла боротьбі за життя,  але безуспішно – увечері 30 квітня стан почав швидко погіршуватися.

Без Єгора залишилися мати, брат.

 

ВІТАЛІЙ ЛІЩУК (1986-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Зоря на Волині. Виховувався у багатодітній родині, де окрім нього були ще три сестри. Після закінчення школи працював у фермерському господарстві сусіднього села Білин. Строкову армійську службу проходив у Червонограді. Повернувшись, працював на Володимир-Волинському цукровому заводі, потім — у фермерському господарстві, а в останні роки — у приватного підприємця. Проживав із матір’ю.

З початком російської збройної агресії з села Зоря мобілізували одинадцять чоловік, Віталія Ліщука в списках не було, хоча він і відслужив в армії. Разом із своїм товаришем він на початку березня 2014 року пішов до військкомату добровольцем.

Солдат, навідник 3-го механізованого батальйону 51-ї ОМБр, м. Володимир-Волинський. Проходив підготовку на Рівненському полігоні, 3-го травня побував удома, після чого відбув у Донецьку область.

Разом із підрозділом у травні 2014 року ніс службу на блокпосту № 10 поблизу смт Ольгинка Волноваського району. Уранці між 4 та 6 годинами 22 травня 2014 року блокпост був атакований проросійськими сепаратистами «ДНР», які під’їхали на інкасаторських машинах, та почали несподіваний масований обстріл із вогнепальної зброї, у тому числі з кулеметів, мінометів, РПГ, ПЗРК.

В результаті обстрілу здетонував боєкомплект в одній з бойових машин, що призвело до збільшення людських втрат внаслідок вибуху. У цьому бою загинули 16 бійців 51-ї бригади. 14 жовтня в госпіталі від поранень помер 17-й боєць. Віталій був серед чотирьох солдатів, які згоріли в підірваній ворогом бойовій машині піхоти. Його ідентифікували за залишками форми та військовим квитком, який частково вцілів, ховали у закритій труні.

Удома залишилась мати та три сестри.

 

ВОЛОДИМИР ЧЕПЕЛЮК (1992-2014) — сержант ЗСУ.

Народився у селі М’якоти Хмельницької області. Після дев’ятого класу, вступив до Острозького обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Закінчив у 2009 році. 2011 року призваний на строкову військову службу — проходив у 80-ій окремій аеромобільній бригаді (ВЧ А-0284), Львів. Продовжив військову службу за контрактом — на посаді старшини 1-ї роти 1-го батальйону.

В АТО з перших днів.

3 липня 2014 року, рухаючись на БТРі, отримав смертельне поранення під час виконання бойового завдання біля міста Миколаївка Слов’янського району — в результаті вибуху гранати, випущеної з РПГ терористом, котрий перебував на даху будинку.

 

ВАСИЛЬ КУРДОВ (1999-2019) — матрос ЗСУ.

Народився в селі Ганнівка, Миколаївська область. Займався спортом, грав у футбол, брав участь у змаганнях з настільного тенісу.

У квітні 2018-го вступив на військову службу за контрактом: матрос, навідник 1-го відділення 1-го взводу десантно-штурмової роти; 1-й окремий батальйон морської піхоти.

6 серпня 2019 року під час інженерних робіт з обладнання позицій ВОП поблизу села Павлопіль, внаслідок ворожого обстрілу, від мінно-вибухових травм загинули четверо військовиків. Найімовірніше, постріл було зроблено з РПГ-7 із використанням міни калібром 82 мм, яка була прикручена до реактивного двигуна гранати. Тоді полягли Василь Курдов, Владислав Рак, Олександр Шарко та Сергій Шандра.

Без Василя лишились батьки та двоє молодших братів.

 

АНТОН ХОРОЛЬСЬКИЙ (1974-2014) — рядовий міліції, Міністерство внутрішніх справ України.

Народився і Дніпропетровську.

З початком російської агресії полишив родину та роботу і записався добровольцем. Міліціонер, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1».

Загинув 26 серпня 2014 року під час боїв за визволення Іловайська від артилерійського обстрілу терористично-російськими угрупуваннями, проте допоміг вийти підрозділу з-під шквального вогню.

Вдома лишилися мама та син.

 

ОЛЕКСАНДР МАКСЮТА (1986-2015) — солдат ЗСУ.

Родом з Кіровоградщини. Закінчив Сухоташлицьку ЗОШ, у 2004—2006 роках проходив військову службу в ЗСУ.

15 лютого 2015-го призваний за мобілізацією, солдат 25-ї Дніпропетровської окремої аеромобільної бригади, номер обслуги.

31 травня 2015-го загинув під Артемівськом.

Похований у селі Залізничне, де без сина лишилися батьки.

 

СЕРГІЙ ЯБЛУНОВСЬКИЙ (1979-2016) — сержант ЗСУ.

Народився в селі Мар’янське, Дніпропетровська область. Одружився, сімейне життя не склалося, розлучився. Залишилася донька 2001 р.н.

В АТО — сержант, розвідник 92-ї ОМБр, головний сержант.

23 травня 2016 року близько опівночі, під час обстрілу російськими терористами з автоматичного гранатомета опорного пункту бригади поблизу міста Щастя, зазнав вогнепально-осколкових поранень нижніх кінцівок та тулуба, опіки верхньої частини грудної клітки й правої руки. Сергію була надана медична допомога у лікарні, але вранці він помер.

Без Сергія лишились батьки та донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада