Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
13.08.2020

14 серпня.

На відміну від учорашнього дня, сьогодні народилося чимало непересічних особистостей, яких ми і згадаємо в цьому огляді:

  • адмірал, міністр морських справ УНР, один з організаторів українського флоту;
  • один з перших організаторів спортивного життя на Галичині, автор назви організації «Пласт»;
  • художник-«бойчукіст», син митрополита УАПЦ Василя Липківського. Бітько і син – обоє були розстріляні совєтами;
  • художник, представник авангарду, засновник підпільної художньої школи;
  • сучасний композитор класичного напрямку;
  • оператор-постановник, який співпрацював з видатними режисерами – Балаяном, Михайлом Іллєнком, Єжи Гофманом, Маслобойщиковим. Знав два документальні фільми про Майдани – Помаранчеву революції та Революції Гідності;
  • композитор, до 2014 року очолював Донецьку державну музичну академію ім. С. С. Прокоф’єва, з початком російської окупації Донбасу виїхав до Києва;
  • письменник, твори якого заборонялися в Україні до продажу Нацкомісією з моралі, і якому було присуджено Малу Шевченківську премію. Його звинувачувано в аморальності, і названо моралістом;
  • поет, письменник і перекладач, знаний колумніст кількох видань;
  • естрадна співачка.

А також згадаємо і вшануємо пам’ять захисників Україні, що полягли у боротьбі з російськими окупантами на Донбасі. Серед загиблих вояків – два уродженця Луганщини.


АНДРІЙ ПОКРОВСЬКИЙ (1862-1944) — військово-морський діяч УНР, адмірал, головний командир портів Чорного і Азовського морів, Міністр морських справ УНР.

Народився в Петербурзі,  офіцерській родині, яка вела свій родовід від представників козацької старшини.

Навчався у Морському корпусі. Потім — Військово-Морській академії. Здібний офіцер стало просувався по службі на флоті Російської імперії. 1911 року Покровський – в.о. начальника штабу командувача Морськими силами Чорного моря.

З 1912 року йому присвоюють військове звання контр-адмірала і призначають на посаду начальника штаба флоту. Покровському вдалося активізувати кораблебудівні роботи і до листопада 1913 року спустити на воду в Миколаєві лінійний корабель, два ескадрені міноносці та три підводних човни. 4 серпня він особисто очолив комісію з прийому від заводу «Наваль» у місті Миколаєві першого у світі підводного човна-мінного загороджувача «Краб».

Першу світову війну зустрів на посаді командувача бригадою крейсерів. За успішне проведення морських операцій та переможні морські битви Покровський нагороджений багатьма орденами.

1916 року його вдруге призначають начальником штабу командувача Морських сил Чорного моря. Покровський спланував і провів блискучу десантну операцію флоту з захоплення турецьких фортець і військово-морських баз у Різе і Трапезунді. За це підвищений до віце-адмірала.

Однак незабаром імператор Микола II призначив командувачем Чорноморським флотом молодого віце-адмірал Колчака, і того ж дня Покровський подав у відставку з посади начальника штабу – він був незгоден з діями недосвідченого керівника.

Після Лютневої революції 1917 року на Чорноморському флоті активізується український національно-визвольний рух. Проте, нерішуча військова політика Центральної Ради, яка спиралася на соціалістичні гасла ліквідації регулярного війська, завдала флоту важкого удару. На кораблях посилюється більшовицька агітація. В умовах зростаючого безвладдя Покровський, який на той час був начальником 2-ї бригади лінійних кораблів, підтримував Чорноморський військовий український комітет. Бригада лінійних кораблів Покровського єдина впродовж всіх трагічних подій на Чорноморському флоті зуміла зберегти бойову готовність.

Віце-адмірал Покровський став одним з тих адміралів, які активно підтримали процес українського державотворення. На кораблях його бригади активно діяли українські ради. А на щоглах лінійних кораблів восени 1917 року вже розвівалися українські жовто-блакитні прапори.

В листопаді-грудні 1917 року Покровський працював над організацією національного українського флоту і активно заперечував намагання Центральної Ради провести в життя ідею добровільної служби на флоті. Він справедливо вважав, що долю молодої держави мають вирішувати не політичні гасла, а сила зброї.

Тим часом, 29 квітня у Севастополі, за наказом контр-адмірала Михайла Сабліна на кораблях Чорноморського флоту було піднято українські державні прапори. Здавалося, що питання флоту вирішене остаточно. Але провокаційна інформація, що до Севастополя наближаються одні лише німці, дозволила більшовикам вивести частину флоту до Новоросійська, де більшість кораблів за наказом В. Леніна була безславно затоплена.

1 травня німці, як союзники, увійшли до Севастополя. Відповідно до Берестейського мирного договору було обумовлено, що до завершення війни кораблі флоту піднімуть українські прапори. Але вихід кораблів до Новоросійська німці оцінили, як грубе порушенням умов Берестейського договору і 4 травня виставили в портах свої караули і почали спускати українські прапори, оголосивши кораблі тимчасово полоненими.

Однак, з приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського флотським справам стало приділятися значно більше уваги. Гетьман довірив справу будівництва флоту фахівцям. Було створено спеціальну комісію по реформуванню Морського відомства на чолі з віце-адміралом Покровським. Невдовзі комісія представила план будівництва і реформування військового флоту України. Затверджений гетьманом, він став основою будівництва національного флоту Української Держави.

Указом гетьмана Андрію Покровському було присвоєно військове звання адмірал. Йому досить швидко вдалося організувати в Одесі діючий штаб флоту, відновити бойову готовність кораблів, що дислокувалися в західній частині Чорного моря, та поповнити флотські установи професійними моряками.

Покровський сформував бригаду морських тральщиків в Одесі і призначив її командиром контр-адмірала Олександра Гадда. Бригада складалася з трьох дивізіонів. Контр-адмірал Гадд наказ Покровського виконав успішно — одеський порт і фарватер від мін були очищені повністю. Військовий флот надійно забезпечував морські перевезення, до кінця 1918 року жодне торгове судно не підірвалося на мінах.

11 листопада німці остаточно передали кораблі Чорноморського флоту під управління українського командування. Того ж дня, наказом гетьмана Скоропадського адмірал Андрій Покровський призначається Міністром морських справ Української держави.

Тим часом, у Чорне море увійшли кораблі Антанти. Гетьман вступив у переговори з Францією. Проте антигетьманське повстання, організоване Винниченком і Петлюрою, плани співпраці України з Францією звело нанівець. Наприкінці листопада війська Антанти окупували південь України.

26 листопада 1918 року Покровського на посаді міністра Морських справ, замінив Михайло Білинський. 14 грудня війська Директорії взяли Київ і гетьман Скоропадський разом зі своїм урядом подав у відставку.

Після відставки, розраховуючи на можливість спільної з генералом Денікіним боротьби з більшовиками, адмірал розпочав консультації з новопризначеним командувачем білогвардійським Чорноморським флотом адміралом Василем Каніним. Слідуючи в руслі пізньої політики гетьмана, він сподівався, що білий рух Росії допоможе Україні в її боротьбі.

У зв’язку із наступом Червоної армії на Крим, Покровський у листопаді 1920 року разом з військами Врангеля емігрував із Севастополя у Стамбул.

21 листопада рештки Чорноморського флоту були реорганізовані в Російську ескадру. Перебуваючи у Стамбулі, Покровський остаточно переконався у тому, що незалежна Україна в однаковій мірі неприйнятна як червоній, так і білій Росії. Впевнившись, що політика всієї білої еміграції переслідує виключно цілі російської імперії, адмірал Покровський свої відношення з нею розірвав.

На еміграції мешкав у Болгарії, пізніше переїхав до Бельгії, де до 1930 року працював робітником-машиністом у Льєжі. У 1938 році переїхав до Єгипту. Останні роки життя прожив у Каїрі.

 

ІВАН БОБЕРСЬКИЙ (1873-1947) — організатор, фундатор, теоретик і практик фізичної культури в Україні. Автор назви «Пласту».

Народився на Галичині в родині греко-католицького священника.

Сприяв становленню «Пласту», автор назви цієї організації.

Сприяв становленню «Пласту», автор назви цієї організації.  Слово «пласт» було використано як аналог англійського слова «скаутинг» (англ. scouting — розвідка). Слово походить від назви козаків-пластунів, які виконували функції розвідників у козацькому війську.

У 1891—1895 роках навчався на філософському факультеті Львівського університету. Подальше навчання продовжив в університеті міста Ґраца. У Відні пройшов однорічний курс і склав іспит з фаху «вчителя руханки» у середніх школах. У 1898—1899 роках подорожував країнами Західної Європи, де познайомився з роботою осередків фізкультури та вивчив нові форми й методи фізичного виховання, що потім з усім завзяттям впроваджував на бітьківщині.

З 1900 року працював у Першій академічній гімназії у Львові на посаді професора німецької мови й класичної філології, а від 1903 року викладав там фізкультуру. Водночас викладав німецьку мову та руханку в гімназії сестер Василіянок. На західноукраїнських землях було тоді мало зацікавлення фізкультурою, панувала байдужість до неї як до навчального предмету, і Буковський намагався змінити це становище.

У черевні 1901 року разом з Альфредом та Леонардом Будзиновськими створив Учительський гурток для підготовки вчителів руханки, учасниками якого стала академічна та гімназійна молодь.

У колах української спортивної громадськості одразу помічено високий фаховий рівень нового професора  Боберського: 17 листопада 1901 року на загальних зборах товариства «Сокіл» його обрано другим заступником голови.

Іван Боберський був автором перших українських науково-методичних праць з теорії фізичного виховання і спорту. Крім того, він видавав та редагував перші українські спортивні часописи: «Сокільські Вісти», «Вісти з Запорожа» та «Січові вісти». З виступами про значення фізичної культури для українського народу, особливо для молоді і жіноцтва, об’їздив усю Галичину.

Боберський здійснив перші організаційні кроки в розвитку українського футболу.

Іще навчаючись у Львівському університеті, Боберський брав участь у перших заходах гімнастичного товариства «Сокіл». 1908 року його обрано головою Старшини гімнастичного товариства «Сокіл» та центрального осередку «Сокіл-Батько» у Львові. У навчальній групі при «Соколі» підготував перших українських учителів і вчительок фізичного виховання. Боберський першим приділив увагу залученню до спортивно-гімнастичних товариств жінок.

За час очолення Боберським сокільського руху (у 1908—1918 роках) з його ініціативи створюються нові спортивні структури, поширюються товариства, клуби не лише у Львові, а й у провінції. Набувають розвитку легка атлетика, футбол, бокс, гаківка (хокей), лещетарство (лижний спорт), мандрівництво та санний спорт. Професор допомагає організувати спортивні гуртки не тільки у селах (руханково-пожежні гуртки), а й у містах. Загалом завдяки активній праці Боберського в Західній Україні до Першої світової війни було засновано 974 сокільські й 794 січові гнізда. Майже кожне третє село Галичини мало свої руханкові товариства.

Підсумком наполегливих організаційних зусиль Івана Боберського став ювілейний Шевченківський здвиг 28 червня 1914 року у Львові. У цій маніфестації українців у Львові взяло участь 12 тисяч руховиків, зокрема й гості з-над Дніпра, безліч глядачів.

Духовними дітьми Івана Боберського є Українські січові стрільці, (УСС) — перші паростки новітніх українських збройних сил. Після початку Першої світової війни тисячі «соколів», «січовиків», «пластунів» вступили до лав УСС. Сам Боберський входив до складу Бойової управи стрілецтва.

З 1915 року Боберський — член Головної Української Ради, згодом — Загальної Української Ради, у 1918—1919 — референт пропаганди у Державному секретаріаті військових справ ЗУНР .

У листопаді 1920 року за дорученням Державного секретаріату ЗУНР-ЗОУНР  Боберський виїхав повноважним представником до США та Канади для організації допомоги стрілецькому війську.

У 1923—1932 роках очолював представництво ЗУНР у США i Канаді. Зібрав 50 тисяч канадських доларів для Українського Червоного Хреста. Викладав історію та географію України, редагував українські часописи в Канаді, збирав матеріали для Музею українських переселенців.

1932 року перебрався з Канади до тодішньої Югославії, де мешкав у містечку Тржичі (нині — Словенія; звідти була родом його дружина Йосифина) аж до самої смерті. Там він відновив тісні зв’язки з рідною Галичиною, але й не поривав з канадськими українцями.

1936 року відвідав зимові та літні Олімпійські ігри в Німеччині. Надіслав звідти низку репортажів до часописів «Сокільські Вісти» та «Діло».

Більше про Івана Боберського можна дізнатися тут: https://www.032.ua/news/2422965/ivan-boberskij-15-faktiv-pro-batka-ukrainskogo-tilovihovanna

 

ІВАН ЛИПКІВСЬКИЙ (1892-1937)—  художник, представник школи «бойчукістів».

Його батько — священик, отець Василь Липківський (1864-1937) – борець за автокефалію, митрополит Ктївської і всієї України Української Автокефальної Православної Церкви, що була відроджена 1921 року. Тому його син Іван отримував освіту  в Київській церковно-вчительській школі.

Однак по духовній стезі не пішов, перемогло захоплення малярством, і 1921 року він розпочав навчання в майстерні монументального мистецтва УАМ  1927 року закінчив Київський художній інститут, став членом АРМУ. Працював в стилі «бойчукізму».

З початком репресій серед української інтелігенції завідуючого навчально-художніми підручними матеріалами художнього інституту Івана Липківського звільнено з роботи. Арештований органами НКВС 3 листопада 1936 року за звинуваченням «участь у націонал-фашистській організації».

13 липня 1937 року розстріляний в Києві. У жовтні цього ж року совєти заарештували і у листопаді розстріляли його батька – на той час очолювана ним УАПЦ була вже розгромлена.

 

КАРЛО ЗВІРИНСЬКИЙ (1923-1997) — живописець, графік, іконописець. Один з провідних діячів андегрануду.

Народжився в м. Лаврів – нині Львівської області, а тоді – Львівське воєводство Польської республіки.

1936 — закінчив початкову школу при Василіянському монастирі, згодом навчався у Львівській мистецько-промисловій школі (Staatliche Kunstgewerbesczhule) на графічному відділі, по тому – у Вільній Українській Мистецькій Академії на відділі малярства.

1945–1946 — навчання у Львівському художньому училищі на малярському відділенні у Романа Сельського (про нього в огляді за 21 травня), з яким згодом заприятелював. А потім у Львівському інституті декоративного та прикладного мистецтва (тепер ЛНАМ) на відділенні монументального живопису – знову у Сельского.  Втім, звідти митця відраховують на рік за неповагу до соцреалізму та «прояви буржуазного націоналізму та поширення формалістичних тенденцій у мистецтві».

Закінчив виш він вже 1953, керівником  диплому був видатний художник Йосип Бокшай. Відтоді – на викладацькій роботі в училищі, а згодом і виші, де сам навчався. 1982 року – за рік до пенсії Звіринського не допустили до конкурсу викладачів і звільнили з роботи з політичних мотивів.

За часів Незалежності обіймав посаду професора кафедри монументального живопису Львівського інституту декоративного та прикладного мистецтва, викладав у Школи іконопису ім. Святого Луки при монастирі отців Студитів храму Святого Архистратига Михаїла у Львові (керівник о. Севастьян Дмитрух).

Водночас провадив неофіційну педагогічну роботу: 1959 року Звіринський створив підпільну школу для молоді, з метою формування молодого покоління, яку з часом назвали «Підпільною школою К. Звіринського» (проіснувала майже 10 років). Звіринський особливу увагу приділяв вивченню досягнень світової культури та розвитку національної свідомості. В Школі, крім живопису, композиції, вивчали історію України, світові мистецтво, літературу, музику, релігію.

Подивитися картини Звіринського: https://art.lviv-online.com/karlo-zvirynskyj/

Прекрасна стаття про творчість Звіринського: https://zbruc.eu/node/88007

Роздуми художника про мистецтво: https://artes-almanac.com/k-zvirynskyi-pro-tvorchist-i-mystectvo/

 

МИКОЛА ЛАСТОВЕЦЬКИЙ (1947) — композитор.

Народився в м. Дунаївці Хмельницької області. Він успішно закінчує теоретичний відділ Хмельницького музичного училища і вступає до Львівської консерваторії, в клас композиції.

У своїй творчості Микола Ластовецький поєднав найкращі традиції і надбання минулих поколінь із новими сучасними композиторськими течіями. У творчому доробку є симфонічні полотна, вокальна та інструментальна музика, камерна, музика до багатьох театральних вистав: симфонічна поема «Галичина», увертюри «Бойківська», «Елегії пам’яті В. Барвінського», симфонієти «Пам’яті Героїв Крут», вокально-симфонічної сюїти «Верховинці» тощо.

Надзвичайно багато у творчості Ластовецького є вокально-хорових творів, що є прикрасою численних концертів і всеукраїнських та міжнародних фестивалів в Україні і світі.

Важливе місце в творчості композитора займає також фортепіанна музика. Він створив Сонати, прелюдії, Варіації, понад 300 мініатюр. Його п’ять зошитів «Фортепіанні п’єси для дітей та юнацтва» є яскравим прикладом програмних творів, що вирізняються програмною цілісністю та художньо-естетичною різноплановістю.

Послухати: https://www.youtube.com/watch?v=z2Bx9223FZg

 

БОГДАН ВЕРЖБИЦЬКИЙ (1947) —кінооператор, сценарист та педагог

Народився у Львові. У 1978 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва, почав працювати як оператор-постановник Київської кіностудії імені О.Довженка.

З 1992 — викладач Інституту екранних мистецтв (Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого). Завідувач кафедри кінотелеоператорства з 2004 року, доцент.

К оператор-постановник співпрацював з видатними режисерами:

1982 — «Побачення» (реж.: О. Ітигілов)

1983 — «Миргород та його мешканці» (реж.: Михайло Іллєнко)

1985 — «Кожен мисливець бажає знати…» (реж.: Михайло Іллєнко)

1987 — «Філер» (реж.: Роман Балаян)

1994 — «Очікуючи вантаж на рейді Фучжоу біля пагоди» (реж.: Михайло Іллєнко)

1998 — «Два місяці, три сонця» (реж.: Роман Балаян)

2002 — «Шум вітру» (у співавт. з Е. Тімліним; реж.: Сергій Маслобойщиков[10])

2004 — «Ніч світла» (реж. Роман Балаян)

2005 — «Люди Майдану/People from Maydan. NEVSEREMOS!» (документальний, у співавт. з М. Гончаренком та Віктор Кабаченком; реж.: Сергій Маслобойщиков)

2008 — «Райські птахи» (реж.: Роман Балаян)

2008 — «Україна. Становлення нації» (4 с. док. фільм; у співавт., реж.: Єжи Гофман)

2009 — «Чорта з два» (реж.: Сергій Маслобойщиков)

2015 — «Український Аргумент» (реж.: Сергій Маслобойщиков[14])

 

ОЛЕКСІЙ СКРИПНИК (1955) – композитор.

Народився у с. Кірове (зараз – Зарічне) на Донеччині.

До 2014 року очолював Донецьку державну музичну академію ім. С. С. Прокоф’єва, з початком російської окупації Донбасу виїхав до Києва. В даний час – головний учений секретар Національної академії мистецтв України.

Голова журі в групі номінацій «Композиція» Всеукраїнської відкритої музичної олімпіади “Голос Країни”.

В доробку Скрипника – твори для симфонічного оркестру: Симфонія (1988), поема «Слово о полку Ігоревім» (1986­–1987), Сюїта (1993). Для камерного оркестру: Скерцо (1994); Струнний квартет (1987), скерцо «Сарказми»; Диптих (Piano-Forte, Pizzicato). Також в доробку твори для фортепіано та мішаного хору, хорові обробки народних пісень, музика до дитячих вистав.

 

ОЛЕСЬ УЛЬЯНЕНКО (1962-2010) — письменник.

Справжнє ім’я _ Олександр Ульянов. Народився у м. Хорол на Полтащині, закінчив Миколаївське медичне училище. У молодості працював у Якутії, служив десантником у Радянській армії в Східній Німеччині та Афганістані. Вів напівволоцюжний спосіб життя у Центральній Росії, жив серед панків у Ленінграді.

З початку 90-х – в Україні.

У 1997 за роман «Сталінка» Ульяненко отримав Малу Шевченківську премію (існувала з 1997 по 1999 рік). В цьому творі автор малює життя в божевільні, де люди перетворюються на рослини. Але не всі. Головний герой Йона намагається втекти на волю, але що таке воля в «країні вічних дурнів і катів»? Хаос, обман, розпуста… І тільки віра в Бога допомагає людині вистояти в цьому божевільному світі. «Сталінка» представляє людей, котрі ведуть «рослинний спосіб життя», їхні цінності знівельовані, а самі вони постають позбавленими контактів із зовнішнім світом і приреченими на вмирання «людськими рештками». Побут у стінах сталінки — гнітючий і жорстокий, тваринний, це — вмістилище збоченого і невиліковного суспільства.

В творі представлено долі відмерлих «людських рештків». Герої, кинуті на суспільне дно, живуть і гинуть лише фізично, про духовність їм взагалі нічого не відомо, вона для них фактично не існує, і, власне, цим вони й викликають до себе велике співчуття, а смерть їхня бачиться чи не єдиним порятунком і визволенням.

Герой роману Йона втікає з божевільні, уособлюючи те людське, що змушує його втекти, вирватись за рамки суспільного розкладу. Йона — це таке собі ясне сонце, яке повільно, але все ж таки сходить у царстві поганства. Проте, вирвавшись на свободу, Йона не може по-справжньому вивільнитись, він приречений нести нелегкий хрест вивільнення і страждань.

Ульяненка порівнювали з Селіном та Достоєвським, називали «совістю української літератури». Письменник Андрій Курков так охарактеризував твори Ульяненка та «Сталінку» зокрема: «Популярними бестселерами вони ніколи не будуть, адже це романи без хеппі-енду, без позитивного героя. Це романи, які не дають надію, а відбирають її. Масовий читач боїться таких романів, адже вони не даватимуть йому спати — він буде розплачуватися за їх прочитання двома-трьома безсонними ночами або двома пляшками випитої горілки.»

Недарма критики Олеся Ульяненка та роману «Сталінка» називали його творчість «чорнухою». Причинами такого таврування є зображення еротики, жорстокості, епатажних прийомів. Письменник з таким визначенням власних книжок не погоджувався  «Я пишу про життя так, як бачу його насправді. Намагаюсь показати темні сторони суспільства, щоб довести людям, що так жити не слід».

«Знак Саваофа» – цей скандальний роман вийшов 2006 року. У ньому описувалися кримінальні схильності та збочення служителів Московського патріархатуа сам патріархат називався п’ятою колоною в Україні, яка ніколи не підтримувала української незалежності. За цей роман Московський патріархат оголосив письменнику анафему.

Уляненко був доволі плідним автором і за роки творчості написав понад 20 романів та безліч повістей. Його твори перекладалися німецькою, вірменською, угорською, англійською та іншими мовами.

На окрему увагу заслуговують його романи про жінок-злочинниць.

У «Серафимі» йдеться про жінку, яка геніально травила чоловіків самостійно розробленими хімкомпозиціями. Незважаючи на те, що сам Ульяненко постійно скаржиться на свій нюх, пахощів у його тексті вистачить на двох Паустовських. Він намагався змалювати свою героїню чимось на кшталт жінки-гренуя. Його героїня – особа красива і збочена, і саме збочення є підґрунтям її краси. Автор дуже педантично показує, як відбулось перетворення звичайної провінційної дитини на столичне гламурне чудовисько, і що з цього вийшло – звісно, нічого доброго.

«Софія» (2008) — останній із циклу романів про злочинниць. Письменницький світ Ульяненка обертається навколо гарних та розбещених жінок з активною життєвою позицією, жінок-діячів. Ці жінки прагнуть досягти успіху за будь-яку ціну, але в їхні розрахунки зовсім не входить Бог, жорна якого мелють помалу, зате певно… Героїня роману Софія — ще фактично дитина. Вона вбиває, аби самоствердитися… В основу сюжету покладено реальні події. Повна публікація роману відбувається вперше.

На думку критика Костянтина Родика, «наскрізною темою усієї творчості Олеся Ульяненка є вивчення людських ілюзій: зародження, способи реалізації і наслідки здійснення бажань; роль підсвідомості в цьому і конфліктологія ілюзій-бажань … Незважаючи на похмурість своїх текстів, Олесь Ульяненко — письменник-мораліст, в чиїх творах зло завжди самознищується».

Доктор Марк Роберт Стех: «Для мене вже перша зустріч з письмом Олеся Ульяненка, а це було читання „Сталінки“, яку вважаю одним з найкращих його творів, — викликала почуття контакту з автентичним і неповторним літературним талантом. Правда, талантом, чиє призначення бентежити й непокоїти, викликати неспокій і біль, радше ніж приносити насолоду. В його письмі дуже багато жорстокості, але це не брутальність заради брутальності, та й не спроба епатувати невимогливого читача. Радше навпаки. Як на мене, у своїй суті, Ульяненко — письменник-мораліст мало не середньовічного, точніше барокового складу душі. У цьому контексті завжди влучним мені здавався вибір видавництва „Кальварія“ — доповнити текст „Сталінки“ фрагментами картин Ієроніма Босха, Петера Бройгеля Старшого. Адже в прозі Ульяненка знайдемо аналогічне, нібито гротескно викривлене зображення людини й суспільства. Як обридливі лиця людей на картинах фламандських майстрів, які замість того, щоб „реалістично“ відображати зовнішній вигляд, заглядають у глибину грішних душ, так і ніби перебільшено жорстокі, дегенеровані персонажі Ульяненкових творів мають служити для читача пересторогою перед наслідками душевного звиродніння. Автор бачить і описує людину й суспільство України із метафізичної, апокаліптичної перспективи, виявляючи те рідко видиме, що ховається за фасадом доброзвичайності. Як Босх і Бройгель, Ульяненко бачить і описує своїх персонажів не лише немічними в реальному житті, а й проклятими у вічності. В цьому сенсі ще влучніше, на мою думку, аніж картини фламандців, „Сталінку“ доповнили б сцени Страшного Суду із українських барокових ікон. Адже, окрім іншого, Ульяненко органічно український прозаїк».

Звісно, не усі здатні до подібного сприйняття і глибини аналізу. У 2009 експерт Нацкомморалі Варвара Ковальська, яка не є філологом за освітою, визнала роман «Жінка його мрії» порнографічним: книгу вилучили з обігу. Рішення викликало незадоволення громадськості і, насамперед, наявні граматичні помилки у тексті висновку та абсурдні звинувачення у надмірній майстерності зображення еротичних сцен. Покликана комісія з відомих літературознавців не знайшла в романі ознак порнографії.

Голова НСПУ і Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради України Яворівський тоді закликав Нацкоммораль «не виставляти [себе] на посміховисько, а знайти цивілізований вихід із ситуації, що склалася», бо таке рішення “завдає шкоди свободі творчості в Україні, яке вимагає хуторянського «пуританства» «совдепівських» часів”. Керівництво ж Нацкомморалі стало вважати висновок Ковальскої не рішенням комісії, бо заявило про свою непричетність. Тим не менше, щоб повернути книгу на полиці, письменник оскаржував у суді висновок.

Помер письменник власній квартирі на 49-му році життя. Офіційна причина смерті — хронічна серцева недостатність.

За життя був нагороджений преміями журналів «Сучасність», «Благовіст» та «Кур’єр Кривбасу».

Почитати про Ульяненка: http://www.golos.com.ua/article/124667

 

АНДРІЙ БОНДАР (1974) — поет, публіцист, перекладач.

Народився у м. Кам’янець-Подільський. Закінчив Могилянку.

Співпрацював з провідними виданнями, був редактором літературної сторінки «Книжкова лавка» в газетах «Дзеркало тижня» (2001—2007), «Газета по-українськи», колумністом «Газети по-українськи» (2006). Брав активну участь у подіях Революції Гідності.

Як поет дебютував 24 листопада 1993 року добіркою віршів у газеті «Подолянин». Перша велика поетична публікація — 1997 року в журналі «Сучасність».

Видав ще кілька збірок: «Весіння єресь» (Київ: Смолоскип, 1998), «Істина і мед» (Одеса: Астропринт, 2001), «MASKUL’T» (Київ: Критика, 2003) (співавтори: Сергій Жадан та Юрій Андрухович), «Примітивні форми власності» (Львів: Піраміда, 2004). Вірші Бондаря перекладено багатьма європейськими мовами.

Видав прозові книжки: «Книга оповідань «13 різдвяних історій», збірка малої прози «І тим, що в гробах» та збірка есеїстики «Церебро».

Андрій Бондар – плідно працює як перекладач, серед його перекладів твори  Вітольда Ґомбровича, Катажини Ґрохолі, Войцеха Тохмана. А також дослідження Пітера Померанцева «Нічого правдивого й усе можливе» (2015).

Сторінка у ФБ Andrij Bondar

 

НАТАЛКА КАРПА (1981) — співачка.

Народилася в м. Добромиль на Львівщині. Походить з музичної родини. Її бабця займалася співом, батько — професійний музикант. Коли Наталі було п’ять років, батьки придбали їй піаніно.

Починає співати у народному хорі «Писанка», а через певний час стала солісткою зразкового ВІА «Галицька перлина».

Закінчила школу з золотою медаллю. Має дві вищі освіти. Закінчила Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького (з червоним дипломом, відпрацювала півроку за фахом), Національний університет «Львівська Політехніка» (англійська філологія). Навчаючись у виші, Наталка стає вокалісткою медичного джазового колективу «Медікус».

Наталка Карпа займається, серед іншого, благочинністю і не раз влаштовувала тур для дітей-сиріт інтернатами України.

Пісні Наталки Карпи ротуються також на польських радіостанціях. Найпопулярніша пісня — «Калина» (калина — не верба). У 2013 році розпочала світовий ЕТНО-ТУР з новою концертною програмою «З України з любов’ю» країнами з найбільшою українською діаспорою.

Послухати:

https://www.youtube.com/watch?v=MlDTsWPPWro (в цьому кліпі використано мотиви з особистого життя співачки – історія її кохання з ветераном АТО)

 

Пом’янемо  захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією. Серед них цього разу – два уродженця Луганщини.

 

ОЛЕКСАНДР ПОДРЕЗЕНКО (1973-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Сєвєродонецьк на Луганщині. Проживав у Луганську. Одружився, у по на Лдружжя народилася дочка.

З травня 2014-го — один з перших добровольців, командир відділення, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар». В травні-червні здійснював з підрозділом партизанські бої в Луганську, визволяв місто Щастя. У червні померла від раку його дружина.

12 липня 2014 розвідгрупа під керівництвом Олександра Подрезенка поблизу села Жовте (Слов’яносербський район), під Луганськом, спустилась з висоти вниз, щоб пошукати місце для встановлення «секрету». Група була на чорній Ниві, в машині було п’ять осіб. Внизу, у полі, вони спробували розвернутись і підірвались на фугасі, який було закладено в тому місці. За силою вибуху то радше була протитанкова міна, хоча були і версії про керований фугас. Четверо вояків, включно з Олександром, загинули відразу, ще один за декілька годин помер у шпиталі.

Без Олександра лишилися дочка, мама, сестра, бабуся.

 

ІВАН СПЕРЕЛУП (1996-2018) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Слов’яносербськ (Луганська область). Його батько — шахтар з Луганщини, мама — з Галичини; 2010-го родина переїхала до Ходорова на Львівщині.  Закінчив 2016 року Новороздільський політехнічний коледж — за фахом еколога, працював на приватній фірмі у Жидачеві.

13 жовтня 2016-го призваний на військову службу, 16 листопада підписав контракт, спочатку був кулеметником, згодом пройшов підготовку на механіка-водія. Старший солдат, старший механік-водій БМП 1-го механізованого відділення 3-го механізованого взводу 9-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону 24-ї бригади. Воював біля Золотого і Попасної, з січня 2018 року — біля Новгородського.

6 травня 2018-го загинув під час патрулювання району оборони поблизу села Новоселівка (Ясинуватський район) внаслідок підриву БМП-2 на керованому фугасі, під час вогневого зіткнення з ДРГ противника.

Без Івана лишились батьки й три сестри.

 

АНДРІЙ ЛИТВИНЕНКО (1976-2014)— десантник, солдат ЗСУ.

Народився в м. Дніпро. У 1997—1999 роках служив в Армії оборони Ізраїлю. Мешкав із сім’єю в Новомосковську.

Боронити Україну пішов добровольцем – 26 березня 2014 року. Зарахований на посаду кочегара відділення медичного постачання медроти 25-ї окремої Дніпропетровської повітрянодесантної бригади ВДВ, смт Гвардійське.

Брав участь в АТО. У медроті виконував обов’язки санінструктора, надавав медичну допомогу, виїжджав із бійцями на завдання. У частині його називали Козак за характерний оселедець.

19 червня о 4:00 почалась військова операція, метою якої було висування в глибину території, знищення укріплень бойовиків в районі смт Ямпіль та звільнення населених пунктів. З Красного Лиману вирушили підрозділи десантників, яким було поставлене завдання взяти штурмом укріплений блокпост «Марс» російсько-терористичних угруповань, провести «зачистку» в передмісті Ямполя, захопити та утримувати ключові точки, зокрема міст через Сіверський Донець.

На світанку сили зведеного штурмового загону десантників вийшли виконувати завдання за підтримки артилерії. Медики медроти виїхали з Красного Лиману ближче до місця бою, а Андрій Литвиненко поїхав у якості санінструктора безпосередньо із бронеколоною десантників.

Перший штурм був невдалим, — десантники потрапили у засідку. Терористи пропустили дві машини колони і підірвали на керованому фугасі третю — машину управління «Реостат». В результаті вибуху командир батареї Роман Прищепа дістав поранення у шию, механіку-водію Антону Воленку відірвало руку, старший сержант Максим Коваль дістав осколкові поранення, інші — контузії. Молодший сержант Сергій Калитюк, зробив Ковалю укол і покликав санінструктора.

Коли Андрій Литвиненко підійшов і почав надавати допомогу пораненому, почався черговий обстріл. Андрій загинув від кулі снайпера у серце, — куля влучила зі спини між пластинами бронежилету. Загинув і Максим Коваль, а Колитюк дістав кілька кульових поранень.

У підбитому з гранатомету КамАЗі зенітників загинув начштабу дивізіону Андрій Клочко і ще один десантник.

Було втрачено дві БМД-1. Після півторагодинного бою довелось відступити. На допомогу вилетіла пара Су-25. Перегрупувавшись, поповнивши боєкомплект, десантники знову пішли на штурм. Спільними зусиллями, блокпост був взятий. У бою загинули шість бійців 25-ї бригади: капітан Андрій Клочко, старший прапорщик Юрій Голополосов, прапорщик Микола Люшенко, старший сержант Максим Коваль, молодший сержант Віталій Мосьпан і солдат медроти Андрій Литвиненко, а також двоє десантників 95-ї бригади капітан Олексій Крементар і старший солдат Олексій Шевченко.

Звільнення населених пунктів Лиманського району (на той час — Краснолиманський район) і взяття під контроль мосту дозволило перекрити останній шлях постачання зброї та боєприпасів до угруповання російського терориста Гіркіна («Стрєлка») у Слов’янськ.

Залишилися батьки, дружина та дві доньки.

 

ВОЛОДИМИР ІЩУК (1984-2014) — рядовий патрульної служби міліції особливого призначення «Світязь» .

Народився у с Бубнів, Волинська область.  Його прадід Данилюк Матвій був учасником Бою під Крутами.

Міліціонер, проживав з родиною у селі Підгайці, в 2002—2004 роках служив у Збройних силах України.

У серпні 2014 зголосився добровольцем боронити Україну. Загинув 26 серпня в часі артилерійського обстрілу бойовиками міста Іловайськ. В Іловайську добровольці знаходилися тиждень в оточенні та під постійними обстрілами утримували позиції. Зазнав важких поранень, вчасно евакуювати не було змоги, помер від поранень.

Вдома залишилися дружина, маленькі син та донька.

 

СЕРГІЙ ОГОРОДНИК (1985-2018) — солдат ЗСУ.

Народився в м. Малин на Житомирщині

З січня 2014 по квітень 2015 року проходив військову службу у складі 30-ї ОМБр. З початком російської збройної агресії проти України у 2014 році виконував бойові завдання в АТО. За бойові заслуги нагороджений орденом.У подальшому проходив військову службу за контрактом в 14-ій ОМБр.

Загинув у ніч на 20 липня 2018 року в зоні бойових дій під час чергування на блокпосту.

Без Сергія лишилися мама й сестра.

 

РУСЛАН ЗАЄЦЬ (1984-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в Теклинівці, мешкав у селі Ковалівка на Вінниччині, де закінчив школу.

12 лютого 2015-го мобілізований, номер обслуги мотопіхотної роти 15-го окремого мотопіхотного батальйону.

19 травня близько полудня поруч із селом Катеринівка військовики помітили рух у лісопосадці в напрямі Стахановця біля самої лінії розмежування та вирушили на розвідку. Біля села знайшли покинуті позиції терористів. Повертаючись на мікроавтобусі з розвідки, загін потрапив у засідку. Терористи обстріляли з мінометів та гармат зі сторони Первомайська й Стаханова, полягли старший лейтенант Олег Булатов, солдати Денис Перепелиця, Вадим Савчак та Микола Щуренко, 2 вояків зазнали поранень.

6 військовиків 15-го батальйону вирушили в БРДМі на допомогу бійцям, які потрапили у засідку. Рухаючись по ґрунтовій дорозі, БРДМ підірвалась на фугасі. Руслан зазнав поранень, несумісних із життям. Тоді ж поліг Сергій Курилко, 3 вояки зазнали поранень.

Без сина лишились батьки.

 

МАКСИМ РЯБКО (1992-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в сю Воронинці на Полтвщині. Протягом 2011—2013 років пройшов строкову службу у Збройних Силах України. Демобілізувавшись, працював у ТОВ «Оржицький цукровий завод».

В часі війни — стрілець–помічник гранатометника гірськопіхотної роти 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону.

Загинув 7 лютого 2015-го у боях за Дебальцеве поблизу селища Рідкодуб внаслідок мінометного обстрілу.

Без сина лишились батьки.

 

ВАСИЛЬ ПАНАСЕНКО (1983-2016) – солдат ЗСУ.

Народився на Житомирщині, невдовзі після народження Василя, родина переїхала до м. Ірпінь на Київщині. Після закінчення школи поступив до Коростенського ПТУ Житомирської області. Працював, був одружений, виховували доньку.

Панасенко Василь був бійцем 21 роти 25 батальйону «Київська Русь». Вперше мобілізувався у травні 2014 року, брав безпосередню участь в антитерористичної операції, вдруге – у вересні 2016 року знову проходив службу зоні проведення АТО. Загинув 19 грудня 2016 році на Світлодарській дузі в Донецькій області під містом Дебальцеве під час артилерійського обстрілу.

Солдат; (25-й окремий мотопіхотний батальйон «Київська Русь», 54-та окрема механізована бригада).

Загинув у бою на Світлодарській дузі (Донецька область), відбиваючи атаки проросійських терористів.

По смерті залишилися дружина та донька.

 

РОСТИСЛАВ СКРУТ (1978-2015) — старший солдат резерву ЗСУ.

Народився у с. Зимна Вода на Львівщині.

Кулеметник взводу аеророзвідки батальйону оперативного призначення (резервного батальйону) в/ч № 3066 Північного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України. Від серпня 2014 року, добровольцем, брав активну участь у виконанні службово-бойових завдань у зоні проведення АТО на сході України.

5 січня 2015 року під час маршу колони для проведення чергової ротації підрозділів Національної гвардії України автобус, у якому він знаходився, на трасі між населеними пунктами Слов’янськ та Бахмут потрапив у ДТП. 8 січня 2015 року внаслідок отриманих травм старший солдат резерву Скрут Р. С. помер, того ж дня домовина з тілом загиблого була перевезена до Львова.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада