Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
31.07.2020

1 серпня.

Сьогодні в огляді троє митців:

  • художник, видатний майстер гобелену;
  • знана художниця-керамістка, скульпторка керамікі та порцеляни;
  • художник, представник київського андеграунду.

А також вшануємо пам’ять народжених цього дня захисників України, які загинули у боротьбі з російською агресією на Донбасі.


Отже, почнімо знайомитися з художниками. І дуже раджу сходити за посиланнями – там багато краси!

 

МИХАЙЛО БІЛАС (1924-2016) – майстер гобелену, модельєр, музейник.

Народився у селі с. Креховичі, нині – Івано-Франківської області. Походить з роду потомствених лісничих.

Михайло закінчив Дрогобицьку гімназію, потім вчився в хореографічній студії. Мав чудовий голос, навчився добре танцювати. Закінчивши клас вокалу, пішов відразу на другий курс художнього училища Івана Труша у Львові.

У 29 років знову став студентом – цього разу відділення художнього текстилю Львівського інституту ужиткової і декоративної майстерності (нині Львівська Академія Мистецтв). Шість років напруженого навчання в інституті, яке закінчив у 1959 році.

У 1959—1973 роках Михайло Білас — старший і головний художник-модельєр будинків моделей у Львові, Харкові, Києві.

Серед творів Біласа: гобелени, килими, міні-гобелени, аплікації, вишиті килимки, сервети, ляльки. Застосовуючи різні техніки ткання, Михайло Білас створив неповторні художні роботи — шедеври українського мистецтва.

Він створив власний, неповторний і упізнаваний стиль. Завдяки закругленим лініям, його роботи мають м’яку, співучу динаміку. Яскраві, дзвінкі кольори, в кожній роботі підібрані так, що створюють чудову гармонію і надають художнім виробам не лише надзвичайної декоративності, а й оптимістичного, життєрадісного настрою.

“Михайло Білас є великим трансформатором народної мистецької енергії в нові форми, нові художні предмети… М.Білас – музикант барв; так ніхто не відчуває гармонію кольорів, як він, так ніхто не вміє мислити красою одягу, красою інтер’єру, як він! …Його самобутність індивідуальна, поєднана з віковими традиціями. М.Білас – гордість сучасної української культури”, – писав про нього поет Дмитро Павличко.

Твори Біласа з незмінним успіхом виставлялися ледь не у всьому світі — у Канаді, США, Югославії, Бельгії, Франції, Німеччині, Індії тощо. Пишноту доробку художника вперше світ побачив у 1960 році на міжнародній виставці в Делі. Через рік виставки відбулися у Польщі, Болгарії, Румунії. А згодом і в капіталістичних країнах. Лише вдома, в СРСР, у місті Львові, виставка Біласа відбулася аж через 7 років. І після цього вже почалися регулярні виставки на Батьківщині: Київ, Умань, Канев, Дрогобич, Харків, Коломия, Івано-Франківськ.

Михайло Білас не лише художник, знався він і на музейній справі. Він автор експозиції давнього періоду Національного музею народного мистецтва Гуцульщни та Покуття (м. Коломия), побудованої у 1970—1972 роках.

Художник постійно жив і творив у місті Трускавці Львівької області. У 1992 році – за життя митця тут відкрили Художній музей Михайла Біласа. Твори майстра зберігаються також у багатьох музеях України, за кордоном та у приватних збірках.

Спогади про художника: https://zn.ua/ukr/personalities/mihaylo-bilas-spogadi-pro-lito-326066_.html

І ще один прецікавий матеріал: https://zbruc.eu/node/46966

Подивитися твори Михайла Біласа: http://uartlib.org/ukrayinski-hudozhniki/bilas-myhajlo/

 

ОЛЬГА РАПАЙ-МАРКІЯШ (1929-2012) — знана художниця-керамістка, скульпторка кераміки та порцеляни. Одна з центральних постатей керамічного мистецтва України.

Народилась у Харкові. Видатна скульпторка була донькою розстріляного у справі Єврейського антифашистського комітету поета і драматурга Переца Маркіша і репресованої як «член родини зрадника Батьківщини» філолога Зінаїди Йоффе, падчеркою розстріляного за «український націоналізм» мовознавця і перекладача Бориса Ткаченка. Ольга й сама розділила трагічну долю безлічі своїх сучасників.

Мистецьку освіту Ольга Маркіяш отримувала у Харківському художньому училищі та в Київському художньому інституті (скульптурний факультет). У 1952 р., після розстрілу батька, її заарештували – забрали прямо з лекції – та відправили до в’язниці, а потім у заслання в село Довгий Міст Красноярського краю.

У 1953 р. Ольга вийшла заміж за художника-скульптора Миколу Рапая, який приїхав до неї в Довгий Міст. Невдовзі Ользі дозволили змінити місце заслання і вона переїхала у поселення Кармакчі в Казахстані, де перебували у засланні її мачуха та брати.

Після смерті Сталіна, 1954 р року Ольгу Рапай було реабілітовано і вона продовжила навчання в Києві. З 1956 р. по 1967 р. працювала скульптором на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі, де розробила багато моделей фарфорових скульптур, які зараз є колекційною цінністю.

В заводський період Ольга Рапай почала працювати з глиною, якій присвятила все своє життя. Навіть у свої останні дні, важко хвора, вона продовжувала ліпити.

Попри нелегке життя, композиції Ольги Рапай – це світлий, веселий та казковий всесвіт. З кінця 1960-х років, вона переважно займається монументальною декоративною скульптурою (фантастичні звірі й птахи), та архітектурною керамікою (панно, рельєфи, антропоморфні вази) — в теракоті, майоліці, шамоті.

Ольга Рапай – автор монументально-декоративних творів в архітектурі: композиції-рельєфи на Будинку торгівлі (1967), інтер’єри у Республіканській бібліотеці для дітей (1980), Інституті фізіології ім. Богомольця (1982), Інституті ботаніки ім. М.Холодного (1984), Будинку художніх колективів на бульварі Т.Шевченка № 50/52 (1987), крамниці «Взуття» на Подолі (1989), всі — у Києві.

З віком скульпторка зосереджується на малих формах: створює скульптурні цикли: біблійні, міфологічні, театральні, циркові, за українськими фольклорними мотивами (1990—1996).

Один з найвідоміших творів художниці — керамічні композиції загальною площею понад 300 м2 на фасаді Будинку національних творчих колективів України у Києві. Створені у 1987 році – у похмурі  часи пізнього застою, ці композицію вражають життєвою, повнокровною силою.

2009 року Ольга Рапай поїхала до Ізраїлю лікуватися, і вже не повернулася…

Чудовий історико-біографічний матеріал про Ольгу Рапай: http://ukrzurnal.eu/ukr.archive.html/312/

Подивитися невеличке відео з роботами Ольги Рапай: https://www.youtube.com/watch?v=CkbZAOEHQhg

Побачити оформлення Будинку національних творчих колективів у Києві: http://kiev-foto.info/ru/keramika/64-khudozhestvennaya-keramika-olgi-rapaj-bulv-shevchenko-50-52

Сторінка у ФБ, присвячена творчості Ольги Рапай

 

ОЛЕКСАНДР ДУБОВИК (1931) — живописець, графік і монументаліст. Представник андеграунду.

Народився у Києві, 1957 року закінчив Київський художній інститут, згодом року навчався в аспірантурі творчих майстерень Академії мистецтв СРСР у Києві під керівництвом Сергія Григор’єва.

Протягом 1959-1962 років працював викладачем Київського училища прикладного мистецтва, а у 1967-1969 роках працював художником журналу «Образотворче мистецтво» у Художньому фонді УРСР.

Дубовик — представник неофіційного мистецтва совєтської доби (андеграунду). Його ранні роботи тяжіли до стилістики суворого стилю 1960-х років. Автор розробив власну образно-пластичну систему живопису, у якій поєднано інтерпретації супрематизму, пізнього кубізму, геометричних абстракцій, традиції вітчизняного іконопису та авангарду 1920-х роки.

  • Я застав розквіт соцреалізму. Як соцреаліст, я писав картини і рухався достатньо швидко у цьому напрямі, – розповідає художник. – В рекордний термін став членом Союзу художників, потім був у правлінні… А в середині 1960-х я вийшов із усіх цих сфер, і, оскільки я дуже змінився, подальші 20 років я фактично не виставлявся. Це доволі типова доля людини андеграунда. Я не був особливо протестною людиною, але внутрішній якийсь потенціал мене підштовхував до нових і нетипових рішень.

Твори Олександра Дубовика створені на межі фігуративного та нефігуративного мистецтва, відображають редуковані враження від реальності.

Роботи зберігаються в багатьох музеях України, Росії, Німеччини, Ірані, США і багатьох приватних колекціях.

Дивитися роботи Дубовика різних творчих періодів http://archive-uu.com/ua/profiles/dubovik-oleksandr

Більше про його творчість: https://day.kyiv.ua/uk/article/taym-aut/dialog-svitla-z-kolorom?fbclid=IwAR39U4UsUSPXWBlam48FXJ7LC1dQa78GXnhcftVlTuWkuPDqnkN7bae_4QA

Інтерв’ю з художником: http://open.kmbs.ua/oleksandr-dubovik-bez-kulturnoji-ekspansiji-ne-mozhe-buti-ani-ekonomiki-ani-politiki/

 

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією на Донбасі:

 

ОЛЕКСАНДР ДРУЗЬ (1995-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в Любашівці на Одещині. Закінчив філіал профтехучилища, здобув спеціальності електрика й механіка, працював у фермерському господарстві «Основа-2». У військкоматі повідомили, що його призвуть навесні 2014-го, Олександр розрахувався з роботи, налаштувався на службу та підписав контракт. Спочатку потрапив у групу снайперів, потім перевівся у танкісти. Казав, що не міг стріляти у людей, тому й перекваліфікувався на водія-механіка танка.

Служив у 28-ОМБр. Затримав порушника кордону, 17 квітня рідні отримали подяку командира частини. З липня 2014-го перебував у зоні АТО.

Загинув під час обстрілу проросійськими терористами з РСЗВ «Град» біля села Благодатне (Амвросіївський район). Тоді ж полягли Віктор Булавенко, Костянтин Костенко, Микола Прудій, Олександр Топал й Олександр Цибульський.

Без Олександра лишились мама та сестра.

 

МАКСИМ ІСАЄНКО (1997-2017) — старший солдат ЗСУ.

Народився у Харкові, був єдиною дитиною в родині.

Під час російської збройної агресії проти України вступив на військову службу за контрактом.

Старший солдат, військовослужбовець 92-ї ОМБр, с. Клугино-Башкирівка, Харківська область.

Загинув 19 липня 2017 року о 10:15 від кулі снайпера на спостережній позиції в районі міста Мар’їнки на Донеччині, — куля калібру 14,5 мм пройшла крізь мішки з піском.

Залишилися батьки і бабуся.

 

ВІТАЛІЙ ВІННІЧЕНКО (1973-2014) — майор ДПСУ.

Народився у місті Жмеринка на Вінниччині. Після школи півроку працював полірувальником в стоматологічній поліклініці Жмеринки. Пройшов строкову військову службу в прикордонних військах на західному кордоні. Закінчив Національну академію Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького. В Хмельницькому познайомився з майбутньою дружиною.

Після закінчення Академії розпочав службу на Черкащині. Майор, старший офіцер — старший викладач відділення підготовки з тактики прикордонної служби циклу підготовки прикордонних дисциплін та правової підготовки Навчального центру підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України, селище Оршанець, Черкаська область.

Одночасно зі службою навчався у Київському славістичному університеті за спеціальністю «Менеджмент організації».

З початком російської збройної агресії проти України навесні 2014 року протягом двох місяців виконував завдання в АТО. У червні вирушив до Маріуполя у свою другу ротацію.

14 червня 2014 року близько 10:00 на околиці міста Маріуполя, в районі заводу «Азовсталь», проросійськими терористами із засідки була обстріляна колона автомобілів Державної прикордонної служби, яка направлялась на ротацію до підрозділів ДПСУ із вантажем провізії та речового майна. Колону чекали і для засідки обрали відкрите пристріляне місце на мосту.

Терористи зробили по колоні три постріли з гранатометів і відкрили вогонь з автоматів. Один постріл з гранатомету влучив у кабіну автомобіля МАЗ, який перевозив боєприпаси. В кабіні перебували службовець (водій) Олександр Островський і прапорщик Володимир Гречаний. В результаті вибуху Островський одразу загинув, а Гречаний дістав тяжкі поранення і помер на операційному столі в Маріупольській міській лікарні.

Другий постріл з гранатомета потрапив у задню частину автобуса, який перевозив особовий склад. Військовослужбовці покинули машину та вступили у бій. По них працювали снайпери. Майор Микола Зайцев і старшина Сергій Єпіфанов загинули від снайперських куль у голову, коли переміщувалися до укриття.

Майор Віталій Вінніченко був в автобусі, що рухався у хвості колони. Розривна куля влучила йому під бронежилет, у незахищену зону під рукою, і розірвала печінку. За годину він помер у кареті швидкої допомоги.

Бій тривав близько півгодини, загинули 5 прикордонників Оршанського Навчального центру. Згодом на допомогу надійшла група з Донецького прикордонного загону, а за кілька хвилин і бійці Національної гвардії. Ще 7 прикордонників у тому бою зазнали поранень.

Без Віталія залишилась мати, дружина та син.

 

СЕРГІЙ МАКОВЕЙ (1970-2014)— молодший сержант ЗСУ.

Нардився у м. Кривий Ріг. Навчався у Криворізькому центрі професійної освіти металургії та машинобудування, тут в гуртожитку познайомився з майбутньою дружиною. Строкову службу проходив у Кишиніві.

Коли почалась російська інтервенція, криворіжця призвали у 9 роту 3 парашутно-десантного батальйону 25-ї окремої повітряно-десантної бригади.

Після успішної розвідувальної операції, яку провели бійці підрозділу 16 серпня, їх перекинули у Нижню Кринку. Коли колона з танків рушила вперед, а БМП десантників піднялися на вершину – відкриту точку.

Водій БМП, сержант Сергій Маковєй загинув 17 серпня в результаті обстрілів з БМ -21«Град» неподалік населеного пункту Жданівка.

Лишилися мати, дружина та два сини.

 

ВОЛОДИМИР ГАФІЧ (1981-2014) — сержант ЗСУ.

Народився в селі Тихий на Закарпатті. 1991 родина переїздить до села Воровське. 1998 року закінчив у Кіровську ЗОШ.

У травні 2014-го за контрактом вступив до лав ЗСУ. Командир відділення, 128-та окрема гірсько-піхотна бригада.

13 серпня 2014-го загинув під час обстрілу терористами з БМ-21 «Град» блокпосту підрозділів бригади поблизу смт Георгіївки.

Без Володимира залишились мама та брат.

 

ЯН ПУЦУЛАЙ (1996-2018) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Калабатине, Миколаївська область; мешкав у селі Широколанівка.

На військовій службі за контактом перебував з 2016 року, служив у 204-й бригаді. Згідно з деякими даними, наприкінці вересня 2017 року за власним бажанням відряджений до 79-ї бригади на передову).

31 січня 2018 року загинув під час виконання бойового завдання внаслідок тяжкого поранення в часі двостороннього бою — російсько-терористичні угрупування вели обстріл з великокаліберних кулеметів та стрілецької зброї.

Без Яна лишилися батьки й сестра.

 

ОЛЕКСІЙ БОРИЩАК (1979-2014) — підполковник (посмертно) ЗСУ.

Народився у селі Первомайське на Харківщині, з 1983 року проживав у місті Кременчук Полтавської області. Закінчив Кременчуцький технікум залізничного транспорту, займався гирьовим спортом, посідав призові місця. 1998 року призваний на строкову службу, під час неї вступив до Харківського інституту танкових військ. На 3-му курсі одружився. З 2003 року був командиром роти снайперів в навчальному центрі «Десна», згодом служив на командних посадах у 93-й ОМБр.

Майор, заступник командира 1-го батальйону 93-ї ОМБр.

З березня 2014-го із підрозділом вирушив в Луганську область на кордон з Росією. 28 липня повернувся на ротацію, 19 серпня після бойового злагоджування знову вирушив в зону бойових дій під Іловайськ.

Востаннє виходив на зв’язок із рідними 29 серпня. Загинув під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором» на дорозі в районі села Побєда — майор Борищак лишився прикривати відхід підрозділу. Був тимчасово похований місцевими мешканцями у братській могилі села Побєда. Ексгумований 18 вересня 2014-го пошуковцями Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан»), привезений до Дніпропетровська. Лютим 2015 року ідентифікований.

Залишилися мама, дружина і донька.

 

ОЛЕКСАНДР МАТІЙЧУК (1990-2014) — молодший сержант, МВС України

Народився у м. Заводське на Полтавщині.  Закінчив технологічний технікум, по тому — університет «Україна», юрист. Проходив строкову службу в ЗС України.

В часі війни — молодший сержант, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Полтавщина».

9 листопада 2014-го загинув під час обстрілу російськими збройними формуваннями селища Ольховатка під Дебальцевим, снаряд влучив у житловий будинок, де перебували правоохоронці.

Вдома залишились батьки

 

ІГОР ОСИКІН (1970-2015) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився в місті Кривий Ріг, закінчив криворізьку ЗОШ № 85.

У часі війни — старший лейтенант, від 4 березня 2015-го — начальник продовольчої служби тилу, 20-й окремий мотопіхотний батальйон.

25 липня 2015 року загинув у зоні бойових дій при виконанні бойового завдання, місце та обставини не уточнені.

 

ПАВЛО ЛІЩИНСЬКИЙ (1995-2014) — десантник, солдат ЗСУ.

Народився у місті Калуш. Навчався в Калуському вищому професійному училищі. Захоплювався історією. У листопаді 2013 року пішов служити в армію на контрактній основі. Служив у 80-й окремій аеромобільній бригаді (Львів), номер обслуги гаубично-артилерійського взводу артилерійського дивізіону.

Від самого початку російської збройної агресії проти України став на захист Батьківщини та у складі 80 ОАЕМБр вирушив на Луганщину, де обороняв Луганський аеропорт. Загинув 30 серпня 2014 року під час обстрілу аеропорту російськими бойовиками.

Павло став першим мешканцем Калуша, який загинув у зоні АТО.

Залишилися батьки, сестра та брат. Батько був мобілізований до війська під час третьої хвилі мобілізації.

 

ОЛЕГ КУСЛІЙ (1978-2015) — сержант ЗСУ.

Народився у м. Борзна, Чернігівська область. Після школи працював будівельником в «Райагробуді». Протягом 1996—1997 років проходив строкову службу у лавах ЗСУ на посадах оператора-навідника та командира танка. Після служби займався підприємницькою діяльністю, згодом працював охоронцем у Гостомелі.

У вересні 2014-го мобілізований; командир відділення 2-ї мотопіхотної роти, 13-й окремий мотопіхотний батальйон «Чернігів-1».

Загинув 18 лютого 2015-го уночі під Дебальцевим у районі блокпоста «Хрест», побратими розказували, що під ногами Олега розірвалася міна, і він помер від великої крововтрати.

Тіло ідентифікували в Дніпропетровську.

Без Олега лишилися вагітна на той час дружина та 8-річний син, друга дитина прийшла на світ вже після смерті батька.

 

АНДРІЙ ТИМОЩУК (1972-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в смт Теофіполі на Хмельниччині, здобув робітничі професії штукатура-плиточника, тракториста, водія та кранівника. У 1998 році одружився, у подружжя народився син. Але життя не склалося. Вдруге одружився на Тернопільщині. Спочатку сім’я жила в Тернополі, а потім переїхали до Галущинців Підволочиського району. Андрій хотів позбутися гамору міста та займатися сільським господарством. Сім’я Тимощуків обробляла город і тримала невеличку господарку. Працював на будівництві, робив ремонти.

19 лютого 2015-го мобілізований, два місяці був у Львові, пізніше на Закарпатті, через кілька місяців підготовки вирушив на фронт. Солдат, водій-мінометник 128-ї гірсько-піхотної бригади.

12 червня 2015 року російсько-терористичні формування з боку залізничного мосту (Червоний Яр) обстріляли із АГС-17 позиції українських сил поблизу Станиці Луганської. Того дня Андрій із побратимами закінчили службу на посту і відпочивали після караулу. Розвідка вчасно не доповіла, що насувається небезпека та, коли почався обстріл, Тимощук не встиг добігти до бліндажа, снаряд «града» розірвався в безпосередній близькості. Двоє військових зазнали поранень, Андрій Тимощук від поранень помер.

Без Андрія залишилися брат, дружина та син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада