Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
14.02.2022

14 лютого. Цього дня народилися:

  • історик і державний діяч доби І Визвольних змагань, очільник Української Академії наук на початку 1920-х років;
  • талановитий архітектор-самоучка, розстріляний за вироком «трійки» НКВС;
  • художниця-монументалістка, роботи якої прикрашають три станції столичного метрополітену;
  • доброволець, командир танка, герой боїв за ДАП;
  • захисник України, військовий журналіст;
  • військовий фотокореспондент, вбитий російсько-терористичними формуваннями у зоні АТО.

Пом’янемо також наших захисників, що загинули у боротьбі зі збройною експансією «русского міра» за цілісність і незелажність України.


Починаємо наш огляд.

МИКОЛА ВАСИЛЕНКО (1866-1935) — історик. Член УЦР, за Гетьманату 1918 року — виконувач обов’язків отамана Ради міністрів, міністр освіти. У 1921–1922 роках — голова-президент УАН.

Микола Василенко був одружений з видатною вченою – Наталею Полонською-Василенко. Про неї дивіться в огляді за 12 лютого.

Народився Василенко в Есмані (нині Сумська область) Навчався на історико-філологічному факультеті Дерптського університету. У 1893–1894 роках з’явились перші ґрунтовні наукові праці Василенка.

Василенко симпатизував революції 1905–1907 років.

За нелегальний збір коштів на допомогу робітникам Києва й Санкт-Петербурга, зв’язки з революційними діячами, публікацію в «Киевских откликах» статей «антидержавного» змісту Василенка засуджено до року тюремного ув’язнення, яке він відбув у в’язниці «Хрести» в Санкт-Петербурзі. У в’язниці самотужки вивчав право та екстерном склав іспити за програмою юридичного факультету Новоросійського університету в Одесі.

У 1909 році його обрано приват-доцентом Київського університету. У 1910 році Василенко здобув науковий ступінь магістра права. Однак через «політичну неблагонадійність» царська адміністрація заборонила йому викладати у вишах. Працював товаришем присяжного повіреного Одеської судової палати.

Був членом Товариства українських поступовців (ТУП), а 1910 року вступив до російської партії кадетів, яка, погоджуючись на українську мову в школах, суді, церкві, виступала лише за національно-культурну автономію України. Належність до конституціно-демократичної партії пізніше позначилась на стосунках Василенка з діячами українського національно-визвольного руху.

Після Лютневої революції в Росії 1917 року з ініціативи Михайла Грушевського Василенка запрошено до Центральної Ради (ЦР) на посаду заступника голови. Та діяльної участі в роботі ЦР він не брав. 24 березня 1917 року Російський тимчасовий уряд призначив Василенка куратором Київської шкільної округи, а згодом — заступником міністра освіти Тимчасового уряду. Василенко був прихильником еволюційного шляху формування української системи народної освіти, що не відповідало політиці українізації освіти, виробленій I і II Всеукраїнськими вчительськими з’їздами та здійснюваній Генеральним секретаріатом освіти. Це викликало непорозуміння та гостру критику його дій на посаді куратора Київської шкільної округи з боку ЦР.

Після більшовицького перевороту Василенко вернувся з Петрограда на Україну, займався викладацькою та науковою діяльністю.

3 травня 1918 року гетьманом Павлом Скоропадським призначений виконувачем обов’язків отамана (голови) Ради Міністрів Української Держави. Організаційні здібності Василенка сприяли певним надбанням уряду у фундації провідних засад державного ладу та управління.

3 травня 1918 р.  призначений міністром освіти та мистецтв (очолював міністерство до кінця жовтня 1918 р.). Як міністр освіти доклав багато зусиль для створення Української академії наук , українських університетів у Києві й Кам’янці-Подільському, багатьох середніх шкіл, національних культурно-мистецьких закладів.

Разом із іншими міністрами-кадетами 17 жовтня 1918 року Микола Василенко підписав «Записку в справі зовнішньої політики України», подану гетьманові Скоропадському. У ній зазначалось, що Україна повинна тісно пов’язувати свої інтереси з інтересами інших держав, що виникли на терені колишньої Російської імперії.

Після зречення гетьмана й зміни влади Микола Василенко працював у вишах Києва, в Українській академії наук. 1920 року його обрано академіком УАН, за рік — головою-президентом академії, але радянським урядом він не був затверджений на цій посаді.

У квітні 1924 року Миколу Василенка засуджено до 10 років позбавлення волі в сфабрикованій НКВС справі «Київського обласного центру дій».

«Це був перший політичний процес в Україні, який зачепив науковців, — читаємо у 28 випуску щорічника «Наука і культура» за 1994 рік. — На лаві підсудних 18 чоловік. Ось головні пункти з обвинувального акта, опублікованого 1 березня 1924 року: 1) займаючись контрреволюційною діяльністю, «Київський обласний центр дій» прагнув до знищення диктатури Комуністичної партії, вбачаючи шлях до цього в демократизації Рад: боровся за введення загального таємного і рівного виборчого права, сприяв пожвавленню діяльності легальних не комуністичних товариств і організацій; 2) звинувачені таємно листувалися з еміграцією і надсилали статті в безпартійний журнал «Новь», що видавався за кордоном; 3) звинувачені видавали військові таємниці ворожим Росії державам, а саме Польщі і Франції…».

7 квітня суд закінчився: чотирьох звинувачених (одна з них — жінка) засудили до страти, велику групу (зокрема, Василенка) — до десятирічного ув’язнення.

Під тиском наукової громадськості і зусиллями його дружини Наталі Полонської-Ваисленко вирок Василенку було переглянуто й наприкінці 1924 року вченого звільнено. Він повернувся до наукової діяльності, однак стан його здоров’я погіршувався з кожним роком.

Василенко залишив по собі велику наукову спадщину, опублікував близько 500 наукових праць.

1929 року Василенко був позбавлений змоги займати керівні посади в УАН. Помер 3 жовтня 1935 року.

Гідним пошануванням пам’яті вченого стала публікація в 2006–2008 роках у видавництві «Юридична думка» вибраних творів Миколи Василенка у трьох томах.

 

 

ФЕДІР МАЗУЛЕНКО (1882-1938) — архітектор.

Походив з козацького роду. Закінчив Кременчуцьке залізничне училище. Переїхав в Харків слідом за батьками. Фахом архітектора оволодів самотужки, працював старшим техніком-архітектором в архітектурному відділі Південної залізниці. У 1925-1927 роках в Крюкові-на Дніпрі звів свою найвідомішу будівлю – Клуб ім.Котлова в стилі українського архітектурного модерну. В цієї та інших зведених спорудах використовував національні архітектурні форми й ідеї.

1937 року на хвилі репресій окупаційного сталінського режиму був заарештований та обвинувачений як учасник контрреволюційної націоналістичної організації. В його “справі” є його висловлювання серед колег та друзів: ” Раніше ми працювали, щоб жити, тепер живемо, зоб працювати”.

Розстріляний згідно вироку так званої “трійки” УНКВД.

Портрета архітектора Мазуленка знайти у Мережі у мене не вийшло, в огляд буде лише побудована за його проектом споруда.

 

ІРИНА ЛЕВИТСЬКА (1927-2012) – художниця.

Народилася в Києві. Захоплення театром і мистецтвом у неї «в крові». Її мати була акторкою, вдома розігрувалися вистави, в яких майбутня художниця з дитинства брала участь.

У 1954 році закінчила Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва. Педагоги з фаху — Й. Бокшай, Р. Сільвестров. Працювала в галузі живопису, графіки, монументального мистецтва.

Серед її робіт вітражі в Черніговському історичному музеї ім. В. В. Тарновського та в Переяславському археологічному музеї.

24 монументальні роботи Ірини Левитської прикрашають три станції столичного метро – «Поштова площа», «Контрактова площа» та «Лісова»

Більше про Левитську: http://www.logos.biz.ua/proj/lnam/online/lnam–209.pdf

 

Сьогодні народилися двоє чоловіків, професія яких пов’язана і з медіа, і з війною. Одного привітаємо з днем народження, а другого, на превеликий жаль, пом’янемо.

 

ПЕТРО ГАСАЙ (1979) — військовий журналіст, підполковник ЗСУ.

Закінчив Львівський військовий інститут імені гетьмана Петра Сагайдачного при Національному університеті «Львівська політехніка» (нині Національна академія сухопутних військ) за спеціальністю «Військова журналістика» (2002).

2007—2008 р.р — у складі 56-го окремого вертолітного загону Місії ООН виконував завдання з підтримання миру в Ліберії.

2009—2010 та 2013—2014 роках брав участь у миротворчий місії у Косово.

У зоні АТО — помічник начальника прес-центру штабу АТО, супроводжував представників ЗМІ на передову.

21 липня 2014-го перебував у складі штурмової групи, яка звільняла місто Дзержинськ (нині Торецьк), проводив бойові дії, не полишаючи фотографування.

Веде сторінку у ФБ:

Відео боїв за звільнення міста Торецьк, зняте Петром Гасаєм:

21 липня – п’ята річниця звільнення Торецька від бойовиків

 

СЕРГІЙ НІКОЛАЄВ (1972- 2015) — військовий фотокореспондент.

Народився в Києві. З квітня 2008 року працював у газеті «Сегодня» штатним фотокореспондентом. Часто їздив у небезпечні відрядження – у Іран, Сомалі, Лівію, Туреччину, Грузію. У 2013 році пройшла його персональна виставка «Недитяче дитинство» — про те, в яких умовах ростуть діти під час війни.

18 березня 2014 році, коли вже почалася російська окупація Криму, разом з кореспондентом Бунецьким зазнав побиття від невідомих осіб.

В лютому 2015 року висвітлював події в зоні АТО. 28 лютого потрапив під обстріл і був важко поранений осколками ввід вибуху міни поблизу селища Піски. Помер в залізничній лікарні Красноармійська, головний хірург повідомив, що постраждалий дістав несумісні з життям поранення.

 

Привітаємо з днем народження нашого захисника:

 

АНАТОЛІЙ СКРИЦЬКИЙ (псевдо «дядя Толя») (1957) — старшина ЗСУ. Доброволець, командир танка. Брав участь у боях за Донецький аеропорт, учасник бою за Путилівський міст під Донецьком.

У 1975—1977 роках проходив строкову службу командиром танка в 201 танковому полку в Угорщині. До війни працював виконробом на будівництві. З початком російської агресії проти України двічі приходив добровільно до військкомату, але йому відмовляли за віком, поки не з’явився указ про збільшення віку військовослужбовців до 60 років.

22 січня 2015-го під час виконання бойового завдання біля аеропорту «Донецьк» у складі своїх екіпажів сержант Костянтин Балтага, командир танка старшина Анатолій Скрицький, солдат Володимир Суханін, навідник солдат Дмитро Тринога вели вогонь на ураження противника, пробиваючи кільце оточення для виходу українських підрозділів. Під час бою з ладу вийшла гармата танку. Силами екіпажу її було відновлено не припиняючи бою. Старшина Скрицький, сержант Балтага та солдат Тринога були поранені, але не покинули  позицій. При відході після підбиття танка перебували на броні екіпажу лейтенанта Івана Ждана.

Згодом Скрицький служив у навчальному центрі «Десна», звідти перейшов у бригаду швидкого реагування Нацгвардії, наприкінці 2017-го рішенням головнокомандувача Збройних Сил був переведений командиром танка в 72-гу механізовану бригаду.

На місцевих виборах 25 жовнтня 2015 року став депутатом Києво-Святошинської районної ради VII скликання від партії Батьківщина.

Тут можна почитати цікаві подробиці про Скрицького, зокрема про його зустріч з Муженком на передовій.

https://antikor.com.ua/articles/213926-jurij_butusov_jak_starshina_skritsjkij_vojuvav_razom_iz_ngsh

 

Пом’янемо тих наших захисників, яким пощастило менше, ніж «дяді Толі» і вони не повернулися з російсько-української війни…

 

ІГОР ПЕТРОВ (1998 — 2018) — старший солдат ЗСУ. Ще один уродженець Донбасу, який пішов боронити країну і малу батьківщину від російської агресії.

Народився в місті Рубіжне (Луганська область). Після звільнення Рубіжного від окупантів прагнув обороняти Україну.

2016-го, одразу після досягнення повноліття, вступив на військову службу за контрактом; старший солдат, навідник розрахунку автоматичного гранатомету механізованого батальйону 53-ї бригади. Воював на Донеччині, згодом — на території Луганщини, за 50 км від своєї оселі. 2018 року одружився.

14 червня 2018-го загинув внаслідок гарматного артобстрілу поблизу смт Новотошківське (Попаснянський район), ще 5 бійців зазнали поранень в ході 4-годинного бою: з 17-ї години противник обстрілював позиції ЗСУ та житловий сектор селища. Гранатометний розрахунок під час бою знищив сім терористів; солдат Петров зазнав множинних осколкових поранень. Помер в кареті «швидкої» — від внутрішньої кровотечі.

 

ІГОР БІЛИК (1979-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в Старокостянтинові на Хмельниччині, працював 14 років слюсарем-ремонтником з обслуговування теплмереж.

Влітку 2014-го мобілізований, солдат, 81-ша окрема аеромобільна бригада — 90-й окремий аеромобільний батальйон.

19 січня 2015-го загинув у бою з російськими збройними формуваннями за Донецький аеропорт.

Похований в місті Старокостянтинів, в останню дорогу проводжали тисячі містян. Без Ігоря залишилися батьки та молодший брат.

 

ОЛЕКСАНДР ШТЕЙКО (1971-2017) — старший сержант ЗСУ, позивний «Батарейка».

Народився на Вінниччині. Після школи проходив військову службу у військово-морському флоті СРСР в м. Хабаровськ. Після закінчення служби навчався у торговельному технікумі. По тому працював у Барському райавтодорі. Мешкав у місті Бар.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України в серпні 2014 року добровольцем пішов на фронт, воював у складі 72-ї бригади в районі Старогнатівки, Волновахи. У 2015 році отримав контузію очей, втратив зір майже на 70%, і повернувся додому для лікування та реабілітації. 29 вересня 2016 підписав контракт – спершу був прикомандирований до 80-ї бригади, потім перевівся у рідну 72-у.

Старший сержант, командир бойової машини — командир відділення 72-ї ОМБр.

Загинув 26 квітня 2017 року під час обстрілу від поранення у груди, на бойовому посту поблизу смт Верхньоторецьке — Ясинуватського району Донецької області.

 

СТЕПАН БРОДЯК (1985 — 2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився на Львівщині. Закінчив Бориславське ПТУ, служив в армії у підрозділах спецпризначення в Кіровограді. Зводив будинок для родини, захоплювався ремонтом техніки. Дітей любив понад усе, приділяв їм щонайбільше уваги. Мобілізації міг уникнути — мав проблеми зі здоров’ям, але вирішив боронити країну.

В серпні 2014 року мобілізований, командир відділення, 80-та окрема аеромобільна бригада. Загинув у бою з диверсійною групою терористів, коли разом із побратимами біля села Цвітні Піски забезпечував відхід українських військ.

У часі бою бою з російським диверсійним підрозділом українські вояки — 97 українських вояків на 6 БТРах й 2 танках (1 БТР підірвали — не заводився) — зайняли кругову оборону між селами Цвітні Піски й Стукалова Балка, відбиваючи натиск терористів у числі 240—260 чоловік.

У незахищений решітками БТР влучив кумулятивний снаряд, трьох бійців, які перебували на борту, розірвало. Степан Бродяк у цей момент був посередині, він прийняв на себе решту енергії вибуху, тим самим зберіг життя трьох воїнів, що сиділи навпроти, вони були важко поранені, але живі.

Залишились дружина та двоє дітей.

 

ІГОР БУЙНОВСЬКИЙ (1968 — 2015) — солдат ЗСУ.

Працював від 1988 року на Південноукраїнській АЕС — спочатку електрослюсарем, з 1997-го — на посаді інженера з ремонту. 1999 року став наглядовим інспектором служби відомчого нагляду та пожежної безпеки, 2004-го прийнятий інструктором в навчально-тренувальний центр. 2010 року балотувався на посаду міського голови Южноукраїнська.

21 серпня 2014-го мобілізований як доброволець; солдат артилерійського розрахунку зенітно-артилерійського взводу, 13-й окремий мотопіхотний батальйон «Чернігів-1» 1-ї окремої танкової бригади.

Загинув 28 січня 2015-го внаслідок обстрілу з РСЗВ «Град» позицій українських військових під Вуглегірськом. Ігоря вбило електричним струмом — впали лінії електропередач внаслідок обстрілу.

 

РОМАН НАПРЯГЛО (1997-2017) — військовослужбовець морської піхоти, матрос ЗСУ. Позивний «Ріо». Роман – один з тих, хто захищав від російської агресії не тільки свою країну, а свій рідний край, він народився і виріс у  Слов’янську на Донеччині. Закінчив Слов’янський коледж Національного авіаційного університету за спеціальністю «Конструювання, виготовлення та технічне обслуговування виробів електронної техніки». Брав активну участь у житті громади рідного міста, — у толоках, акціях, автопробігах.

У 2014, під час окупації Слов’янська російсько-терористичними збройними угрупуваннями, займав чітку проукраїнську позицію, чинив мирний спротив, малював синьо-жовті прапори на стінах. Після звільнення міста приєднався до націоналістичного руху, у 2015 став членом громадської організації «Слов’янська Січ», а згодом вступив до лав ВГО «Сокіл» і почав розбудову слов’янського осередку, був одним з організаторів патріотичних акцій у місті.

Підтримував українське військо як волонтер, добровольцем їздив на фронт у складі «Карпатської Січі», боєць Легіону Свободи, брав участь у бойових діях в районі Донецького аеропорту, — на позиції «Мурашник».

«Влітку 2015 року, на висоті Мурашник, що знаходиться біля ДАП, Роман, ще один волонтер та двоє бійців потрапили у лихо. Наші тільки зайняли ту висоту, і в перші години там точився запеклий бій, ворог намагався узяти наших в оточення, протягом 7—9 годин гатив з танків, градів та мінометів. Коли прийшов ранок, командир наказав волонтерам зібрати речі, узяти рації та відходити, а наші прикриють та відійдуть за ними.

І до нього підійшов Роман. Підійшов та, поклавши руку на його плече, сказав, що він все бачить і розуміє, що їх командир хоче врятувати, а сам відходити не буде, тому він, Роман, залишається із нашими до самого кінця. Сказав — як відрізав, сів на землю та почав заряджати магазини. Приготував каву хлопцям, які не спали усю ніч. Потім у гру вступила наша арта і почала лупити по ворогу, врятувавши усіх українських воїнів» – з допису волонтера Яна Осоки.

Одразу ж після закінчення коледжу влітку 2016 вступив на військову службу за контрактом та 27 липня вирушив до свого підрозділу.

Радіотелеграфіст взводу зв’язку 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗС України (в/ч А2802); гранатометник 1-го відділення 1-го взводу 3-ї десантно-штурмової роти 503-го окремого батальйону морської піхоти. З осені виконував завдання в АТО, Оперативно-тактичне угруповання «Маріуполь».

Загинув 26 лютого 2017 внаслідок снайперського обстрілу, під час несення бойового чергування на посту в районі між смт Талаківка та окупованим селом Пікузи (колишнє Комінтернове), за 800 метрів від позицій терористів, — кинувся на допомогу пораненому у живіт товаришу, але дістав смертельного поранення у шию від кулі снайпера, помер у «швидкій» дорогою до лікарні.

 

РОМАН РАДІВІЛОВ, псевдо «Гюрза» (1984- 2016) — солдат ЗСУ, гранатометник 54-ї ОМБр.

Народився в місті Дергачі на Харківщині. З початком військової агресії Росії, весною 2014-го року пішов до військкомату, але до армії його не допустила медкомісія. Став добровольцем ДУК «Правого Сектору». З вересня 2014 року перебував у зоні бойових дій в районі села Піски.

Восени 2016 року уклав контракт із ЗСУ, увійшов до складу першої штурмової роти «Вовків Подолянина» 54-ї ОМБр і прибув на Світлодарську дугу. Неодноразово ходив у розвідку на лінії фронту.

Неодноразово отримував поранення та контузії, під Волновахою отримав опіки, але після лікування та операцій знову повертався на лінію вогню. Перебуваючи у відпустці після поранення займався у складі загону територіальної оборони, брав участь в різних громадських акціях.

Загинув у бою на Світлодарській дузі за висоту «Варяг» відбиваючи атаки проросійських терористів. Разом з Романом загинуло ще семеро захисників України.

 

РОМАН МАЛЮТА (1969-2015) — старшина батальйону ім. Кульчицького.

Родом з Запорізької області. Виростав при бабусі, котра забрала його з дитячого будинку. Працював у школі, викладав військову підготовку та цивільну оборону.

З січня 2014-го – учасник Євромайдану, звідки зголосився добровольцем.

Служив спочатку у батальйоні «Донбас», потім — інструктор-командир відділення, кулеметник 1-го відділення 2-го взводу 3-ї роти, батальйон імені Кульчицького, Північне ОТО НГУ, псевдо «Джин».

Брав участь у боях за Вуглегірськ. Січнем 2015-го відряджений на схід України — для забезпечення ротації підрозділів резервного батальйону ім. Кульчицького.

5 січня перебував у мікроавтобусі «Богдан», котрий при перевезенні взводу резервістів потрапив у ДТП поблизу Артемівська. З «Богданом» зіштовхнувся військовий «КрАЗ». Сергій Бабічев був досвідченим водієм, за свідченнями тих, хто вижив, до останнього намагався зробити все можливе для того, щоб уникнути зіткнення та врятувати побратимів. Тоді загинуло 12 військовиків, ще 21 зазнав травм.

 

АНДРІЙ БРІК (1987-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився на Рівненщині. 5 лютого 2015 року як доброволець призваний за мобілізацією, старший солдат, снайпер-розвідник, 130-й окремий розвідувальний батальйон.

8 червня 2015-го загинув поблизу села Гречишкине Новоайдарського району у бойовому зіткненні розвідувальної групи з ДРГ терористів «ЛНР» — зазнав смертельного поранення. Бій, у ході якого застосовувалася стрілецька зброя, тривав 45 хвилин.

Без Андрія лишилися дружина, двоє маленьких синів.

 

ВОЛОДИМИР МАМАДАЛІЄВ (1977-2014), підполковник ЗСУ, старший офіцер інформаційно-аналітичного центру ОК «Південь».

Народився у місті Новоукраїнка на Кіровоградщині. З дитинства мріяв стати військовим[, тож у 1994 році вступив до Одеського училища сухопутних військ, продовжив навчання у військовій академії. Був однокурсником військового аналітика Олексія Арестовича. Служив у штабі Оперативного командування «Південь» на посаді старшого офіцера інформаційно-аналітичного центру.

З перших днів бойових дій на сході України Володимир перебував на передовій. На той час офіцери штабу були залучені до військових частин, які вирушили у зону бойових дій, щоб на місці забезпечити підвищення боєздатності підрозділів. Підполковник Мамадалієв був відряджений до однієї з рот 93-ї ОМБр.

4 липня 2014 року загинув під час нічної танкової атаки бойовиків на блокпост №10, біля села Новоселівка Перша у Ясинуватському районі Донецької області. Бійці 93-ї бригади зайняли оборону і прийняли бій. По позиції Мамадалієва прийшлося пряме влучення танкового снаряду. Внаслідок терористичного нападу загинули 7 захисників, ще 6 дістали поранень.

Без Володимира залишилися дружина та син.

 

СЕРГІЙ  ШАДСЬКИХ (1965-2016) — молодший сержант ЗСУ, псевдо «Булька».

Народився в місті Гребінка Полтавської області.

Працював машиністом «Укрзалізниці», менеджером з продажу сипучих вантажів. Пішов на війну добровольцем.

Молодший сержант 11-го батальйону «Київська Русь» 59-ї механізованої бригади. На фронті з вересня 2014-го, перебував на позиціях в районі с. Чорнухине під Дебальцевим.

Після тренувань у «Десні» — оператор протитанкового ракетного комплексу «Фагот», командир протитанкового взводу. Здійснив багато бойових виходів та точних результативних бойових пусків. Працював на опорному пункті «Зеніт» під Донецьким аеропортом.

Був добрим столяром, коли батальйон зайшов на позиції на Луганщині, збудував на передовій двокімнатний бліндаж з сауною-душем.

14 квітня 2016 року біля села Калинове Луганської області прямим влученням знищив два «Урали» з мінами бойовиків, чотири бойовики «ЛНР» були вбиті, ще вісім поранені.

Загинув в ніч на 24 липня 2016-го — зазнав смертельного поранення під час масованого обстрілу російською важкою артилерією позицій батальйону «Київська Русь».

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада