Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
13.07.2020

14 липня.

Цього разу в огляді:

  • віце-президент ЗУНР, один з батьків Злуки – автор закону про об’єднання ЗУНР та УНР;
  • один з фундаторів української демократичної школи. Репресований і розстріляний;
  • ініціатор відродження, перший ректор і президент Києво-Могилянської академії;
  • олімпійський чемпіон з фехтування на шаблях;
  • художник, ілюстратор дитячих книжок;
  • два письменника, ветерана АТО.

І неодмінно згадаємо і вшануємо пам’ять захисників України від російської агресії. Серед них і луганчанин, який добровольцем пішов звільняти свій рідний край від окупантів.


Почнемо з однієї з найпомітніших постатей доби Перших визвольних змагань:

 

ЛЕВКО БАЧИНСЬКИЙ (1872–1930) – правник, автор конституційного закону від 3 січня 1919 року про об’єднання ЗУНР і УНР, віце-президент ЗУНР, голова делегації ЗУНР на проголошенні Злуки двох частин України 22 січня 1919 року.

Народився в селі Серафинці (нині Івано-Франківська область) у багатодітній родині директора народної школи. Вступив на юридичний факультет Чернівецького університету, через нестатки водночас працював в адвокатській конторі.

Ставши доктором права, увійшов до числа найактивніших діячів радикальної партії. На VII з’їзді партії у липні 1898 р. Бачинського обрали до її головного правління — разом з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Северином Даниловичем, Павлом Думкою. З цього часу його життя нерозривно пов’язане з організаційною розбудовою радикального руху в Галичині.

1918 року розпалася Австро-Угорська імперія. 18 жовтня у Львові зібралася Українська Національна Рада, яка проголосила утворення Української держави (згодом — ЗУНР).

3 січня 1919 р. на першій сесії УНРади Бачинський був обраний заступником президента Ради Євгена Петрушевича і членом правління. Таким чином він, голова радикальної партії, взяв на себе і свою партію співвідповідальність за діяльність уряду молодої держави. 3-го січня 1919 року сесія ЗУНР ухвалила Закон про Злуку двох частин України в єдину державу, при збереженні автономії ЗУНР. Всі ці заходи теоретично і практично розроблялися при найактивнішій участі Лева Бачинського.

На 22 січня в складі 65 чоловік до Києва приїхала делегація ЗУНР на чолі з Левом Бачинським. На цей день призначено урочисту подію — Злуку двох частин України в одну соборну державу. На площу біля Софії прийшли члени Директорії на чолі з її головою Винниченком і делегація від ЗУНР з віце-президентом західних областей Бачинським.

Сповнивши свою місію, Бачинський разом з делегацією повернувся до Станіславова. Його проект земельної реформи ліг в основу закону уряду УНР, прийнятого 1919 р. До останніх своїх днів Л. Бачинський стояв на чолі Української соціалістичної радикальної партії.

Після окупації Галичини Польщею займався правничою діяльністю в Станіславові.

Через хворобу змушений був виїхати на лікування до Австрії, де і помер.

 

АРСЕНІЙ ХОМЕНКО (1891-1939) — демограф, статистик, один із фундаторів української демографічної школи

Народився в Батурині у сім’ї військовослужбовця. Поступив на фізико-математичний факультет Київського університету, з якого 1912 р. був виключений за участь у студентських заворушеннях, призваний до армії і 1914 в чині прапорщика направлений на фронт. 1917 р. отримав тяжку контузію.  1920 р. добровільно вступив до Червоної армії. 1921 р. демобілізувався за станом здоров’я.

1922 р. працював завідувачем відділу статистики населення Xарківського губернського статистичного бюро, згодом очолив відділ демографії Центрального статистичного управління УСРР. Керував розробкою матеріалів міського перепису населення 1923 р. і проведенням в УСРР Всесоюзного перепису населення 1926 р. Хоменко здійснив низку фундаментальних досліджень і опублікував їх результати.

Із 1935 р. працював в Інституті охорони материнства і дитинства та одночасно співпрацював із Всеукраїнським інститутом експериментальної медицини та Інститутом демографії і санітарної статистики ВУАН / АН УРСР.

27 лютого 1938 р. був заарештований під час хвилі репресій, пов’язаних із визнанням Всесоюзного перепису населення 1937 р. дефектним. Засуджений Військовим трибуналом Харківського військового округу до страти, вирок виконано 1939 року.

Коло наукових інтересів Хоменка охоплювало питання народжуваності та смертності в Україні. Особливе місце в науковій спадщині вченого посідають ґрунтовні дослідження шлюбу та сім’ї. Вивчав стійкість шлюбу, причини поширення самотності, перспективи розвитку малої сім’ї. Центральною проблемою сімейних стосунків Хоменко вважав самодіяльність жінки-матері. На його думку, гендерна рівність у сім’ї та суспільстві не може бути досягнута завдяки зниженню зайнятості жінок, оскільки саме їхня економічна активність — основна передумова гендерної рівності.

Після Всесоюзного перепису населення 1926 р. Хоменко приділяв увагу дослідженню складу населення — статево-вікового, соціально-економічного і, особливо, національного. Його монографія про національний склад населення України (1931) була першим фундаментальним демостатистичним ослідженням етнічної проблематики не лише в Україні, а й на теренах СРСР.

Хоменко започаткував дослідження міграційного руху населення у вітчизняній демографії. Так, на основі даних міського перепису населення СРСР 1923 р. та Всесоюзного перепису населення 1926 р. дослідив доплив населення в Донбас і дійшов висновку, що міграційний приріст міського населення в зазначений міжпереписний період із-за меж України, в основному з РСФРР, збільшив чисельність міського населення Донбасу в понад 1,5 раза.

Хоменко був одним з організаторів і активним автором унікального видання — газети «Радянський статистик».

 

В’ЯЧЕСЛАВ БРЮХОВЕЦЬКИЙ (1947) — літературознавець, педагог, головний ініціатор відродження і почесний президент Києво-Могилянської академії.

Народився – Дзауджикау, Північно-Осетинська АРСР, Російська РФСР, СРСР.

У юності ніщо не провіщало, що В’ячеслав стане тим, кімін є. Хлопець закінчив Смілянський технікум харчової промисловості, технік-механік. Під час навчання працював котельником на машинобудівному заводу у Смілі.

Але покликання зробило своє: 1974 він з відзнакою закінчує факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка.  Працював журналістом, завідувачем відділу критики у газеті «Літературна Україна».

Далі – аспірантура Київського державного інституту культури імені Олександра Корнійчука, захист кандидатської дисертації з педагогіки. Пізніше була докторська з філології на тему «Природа, функції і метод літературної критик».

В останні совєтські роки Брюховецького запрошено професором до Ратґерського університету в США викладати предмет «Українська література. Критика». Токож він читає курс української літератури у Манітобському університету в Канаді.

Але Брюховецький не був відірваним від життя академічним вченим. 1989 року він був одним з ініціаторів створення Народного Руху України. А невдовзі робить те, що стало справою всього життя – відроджує Києво-Могилянську академію, а точніше, засновує Національний університет з цією історичною назвою.

З 1991 року він обіймає посаду ректора, з 1994 – президента КМА, від 2007 і до тепер – почесний президент Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Добірка інтерв’ю з Брюховецьким: https://rozmova.wordpress.com/category/%d0%b1%d1%80%d1%8e%d1%85%d0%be%d0%b2%d0%b5%d1%86%d1%8c%d0%ba%d0%b8%d0%b9-%d0%b2%d1%8f%d1%87%d0%b5%d1%81%d0%bb%d0%b0%d0%b2/

 

ГЕОРГІЙ ПОГОСОВ (1960) — фехтувальник-шабліст, олімпійський чемпіон 1992 року, шестиразовий чемпіон світу.

Народився у Києві, тренувався в спортивному товаристві «Динамо». Золоту олімпійську медаль та звання олімпійського чемпіона він виборов на Олімпіаді в Барселоні у фехтуванні на шаблях, виступаючи у складі Об’єднаної команди на Олімпійських іграх 1992. На сеульській Олімпіаді-1088, виступаючи за команду СРСР, він здобув срібні нагороди.

Живе в США, тренує студентську команду з фехтування Стенфордського університету. Будучи запеклим вболівальником ФК «Динамо», прилітає в Україну, щоб поболіти улюблену команду. Видав колекційну книгу «Фехтувальна спадщина», в який представлені раритетні фото і документи з його особистої колекції

Про життя в США, про футбол і про те, чим він схожий на фехтування – в інтерв’ю http://www.fcdynamo.kiev.ua/allnews/news/yaz_znamenitiy_fekhtuvalnik_georgiy_pogosov_vbolivae_za_dinamo/?media=print

 

ОЛЕГ ПЕТРЕНКО-ЗАНЕВСЬКИЙ (1965) – художник-ілюстратор, працює переважно з виданнями для дітей.

Народився у Вінниці. Навчався у Київському державному художньому інституті в майстерні книжкової графіки. У 1999 році закінчив асистентуру-стажування Академії образотворчого мистецтва і архітектури під керівництвом Георгія Якутовича.

У Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури працює з 2001 року як викладач шрифту, вжиткової графіки та композиції, з 2006 — керівник навчально-творчої майстерні дизайну книги на кафедрі графічного дизайну. Яскравий представник київської академічної школи.

В різний час співробітничав з провідними видавництвами України “Веселка”, “Дніпро”, “Молодь”, “Маяк”, “Україна”, “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, “Видавництво Старого Лева”, працював для дитячих журналів. Олег Петренко-Заневський створив понад 50 ілюстративних серій, найпомітніші з них: “Казки лірника Сашка”, “Вуйко Пампулько та пані Будьласка” та ін.

Художник так визначає свою творчу позицію: «Попри вельми широкий діяпазон мистецького долучання, передовсім я освідомлюю себе, як художника дитячої книжки. Саме тут відбувається найтепліша співрозмова із читачем, часом вона непомітна, а часом доволі гомінка. Цей маленький і ласкавий читальник є радше глядачем. Він щирий та вибагливий водночас. Його необхідно тішити, йому слід годити, і, геть трішечки повинно його виховувати. Мабуть, тому для мене художник-книгарь є подібно як той вдатний актор, що жодної ролі не повторюється, але завше впізнаваний. І якому до снаги зіграти трагікомедію, що є найскладнішим в акторскому мистецтві.

 

Понад усякий сумнів, професія художника книги є однією з найпривселюдніших. Тому на мистці лежить велична громадянська відповідальність. Потужний майстер цілковито має силу впливати на смакові уподбання вельми широкого загалу.

А найвищою кебетою мистця, на мою думку — є вмілість пройти на межі піднесеного і зрозумілого, адже справжній хірург-віртуоз завше готовий до ґерцю із буденним пухирем».

Познайомитися з творчистю ілюстратора можна тут: https://sverediuk.com.ua/ilyustratsiyi-olega-petrenko-zanevskogo-do-knig-vlasyuka-o-i-kazki-lirnika-sashka-kniga-1/

 

СЕРГІЙ УХАЧЕВСЬКИЙ (1966) — письменник, сценарист. Ветеран АТО.

Народився у Тернополі. Закінчив відділення української мови та літератури філологічного факультету Тернопільського педагогічного інституту. Служив у Радянській армії, брав участь в афганській війні.

Працював журналістом, редактором у різних комерційних структурах. Перший його художній твір, «Осінні ілюзії», був опублікований у літературному журналі «Тернопіль».

Учасник Майдану і АТО, був поранений. Волонтер, Голова ГО “Міжнародна спілка волонтерів України”

Пише гостросюжетні книжки, засновані на реальних історичних подіях. Серед його книжок «Казка Старого Мельника» (2015); «Карпатський капкан» (2015); «Легенди нескореної зими» (2016), “Такий шалений рік” (2019).

Почитати розширену анотацію на роман «Карпатський капкан» http://bukvoid.com.ua/news/prose/2015/02/04/151144.html

Інтвер’ю з письменником: https://rozmova.wordpress.com/2017/05/20/serhij-ukhachevskyi/

 

ВАЛЕРІЙ АНАНЬЄВ (1993) — ветеран АТО, письменник, блогер.

Народився у Первомайську на Миколаївщині. Служив у ЗСУ п’ять років, з них два — в АТО.

2011 року Валерій досяг повноліття і наступного дня пішов у військкомат та написав рапорт, що бажає служити у ВДВ (Високомобільні десантні війська). Через два місяці він став військовослужбовцем у 25 ОВДБр.

У 2014 році, коли до кінця контракту Валерія залишалося півроку, російські війська окупували Кримський півострів, а пізніше і частину Донецької та Луганської області. 8 березня 2014 Валерій отримав свій перший бойовий наказ. Так він на фронт під Слов’янськ.

Влітку 2014 року за вбивство Валерія одним з командирів терористичної організації ДНР, була призначена грошова винагорода, тоді і з’явився псевдонім «Ананьєв». Валерій так вирішив, щоб через нього не змогли знайти його близьких та нанести їм шкоду.

Після закінчення контракту, він залишився в армії ще на два роки, без підписання нового.

Весь час в АТО вів відеоблог, намагаючись показати армію такою як вона є: не перебільшуючи жахи війни і не применшуючи помилок командування. Публікував відео з передової: про взяття Слов’янська, результати боїв, обстріли, армійське життя.

У 2016 році був госпіталізований. Проходив лікування спочатку у Дніпрі, потім у Старокостянтинів Хмельницької області, далі в Одесу, де отримав виписку про непридатність до служби по стану здоров’я та був звільнений з лав ЗСУ. Переїхав до Києва та почав працювати в ІТ компанії. Пропрацювавши там півроку, пішов та зайнявся різними підробітками, як, наприклад, ведучий спортивних заходів.

Після звільнення з армії був змушений продовжити лікування, так як мав фізичні та психологічні проблеми, але до лікарів більше не звертався. Так як за його словами: «Єдиний лікар, який здатен мені допомогти — це я сам».

У 2017 році як лікування Валерій Ананьєв обрав пішу подорож із Парижа до мису Фістерре, через Францію та Іспанію стародавнім паломницьким шляхом святого Якова  — Ель Каміно де Сантьяго. З військовим наплічником, без знання мови та мінімальною кількістю грошей Валерій вийшов із Парижа та пішов на південь. Загалом він подолав 1811 кілометрів виключно пішки. Усю свою подорож він фільмував та описував в публікаціях на Facebook. Його подорож у форматі 14-ти серійного фільму опублікована на його каналі в Youtube. Досягнувши мису Фіністера встановив на цьому «краю світу» український прапор.

У 2015 році Валерій почав писати книгу. На війні не було можливості повноцінно займатися цим. Після звільнення, було декілька спроб продовжити роботу, але проблеми зі здоров’ям заважали. І тільки після пішої подорожі Валерій зміг закінчити книгу про війну на Донбасі «Сліди на дорозі». Процес написання був для автора важким. На початку лютого 2018 року рукопис було завершено і почалась підготовка до друку.

Після декількох зустрічей з представниками різних видавництв, Валерій був категорично проти співпраці з будь-ким. Він оформив себе як видавця і заручившись підтримкою близьких друзів, надрукував її. За перші три тижні було розкуплено увесь 5-ти тисячний тираж, що є значним успіхом для українського книжкового ринку.

Сторінка в ФБ Валерій Ананьєв

 

Пом’янемо наших захисників, які ціною свого життя зупинили російську агресію і не пустили «русскій мір» далі в Україну. Першим у цьому переліку буде уродженець Луганська, молодий хлопець, який добровольцем пішов боротися з окупантами.

 

ОЛЕГ АКСЕНЕНКО (1994-2014) — молодший сержант полку «Азов» НГУ.

Народився у м. Луганську. Олег Аксененко брав активну участь у вболівальницькому русі луганського футбольного клубу «Зоря», де був відомий за прізвиськом «Аксьон», яке стало його позивним, коли він добровольцем вступив до лав «Азову». Брав участь у Євромайдані. Добровольцем пішов захищати Україну і рідний край.

Один з товаришів Олега згадував: «Із ним ми познайомились у липні, у місті Маріуполі. Аксьону завжди щастило. Коли він стояв на посту, нам приносили багато продуктів, грошей. Одного разу дівчата навіть принесли торт, який самі спекли для хлопців. На торті було зображення тризуба. Аксьон про цей торт часто згадував, як і про рідний Луганськ. Хотів, щоб його місто швидше звільнили. Хотів побувати на футболі, адже цього року його луганська „Зоря” грає в Лізі Європи.

Аксьон узагалі дуже любив футбол. Був голкіпером збірної „Азова” в товариському матчі з маріупольською дітворою. Ми тоді програли, жартували, що через Аксьона, бо він не взяв пенальті. А він казав: „Хлопці, ми ж із дітьми граємо. Вони мають вчитися перемагати і звикати до перемог. А нам треба перемогти у війні, щоб ці діти жили в могутній державі”.

За тиждень до бою ми спілкувалися з Аксьоном. Він дуже хотів у бій. Я саме повернувся з відпустки, розповідав йому, як з’їздив. Аксьон слухав. Відчувалося, що він теж хоче додому. Кажу: „Друже, а ти коли додому?”. А він мені: „Я додому буду їхати поступово. Спочатку доїду до Іловайська, де вбили наших. Потім – на Донецьк, де вбили багато патріотів, а потім – до Луганська”.

Ти почав свою дорогу додому, друже. 20 серпня ти був у Іловайську. Перед боєм я зробив твоє фото. Там ти уважно слухаєш вказівки командира. Твої очі світяться – ти приїхав на першу зупинку своєї дороги додому…».

В тому запеклому вуличному бою міліціонер БПСМОП «Азов» рядовий міліції Аксьоненко дістав тяжкі поранення осколками гранати – в око й ногу. Побратими винесли його з-під вогню, надали першу допомогу й щиро сподівалися, що Олег виживе. Але під час евакуації до госпіталю його серце зупинилося…

24 серпня, у День Незалежності України, Олега Аксьоненка поховали на столичному Байковому цвинтарі.

Послухати звернення Олега, яке він записав для тих, від кого намагався очисти свою землю: https://www.youtube.com/watch?v=xXZl4hGq8xU

 

ОЛЕКСАНДР ПОПОВ (1977-2017) – старшина ЗСУ.

Народився 1977 року в селі Кобзарці на Миколаївщині.

На військовій службі — з 2002 року, з 2004 служив за контрактом у 28-ій ОМБр, смт Чорноморське, Одеська область. У 2004—2005 роках проходив службу в Іраку.

Старшина, головний сержант 1-ї механізованої роти 28 ОМБр.

З початком російської збройної агресії проти України з 2014 року виконував завдання в АТО, пройшов бої у прикордонній зоні, — Маринівка, Степанівка, Савур-могила. Був поранений, після лікування в госпіталі ніс службу за місцем постійної дислокації, у той час співпрацював з волонтерами, допомагав родинам загиблих бойових товаришів. По тому повернувся в зону АТО. Співпрацював з одеським інтернет-виданням «Думська», — якийсь час у 2014 році був позаштатним воєнкором. Також співпрацював з ГО «Україна — це ми» і «Рада громадської безпеки» (м. Одеса), волонтери передавали через Олександра автомобілі в АТО.

Загалом пройшов три ротації у зоні бойових дій.

Загинув у ніч з 27 на 28 червня 2017 року внаслідок вибуху переробленої гранати до СПГ-9 на взводному опорному пункті поблизу села Миколаївка Волноваського району, ще четверо військовослужбовців дістали поранення.

Залишилась дружина та троє дітей.

 

ВОЛОДИМИР ЗАРАДЮК (1991-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Кульчин на Волині. Змалку був працелюбний, вже з 10 років орав город мотоблоком і садив картоплю. Після 9 класу пішов працювати на завод у Луцьку, паралельно навчався у вечірній школі. Відслужив строкову службу в 72-ій механізованій бригаді у Білій Церкві. Після служби працював на заробітках на будівництві, проживав у Луцьку.

З початком російської збройної агресії призваний до ЗСУза частковою мобілізацією в першій хвилі. Солдат, кулеметник 3-го механізованого батальйону 51-ї ОМБр, м. Володимир-Волинський.

Разом із підрозділом у травні 2014 року ніс службу на блокпосту № 10 поблизу смт Ольгинка Волноваського району. Уранці 22 травня 2014 року блокпост був атакований проросійськими терористам «ДНР», які під’їхали на інкасаторських машинах, та почали несподіваний масований обстріл із вогнепальної зброї, у тому числі з кулеметів, мінометів, РПГ, ПЗРК. В результаті обстрілу здетонував боєкомплект в одній з бойових машин, що призвело до збільшення людських втрат внаслідок вибуху. У цьому бою загинули 16 бійців 51-ї бригади. 14 жовтня в госпіталі від поранень помер 17-й боєць.

Удома у загиблого воїна залишились лише батьки, у яких він був єдиним сином.

 

ВІКТОР БОНДАР (1991-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у с. Лук’янівка на Київщині. 2009 року призваний до лав ЗСУ. Після демобілізації працював у рідному селі, захоплювався футболом та волейболом.

На початку серпня 2014-го мобілізований, головний сержант взводу, 128-а окрема гірсько-піхотна бригада.

28 січня 2015-го загинув під час обстрілу терористами з РСЗВ БМ-21 «ГРАД» базового табору бригади під Дебальцевим.

 

Без сина лишилися батьки.

 

ВІКТОР БОЙКО (1974-2014) — старшина ЗСУ.

Народився у с. Шевченкове, Черкаська область в багатодітній родині. Вивчився на водія. Служив у в ЗСУ у десантних військах. Протягом 1993—1994 р.р. перебував у Югославії, беручи участь у миротворчій місії ООН. Демобілізувавшись, повернувся в рідне село. Одружився та переїхав у Черкаси.

З початком російської агресії добровольцем пішов захищати Україну. Ніс службу сержантом з машинно-технічного забезпечення, 34-й батальйон територіальної оборони «Батьківщина» Сухопутних військ ЗСУ.

18 липня 2014-го загинув під час під час виконання бойового завдання, звільняючи від терористів село Олександрово-Калинове Костянтинівського району Донецької області. Куля снайпера потрапила в гранату у нагрудній кишені його жилета-розподільника.

Вдома залишилась донька.

 

МИХАЙЛО ШУЛЬЦ (1982-2015) – молодший сержант ЗСУ.

Народився в Херсоні в сім’ї священика. Вчився у Херсонському національному технічному університеті на бюджетній основі за спеціальність «Бухгалтерський облік та аудит». Одночасно з навчанням працював за спеціальністю на підприємстві, також працював на роботах, що пов’язані з програмним забезпеченням, — це дозволило самостійно оплачувати навчання у магістратурі. В університеті захопився туризмом, ходив в гори Криму та Карпат.

У 2005 році пройшов строкову військову службу в прикордонних військах, яку закінчив у званні молодшого сержанта.

З 2009 по 2014 заочно навчався у Харківському політехнічному університеті, де здобув спеціальність енергетика. Самостійно опанував професію інструктора з туризму, водив туристичні групи у походи по Криму.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України, в березні 2014 був призваний за мобілізацією до лав 1-ї окремої танкової бригади. В листопаді став командиром танка.

Загинув 25 січня 2015 року в бою у селищі Оленівка Волноваського району Донецької області. Молодший сержант Шульц разом з екіпажем танку Т-72 брав участь в операції розвідки боєм, яку проводили бійці 1-ї танкової бригади та 28-ї механізованої бригади.

Рейд на Оленівку мав на меті відволікти сили противника, який, порушуючи Мінські домовленості проводив наступальні дії в районі Донецького аеропорту та Дебальцевого, а напередодні з РСЗВ «Град» обстріляв житловий квартал Маріуполя.

В ході операції виявлено розташування сил противника, знищено кілька одиниць техніки ворога з особовим складом, мінометні розрахунки. Українські бійці пройшли всю Оленівку і вийшли до села Сигнальне. Танк Шульца підбили у бою, члени екіпажу залишили машину і десантувалися на БМП, яка повинна була вивезти їх у безпечне місце. Під час посадки на машину Михайло Шульц дістав смертельне кульове поранення.

Як згадував один із танкістів: «Один із Т-72 заглух на відкритому місці, екіпаж власними силами не зміг запустити двигун, їх почали обстрілювати. За ними виїхала БМП-КШМ. Уже під час евакуації командиру танка в серце влучила куля, він загинув на місці».

Танк тоді дістався сепаратистам, евакуювати його можливості не було».

Без Михайла залишились батьки та молодший брат.

 

ВОЛОДИМИР ЗЕЙЛИК (1996-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Пустомити Львівської області.

Під час російської збройної агресії проти України 31 жовтня 2014 був призваний на військову службу за контрактом, яку проходив у 540-му зенітному ракетному Львівському полку ім. гетьмана І. Виговського, м. Кам’янка-Бузька, Львівська область.

2016 року перевівся до 46-ого окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна», який виконував завдання в АТО. Служив на посаді водія. Воював у Новолуганському на Світлодарській дузі, в районі Мар’їнки та окупованого Докучаєвська. Побратими його називали Вова зі Львова.

8 серпня 2017 року на бойовій позиції батальйону в районі міста Мар’їнка, під час обстрілу ротного опорного пункту та веденні вогню у відповідь, відбувся розрив міни в каналі ствола міномету 2С12 «Сані» калібру 120 мм, внаслідок чого загинули солдат Володимир Зейлик і сержант Олександр Роговий, ще 5 бійців дістали поранення. За попередньою версією слідства, вибух стався внаслідок подвійного заряджання каналу ствола міномету різними військовослужбовцями.

Залишилися батьки та молодший брат.

 

ПЕТРО ДУБІК (1983-2014 — молодший сержант ЗСУ.

Народився в с. Немиринці на Житомирщині.

Мобілізований, номер обслуги, 26-а окрема артилерійська бригада.

14 серпня 2014-го загинув поблизу Амвросіївки в часі обстрілів з боку терористів та із території Росії.

Вдома залишилася дружина.

 

ОЛЕКСАНДР ОСТРОВСЬКЙ (1964-2014) — співробітник ДПСУ.

Народився 1964 року в селі Житні Гори на Київщині.

Водій роти забезпечення Центральної бази зберігання та постачання Державної прикордонної служби України, с. Савинці, Київська область. Мешкав у м. Узин. Був одружений.

 

У зв’язку з російською збройною агресією проти України брав участь в АТО. У червні разом із прикордонниками Оршанського навчального центру ДПСУ відбув для супроводження та заміни складу мото-маневреної групи тактичного угрповання «Кордон». 13 червня 2014 року прикордонники прибули до розташування Бердянського прикордонного загону.

14 червня 2014 року близько 10:00 на околиці міста Маріуполя, в районі заводу «Азовсталь», терористи із засідки обстріляли колона автомобілів Державної прикордонної служби, яка направлялась на ротацію до підрозділів ДПСУ із вантажем провізії та речового майна. Колону чекали і для засідки обрали відкрите пристріляне місце на мосту. Терористи зробили по колоні три постріли з гранатометів і відкрили вогонь з автоматів.

Один постріл з гранатомету влучив у кабіну автомобіля МАЗ, який перевозив боєприпаси. В кабіні перебували службовець (водій) Олександр Островський і прапорщик Володимир Гречаний. В результаті вибуху Островський одразу загинув, а Гречаний дістав тяжкі поранення і помер на операційному столі в Маріупольській міській лікарні.

Другий постріл з гранатомета потрапив у задню частину автобуса, який перевозив особовий склад. Військовослужбовці покинули машину та вступили у бій. По них працювали снайпери. Бій тривав близько півгодини, загинули 5 прикордонників. Згодом на допомогу надійшла група з Донецького прикордонного загону, а за кілька хвилин і бійці Національної гвардії. Ще 7 прикордонників у тому бою зазнали поранень.

 

ВОЛОДИМИР ТРУХ (1992-2015) – десантник, солдат ЗСУ.

Народився в с. Жабинці, Тернопільська область.

В АТО – солдат, водій-радіотелефоніст. 81-а окрема аеромобільна бригада (122-й окремий аеромобільний батальйон).

Загинув 17 січня 2015 р. у бою з російськими збройними формуваннями в новому терміналі Аеропорту Донецька. Під час штурму хлопцю відірвало руку, і він помер від втрати крові в терміналі летовища.

Залишилися батьки, старші брат з сестрою та наречена.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада