Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
12.10.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

13 вересня. Сьогодні в огляді:

  • бігунка, світова рекордсменка, яка взяла участь у понад 500 забігах, учасниця марафонів. Вона прийшла у спорт у віці 58 років – не заради змагань, а щоб впоратися з хворобами;
  • мистецтвознавець, історик українського мистецтва, знавець і популяризатор українського авангарду, міжнародний експерт мистецьких творів;
  • крупний києвознавець, історик архітектури, у доробку якого близько 50 книжок;
  • фотограф, учасник АТО, який добровольцем пішов захищати Україну і на фронті став письменником.

А також вшануємо пам’ять захисників України, які могли б сьогодні святкувати день народження, якби не російська збройна агресія, яку їм довелося зупиняти ціною свого життя. Серед них – уродженець Донецька, один із найрезультативніших українських контррозвідників, під керівництвом якого викрито й затримано понад 120 російських агентів і терористів.


Отже, починаємо з діячки, життя якої може бути надихаючим прикладом для багатьох.

 

ВЛАДИЛЕНА КОКІНА (1926-2017) — бігунка-ветеран, рекордсменка світу та Європи серед ветеранів, установила понад 60 рекордів України у різних вікових групах.

Народилася 1926 року. Батько-комуніст, який саме в день народження доньки вступив до партії, назвав її Владиленою на честь Владіміра Леніна.

Кокіна закінчила медичний інститут. У Жовтих Водах була депутатом міськради, агітатором, дружинницею, працювала в пожежній службі. Довгий час працювала лікарем-педіатром.

Владилена Кокіна прийшла у спорт, коли їй було 58 років. Професійно легкою атлетикою до цього вона не займалася, а на бігову доріжку встала, щоб впоратися з численними хворобами.

За свою кар’єру Кокіна взяла участь у понад 500 забігах. У 72 роки бігунка вперше побила рекорд України серед жінок-ветеранів. Національні досягнення на дистанціях від 60 метрів до 10 кілометрів легкоатлетка-ветеран у своїх вікових категоріях оновлювала понад 50 разів.

Крім того, українка була володаркою світового рекорду в бігу на 10 км у віковій групі 85-89 років – 86 хвилин 15,07 сек.

Напередодні свого 89-річчя Кокіна взяла участь у Білоцерківському марафоні, де дистанцію в 10 кілометрів подолала за 1 годину 50 хвилин 09 секунд.

У вересні 2016 року Владилена Кокіна бігла в Дніпровському марафоні. Через три тижні після тих стартів їй виповнилося 90 років.

 

ДМИТРО ГОРБАЧОВ (1937) – мистецтвознавець, історик мистецтва України, міжнародний експерт мистецьких творів.

Народився в Свердловській області Росії. В дошкільному віці разом з родиною приїхав у Київ ні відтоді його життя пов’язане з Україною.

Закінчив історико-філософський факультет Київського університету, після чого працював у Музеї українського образотворчого мистецтва, займався науковою роботою. Захистив дисертацію на ступінь кандидата мистецтвознавства. З 1973 по 2011 рік викладав у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. З 2001 року — член редколегії Енциклопедії Сучасної України.

Автор і упорядник двох десятків мистецтвознавчих книг, художніх альбомів, сценарист  документальних фільмів.

Дмитро Горбачов відомий і користується авторитетом в Європі та Україні як експерт мистецьких творів і є консультантом аукціонів «Крістіз» (Christie’s) та «Сотбіс» (Sotheby’s), київського «Мистецького Арсеналу».

Організовує виставки українських художників авангардистів в Україні та за кордоном.

До кола зацікавлень Горбачова належить мистецтво доби бароко ХVII-XVIII ст., романтизму та реалізму XIX ст., сецесії та авангарду 1900-1930 років, зокрема «бойчукістів». Впродовж більш ніж 40 років однією з провідних тем наукових досліджень є творчість Т. Г. Шевченка.

Дмитро Горбачов видав книги, присвячені творчості художників Анатоля Петрицькомого, Олександра Хвостенко-Хвостова, Казимира Малевича, поета Майка Йогансона.

Також в його доробку кілька видань на тему українського авангарду:  «Avantgarde und Ukraine» (Мюнхен, 1993); «Український авангард» (Київ, 1996);  «Українські авангардисти як теоретики і публіцистики» (Київ, 2005);

Горбачов став упорядником видання, яке здатне змінити уявлення про українське мистецтво: ««Шедеври українського живопису. Від Алімпія Печерського до Казимира Малевича. Українське малярство останнього тисячоліття» (Київ, 2009).

Мистецтвознавець також багато виступає з публічними лекціями присвяченими діячам авангарду – Богомазову, Екстер, Архипенко, а також загалом мистецьким процесам в різні періоди української історії.

Розповідь Дмитра Горбачова про  панукраїнізм і роботу над альбомом «Українське малярство останнього тисячоліття. Вад Алімпія Печерського да Казимира Малевича»:  http://4hvylia.com/mystetstvo/dmytro-horbachov-doba-panukrainizmu.html

Інтерв’ю з мистецтвознавцем:  https://tyzhden.ua/Culture/245235 і ще одне – http://uartlib.org/exclusive/mystetstvoznavets-dmytro-gorbachov-oko-tse-komp-yuter/

 

ДМИТРО МАЛАКОВ (1937-2019 ) — крупний києвознавець, історик архітектури.

Народився у Києві у родині службовців. Брат видатного художника-графіка Георгія Малакова (про нього – в огляді за 14 червня). Під час окупації міста перебував у дитячих будинках.

1960 року закінчив Київський інженерно-будівельний інститут (нині Київський національний університет будівництва і архітектури). Працював у системі Київенерго, на київському заводі «Арсенал», у Київському науково-дослідному і проектному інституті містобудування. 20 років – з 1992-го по 2012-й був співробітником Музею історії Києва.

У доробку Дмитра Малакова – близько 50 книг, присвячених архітекторам Києва, різним спорудам, вулицям і місцевостям столиці, історії забудови міста.

Окремий напрямок його діяльності – збереження і популяризація творчості брата. Дмитро Малаков видав спогади про Георгія Малакова і кілька альбомів з його творами.

 

ВІТАЛІЙ ЗАПЕКА (1967) — письменник, фотохудожник, доброволець АТО, боєць батальйону «Полтава».

Народився у Полтаві, був відомий як професійний фотограф. Перші оповідання та нариси написав у 2015 році – коли добровольцем пішов боронити Україну.

Віталій провів на війні три роки, був бійцем батальйону спецпризначення «Полтава». Загалом побував у трьох секторах із чотирьох: спершу на відрізку від Волновахи до Маріуполя Донецької області, зокрема й на Широкинському плацдармі.

Потім батальйон «Полтава» перекинули в сектор «А» на Луганщину. Із найвідоміших точок побував у Трьохізбенці, Кримському, Станиці Луганській. Був і на «нулівці», і на першій, і на другій лінії оборони.

Разом зі зброєю завжди тягав, за його словами, фотоапарат і знімав усе, свідком чого став. Передусім — бойових побратимів, які чи не щодня дивилися в лице смерті. Загалом зробив понад 10 тисяч знімків.

Двічі фотоапарат полтавця виходив із ладу — просто не витримував. Його воєнні знімки тепер зберігаються як у Полтавському, так і в Центральному дер­жавному історичному архіві України з приміткою: «Зберігати довічно».

Перша фотовиставка відбулася в Полтаві під відкритим небом неподалік від пам’ятника Миколі Гоголю, друга — у краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського. Потім фотовиставка експонувалася в Києві — у музеї АТО, Посольстві Фінляндії в Україні…

Втім на фронті Запека примудрявся не лише фотографувати, а й писати. Навіть перебуваючи на опорному пункті й ведучи спостереження за територією, постійно занотовував на маленькому ноутбуці все, що найбільше вразило, що здавалося вартим уваги. Потім не міг заснути, аж поки не народжувалася оповідка. Ось так на ранок мав черговий написаний твір.

— Писати мене змусила «фейсбуківська» спільнота, — зізнається фотохудожник. — Коли викладав на своїй сторінці у соцмережі воєнні знімки, у мене вимагали пояснень, що на них зображено. Коли ж усе описував, спочатку було навіть образливо, що кількість «лайків» під моїми світлинами була значно меншою, ніж під оповідками. Непомітно для мене самого почали з’являтися тексти без фотографій. Далі — більше. Отак урешті-решт і назбирався матеріал на книгу «Батальйон «Полтава». Роки війни (фото та розповіді)». Звісно, всі оповідки в книзі не помістилися — сюди ввійшли лише 17 бувальщин, а загалом їх уже зібралося понад сто.

Віталій Запека також написав книжки «Цуцик», де війна показана очима цуценяти,  і воєнно-сатиричний роман «Герої, херої та не дуже».

Запека починав писати російською, потім сам перекладав свої твори українською, і згодом принципово перейшов на державну.

Надзвичайно цікавий матеріал про Запеку – як він потрапив на війну, як ставилися до фотографа побратими і як він писав свій перший воєнний – «антивоєнний» роман: https://hadiach.city/read/people/67429/poltavskij-pismennik-vitalij-zapeka-predstaviv-u-gadyachi-antivoennij-roman

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у протистоянні з  російською агресією.  І почнемо з уродженця Донецька, якого оголосили зрадником його колишні колеги, що самі зрадили Україну і стали колаборантами.

 

ОЛЕКСАНДР ХАРАБЕРЮШ (1977-2017) – спецпризначенець, контррозвідник, полковник СБУ. Доктор юридичних наук.

Народився в Донецьку. Закінчив Донецький юридичний інститут МВС України за спеціальністю «Правоохоронна діяльність». Під час навчання познайомився із майбутньою дружиною. Два роки служив у відділі карного розшуку місцевої міліції.

Однак, його вибором стала Служба безпеки України, якій присвятив 17 років свого життя. Пройшов шлях від оперуповноваженого до заступника начальника Головного відділу контррозвідки Управління СБУ в Донецькій області, останню посаду зайняв станом на 2011 р., коли начальником Донецького УСБУ став Олександр Якименко. Одним з напрямків його діяльності була боротьба з нелегальною міграцією.

Займався боксом, підводним плаванням. Кандидат у майстри спорту з кікбоксингу. Грав на гітарі, акордеоні, мав гарний голос.

У 2005-2006 роках Хараберюш брав участь у проведенні оперативно-розшукового заходу під кодовою назвою “Армагеддон”, координаторами якого були тодішній начальник Донецького УСБУ Олександр Петрулевич і тодішній начальник Головного відділу контррозвідки Донецького УСБУ Олександр Пєлєх. “Армагеддон” було спрямовано на нейтралізацію сепаратистських рухів в Донецькій області, але через саботаж з боку центру роботу не було доведено до завершення.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України в червні 2014 року особовому складу Управління було надано наказ евакуюватись з Донецька. Але частина співробітників перейшла на бік російсько-терористичних угруповань. Олександр Хараберюш був серед тих, хто залишився вірним народу Украни. Він вивіз сім’ю до Маріуполя, де продовжив службу у контррозвідці УСБУ в Донецькій області.

Полковник Хараберюш був одним із найрезультативніших українських контррозвідників, під його керівництвом викрито й затримано понад 120 російських агентів і терористів.

Першою масштабною справою стало затримання у Донецьку восени 2014 року зрадника СБУ Олександра Галавури, згодом засудженого. Також Хараберюш зіграв ключову роль у виявленні та викритті трьох зрадників у рядах Донецької СБУ (в тому числі співробітника контррозвідки і шифрувальника), завербованих російською розвідкою  — ними виявилися Олександр Третяк (син екс-начальника Луганського УСБУ), Валерій Нікіфоров та Євген Косяк.

 

Хараберюш брав участь у резонансній операції з пошуку та затримання диверсійної групи «Мангуста», яка 9 травня 2014 року влаштувала атаку на міське управління міліції вМаріуполі і спровокувала масові заворушення, що призвело до численних жертв, в тому числі і серед мирного населення.

За участі Хараберюша було затримано двох бойовиків з банди «Чечена» (Борисова) і т. зв. «російської православної армії», які захоплювали адмінбудівлі, викрадали та мордували людей, чинили збройні напади, привласнювали транспортні засоби.

31 березня 2017 року полковник Хараберюш загинув в результаті вибуху автомобіля у Центральному районі міста Маріуполь. Вибухомйому відірвало обидві ноги і вин загинув від втрати крові.

Підрив автомобіля попередньо кваліфіковано як терористичний акт, пов’язаний з професійною діяльністю загиблого.

Голова СБУ Василь Грицак зазначив: «Я впевнений, що загибель Олександра – справа рук терористів, боротьба проти яких стала справою його життя… СБУ зробить все, щоб знайти та покарати винних. Борги ми віддаємо швидко…»

В Олександра залишились батьки, дружина та дві доньки. Батько, Іван Федорович Хараберюш, — полковник міліції, доктор юридичних наук, професор кафедри права та публічного адміністрування Маріупольського державного університету[10]. Він також переїхав з Донецька до Маріуполя, раніше викладав у Донецькому юридичному інституті МВС.

31 жовтня 2017 голова СБУ Василь Грицак на брифінгу повідомив про затримання у м. Одеса підозрюваної у підриві автомобіля — жительки Донецька Прасолової Юлії Володимирівни. Під час брифінгу було продемонстровано відео, на якому видно, як жінка закладає вибухівку в автомобіль полковника СБУ. За свою роботу вона отримала 15 тисяч доларів. Підозрювана входила до центру спецоперацій під егідою “МГБ ДНР”. За інформацією голови СБУ, “центр” координується і фінансується спецслужбами РФ. Прасолову

25 вересня 2018 року Іллічівський райсуд Маріуполя ухвалив обвинувальний вирок стосовно Прасолової, її засуджено до 12 років ув’язнення з конфіскацією майна.

У 2019 році вбивцю полковника Харебрюша Юлію Прасолову на вимогу Росії включили в списки обміну полоненими. Зараз вона перебуває в Росії.

 

АНДРІЙ БОРИСЕНКО (1993-2017) — сержант ЗСУ.

Народився в місті Павлоград, Дніпропетровська область. Закінчив 11 класів місцевої школи №16 і  вступив до Національної  металургійної академії України у Дніпрі, Ноднак згодом залишив навчання.

З кінця 2013 року служив у 25-ій бригаді за контрактом — на посаді навідника-оператора 1-ї роти 3-го батальйону.

На фронті з 24 липня 2014 року — бойове хрещення зазнав під Шахтарськом. Згодом були бої за Іловайськ, Савур-могилу, Майорськ, Красногорівку, Піски, шахту Бутівку, Авдіївку, Жданівку, Нижню Кримку; неодноразово виконував завдання за лінією фронту. 4 жовтня 2014-го повернувся з першої ротації. 2016 року переведений до 2-го батальйону; сержант, командир бойової машини — командир відділення парашутно-десантного взводу 4-ї парашутно-десантної роти 2-го батальйону.

20 грудня 2017 року загинув поблизу селища Кам’янка (Ясинуватський район) — куля снайпера потрапила у голову.

Без Андрія лишились мама, сестра і кохана дівчина.

 

ІГОР ПЕТРІВ (1967-2014) – майор ДПС України.

Ігор Петрів народився у містечку Лахденпох’я в Карелії. Після закінчення школи був викликаний для проходження строкової військової служби. Опісля залишився служити за контрактом і потравив у 76-й гвардійський танковий полк 20-ї танкової дивізії Північної групи військ, що на той час дислокувався на території Польщі. У 1991 році полк було переведено з Польщі на Черкащину, а з 1 травня 1992 року передано в розпорядження Державного комітету у справах охорони державного кордону України, де Ігор Петрів і продовжив свою службу.

У 1994 році Ігор Петрів закінчив Інститут прикордонних військ України та повернувся до навчального центру в Оршанці у званні лейтенанта. Дослужився до звання майора. У оршанецькому навчальному центрі працював старшим викладачем групи спеціальної вогневої підготовки. У 2002 та 2011 роках був відзначений Адміністрацією ДПС України медалями «За бездоганну службу» ІI та І ступеня.

З перших днів війни на сході України у 2014 році перебував на передовій у складі мотоманеврової групи, до цього займався охороною кордону в районі Чонгару[2][3]. 12 липня 2014 року загинув у зоні проведення АТО під час повернення до прикордонного табору після транспортування тіла загиблого полковника Ігоря Момота[4]. Транспорт супроводу підірвався на міні поблизу села Маринівка. Поховано майора Петріва у селі Геронимівка, що на Черкащині. Після смерті у нього залишилася дружина та донька.

 

ОЛЕКСАНДР БОРДАК (1972-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в смт Білозерка Херсонської області, де закінчив 8 класів середньої школи № 1, по тому — ПТУ та Херсонський сільськогосподарський інститут. Проходив строкову службу в лавах Збройних Сил. Останнім часом мешкав у Херсоні.

Літом 2014-го мобілізований; солдат, стрілець-помічник гранатометника, 28-ма ОМБр.

5 серпня 2015 року загинув уночі при утриманні позицій під час обстрілу терористами поблизу Мар’їнки.

 

СЕРГІЙ ХРИПУНОВ (1978-2014)— солдат ЗСУ.

Народився в Якутії. Жив у Кропивницькому (раніше – Кіровоград).

Доброволець, з травня 2014-го — кулеметник, 2-ге відділення охорони 2-го взводу охорони 1-ї роти охорони, 34-й окремий мотопіхотний батальйон — 57-ма окрема мотопіхотна бригада.

1 листопада 2014 року відбувся бій під селищем Майорське, що лежить у північно-західній частині Горлівки — під прикриттям туману російська ДРГ підібралась близько до українського блокпосту й відкрила вогонь зі стрілецької зброї та мінометів. Сергій у бою зазнав важких поранень, від яких наступного дня помер.

 

ВІКТОР ЛЕВКІВСЬКИЙ (1965-2015) — капітан (посмертно) ЗСУ.

Народився у с. Возничі на Житомирщині. Школу закінчив із золотою медаллю. Вступив до Українського інституту водного господарства, протягом 1984—1985 років проходив строкову службу в РА. 1990 року закінчив рівненський інститут, працював майстром ПМК № 120 селища Пришиб у Запорізькій області. 1991 року переїхав з родиною в колгосп «Таврія» — село Новоданилівка Якимівського району, обіймав посаду інженера-будівельника. Останніми роками займався особистим селянським господарством.

Мобілізований 25 квітня 2014 року, старший лейтенант, заступник командира роти з технічної частини 23-го окремого мотопіхотного батальйону «Хортиця».

Близько 1-ї години ночі 8 лютого 2015-го в секторі «Маріуполь» — поблизу села Новоселівка Волноваського району — терористи обстрілюють українські позиції, міна влучила в бліндаж, де перебував офіцер з чотирма вояками. Старший лейтенант Віктор Левківський загинув, решта військовиків зазнали поранень.

Лишились мама і брат, дружина, дочка і син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада