Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
13.11.2020

13 листопада. Цього дня народилися такі непересічні особистості:

  • вчений-правник, основоположник політології в Україні, автор проекту Конституції ЗУНР;
  • письменник, класик сатиричної прози ХХ століття, «петлюрівський» урядовець, в’язень сталінських таборів, який заплатив за свободу ідеологічним обслуговуванням совєтського режиму;
  • провідник кримськотатарського народу і борець за його права, перший голова Меджлісу, дисидент і політв’язень, який провів найдовше в історії політичне голодування – 303 доби. Нині – народний депутат України від «ЄС», послідовний прихильних євроінтеграції України;
  • письменник, колишній службовець СБУ, автор «шпигуньских» романів і науково-поплуярних документальних книжок з історії української розвідки.

Також вшануємо народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі з російськими окупантами за цілісність нашої держави.


Почнемо:

 

СТАНІСЛАВ ДНІСТРЯНСЬКИЙ (1870-1935) — вчений-правник і політичний діяч, автор проекту Конституції ЗУНР

Народився в Тернополі у сім’ї першого директора місцевої чоловічої учительської семінарії. Закінчив правничий факультет Віденського університету, продовжив освіту в університетах Берліна і Лейпцига.

З 1901 по 1918 роки був професором австрійського цивільного права у Львівському університеті. Тут С. Дністрянський розгортає широку наукову діяльність. Очолює юридично-статистичну комісію НТШ, редагує «Часопис правничий і економічний», публікує статті на юридичні теми і рецензії в українській, польській і німецькій пресі.

У 1901—1913 роках опублікував трьома мовами понад 12 новаторських правових праць, зокрема: «Чоловік і його потреби в правовій системі», «Реформа виборчого права в Австрії», «Звичаєве право і соціальні зв’язки» та інші.

З 1919 року перебував в еміграції. Був одним із засновників Українського вільного університету в Празі, першим деканом факультету права і політичних, ректором (1921—1922) і проректором (1923, 1933—1935) цього навчального закладу. Водночас працював у Німецькому університеті у Празі та празькій Вільній школі політичних наук, співробітничав з Українською господарчою академією в Подєбрадах і Українським науковим інститутом у Берліні.

У 1927 р. заочно обраний дійсним членом Всеукраїнської академії наук по кафедрі цивільного права і політики, але не зміг переїхати в Київ для реальної праці в Академії через труднощі з відповідним дозволом від польської влади, під юрисдикцією якої перебували в той час західноукраїнці. У 1932 році після виходу з польського громадянства дістав чехословацьке громадянство, проте тепер переїзду завадила репресивна політика радянської влади щодо української інтелігенції.

У 1933 році після двох інфарктів відмовився від викладацької праці та активної громадської діяльності і переселився до Ужгорода, де збирався зайнятися адвокатською практикою і дослідженням звичаєвого права Закарпатської України. Помер після однієї з публічних лекцій від серцевого нападу.

Дністрянський є автором понад 50 фундаментальних монографічних досліджень і численних наукових статей українською, польською, чеською і французькою мовами з теорії держави і права, філософії права, конституційного, сімейного (за визначенням вченого — родинного) та цивільного права.

1920 року написав проект конституції для ЗУНР. Він розробив основи правової держави, зокрема правління республіки, заклав основи української політології.

 

ОСТАП ВИШНЯ (1889-1956) – письменник, класик сатиричної прози XX століття.

Справжне ім’я письменника – Павло Губенко. Народився він на хуторі Чечва біля містечка Грунь (нині – Сумської області) в багатодітній (17 дітей) селянській сім’ї. Навчався в Київській військово-фельдшерській школі, після закінчення якої працював фельдшером — спочатку в російській армії, а згодом — у хірургічному відділі лікарні Південно-Західної залізниці.

Однак він не збирався присвятити себе медицині — тож, працюючи в лікарні, займався самоосвітою, склав екстерном екзамен за гімназію і в 1917 вступив до Київського університету; вчився добре, однак скоро залишив навчання і віддався журналістській і літературній праці.

З 1918 року мобілізований до Армії УНР у медичні частини. У полон до більшовиків потрапив 1919 вже у ранзі начальника медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. У його розпорядженні були всі залізничні шпиталі, в яких лежали хворі офіцери і вояки Української Галицької армії, Дієвої армії УНР.

Павло Губенко, незважаючи на посаду, писав фейлетони, де висміював недоліки Директорії, на кпини брав і особисто Головного Отамана Симона Петлюру. Саме йому приписується крилата фраза: «У вагоні Директорія, під вагоном територія…».

ВЧК вважало значним успіхом полонення офіцера Губенка — високопоставлений «петлюрівський» урядовець утримувався у Харкові до 1921 — «до повного закінчення громадянської війни» (таким було формулювання ревтрибуналів для опонентів окупаційної совєтської влади).

А згодом, незважаючи на популярність гумориста, на нього чекав сталінський концтабір.

Перший надрукований твір Остапа Вишні — «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)» — побачив світ за підписом «П. Грунський» у Кам’янці-Подільському в газеті «Народна воля» 2 листопада 1919.

Псевдонім Остап Вишня вперше з’явився 22 липня 1921 в «Селянській правді» під фейлетоном «Чудака, їй-богу!».

Остап Вишня проводив і велику громадську роботу. Він брав участь у діяльності літературних об’єднань «Плуг» і «Гарт», в організації та редагуванні, разом з Е. Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний Перець» (1922) і далі працював у цьому журналі, коли в 1927 було поновлено його вихід.

Його знайомі оповідають, що Вишня рятував своїх товаришів матеріально і гумором у підвалах ЧК, де він сидів приблизно з кінця 1919 по весну 1921; і в тюрмі НКВС у Харкові, де він сидів з 26 грудня 1933 по весну 1934, і в концтаборі на Печорі 1934–1943 pp.

Коли 1931 був арештований Максим Рильський, з яким Вишня дружив так само міцно, як з Хвильовим, Кулішем і Досвітнім, то Вишня, не боячись накликати на себе гнів НКВС, кинувся з Харкова до Києва на допомогу безрадній родині поета, а після щасливого звільнення Рильського з тюрми — забрав його до себе в Харків на кілька тижнів у гості.

До арешту Остапа Вишні доклав руку письменник Олексій Полторацький, який 1930-го опублікував статтю «Що таке Остап Вишня» із брутальною ідеологічною критикою творчості гумориста. Стаття була передрукована в журналі «Радянська література» (1934).

Ось характерні цитати: «Пісенька Остапа Вишні одспівана. Літературна творчість цього фашиста і контрреволюціонера, як остаточно стає ясно, була не більше ніж машкарою, „мистецьким“ прикриттям, за яким ховаючись, він протаскував протягом кількох років у друковане слово свої націоналістичні куркульські ідейки і погляди», «…я щасливий відзначити… що моя стаття стає епітафією на смітникові, де похована „творчість“ Остапа Вишні».

 

1933-го популярний письменник був превентивно звинувачений у контрреволюційній діяльності й тероризмі, зокрема в замаху на Павла Постишева під час жовтневої демонстрації. Запроторений до таборів ГУЛАГу.

Вишню мали розстріляти, але його врятував щасливий випадок. 1943 року його перекинули просто з арештантського барака на Печорі (Комі АРСР) до письменницького кабінету в щойно реокупованому Києві.

Одна з причин цього несподіваного звільнення — успіхи УПА на військовому та ідеологічному фронті. Сталін вирішив, що петлюрівець Вишня своїми гуморесками має спростовувати «наклепи націоналістів» — нібито улюбленця цілої України — Вишню — закатувала Москва, і висміяти «буржуазних націоналістів», насамперед УПА.

Так у 1945–1946 з’явився ганебний твір «Самостійна дірка» Остапа Вишні — голос гумориста з могили.

У Відповідь «буржуазні націоналісти» й повстанці привітали звільнення Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали й собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій совєтській пресі поінформував світ, що УПА активно діє та перемагає.

Совєтська влада віддячила Вишні за покору, надавши йому квартиру в будинку письменників Роліт, де він мешкав до 1952 року. Протягом 1952-56 років жив у будинку письменників на Великій Васильківській № 6, де на його честь встановлено пам’ятну дошку. У 1955 році був реабілітований судовими органами СРСР. Помер 28 вересня 1956 року. Похований на Байковому кладовищі

Другий і останній період творчості був непростим для Вишні. Він багато пише, чимало публікується, але часто-густо його твори піддаються цензорському редагуванню. Щоб приховати свою справжню сатиру, він відточує образ героя-оповідача, мудрого, дотепного, занозистого часом, але сумного.

Обдарування Остапа Вишні не полишило його – творчість гумориста була популярною, особливо його «усмішки» на ідеологічно нейтральні, життєво-побутові теми.

У своїх творах Остап Вишня найбільше атакував слабкості свої, своїх земляків, вважаючи, що «кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися». Втім, деякі сучасні критики вважають, що тим Вишня доклався до формування негативного образу жаднуватих, хитруватих, «собі на умі», але тупуватих і нерозважливих українців – образу, який цілком влаштовував ідеологів совєтської імперії.

Остап Вишня започаткував новий жанр — усмішка. Це різновид фейлетону та гуморески. Ввів цей термін сам письменник. Пізніше він писав: «Хоч „фейлетон“ уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово „усмішка“ нашіше від „фейлетону“».

 

МУСТАФА ДЖЕМІЛЄВ (1943) — політик, один із провідників кримськотатарського національного руху, правозахисник, дисидент, політичний в’язень. Перший голова Меджлісу кримськотатарського народу. Депутат Верховної Ради багатьох скликань.

Народився у селі Ай-Серез поблизу міста Судак в Криму. На той час Крим перебував під німецькою окупацією. Після приходу совєтських військ, 18 травня 1944 року, разом з усім кримськотатарським народом Мустафа та його сім’я були депортовані совєтською владою до Узбекистану, де родина жила під адміністративним наглядом.

1959 року Мустафа закінчив середню школу й намагався вступити на східний факультет (за іншими даними, факультет арабської мови та літератури) Середньоазійського державного університету, проте через заборону приймати до університету кримських татар йому це не вдалося.

У 16 років Джемілєв, працюючи токарем на Ташкентському авіаційному заводі, брав участь у нелегальній молодіжно-студентській організації «Спілка кримськотатарської молоді», куди входили кримськотатарські студенти та робітники. У Спілці Мустафа очолив «Історичний відділ» й виступав перед публікою з історичними доповідями про свій народ.

Проте вже за кілька місяців діяльність організації перервалася. 8 квітня 1962 року спілку розігнали, а керівників, Ахмета Асанова, Марата Омерова та Сеїт-Амзи Умерова, заарештували. Джемілєва звільнили з роботи, за ним почався нагляд КДБ.

1962 року Мустафа поступив на гідромеліоративний факультет Ташкентського інституту інженерів іригації та механізації сільського господарства.

З 1960-х років Джемілєв брав активну участь у кримськотатарському національному русі. Так 27 серпня 1965 року Мустафа був серед числа кількох протестувальників, які намагалися зустрітися з першим секретарем ЦК КП Узбекистану Шарафом Рашидовим. 11 вересня юнака разом з іншими активістами було заарештовано за «порушення громадського порядку та хуліганство».

У тому ж році хлопець був відрахований з четвертого курсу інституту за поширення серед студентів свого історичного рукопису «Короткий історичний нарис тюркської культури у Криму у XIII—XVIII ст.», зміст якого був розцінений КДБ як «націоналістичний та антирадянський». У

У травні 1966 року Мустафу засуджено на півтора року позбавлення волі через його відмову служити у Радянській армії з політичних мотивів, після чого його відправили у табір під Ташкентом. Під час відбування терміну покарання його помістили у штрафний ізолятор «за проведення антирадянської пропаганди серед ув’язнених».

Після звільнення у 1967 році Мустафа Джемілєв встановив тісні контакти з правозахисниками Москви та інших регіонів СРСР, організував інформування світової громадськості про стан кримськотатарського народу та його боротьбу за відновлення своїх прав.

Він також послідовно виступав на захист інших народів СРСР; відкрито виступив проти окупації радянськими військами Чехословаччини у 1968 році.

Наприкінці 60-х Мустафа став одним із засновників Ініціативної групи із захисту прав людини в СРСР. Серед інших засновників цієї громадської організації були Петро Якір та Віктор Красін, а також московські правозахисники — Тетяна Великанова, Наталя Горбаневська, Сергій Ковальов, Олександр Лавут, Анатолій Левітін, Юрій Мальцев, Григорій Под’япольський, Тетяна Ходорович та Анатолій Якобсон, ленінградець — Володимир Борисов, а також українці — Генріх Алтунян та Леонід Плющ.

Майже усі члени цієї групи були репресовані — 11 з 15 арештовані та засуджені, а сім були вимушені виїхати закордон.

У вересні 1969 року Джемілєв був знову заарештований та звинувачений у «поширенні завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять радянський державний та суспільний лад». Окрім Джемілєва за цією справою також було заарештовано генерал-майора Петра Григоренка (про нього – в огляді за 16 жовтня) та поета Іллю Габая.

Ташкентський суд виніс вирок кримськотатарському борцю за права людини — три роки позбавлення волі, у зв’язку із чим Мустафа провів 30-денне політичне голодування у Ташкентському СІЗО на знак протесту проти грубого порушення прав людини в СРСР.

«Яким би я не піддавався репресіям та переслідуванням, я твердо можу сказати, що ніхто, ніколи і ні за яких обставин не зможе мене змусити відмовитися від виконання обов’язків, що накладаються честю, національною гідністю та громадянським обов’язком» – заявив Мустафа Джемілєв в своїй промові промови на судовому процесі 1969 року. І все подальше життя він лишається вірним цьому кредо.

По звільненні правозахисник проживав під гласним адміністративним наглядом у Ґулістані, працюючи інженером у радгоспі. 13 травня 1974 року, за кілька днів до річниці депортації кримських татар, Мустафу намагалися спровокувати на бійку. Такий захід був традиційним для органів держбезпеки напередодні важливих для кримських татар дат і мав за мету нейтралізацію одного з основних учасників визвольного руху.

Попри виявлену Джемілєвим стриманість у спровокованій ситуації, підтверджену чотирма письмовими показаннями свідків, він був засуджений «за хуліганство» на 15 діб. У відповідь Джемілєв оголосив голодування і на дев’яту добу його у важкому стані випустили.

Через місяць, коли Мустафа ще не цілком одужав, його викликали на військові збори, однак він не виконав наказу і 22 червня був заарештований за «ухилення від військових зборів». Мустафа знову почав голодування.

Насправді причиною арешту була інформація, що надійшла у КДБ про, нібито, намір Джемілєва виїхати до Москви для передачі президенту США Річарду Ніксону петиції про проблеми кримських татар.

І знову вирок – рік позбавлення волі з утриманням у виправно-трудовій колонії суворого режиму. З 19 вересня 1974 року Мустафа відбував покарання у ВТК-3 біля міста Омськ.

Четвертий судовий процес проти Мустафи Джемілєва відбувся у західносибірському місті Омськ. Громадськість могла мати лише загальне уявлення з повідомлень західних радіостанцій: процес був закритий, і до зали суду впускали за спеціальними перепустками лише працівників КДБ, МВС, прокуратури та чиновників тюремної адміністрації.

Увагу світової громадськості набагато більше зацікавили обставини, пов’язані з цим процесом. По-перше, найтриваліше політичне голодування підслідного, що тривало 303 дні з моменту пред’явлення йому перед закінченням табірного строку нового звинувачення у «наклепі на радянський державний лад» до самого судового процесу.

Це голодування Джемілєв розпочав 4 червня 1975 року. За три місяці, 5 вересня він написав листа другу:

«…Справи у мене, загалом, без особливих змін. 18 серпня оглянули лікарі, дані були такі: пульс — 57, температура — 35,5 °C, тиск 90/60, вага 45 кг…

…Кажуть, що тут «вмирати не дають». Це схоже на правду, тому що в той же день 18 серпня мене перевели в тюремну лікарню, де, крім щоденних вливань, робили ще ін’єкції глюкози та B1. 26 серпня знову перевели у свою камеру у підвал, але 1 вересня змушені були знову забрати у санчастину, бо дуже недобре стало зі шлунком. Протримали там 4 дні, і ось сьогодні, 5 вересня, я знову у підвалі.

Слідчі органи не турбують.

І ще ось що: 12 серпня стався такий інцидент. У той ранок, десь о 3-4 годині ночі, у камеру ввійшов начальник в’язниці підполковник Суров. Він запитав, коли я збираюся закінчувати голодування, і, почувши, що я не збираюся, накинувся з образами. Казав, що він дізнався, який я негідник і антирадянщик, і що наївно думати, ніби голодування допоможе мені вийти на свободу.

На закінчення він оглянув камеру і, помітивши на стінах якісь написи, розпорядився, щоб мені видали щітку з вапном і щоб я замазав ці записи, хоча він прекрасно бачив за характером записів, що я до них відношення не маю, і бачив також, що я насилу тримаюся на ногах.

«Якщо не підкориться — покарайте!» — Сказав він черговому наглядачеві. А покарання могло виразитися в тому, що у мене відняли б ліжко і зачинили б відкидні нари, так що лежати довелося б на мокрій цементній підлозі.

Коли черговий натякнув йому вже в коридорі, що подібне свавілля може викликати з мого боку реакцію відчаю, начальник сказав: «Нехай вішається, це навіть краще!» — З цього я усвідомив собі, що моє самогубство розцінювалося в деяких колах, як найбажаніший результат…!

27 червня 1975 року російський академік Андрій Сахаров звернувся з відкритим листом до Генерального секретаря ООН Курта Вальдгайма, організації «Amnesty International», лідерів мусульманських народів, міжнародної громадськості з проханням об’єднати зусилля у боротьбі «за звільнення з ув’язнення відомого діяча кримськотатарського національного руху Мустафи Джемілєва».

Генерал Петро Григоренко просив адвоката Швейського передати Мустафі прохання всіх його друзів припинити голодування, однак той відповів, що він і сам, у принципі, проти самокатування, але для нього голодування не тільки форма протесту, але й захист від можливих нових лжесвідків — сусідів по камері. Поки він голодував, його тримали в одиночній камері.

Серед тих, хто підтримував Джемілєва було багато відомих закордонних правозахисників. У кількох країнах, у тому числі у США, Туреччині, Італії, Франції, Швеції були організовані комітети за звільнення Джемілєва, куди входило багато громадських діячів, вчених, письменники та журналісти.

На початку 1976 року в закордонній пресі навіть з’явилася непідтверджена інформація про смерть Мустафи у результаті голодування, однак її було спростовано.

Попри усі зусилля правозахисників, зокрема Андрія Сахарова, Джемілєва було засуджено.

Підсудному інкримінували «викладання завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний та суспільний лад, а також виготовляння та розповсюджування документів такого змісту».

Окрім того, його також звинувачували у поширенні або підготовці наклепницьких документів, зокрема листа Ільмі Аметова з критикою журнальної статті про кримських татар, проєкт «Декларації принципів національного руху кримськотатарського руху», отриманих Джемілєвим у таборі листів та поштівок, де звинувачення побачило «націоналістичний дух».

Джемілєву визначили покарання: два з половиною роки позбавлення волі у ВТК суворого режиму «Приморський» на Далекому Сході. Тільки після завершення засідання суду Джемілєв погодився завершити своє 303-денне голодування на прохання академіка Андрія Сахарова, яке передав йому брат Асан.

У листопаді наступного, 1977 року табірна адміністрація намагалася висунути ще одну справу проти Мустафи, на знак протесту проти чого він провів ще одне 15-денне голодування. Вже у грудні того ж року його було звільнено в Ташкенті під гласним адміністративним наглядом МВС.

Далі були нові поневіряння, невдала спроба відмовитися від громадянства СРСР, нові арешті і нові терміни позбавлення волі та заслання.

В Якутію на заслання до Джемілєва приїхала його майбутня дружина Сафінар. За її словами, серед місцевого населення до політичних в’язнів було особливе ставлення, люди знали за що боровся Джемілєв і поважали його. Під час заслання дисидент неодноразово спілкувався з українцем В’ячеславом Чорноволом, який на той час також відбував заслання в Якутії.

По звільненні поневіряння продовжилися. Спроба повернутися до Криму виявилася невдалою – родину Джемілєвіх було видворено з півострова. Далі були нові переслідування.

Останній, шостий арешт відбувся в листопаді 1983 року. У лютому 1984 року Ташкентський обласний суд засудив Мустафу Джемілєва до трьох років позбавлення волі у таборах суворого режиму.

Йому інкримінували «складання і поширення документів, що паплюжать радянський державний лад та його політичну систему», зокрема поштівки, що він надсилав друзям у Нью-Йорк; «організацію масових заворушень» під час спроби 5 червня перейти на поромній переправі «Крим—Кавказ» та поховати свого батька в Криму; а також «запис на магнітофон передач закордонних радіостанцій».

Совєти, які вже дихали на ладан, не збиралися випускати зі своїх лабет кримськотатарського діяча, але тут вже вплинув міжнародний фактор.

У 1986 році проти Мустафи було порушено нову кримінальну справу за статтею 188-1 КК РРФСР («Злісна непокора законним вимогам адміністрації місць позбавлення волі») І засуджено до трьох років умовно з п’ятирічним випробувальним строком і звільнено із зали суду.

Джемілєва довелося випустити у зв’язку із домовленістю між президентом США, Рональдом Рейганом, та генсеком ЦК КПРС, Михайлом Горбачовим, у ході їх другої зустрічі, що відбулася у жовтні 1986 року в ісландському місті Рейк’явік для обговорення, насамперед, Стратегічної оборонної ініціативи.

Після звільнення Мустафа та Сафінар приїхали у Москву й зупинилися у Лариси Богораз. Там Джемілєв вперше зустрівся з академіком Сахаровим. І хоч вони не один рік вели листування, ні Сахаров, ні Джемілєв не бачили одне одного жодного разу.

Після повернення в Узбекистан правозахисник відновив політичну діяльність. У квітні 1987 року на «Першій Всесоюзній нараді представників ініціативних груп» Мустафа був обраний у члени «Центральної ініціативної групи Національного руху кримських татар».

Координація ініціативних груп у 1987—1988 роках дала змогу організувати масові акції протесту кримських татар у багатьох регіонах держави, де мешкали кримські татари. Передовсім, це потужна багатоденна демонстрація кримських татар на Красній площі у Москві влітку 1987 року. Головною вимогою було повернення на свою батьківщину і відновлення автономії Криму на основі права кримськотатарського народу на самовизначення.

У травні 1989 року була засновано «Організацію кримськотатарського національного руху» й Мустафу Джемілєва було обрано головою цієї структури, що проіснувала до травня 1991 року.

Того ж року Джемілєв, повернувся з родиною до Криму в Бахчисарай. 6 червня 1991 року на скликаному вперше після 1917 року національному з’їзді кримськотатарського народу — Курултаї — Мустафа Джемілєв був обраний головою Меджлісу кримськотатарського народу.

З березня 1998 року Джемілєв почав працювати народним депутатом Верховної Ради України ІІІ скликання. Він був обраний як позапартійний, однак потім приєднався до фракції «Народного Руху України». Він і Рефат Чубаров стали першими представниками свого народу в українському парламенті. Під час свого першого перебування у парламенті пан Джемілєв приєднався до комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.

Відтоді Джемілєв був депутатом усіх скликань і працював у структурах цього д комітету.

Під час IV скликання головував у підкомітеті з питань депортованих народів, національних меншин та жертв політичних репресій Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.

Свій перший законопроєкт, № 4098, Мустафа Джемілєв зареєстрував 3 вересня 2003 року. Це був проєкт закону України «Про статус кримськотатарського народу». Серед інших ініціаторів законопроєкту були Роман Безсмертний, Віктор Таран-Терен та Рефат Чубаров.

Під час того ж зібрання Джемілєв став одним з ініціаторів проєкту «Закону про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою», разом із Рефатом Чубаровим.

На початку 2011 року Джемілєв був висунутий кандидатом на Нобелівську премію миру. Його кандидатуру висунула Асоціація захисту репресованих народів Німеччини, а також Народний депутат України Борис Тарасюк, депутат палати громад Канади Борис Вжесневський, депутат Європарламенту від Литви Юстас Вінкас Палецкіс та 17 професорів з різних вузів Польщі, США, Росії, Румунії, Туреччини, Угорщини та України.

Після перемоги Революції Гідності Мустафа Джемілєв був одним з основних проукраїнських політичних діячів півострова Крим під час Кримської кризи. Разом із другим головою Меджлісу Рефатом Чубаровим,  Джемілєв як один із представників кримськотатарського народу брав участь у мітингах і домагався деескалації ситуації у Криму. Також за участі Мустафи було засновано загони самооборони з кримських татар.

20 березня 2014 року Джемілєв був залучений до роботи над проєктом Постанови про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі України; ініціатором цього законопроєкту став Петро Порошенко. Законопроєкт був прийнятий 283 голосами «За».

22 квітня 2014 Мустафі Джемілєву російська влада на 5 років заборонила в’їзд до Росії та Криму. 15 липня колишній керівник Меджлісу кримськотатарського народу подав позов у Європейського суду з прав людини проти Російської Федерації в зв’язку з порушенням прав і свобод кримських татар.

20 серпня президент України Петро Порошенко призначив Мустафу Джемілєва на посаду Уповноваженого Президента України у справах кримськотатарського народу. 18 травня 2019 року увільнений від виконання обов’язків.  За неофіційною версією, Джемілєв не хотів працювати з новообраним головою держави Зеленським, або бути звільненим за його наказом.

Офіційно він заявив: «Я вважаю, що уповноважений при Президенті з питань кримськотатарського народу бажано щоб був, але не конче це має бути я. Меджліс визначить, кого рекомендувати. Я б хотів, щоб призначили когось більш-менш молодого, бо ми вже старі як мамонти».

 

Під час позачергових парламентських виборів 2014 року Мустафа-бей став п’ятим номером у списку «Блоку Петра Порошенка».

Мустафа Джемілєв завжди закликав до мирної ненасильницької боротьби за повернення кримськотатарського народу на батьківщину і солідарності з правами інших поневолених народів і захисту прав людини.

Джемілєв виступає прихильником європейської та євроатлантичної інтеграції України, утвердження в українському суспільстві засадничих принципів демократії, що є основою для відновлення прав кримськотатарського народу, який повертається на свою історичну територію — Крим — складову частину Української держави.

 

ОЛЕКСАНДР СКРИПНИК (1962) — письменник, дослідник історії української розвідки.

Народився в смт Братське на Миколаївщині. Здобув дві вищі освіти — на факультеті журналістики Київського держуніверситету ім Шевченка і факультеті романо-германської філології Запорізького держуніверситету.

Служив в органах державної безпеки України, був керівником прес-центру УСБУ в Запорізькій області, заступником начальника прес-центру СБУ, очолював прес-центр СБУ (2000—2005), прес-службу Служби зовнішньої розвідки України (2005—2014). Був радником Голови Служби зовнішньої розвідки України (2014—2017). Полковник запасу.

Автор гостросюжетних пригодницьких «шпигунських» романів, а також науково-популярних та документальних книжок з історії української розвідки.

 

Пом’янемо захисників України

 

АНДРІЙ ПАВЛЕНКО (1984-2017) — прапорщик ЗСУ.

Народився в смт Новотроїцьке на Херсонщині. В дитинстві у нього була астма, тому Андрій бігав — потроху, потім все більше, завдяки чому відступила хвороба. В Новотроїцькому закінчив 11 класів школи, у листопаді 2002 року призваний на строкову службу, під час якої підписав контракт; служив у ВВ МВС на посаді стрільця. Закінчив школу прапорщиків у навчальному центрі в Золочеві; призначений начальником варти. Під час служби зустрів дівчину, в яку закохався та, звільнившись 2007 року з служби, переїхав до смт Аули на Дніпропетровщині, де вони побралися. Для молодшої сестри дружини став домашнім тренером — вчив бігати на великі відстані. Працював у приватній охоронній компанії «Крок».

Добровольцем пішов на фронт у жовтні 2014 року, до серпня 2015-го служив у 3-му взводі 3-ї роти батальйону МВС «Київ-1». Червнем 2016 року уклав контракт із ЗСУ; прапорщик, командир БМП — головний сержант 3-го парашутно-десантного взводу 1-ї парашутно-десантної роти 1-го батальйону 25-ї бригади. Належав до експериментального підрозділу ДШВ «Марусині ведмеді», очолюваного Марусею Звіробій. Згодом сам готував бійців підрозділу.

7 грудня 2017 року загинув від смертельного кульового поранення в голову — під час обстрілу позицій поблизу Авдіївки, ще один військовик зазнав поранення.

Без Андрія лишились дружина та двоє дітей.

 

ІЛЛЯ ПЕРЕЖОГІН (1993—2020) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в республіці Молдова. Рано лишився без батьків; 2002 року разом із двома сестрами переїхав на Одещину — в село Орлівка Ренійського району. Там жила бабуся хлопця, яка і оформила опіку над онуками. Мешкав в селі Орлівка. Працював у місті Білгород-Дністровський.

У часі війни протягом 2017—2018 років проходив службу в 56-й та 28-й бригадах, брав участь у бойових діях. З 2019 року — в 131-му батальйоні; молодший сержант.

10 березня 2020-го загинув у вечірню пору від кулі ворожого снайпера поблизу селища Піски (Ясинуватський район).

Без Іллі лишилися дві сестри.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада