Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
16.11.2020

14 листопада. Огляд буде доволі довгим – цього дня, на відміну від кількох попередніх, народилося багато неординарних особистостей.

Почнемо з ушанування пам’яті першого українця, який вчинив протестний акт самоспалення. Воїн УПА, політв’язень, він наважився на цю люту смерть, бо не бачив вже інакшого способу боротьбі за волю України – проти імперської і русифікаторської політики комуністичного режиму совєтів.

Далі в огляді:

  • російський і український художник, який продовжив серію Тараса Шевченка «Живописна Україна» і залишив перші україномовні спогади про поета;
  • письменник, драматург і театральний діяч, один з корифеїв українського побутового театру;
  • незаслужено обділена увагою постать: медик, чемпіон СРСР з шахів, очільник Українського Червоного Хреста у Києві за часів нацистської окупації;
  • книгознавець, чий дар Державному музею книги і друкарства став найбільш повною і цінною колекцією стародруків і бібліографічних рідкостей в зібранні цього музею;
  • поет, визнаний лірик, автор текстів багатьох популярних пісень, які перетворилися на народні;
  • організатор науки, який 58 років очолював НАН України, видатний вчений у галузі зварювальних процесів, металургії і технології металів. Автор понад 400 винаходів і понад тисячі наукових праць;
  • мовознавиця, фахівець у галузі соціолінгвістики, дослідниця совєтської мовної політики в Україні та її наслідків;
  • андеграундний художник, представник містичного реалізму;
  • актор, співак, письменник і шоумен, що зажив слави як автор і виконавець пародійних і гостросатиричних пісень у складі ствреного ним ансамблю «Сталін унд Гітлер капут»;
  • один із засновників і фронтмен культового рок-гурту «Мертвий Півень», колектив якого свого часу актуалізував у своїх піснях величезний пласт української поезії.

 

Також пом’янемо захисників України, які ціною свого життя зупинили збройну експансію «русского міра».


Почнемо огляд з героя, що спалив заради волі України. Дехто може сказати, що його офіра була безглуздою і безрезультатною. Однак з саме з таких – начебто безглуздих і безрезультатних чинів – і складався український визвольний рух, тяглість якого врешті уможливила відновлення Незалежності України.

 

ВАСИЛЬ МАКУХ (1927-1968) — учасник українського руху опору в СРСР. Воїн УПА. На знак протесту роти колоніального становища України, політики русифікації та агресії СРСР проти Чехословаччини, здійснив акт самоспалення.

Борець за волю України народився у селі Карів на Львівщині в багатодітній родині. Його світогляд як українського патріота-націоналіста формувався під впливом побожних, національно свідомих, працьовитих батьків, а також сусідів, учасників національно-визвольної боротьби — братів Миколи та Петра Дужих. У читальні товариства «Просвіта», яку очолював Іван Дужий, Василь мав доступ до патріотичної літератури, там він також познайомився з членами ОУН, від яких перейняв практичні методи боротьби з окупантами.

У листопаді 1944 потрапив до рук енкаведистів. На допитах видав себе за Миколу Христославенка і, скориставшись слушним моментом, втік із пересильного пункту.

У кінці 1944 вступив до лав УПА, неодноразово відзначався подяками. Його призначили у військову розвідку, в якій діяв під псевдом «Микола». До половини лютого 1946 р. тривав його двобій з окупантами, «Микола» не раз вступав у сутички з енкаведистами. Кілька разів із боями переходив радянсько-польський кордон для встановлення зв’язку з повстанцями Закерзоння.

14 лютого 1946 року під час підготовки до чергового перетину кордону «Микола» разом із повстанцем «Білим» розвідували навколишню обстановку і наштовхнулися на радянсько-польських прикордонників, які вступили з ними в перестрілку. В часі цієї збройної сутички Василя Макуха було поранено — одна із куль спричинила перелом правої ноги вище коліна, через що він кульгав усе життя.

Василь непритомним опинився. у стінах Великомостівського районного відділу МВС, пережив важке слідство у Львівській тюрмі «Бригідки».

Його катували: це видно з матеріалів справи. І він нікого не видав. Вважається, що, як правило, жінки були більш стійкими, їм вдавалося якимось чином перенести тортури і нікого не видати. Чоловіки частіше не витримували. І якщо знали, що хтось потрапив у полон, то потрібно було відразу ж ховатися.

Однак Макух, 18-річний хлопець, виніс все – і моральні тортури, коли йому погрожували, що він буде розстріляний або замучений, і фізичні. У справі є навіть така фраза слідчого: «Ну, як це так, ви нічого не знаєте – ні командира, взагалі нічого не знаєте! Такого просто не може бути!» Відповідь: «Не знаю».

Макух був засуджений на 10 років каторжних робіт із обмеженням у правах на 5 років та з конфіскацією майна. Термін ув’язнення відбував у Дубровлазі в Мордовії та в концтаборах Сибіру. 1955 року був випущений з табору і висланий на спецпоселення.

На засланні познайомився з Лідією Запарою, родом із Дніпропетровська, жінкою складної долі. Ще коли була дитиною, померла її мама. Батько, службовець, переслідуваний більшовиками, згодом оженився вдруге. В часі, коли німці відступали з Дніпропетровська, захопили із собою багато цивільних осіб, переважно жінок та підлітків, і відправили на примусові роботи до Німеччини. Серед них опинилася і Лідія з мачухою. Дорогою вони познайомилися з професійними артистами, які були зорганізовані в так звану «агітбригаду», яка виступала перед німецькими військовиками.

Завдячуючи вокальним здібностям, у цю бригаду потрапила і мачуха, а заодно й Лідія. З того часу і до кінця війни Лідія перебувала в цій «агітбригаді», з якою об’їздила Німеччину, Францію, Голландію.

Після війни Лідія повернулася до рідного Дніпропетровська, де її відразу ж заарештували і за «зраду батьківщини» засудили на 10 років каторжних робіт у віддалених концтаборах Сибіру та на 5 років заслання.

Так на засланні Лідія познайомилася з Василем Макухом, вони зблизилися. Згодом Лідія захворіла сепсисом (зараження крові), і Василь в зимову хуртовину на руках поніс її до лікаря. Вчасно надана лікарем допомога врятувала Лідію.

Першою отримала волю Лідія. Вона подалась до Дніпропетровська і поселилась у бабусиному будинку. Через два роки Василь переїхав до неї. Повернутися до Західної України не мав права. Згодом Василь і Лідія розписалися, й у шлюбі в них народилося двоє дітей —Ольга та Володимир. Василь довго не хотів одружуватися, говорячи: «Усе одно, рано чи пізно, віддам своє життя за волю України, то навіщо створювати сім’ю…»

У Дніпропетровську Василь працював у цеху вогнетривів (шкідливе виробництво) заводу «Промцинк», згодом, за станом здоров’я, влаштувався слюсарем з ремонту побутової електротехніки, а Лідія працювала кухарем.

Працюючи, Василь увесь час вчився: закінчив дев’ятий та десятий класи вечірньої школи й зробив спробу поступити на навчання до Дніпропетровського університету. Але, довідавшись про судимість за політичними статтями, в прийомі йому відмовили.

Він не сприймав совєтської влади, боляче вражала його русифікація України, приниження української мови, обурювався з приводу несправедливості. Вражало його й те, що коли син у школі розмовляв українською мовою, однокласники принижували його.

Але Василь постійно стверджував: «Усе це мине, Лідочко! Колись настане такий час, що Україна буде самостійною».

Василь багато часу віддавав політичній діяльності. Часто їздив до Львова та Києва для налагодження зв’язків із однодумцями. В Карові, на базі націоналістичних поглядів, зійшовся з тодішнім директором місцевої школи Григорієм Дзіком. Вів велике листування зі своїми побратимами по неволі, кожен свій лист закінчував словами: «Слава Україні!».

В Дніпропетровську, у домі родини Макухів, збиралися друзі, з якими обговорював вибір методів боротьби за самостійну Україну в нових умовах, умовах «розвинутого соціалізму».

Він ніколи й ні перед ким не приховував своїх націоналістичних поглядів, за ним і його родиною було встановлене постійне стеження, так званий «негласний нагляд». Саме в цей час Макух скаржився своєму сусідові в Карові на те, що «вороги не спускають з мене ока, підсилають агентів-запроданців, які намагаються „переконати“ мене у безперспективності нашої боротьби. Зі свого шляху, обраного ще за молодих літ, я ніколи не зійду».

У кінці жовтня 1968 р. Василь приїхав до Карова, щоби відвідати хвору сестру. З батьками поділився своїми думками про антиукраїнську політику тоталітарного режиму, про русифікацію, про колоніальне становище України.

3 листопада несподівано виїхав із села до Львова. Із собою взяв сітку-авоську з трьохлітровою банкою, загорненою в газету, та декілька яблук. Казав, що у банці яблучний сік, але як з’ясувалося згодом, у банці був бензин. У Львові з головного вокзалу десь опівночі від’їхав луганським поїздом. 5 листопада був уже в Києві.

Київ в цей час готувався до зустрічі найбільшого більшовицького свята — річниці жовтневого перевороту. Місто прикрашали, міліція та переодягнені в цивільне кдбісти несли патрульну службу. Хрещатик був переповнений людьми.

І раптом перехожі побачили, як із під’їзду будинку 27 (біля Басарабського ринку) вибігла охоплена вогнем постать і проспектом залунали слова: «Геть окупантів!», «Хай живе вільна Україна!».

Живий факел, а був це Василь Макух, привернув увагу всіх, хто тоді опинився на Хрещатику. Міліціонери намагалися погасити вогонь, але це їм не вдалося. Грубо почали розганяти людей, щоби було якнайменше свідків цієї безпрецедентної події.

Василь впав на асфальт, хтось прикрив його шинеллю. Карета швидкої допомоги забрала Василя до лікарні, медики отримали наказ від кдбістів — врятувати життя Василя. Причина — вивідати, чи належав він до якоїсь націоналістичної організації.

Але лікарям не вдалося нічого зробити. Василь Макух, так і не прийшовши до тями, 10 листопада помер.

А тоді, 5 листопада, ввечері зарубіжні радіостанції на весь світ повідомили приблизно таке: “Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти комуністичного тоталітаризму, поневолення українського народу й агресії СРСР проти Чехо-Словаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед мужнім вчинком українця-патріота схиляє голову вся прогресивна світова спільнота… “.

Як стало відомо, перед тим, як вчинити акт самоспалення, Василь Макух надіслав розлогого листа в ЦК КПУ – до Петра Шелеста. В листі він дає аналіз української історії від Богдана Хмельницького, порушує тему зросійщення української культури і освіти, пише про переслідування українців.

«Протестуючи протів кривд, заподіяних російськими окупантами – пийте ще й мою кров (я спалю себе в жертву не Вам, а нашому народові, щоб молоде покоління сміло, відважно продовжувало святу справу боротьби)» – йдеться в останніх рядках цього листа.

Уже на другий день після самоспалення Макуха до домівки його рідної сестри Параски Осьмиловської в Карові увірвалися співробітники КДБ. Хотіли будь-якою ціною виявити підпільну націоналістичну організацію, членом якої міг би бути Василь, адже припускали, що на такий мужній вчинок здатний піти лише член організації.

Параску катували в приміщенні сільської ради. Під час «допитів», як згадував її чоловік Юрій Осьмиловський, їй «відбили нутрощі, вона кілька років плювала кров’ю і станула, мов свічка, ще зовсім молодою».

У цей же час кдбісти вдерлися до домівки Макухів у Дніпропетровську. Повели себе зовсім інакше, ніж у Карові. Сказали, що Василь дуже захворів, лежить в одній із київських лікарень, і бажано рідним його провідати. Водночас провели обшук.

Після почутого Лідія з кумом Іваном Ципухом подалися до Києва. В столиці їх відразу ж оточив конвой, цілу ніч протримали в холодній кімнаті, а зранку повезли до моргу.

Тіло Василя Макуха привезли до Дніпропетровська. Провести його в останню путь зійшлося багато знайомих і сусідів. Були й переодягнені в цивільне кдбісти — вони фотографували присутніх.

Після похорону Лідію Макух знов і знов викликали на допити, запитували, чи знає вона, що її колишній чоловік — «бандерівець», вперто намагалися довідатися про його зв’язки, його друзів, випитували, хто і коли заходив у домівку. Особливо слідчих цікавило, чи їй часом не надають матеріальної допомоги українські буржуазні націоналісти.

Лідію буквально вигнали з роботи кухаря, вона з дітьми залишилася без засобів до існування. Що змогла — продала, дуже бідувала. І тільки згодом дістала змогу влаштуватися кухарем у ресторані на вокзалі.

Акт самоспалення, вчинений Василем, як вияв протесту проти русифікації України тоталітарною комуністичною системою, одержав відгомін серед українців. Євген Пронюк анонімно в самвидаві написав статтю «Пам’яті героя», яка нелегально розповсюджувалася серед населення України. А це призвело до нових репресій.

Чин самоспалення 21 січня 1978 р. повторив Олекса Гірник на Чернечій Горі у Каневі на могилі Тараса Шевченка в день 60-ї річниці проголошення УНР, закликаючи у своїх листівках український народ піднятися проти російської окупації України та русифікації.

 

Більше лист Василя Макуха до ЦК КПУ:

https://www.radiosvoboda.org/a/29586222.html

Більше про долю самого Василя Макуха та його музей у Донецьку:

https://www.radiosvoboda.org/a/29583331.html

 

А тепер повернемося до більш ранніх часів і наближатимемося до сьогодяння:

 

ЛЕВ ЖЕМЧУЖНИКОВ (1828-1912) — український і російський художник. Найвідоміші твори Жемчужникова присвячені Україні.

Народився в Орловській губернії, дворянин, син сенатора. З материнського боку правнук гетьмана Розумовського.  Навчався в Петербурзькій академії мистецтв у Карла Брюлова та Олексія Єгорова.

В 1852 році жив в Україні, збирав український фольклор. Мандрував селами України, жив у Василівці (сучасне Гоголеве) у матері Гоголя. Тоді ж вперше познайомився з творчістю Тараса Шевченка.

Допомагав матеріально поету на засланні та особисто зустрічався з ним у 1860 році. Продовжуючи традиції Шевченкової «Живописної України» (1844) в 1861–1862 роках виконав серію з 48 офортів під такою ж назвою та видав їх альбомом як додаток до журналу «Основа».

У «Поясненні до малюнків «Живописної України» автор зазначав: «Багато років тому Тарас Григорович Шевченко почав видавати альбом малюнків, під назвою «Живописна Україна». Люблячи й глибого поважаючи Тараса Шевченка, я вирішив назвати своє видання тим самим іменем, у пам’ять Шевченка. Нехай моя праця служить ніби продовженням колишньої праці Тараса Григоровича».

Жемчужников підтримував дружні стосунки з Пантелеймоном Кулішем, гостював в нього у Києві. Влітку 1856 року вони разом вирушають в експедицію по Україні. Куліш збирав усні та письмові матеріали, Жемчужников малював.

1856 року Лев Жемчужников гостював у маєтку у Сергія де Бальмена в Линовиці. Тут художник зустрів своє єдине та взаємне кохання. Це була дівчина-кріпачка Ольга, що належала де Бальменам. Жемчужников декілька разів просив дати дівчині вольну, щоб одружитися з нею та отримавши відмову, мусив її викрасти і 1857 року еміґрувати. Українська дівчина стала дружиною і вірним другом художника на все життя.

Почувши про цю історію Тарас Шевченко у своєму щоденнику 10 листопада 1857 року написав: «Який милий оригінал має бути цей Л. Жемчужников, який би я був щасливий побачити цю людину, котра так щиро, нелукаво полюбила мою милу рідну мову і мою прекрасну, сердешну батьківщину».

Вони зустрілися через три роки, після повернення Жемчужникова до Росії і подружилися. По смерті поета, Лев Жемчужников першим написав спогад про нього українською мовою (надруковано в журналі «Основа»).

 

МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ (1839-1904) — письменник, театральний і культурний діяч. Один з корифеїв українського побутового театру.

Народився в селі Кліщинці (тепер Черкаська область). Походив зі шляхетського роду. Залишившись сиротою, Михайло виховувався у родині свого двоюрідного дядька — Віталія Романовича Лисенка, батька композитора Миколи Лисенка. Хлопець навчався у Полтавській гімназії, яка була на той час однією з найкращих.

1858 року Михайло Старицький разом з Миколою Лисенком вступає до Харківського університету, а за два роки родина Лисенків переїздить до Києва, і Михайло разом із Миколою перевелися на фізико-математичний факультет до Київського університету.

Навчаючись там, обидва стали членами Київської (Старої) громади, яка була об’єднана ідеєю любові до української літератури, мови, музики, історії. Разом з друзями Михайлом Драгомановим, Петром Косачем відкрили власним коштом недільні школи та бібліотеки, працювали у них.

Коли в травні 1861 р. було перепоховання Тараса Шевченка, київські студенти Михайло Драгоманов, Петро Косач, Тадей Рильський, Микола Лисенко та Михайло Старицький упряглися в траурний віз і Ланцюговим мостом, а потім Дніпровською набережною доправили його до церкви Різдва на Подолі.

У 1862 р. Старицький одружився із молодшою на 9 років рідною сестрою троюрідного брата Миколи Лисенка Софією. Молодих обвінчав батюшка в сусідньому селі, додавши два роки Софії й один рік Михайлові.

Повернувшись до повертається Києва, закінчує навчання в університеті, але вже на правничому факультеті. 1865 р. закінчує навчання у Київському університеті.

В 1871 р Старицький оселився у Києві. Спільно з Миколою Лисенком вони організували «Товариство українських сценічних акторів». Старицький записував народні пісні, які потім видавав у обробці Миколи Лисенка, писав лібрето до Лисенкових опер («Гаркуша», «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена»).

У грудні 1872 року відбулася перша вистава українського музичного театру в Києві — «Чорноморці», автором якої був Микола Лисенко, а постановник опери — Михайло Старицький.

У серпні 1883 року Михайлу Старицькому було запропоновано очолити першу національну професійну трупу, більш відому як Театр корифеїв.

Цей колектив у жовтні 1882 року створив у Єлисаветграді Марко Кропивницький (про нього – в огляді за 7 травня), який і надалі продовжував виконувати в ньому обов’язки режисера. Старицького запросили до театру передусім як мецената, і він повністю виконав свою шляхетну місію.

Драматург продав свій маєток у Карлівці та майже всі виручені кошти потратив на потреби трупи. Актори трупи Старицького отримували гонорари більші, ніж на імператорській сцені, мали найкращі декорації та костюми. Театр Старицького гастролював по всій Росії з величезним успіхом.

1885 р. через низку причин Старицький залишив трупу корифеїв і заснував нову з молодих акторів. Через 10 років митець залишив театральну діяльність і цілком віддався літературній творчості, якию і займався до смерті у 1904 році.

Старицький відіграв велику роль в організації літературного і громадського життя 1890-х рр.

Він переробляв п’єси інших авторів та інсценував прозові твори переважно в той час, коли очолював об’єднану українську професійну трупу. Так були написані «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба», «Циганка Аза», «Чорноморці», «За двома зайцями», «По-модньому» та інші.

Поетичну творчість Старицький розпочав перекладами з Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Миколи Некрасова, Генріха Гейне, Джорджа Байрона, Адама Міцкевича, сербських пісень та ін. Одночасно писав оригінальні поезії, друкуючи їх у галицьких періодичних виданнях.  Значною подією було видання «Гамлета» Вільяма Шекспіра у перекладі Старицького (1882).

Основне місце в оригінальній поетичній спадщині Старицького посідає його громадянська лірика з виразними соціальними («Швачка»), патріотичними («До України», «До молоді») мотивами, з оспівуванням героїчного минулого («Морітурі») чи протестом проти царизму («До Шевченка»).

Окрема частина поетичної творчості письменника — його інтимна лірика. Деякі ліричні поезії Старицького стали народними піснями («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна», «Ох і де ти, зіронько та вечірняя», «Туман хвилями лягає»).

В історії української драматургії Старицький відзначається як видатний майстер гострих драматичних ситуацій і сильних характерів. Почавши з інсценізацій прозових творів та переробок малосценічних п’єс, Старицький написав багато оригінальних драматичних творів, найсильніші з них соціальні драми: «Не судилось», «У темряві», «Талан». Значну популярність здобула драма «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці».

Особливе значення мають його історичні драми: «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка».

В останні роки свого життя, попри хворобу, Старицький написав історичний роман «Облога Буші» (1894), романи «Перед бурею» (1897), «Молодість Мазепи» (1898), «Розбійник Кармелюк» (1903).

«Облога Буші» відтворює реальні історичні події героїчної оборони містечка-фортеці під час української національно-визвольної війни XVII століття. Пригодницький сюжет твору тримає читача в постійній напрузі, сила характерів головних героїв і самопожертва усього населення містечка вражають, а кохання сотниківни Орисі, яка очолила оборону Буші, і польського князя Антося, зачаровує своєю глибиною.

 

ФЕДІР БОГАТИРЧУК (1892-1984) — шахіст, медик-рентгенолог, політичний діяч, очільник Українського Червоного Хреста у Києві.

Народився у Києві, навчався у Київському університеті на медичному факультеті. У 18 років став чемпіоном Києва. Під час Першої світової війни перебував на фронті польовим лікарем, а пізніше — у корпусі Українських Січових Стрільців начальником військово-санітарного поїзда.

Брав участь у багатьох шахових чемпіонатах, у 1927 році  Богатирчук разом з Романовським розділив перемогу у першості СРСР.

У 1940 році отримав ступінь доктора медичних наук. Перед німецько-радянською війною завідував рентген-кабінетом Інституту експериментальної біології та патології НКОЗ УРСР.

Під час нацистської окупації Богатирчук залишався у Києві.  Пізніше він згадував, що 19 вересня, з приходом до Києва німців, з підвалів, з горищ і приміських лісів вийшли сотні молодих чоловіків призовного віку, які не хотіли воювати за сталінський режим.

Він писав: “Стався парадоксальний в історії факт. Населення було на боці нападника і з нетерпінням чекало його приходу, — згадував Богатирчук. — Першими окупантами були військові, які показали себе з найкращої сторони. Справжнє горе ми взнали, коли в місто прийшла німецька адміністрація і загони СС “.

Після розстрілів в Бабиному Яру він так описував свій стан: “Я зрозумів, що Київ з обіймів одного бандита перейшов в обійми іншого, не менш нещадного”.

Незабаром підпілля ОУН запропонувало Богатирчуку очолити в Києві відділення Українського Червоного Хреста (УЧХ), головний офіс якого відкрився у Львові в серпні 1941-го. Вже в листопаді УЧХ відкрив бюро з розшуку військовополонених: у перші місяці війни німці часто відпускали солдат-українців по домівках.

Богатирчук організував збір і розподіл продуктів серед нужденних киян і полонених. Комори УЧХ за пару тижнів наповнилися — селяни охоче відгукнулися на цю акцію. Але окупанти розлютилися, бо їм з великими труднощами вдавалося збирати харчі з населення. Уже в лютому 1942-го УЧХ закрили, а Богатирчук два тижні провів у гестапо. Щоправда, німці не знайшли складу злочину і відпустили Богатирчука.

Вийшовши на свободу, він очолив Інститут радіології та експериментальної патології. Його створили київські лікарі, а німці не перешкоджали, побоюючись епідемій. В університеті дозволили навіть відкрити єдиний факультет — медичний.

Через рік Богатирчук у справах інституту відвідав Берлін, де його познайомили з генералом Андрієм Власовим. На той час цей совєтський воєначальник вже півроку провів в німецькому полоні і став главою Російської визвольної армії (РОА).

Богатирчук з дружиною і дочкою покинули Київ, коли восени 1943 року радянські війська підійшли до міста, і цілий рік прожив у Кракові.

У листопаді 1944-го він прийняв запрошення Власова і прибув до Праги, звідки генерал закликав народи Росії до боротьби з більшовиками. Богатирчук погодився формально представляти Українську національну раду, створену ОУН. На цьому його співпраця з власівцями і завершилася.

Наприкінці війни родина Богатирчуків опинилася в баварському Байройті, в американській зоні окупації. А в 1948-му гросмейстер емігрував до Канади. Викладав в Оттавському університеті. 1967 року став першим канадським міжнародним гросмейстером.

Як вчений Богатирчук брав участь у міжнародних наукових конференціях з анатомії, рентгенології та геронтології.

 

ГРИГОРІЙ КОЛЯДА (1896-1977) – філолог, книгознавець.

Народився на Полтавщині, закінчив Московський університет і Київський інститут народного господарства. Викладав у Київському педагогічному інституті, Саратовському, Таджицькому і Ташкентському університетах.

Автор розвідок про початки кирилівського друкарства, діяльність Івана Федорова, Памви Беринди, Гавриїла Дорофеєвича, Балабанівських друкарень.

У 1976 році, коли вчений вже передчував близький кінець,  він привіз до Києва щоб передати Музею книги свій дорогоцінний скарб: 236 одиниць з власної бібліотеки – українське слово в друках XIX cт.; колекцію видань з книгознавства “Україніка”: 126 одиниць – збірка “За сто літ”.

Це була книжкова україністика за 100 років, починаючи від 1798 року: 1-ше видання «Енеїди» Котляревського, видання 3-томної антології української літератури “Вік”, що вийшла на рубежі XIX – XX ст., велика колекція літератури з історії книгодрукарства.

Вчений особисто замовив відомому художнику Перевальському екслібрис до переданої музею збірки: на тлі колосся та дубового листя зображена стрічка з написом “Українське слово в друках 1798 – 1897р.р. Із книг В., Г. і О. Коляд”.

Оскільки деякі видання до музею не взяли (зокрема книги Пантелеймона Куліша) Коляда був змушений продати чи подарувати значну кількість книг зі свого зібрання. А деякі книги довелося забрати назад до Ташкента, де жив і працював вчений.

Збірка, подарована музею Колядою є найбільш повною і цінною колекцією і становить понад 600 одиниць.

 

МАЛИШКО (1912-1970) — поет, перекладач, літературний критик.

Народився в м. Обухів на Київщині в сім’ї шевця. Старший брат Андрія — Петро Малишко — став своєрідним народним месником — Робін Гудом, який грабував комуністів і совєтських чиновників, але не чіпав простих селян. 1928 року Петра спіймали, відвезли до Києва, де засудили до страти. Пізніше Андрій Малишко сказав про брата: «Якби я писав вірші так, як Петро — ціни б мені не було!»

Малишко вчився у медичному технікумі, потім — на літературному факультеті Київського інституту народної освіти, учителював в Овручі. В 1934–1935 роках служив у Червоній армії. По демобілізації переїхав до Харкова і працював журналістом у газеті «Комсомолець України», в «Літературній газеті» та в журналі «Молодий більшовик».

Під час Другої світової війни був військовим кореспондентом у фронтових газетах «Красная Армия», «За честь Батьківщини», і в партизанській газеті «За Радянську Україну». Після війни працював відповідальним редактором журналу «Дніпро» (1944—1947).

Перші вірші надрукував у 1930 році в журналах «Молодий більшовик» та «Глобус». А перша збірка «Батьківщина» вийшла у 1936 році. Відтоді його книжки з’являються регулярно. За роки війни він видав аж 7 збірок героїко-патріотичної спрямованості. Книжка «Україно моя!», що видавалася двічі, — одне з найяскравіших поетичних явищ років війни.

У 50-ї роки Малишко поринає у створення ліричних віршів, багато з яких були покладені на музику видатними композиторами того часу і стали популярними і «пішли в народ», стали вважатися народними. Серед них «Знову цвітуть каштани», «Пісня про рушник» («Рідна мати моя…»), «Ми підем, де трави похилі»; «Стежина», «Цвітуть осінні тихі небеса…» та багато інших

Андрій Малишко залишив по собі величезний доробок – за совєтів його твори видані у десяти томах. Значна частина написаного – це виконання «соцзамовлення», обслуговування совєтського режиму. Втім, поетом було створено чимало високохудожніх творів, вартих уваги і в наші часи.

 

БОРИС ПАТОН (1918-2020) — видатний науковець у галузі зварювальних процесів, металургії і технології металів, доктор технічних наук. Президент НАН України (1962—2020).

Народився в Києві в сім’ї відомого вченого Євгена Оскаровича Патона – пізніше засновника та директора Інституту електрозварювання. Мав старшого за нього на рік брата Володимира, який теж займався наукою.

1941 року закінчив Київський політехнічний інститут за фахом інженер-електрик. Кандидатська і докторська дисертації Бориса Патона були присвячені процесам зварювання.

З 1942 року Патон працює в Інституті електрозварювання, створеному батьком. З 1953 року очолює цей заклад.

Перелік посад і регалій Бориса Патоного зайняв би не одну сторінку, тому наведемо лише кілька з них:

– академік АН СРСР з 1962 року; згодом – академік АН союзних республік та країн соціалістичного табору, після 1991 року – також член багатьох міжнародних наукових товариств і асоціацій;

– голова Міжвідомчої наукової ради з проблем науково-технічного і соціально-економічного прогнозування при Президії АН УРСР і Держплані УРСР ( (1986—1994) – з 1992 — при Мінекономіки України).

– у період 1992—1994 та з серпня 1997 по лютий 2005 року — член Ради національної безпеки України.

Працював головним редактором журналів «Автоматическая сварка», «Техническая диагностика и неразрушающий контроль», «Современная электрометаллургия», «Вісник Національної академії наук України».

Безпрецедентні 58 років очолював Академію наук – Споачтку УРСР, потім України.

У березні 2020 року стало відомо, що Борис Патон не подав свою кандидатуру на вибори Президента Національної академії наук України, які мали відбутися 16 квітня (через ситуацію з коронавірусом перенесені на пізніший строк), і залишає цю посаду. У своєму останньому інтерв’ю в липні 2020 року Патон зізнався, що бачить своїм наступником на посаді президента НАНУ Анатолія Загороднього, тому голосуватиме за нього.  На виборах 7 жовтня 2020 року переміг саме Загородній, ставши новим президентом НАНУ.

Але голосувати за нього Патону вже не довелося – він помер в Києві 19 серпня 2020 року – у віці 101 року.

В доробку Бориса Патона – понад 1000 публікацій, зокрема 20 монографій; понад 400 винаходів.

Наукові дослідження присвячені процесам автоматичного і напівавтоматичного зварювання під флюсом, розробці теоретичних основ створення автоматів і напівавтоматів для електродугового зварювання і зварювальних джерел живлення; умовам тривалого горіння дуги та її регулювання; проблемам керування зварювальними процесами, створення нових перспективних конструкцій і функціональних матеріалів майбутнього.

Під його керівництвом створений принципово новий спосіб зварювання — електрошлаковий. Патон очолив дослідження із впровадження зварювальних джерел теплоти для підвищення якості металу, що виплавляється, на основі чого заснована нова галузь металургії — спецелектрометалургія (електрошлаковий, плазмово-дуговий та електронно-променевий переплави). Уперше почав і активізував дослідження в галузі використання зварювання і споріднених технологій у космосі, створення космічних конструкцій; визнаний лідер у цій сфері діяльності.

Патон – автор ідеї і керівник проекту зі створення унікальної технології зварювання живих тканин, що тепер широко використовується в хірургії.

Розробки Інституту електрозварювання АН УРСР запатентовані в розвинених країнах, включаючи США, ФРН, Японію. Провідне положення вітчизняної зварювальної науки і техніки в галузі електрошлакового переплаву широко визнане у світі.

Очоливши 1962 року АН УРСР, Патон розумів, що вона потребує істотної реорганізації. Від 1930-х років частка прикладних досліджень в академічній науці безперервно зростала. Разом із тим академічна наука саме за рахунок прикладних досліджень довела своє значення для розвитку економіки країни.

Програма реформ в АН УРСР, яку розпочав Патон, засновувалася на тому, що головний ресурс академічної науки полягає у фундаментальних дослідженнях. Тому інститути з великою часткою прикладних розробок повинні були різко підняти рівень фундаментальних досліджень. Це стосувалося й рідного Інституту електрозварювання АН УРСР, який на той час уже мав високий рейтинг у країні. Цей процес фундаменталізації наукового пошуку в академічних установах, де прикладна тематика домінувала, і став основою розвитку АН УРСР на два десятиліття.

Борис Патон вважав:

«Намагання кожної влади вирішити проблеми подальшого розвитку України без науки, сучасних технологій та інновацій, лише за допомогою ринкової лібералізації економічного життя, повальної приватизації, іноземних запозичень та інших ринкових і монетарних засобів виявилося помилковим і недієздатним».

 

ЛАРИСА МАСЕНКО (1942) – мовознавиця, фахівець у галузі соціолінгвістики, історії української літературної мови, дослідниця совєтської мовної політики та її наслідків.

Народилася в селі Безім’яне Саратовської області у родині поета Тереня Масенка (про нього – в огляді за 10 листопада), який тоді працював репортером радіо­станції імені Тараса Шевченка у Саратові.

Навчалася на філологічному факультеті (відділення української мови та літератури) Київського державного університету ім. Т. Шевченка. У 1964—1991 роках працювала в Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР на посадах лаборанта, молодшого наукового співробітника, старшого наукового співробітника (відділ теорії та історії української мови, відділ культури мови).

Нині – професор кафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія» і провідний науковий співробітник Інституту української мови НАН України.

Лариса Масенко проводить велику і багатопланову дослідницьку і редакторську роботу.

Вона має публікації з історії української літературної мови, поетики та мови класиків української літератури (Тарас Шевченко, Леся Українка, Григір Тютюнник) та сучасних письменників (Іван Драч, Валерій Шевчук, Оксана Забужко, Юрій Андрухович). У цих працях поєднує мовознавчий аналіз із літературознавчим, розкриває образний потенціал слова, проникаючи в глибинну структуру художнього тексту.

Починаючи з кінця 1980-х років активно опрацьовує соціолінгвістичну проблематику. Вивчає мовну ситуацію України, функціонування й стан сучасної української мови за умов масового українсько-російського білінгвізму, побутування мішаних форм мовлення. У її працях започатковано соціолінгвістичне обстеження Києва. Зокрема, визначено демографічну й комунікативну потужність української та російської мов у різних сферах міського життя, досліджено ставлення киян до обох мов і ступінь конфліктності міжмовних стосунків.

Досліджує специфіку совєтської мовної політики в Україні та її наслідки, зокрема практику втручання партійних органів СРСР у внутрішній розвиток української мови. На підставі численних документів Масенко показала, що це втручання було спрямоване на штучне зближення української мови з російською й мало на меті подальшу ліквідацію української мови як незалежного мовного утворення.

Як провідний український соціолінгвіст і експерт із питань мовної політики, Масенко постійно виступає в ЗСІ з актуальних питань мовного життя України. Прагне донести до широкого загалу усвідомлення визначальної ролі української мови в розбудові суверенної держави.

Привертає увагу громадськості до загроз, спричинених недосконалістю мовного законодавства, браком державної мовної політики та хибними кроками влади в розв’язанні проблем двомовного суспільства.

На особливу увагу заслуговують такі монографії дослідниці: «Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду» (2005), «Суржик: між мовою і «язиком» (2011), а також «Мова радянського тоталітаризму» (2017).

В цьому дослідженні мову радянського тоталітаризму розглянуто у виданні у двох аспектах: як мову великого ошуканства, що створювала світ словесних фікцій, призначених приховувати огидну дійсність, і як мову державного тероризму, антилюдську суть якої розкрито на основі аналізу текстів комуністичних вождів і документів каральних органів. Окрему увагу авторка приділила висвітленню деструктивних явищ у родинних стосунках та безпрецедентній уніфікації національного життя народів СРСР у період панування комуністичного режиму.

Ларисі Масенко належить вислів: «Коли в країні не ведеться мовна політика – це теж політика»

 

ОЛЕКСАНДР КОСТЕЦЬКИЙ (1954-2010) — художник, представник містичного реалізму.

Костецький народився Києві у сім’ї знаменитого художника-академіка Володимира Костецького В. М. і скульптора Галини Новокрещенової. Закінчив Київський державний художній інститут (нині НАОМА) у 1979 році. На свідомість майбутнього художника потужний вплив мала приватна бібліотека його старшого брата Дмитра, що збирав книги з окультизму, масонства й філософії.

На початковому етапі різав скульптури з дерева. Деякий час малював ікони. Але відійшов від релігійного мистецтва. У 1970-х виставляв роботи в андеграундних виставках київського об’єднання «Рух». З 1988 по 1992 жив і працював у Нью-Йорку, де влаштовував персональні виставки робіт. Після 1992 жив і працював у Києві.

Працював у напрямку містичного реалізму (або ж, фантастичного реалізму), для яких характерне поєднання переконливо-реалістичного зображення простору й об’єктів у ньому із смисловою спрямованістю поза межі реального світу.

р Костецький створив свій власний художній світ, сповнений містичних переживань і населений неземними істотами. Звичайні людські постаті, які можна побачити на його картинах, перестають бути звичайними, оскільки задіяні у нереальних подіях.

Митець досягнув візуальної досконалості, використовуючи багатошаровий, колористично насичений живопис, прописаний тонким лесуванням, який нерідко поєднував із графічно витонченим малюнком.

 

АНТІН МУХАРСЬКИЙ (1968) – також відомий під псевдо Орест Лютий – актор, телеведучий, співак, пісменник та поет-пісняр.

Народився у Києві, 1992 року закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого за фахом «актор театру та кіно». Дванадцять років працював актором у Національному театрі російської драми ім. Лесі Українки. Зіграв близько 20 головних ролей.

2008 — заснував галерею незалежного мистецтва «Antin’s collections», яка стала відома масштабними проектами «Жлоб-Арт», «Сільський гламур» (колекція українського кітчевого живопису 30 — 60-х років ХХ століття).

2009 — заснував Союз Вольних Художників (СВХ) «Воля або смерть», до складу якого увійшли художники Іван Семесюк, Олекса Манн, Андрій Єрмоленко, Сергій Коляда, Ніна Мурашкіна, Сергій Хохол та інші.

У 2012 році створив проект «Лагідна українізація», в рамках якого створив вокально-інструментальний ансамбль «Сталін унд Гітлер капут», який виконує пісні на музику популярних совєтських пісень, а слова (в жанрі політичного памфлету та стьобу) пише Антін Мухарський. Він є єдиним солістом ансамблю, виступає під ім’ям «професора антропології Ореста Лютого». Саме виступи в цьому ансамблі зробили ім’я Антіна Мухарського (Ореста Лютого) відомим та популярним в Україні.

У серпні 2019 року Ютуб канал Ореста Лютого за запитом Роскомнадзору було видалено. Над каналом працювали 7 років, на ньому було 86 тисяч підписників, понад сто мільйонів переглядів.

Автор створив новий канал з назвою Люта українізація (ханжам і рожевим поні краще не заходити, не слухати і не дивитися).

Свої прозові твори Антін Мухарський супроводжує такими антоаціями:

«Цей неполіткоректний роман ставить під сумнів основні цінності сучасної демократії. Окрім того, він містить сексистські, расистські, антифеміністичні вислови та думки, які неприпустимі в цивілізованому суспільстві, та наче розпалює міжнаціональну, міжконфесійну, расову та гендерну ворожнечу.

Цю книжку не бажано читати людям з ознаками політичної, феміністичної та лівацької шизофренії; людям, одержимим дияволом і почуттям гіпертрофованої толерантності, політкоректності; православним фундаменталістам та адептам мультикультуралізму; людям із браком освіти, інтелекту, совковим дебілам, вагітним жінкам.

КАТЕГОРИЧНО ЗАБОРОНЕНО читати цей твір людям без почуття гумору!»

 

До наступного героя огляду я особисто маю великий сентимент – саме його голос став для мене і багатьох моїх товаришів провідником у невідомий нам – зросійщеній молоді Донбасу – світ сучасної української поезії і актуальної української музики. Ця альтернатива російському року

 

МИХАЙЛО БАРБАРА (1971) — один із засновників і фронтмен культового рок-гурту «Мертвий Півень».

Народився у Львові. 1989 року став одним із засновників гурту «Мертвий Півень», залишаючись його вокалістом до розпаду гурту у 2011 році. Виразний вокал і артистичний талант Миська Барбари зробили його справжньою зіркою.

«Мертвий півень» став видатним культурним явищем 90-х и початку 2000-х років, колектив гурту актуалізував у своїх піснях величезний пласт української поезії.

Нині Барбара є лідером харківського театру «Арабески», а також виступає з концертними проектами «Радіо Афродіта». Він названий так на честь радіостанціі ОУН-УПА Афродита, що існувала в роки Другої світової війни. Проект – є спробо. уявити, що радіостанцію з такими позивними не розгромили у 1945 році і вона працює до сьогодні. Це збірка осучаснених переспівів майже забутих українських гітів ХХ-століття.

Почитати думки і спогади Барабари: https://zaxid.net/teatr_mene_vilikuvav_n1435527

Послухати МП:

https://www.youtube.com/watch?v=aLl8EpQyBcQ

https://www.youtube.com/watch?v=7KjckhtHrYk

Ну і хіт «Ми помрем не в Парижі»: https://www.youtube.com/watch?v=sMOkpSHiPmE

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі проти російської збройної агресії:

 

ВІТАЛІЙ БЛАГОВІСНИЙ (1974-2015) — старший сержант ЗСУ.

Народився в смт Асканія-Нова Чаплинського району Херсонської області.

В часі війни — старший сержант, сапер 93-ї окремої механізованої бригади.

14 листопада 2015 року вдень група саперів з 14 чоловік виконувала завдання поблизу міста Авдіївка; у полі між українською позицією «Бутівка» та позицією терористів «Зеніт» останні відкрили вогонь зі 120-мм мінометів по БМП, що прикривала саперів, від вибухів здетонували міни.

Віталій загинув, ще 8 вояків зазнали поранень. Командир роти перебував в комі з перебитим хребтом.

Лишилися мама, дружина та дві доньки.

 

МИХАЙЛО ПОКИДЧЕНКО (1989-2016) — солдат ЗСУ.

Народився 1989 у місті Мукачеве, певний час проживав у Рахові. Вступив до ліцею на юридичний факультет, де навчався до 2012 року. Опісля працював оператором на місцевому телеканалі «М-студіо», згодом — на складі супермаркету «Ду-Мен» в Рахові.

Брав активну участь в подіях Революції Гідності. У травні 2014 року пішов на фронт добровольцем — в складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»; де воював у групі «Семана» 5-го окремого батальйону, а згодом — в 1-й ОТГ ім. Капітана Воловика, кулеметник, позивний «Малий» («Сотник»).

Повернувся додому після півтора року на фронті. За кілька місяців знову вирушив на фронт, підписав контракт із ЗСУ в травні 2016 року; солдат, стрілець, помічник гранатометника 3-го взводу 3-ї роти, 15-й окремий гірсько-піхотний батальйон. Згодом — командир бойової машини — командир відділення.

5 грудня 2016 року загинув на Донеччині під час кулеметного обстрілу селища Опитне (Ясинуватський район).

Без Михайла лишилися батьки, брат, сестра, дві маленькі доньки.

 

ВЛАДИСЛАВ ВОРОБЙОВ (1973-2014)— старшина ЗСУ.

Проживав в Білій Церкві. Призваний за мобілізацією. Головний сержант роти, 72-а окрема механізована бригада.

14 липня 2014-го терористи з РСЗВ «Град» обстріляли позиції військових під Амвросіївкою, старшина Воробйов загинув.

Залишилися батьки та троє дітей.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада